Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Катерина Носкова. Мама, що живе серед зірок

    • Маргарита Чимирис, для «Главкома»
    • Розсилка
    Катерина Носкова. Мама, що живе серед зірок

    Дочекавшись повістки для коханого, зробила все, аби теж піти на фронт

    У крихітному будинку на околиці Знам’янки все складене із запахів. У вузькому коридорі, заставленому пакунками, віє кислими яблуками. З тісної кухні сочиться солодкуватий аромат свіжого борщу. А з єдиної кімнати, розділеної піччю на дві куці частини, пашіє свіжовипраними дитячими речами.

    Огрядна жінка, важко вдихаючи цю незбагненну суміш запахів, повільно сідає на краєчок дивана. Темними сухими очима вона вдивляється у папірець, що злегка тремтить у її руках.

    - У стройовому відношенні підтягнута, - хрипко читає. – Військову форму носила охайно.

    Від останніх слів, байдужих, написаних нашвидкоруч, руки жінки починають нервово тремтіти. Що найбільше ранить її у цю мить? Відстороненість, з якою складена ця службова характеристика на її доньку Катерину? Чи дієслова, написані у минулому часі? «Носила», «працювала», «володіла», «була». Останнє найбільш нестерпне. Через це слово Ніна Іванівна днями посварилася з сусідами. «Твоя мама померла, її немає, її розірвало на шматки, вона була, була…» - дзвінко кричала сусідська 5-річна дівчинка в очі онукові Ніни Іванівни – Тимофію.

    Дієслова, написані у минулому часі - «носила», «працювала», «володіла», «була» - найбільше ранять матір

    «Неправда, вона на небі, вона на зірочці, вона є» - наполягав на своєму чотирічний хлопчик. Він, розхристаний, наляканий, прибіг додому і мало не збив бабусю з ніг відвертим питанням «Чи все це правда?». Вона притиснула хлопця до себе, шаленіючи від образи на ласих до пліток сусідів. Всередині все пекло і горіло, хотілося вити. Як виють тужливі жінки біля могил.

    - Але мені не можна, - ховає вона очі, аби не почати тужити зараз, переді мною. - Бо у мене є Тимошка. Я сказала йому, що мама на небі. Що вона його бачить і оберігає звідти. Мама потрапила туди, бо в країні - війна. А вона – солдат: захищала його та інших дітей. І ту сусідську дівчинку теж.

    Після тієї розмови, ідучи спати, Тимофій вийшов надвір і спокійно, усміхаючись вкритому зорями небу, побажав мамі хороших снів. Ніна Іванівна спостерігала за цим прощанням крізь вікно, відчуваючи як душевний біль стає настільки сильним, наче хтось методично і з насолодою ріже її по живому. Стерпіла. І лише коли Тимофій задріботів у будинок босими ногами і міцно заснув, нарешті тихенько заплакала.

    "Виросте і зрозуміє"

    Цієї історії про 26-річну зв'язкову Катерину Носкову, під чиїми ногами розірвалася міна неподалік від Горлівки, могло не бути. Наш проект - це історії про життя, яке після війни набуває нових кольорів і смислів.

    Не вірилось, що розповідь про Катю вийде саме такою. Бо які нові смисли можуть бути тепер у житті її матері, яка поховала доньку - солдата у закритій труні? Це могла бути лише історія про неосяжний і безкінечний біль.

    Вперше почула голос Ніни Іванівни телефоном. Спокійно і впевнено жінка погодилась на зустріч, жодного разу не скаржилась на те, що говорити про доньку у минулому часі для неї нестерпне випробування. Згодом стало зрозуміло, чому вона погодилась.

    Життя матері без доньки не стало тьмяним. Його щодня розфарбовує яскравими кольорами онук Тимофій. Вони стали єдиним цілим. Саме тому у їх крихітному домі найперше відчутний запах борщу, а не заспокійливих ліків. А дитячі іграшки впадають в очі швидше за фото Каті, обрамлене траурною стрічкою, хоча воно і стоїть на видному місці.

    Ніна Іванівна - привітна і говірка жінка замовкає раз по раз, ковтаючи сльози, але швидко оговтується і розтирає їх по обличчю. Її життя не спинилося. Воно набуло нового сенсу.

    Коли мобілізували її нареченого, вона шукала можливість служити разом з ним

    І чимось нагадує щоденний бій. З утомою, болем, людською байдужістю. Ніна Іванівна - вправний боєць, бо за ці півроку, з того часу, як Катя поїхала служити, жодного разу не опустила руки. Хоча це могло статися ще того дня, коли Катя прийшла додому і сказала, що йде служити. Добровільно.

    - Пояснила, що розрахувалася з роботи на пошті, - згадує Ніна Іванівна. - Виявляється, коли мобілізували її нареченого, вона потайки шукала можливість служити разом з ним. Коли це не вдалося, вирішила служити сама. Її відмовляли. Вона наполягала. При мені вдома вирвала усі аркуші з медичної книжки, де зазначалося, що у неї хронічне захворювання нирок.

    Вмовити Катю змінити свою думку було неможливо. Ніна Іванівна і не намагалась. Занадто добре знала доньку - вперту, сильну і дуже впевнену у собі.

    - Характер Каті, певно, від діда - мого батька, - говорить жінка. - У роки другої світової війни він робив такі речі, від яких волосся ставало дибки. Був ще малий, до війська його не взяли. Але він допомагав, як міг: коли німці стояли поруч з селом, ходив вночі до їх кулеметних гнізд і вимащував зброю липким брудом. Хоча знав: якщо знайдуть - розстріляють. Коли ж вивезли на роботи у Німеччину, відзначився і там - кілька разів тікав з табору, крав чоботи і їжу у охоронців. Одним словом, боровся…

    Батько Ніни Іванівни вмирав від хвороби вже у літньому віці. Катя - школярка доглядала його, слухала безкінечні історії, вбирала їх у себе. Вона так ж, як і він, - вміє боротися.

    - Уміла постояти за себе. Якщо хтось ображав - била, - згадує Ніна Іванівна. - Якщо зачіпали її близьких, заступалася.

    Нудні букви і цифри Каті не давалися. А от спорт став для неї всім. До яких би змагань її не запрошували, вона всюди була серед перших. Ніна Іванівна кладе переді мною стосик грамот і подяк за участь доньки у змаганнях з волейболу, баскетболу, легкої атлетики, шашок, стрільби. Поки я роздивляюся їх, вона дістає із шафки пакет. Обережно викладає з нього пляшечки шампуню, мила, парфуми і... мастило для чистки зброї.

    - Ось так у неї завжди було, - з ніжністю посміхається Ніна Іванівна. - Одягала високі підбори і сукні, пекла кекси і варила борщі. А могла бігти на змагання або сідати за кермо старого мотоцикла МТ, не маючи прав, і мчала у своїх справах. Навіть її чоловік Любомир не їздив, боявся. А Катя не боялася нічого. Якби вона народилася хлопцем, то вже б сиділа у тюрмі - так часто вона втрапляла в історії, які дівчата зазвичай оминають.

    Чоловіче начало зрештою і покликало Катю на війну. Військова справа була її давньою нав'язливою ідеєю, ще зі школи. Вона мріяла вступити у військове училище. Але найближчі були далеко і там великий конкурс. Зрештою, Катя отримала диплом кондитера і навіть трохи працювала у кафе. Покинула, влаштувалася на пошту. Возила пенсії бабусям у віддалені села взимку, на мотоциклі, тримаючи у кишені важкого ключа, аби раптом що відбитися від грабіжника.

    - Я тоді просила її - не їдь! Чужі гроші везеш зимою, у сніг. Я віддам тобі стільки, скільки ти за це заробиш, - згадує Ніна Іванівна. - Вона сказала, що не може. Бо її ж чекають старенькі і гайнула.

    Він виросте, мамо, ти все йому розкажеш - і він мене зрозуміє

    Коли у лютому 2015 року, Катя прийшла додому і сказала, що йде в армію, материнське серце стиснулося, але життя не спинилося. Знаючи характер доньки, Ніна Іванівна була морально готова до цього кроку. Розуміла, що Катя пішла б служити ще раніше, але не могла покинути тут нареченого. А дочекавшись повістки для нього, зробила все, аби теж піти. Єдиний, хто міг зупинити, заради кого вона могла б змінити своє рішення, був син Тимофій.

    - Вона попросила мене бути з ним, - хрипить матір. - Сказала, що армія - це її вибір. Що зараз так треба. Що як мати, яка любить її, я повинна прийняти цей вибір і зрозуміти, допомогти. Що я мала робити? Ставити перепони власній дитині? Сказати, що не лишуся з онуком? Що?

    Ніна Іванівна майже зривається на крик. Ці страшні питання крутяться в її голові по колу. Їх ставлять цікаві і співчутливі сусіди і знайомі. Але відповіді у неї немає навіть для себе самої. Єдине виправдання - це любов. Вона так безтямно любила і любить доньку, що прийняла б будь-яке її рішення. Все, що спитала, як бути, якщо з Катею щось станеться? Що тоді сказати її сину? Як далі жити?

    - Він виросте, мамо, ти все йому розкажеш - і він мене зрозуміє, - Ніна Іванівна бере до рук аркуші, де по-військовому точно і відсторонено описаний момент загибелі доньки.

    На бездушний папір капають сльози. Вона піднімає на мене очі.

    - Чи зрозуміє? - питає і сама ж відповідає. - Я все зроблю, щоб зрозумів.

    "Вона мала стати бойовим офіцером"

    "Визначити, що смерть старшого солдата Носкової К.В. сталася при виконанні бойового завдання а зоні проведення АТО, під час несення чергування".

    "Подати військовослужбовця Носкову К.В. до представлення на державну нагороду "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно)".

    Це уривки із сухих службових документів, які Ніна Іванівна зібрала до купки. Вона покаже їх онукові, коли той виросте і буде готовий прийняти правду.

    Нагороду Ніна Іванівна поки не отримала - подання до відзнаки довго «ходять» по кабінетах. Утім, колеги Катерини по службі, які були у той страшний момент поруч з нею або просто знали її, впевнені - дівчина заслужила цю нагороду. І не тому що загинула, і навіть не тому, що до цього встигла врятувати бійця. Вона - герой, бо стала прикладом для них задовго до трагедії.

    - Катя була з тих людей, що піднімають до бою навіть хлопців, які дуже бояться, - розповідає телефоном один з однополчан. - Коли служила у штабі, рвалася на передову. В разі якщо її туди не відправлять, погрожувала піти зі збройних сил і податися до добровольців, де цінують усіх. Вона вміла тримати дисципліну. Не повірите, але якось Катя так набила наших "аватарів" (так в армії називають солдат, які зловживають алкоголем), що на ранок вони, присоромлені, вичистили всю зброю і покинули пити! Вони боялися і поважали її, хоча Катя не була їхнім командиром.

    Стереотип про слабкість жінки і її непристосованість на війні вона руйнувала вперто і болісно. Після того, як її підрозділ з Генічеська відправили в зону АТО, Катя, не маючи нормальної підготовки у навчальній частині, одразу кинулася до розвідників з проханням допомогти їй. Хлопці з неї сміялися, не вірили, що уміє добре стріляти. Тому вирішили випробувати.

    - Вони вдягли на неї важкий бронежилет, дали повний боєкомплект, - згадують товариші Катерини. - Дали снайперську гвинтівку і поклали в засідку, де було повно води. Сказали лежати, стільки скільки вони скажуть. А по сигналу влучити в мішень.

    Катя нерухомо пролежала чотири години. І коли здивовані розвідники нарешті її пожаліли, влучила в мішень. Більше з неї ніхто не сміявся. Вона ніколи не жалілася, не стогнала. Звичні жіночі істерики були тільки з одного приводу - коли її не брали на завдання.

    Розписалися, коли обоє вже служили і приїхали у відпустку

    За кілька місяців дівчина, яка вдома жила буденним життям, усвідомила, що військова справа - це її шанс. Катя щодня дзвонила матері, розпитуючи про сина. Говорила, що додому, не збирається повертатись. Що у вересні поїде на курси зв'язкових, після яких може стати молодшим сержантом і командиром відділення зв’язку. Її керівники говорили про ще більше майбутнє: вступ в інститут, після чого Катерина вже зможе керувати взводом зв'язку. Могла б стати бойовим офіцером, яких серед жінок небагато.

    Коли одного разу матір попросила її повернутися додому, адже статус учасника бойових дій Катя вже заробила і може більше не ризикувати, донька образилася.

    - Я тут не для статусу, мам, - сказала вона. Я просто хочу, щоб мій син далі жив у мирній країні.

    Катя навіть розпланувала, як вони з Тимофієм будуть жити далі. Закінчиться війна, вона буде служити, отримає кімнатку у гуртожитку, забере туди хлопчика. Може, продовжити службу погодиться і її чоловік Любомир (розписалися, коли обоє вже служили і приїхали у відпустку), якого син називає татом.

    ...Вдень 17 серпня 2015 року до будинку Ніни Іванівни приїхала швидка і машина з представниками військкомату. Катя вже добу не відповідала на дзвінки, а аркуш в руках у військового тремтів. Мати все зрозуміла.

    - Вам погано? - спитала фельдшер.

    - Ні, - відповіла вона і, повернувшись спиною, пішла в дім. Там на неї чекав Тимофій. У нього вже другу добу не спадала температура.

    Донька загинула напередодні ввечері під час бою. Вона відвезла пораненого товариша до лікарні. І не зважаючи на небезпеку, не лишилася там, а повернулася на поле бою. У ній кипів адреналін. Катя почала відтягувати іншого пораненого, і в той момент їх обох вразила ворожа міна. Снаряд розірвався у Катерини під ногами. Її тіло привезли у закритій труні. Упізнавати дружину пішов Любомир.

    - Я не плакала і зараз стараюся не тремтіти, - говорить Ніна Іванівна. - Мені нічого не треба - отримую пенсію, оформила на онука опіку і буду отримувати якісь кошти на нього. Добудовую більший будинок... Як можу. Стільки стане сил.

    Вона стискає мокрі від хвилювання долоні. Піднімається, йде на кухню: треба підігріти борщ. Скоро додому від родичів приїде Тимофій. Він обов'язково попросить на вечерю страву, яку найбільше любила його мама.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ