Рудницька: Справжній і щирий митець немає морального права просити собі статус учасника бойових дій

Статус учасника бойових дій справжній і щирий серцем митець немає морального права просити собі. А співаків-посіпак Путіна вона не хоче бачити в Україні. Такі думки 8 квітня 2016 року озвучила відома українська співачка, художниця, телеведуча Анжеліка Рудницька під час інтернет-конференції в прес-центрі ІА "Главком" з читачами.

Публікуємо повну версію чат-конференції.

Стилістику збережено.

Олег: Анжеліко, як ви гадаєте, чи має моральне право митець, який кілька разів мотнувся в зону АТО, просити собі статус учасника бойових дій?

Анжеліка Рудницька: Найбільшим шоком під час поїздки в АТО у мене була розмова у 80-тій бригаді, де командир здивувався, що ми після закінчення концерту не просимо ніяких подяк. А зніяковіло усміхалися: «Це ж ми вам вдячні! Тому й приїжджаємо». І почули шокуючу відповідь, що часто артисти, які приїжджають до наших військових просять подяки, грамоти, щоб потім отримати статус учасника бойових дій. Ми до такого б і не додумалися. А про мораль «прохачів звань і статусів навіть» говорити огидно.

Я пригадую, скільки часу ми з друзями і фронтовиками-айдарівцями добивалися, щоб мій загиблих дядько Олег Михайлов отримав статус учасника АТО, скільки хлопців ще й досі його не мають. А деякі артисти дозволяють собі подібні прохання. Не здивуюсь, якщо це будуть ті, хто спершу виступав на антимайданах, а потім «перефарбувався» у патріоти. Це питання совісті і гідності. Ніхто з моїх друзів-музикантів, з якими ми концертуємо, не дозволяв собі нічого подібного. А декотрі з них відпрацювали на фронті по 150-200 концертів. Окрім концертів ми збираємо допомогу і доправляємо її нашим військовим. Це наш маленький внесок у боротьбу України з окупантом. А найкраща подяка – це усмішки хлопців і їхнє повернення додому. Я пишаюсь своїми друзями, які свідомо змінюють країну, починаючи з себе.

Оксана: доброго ранку! чула, ви щойно повернулися із зони АТО. РОзкажіть про враження? Як там приймають українське?

Анжеліка Рудницька: Я була на Луганщині, яка стала для мене ще більш особливою після початку війни. У Старобільську живе моя близька подруга – вимушена переселенка із Луганська, очима якої я «бачила» усі події, котрі там відбувалися.

У липні 2014 року під Луганськом загинув мій дядько доброволець-айдарівець Олег Михайлов. Тому я не можу не їздити туди.

Враження, як і раніше, чудові. Бо люди – прекрасні, світлі, добрі, україномовні. Вони нічим не відрізняються від людей з інших регіонів України. І всі поділи українців на схід-захід-північ-південь – штучні. Нав’язані нам своїми і чужими ворогами. У нас усіх спільні проблеми, болі, розчарування і віра у те, що ми все здолаємо. А ще у нас спільне проблема – ми віримо, що прийде якийсь супер-мен, богатир, месія і врятує нас. А треба цей порятунок шукати у собі! Вчитися відповідати за себе, за родину, за край, за країну.

У прифронтовій зоні теж малі пенсії і зарплатня, високі тарифи комунальні послуги, розбиті вщент дороги. Але там значно більше військової техніки, людей у камуфляжі, скрізь блок-пости і запах війни. Жити поруч з війною неймовірно важко. І наші зустрічі, концерти – це ковток мирного життя і надія, що про тебе пам’ятають.

Нам щиро аплодували, підспівували, брали автографи, фотографувалися, виходили на сцену. Все, як в інших містах і містечках.

Концерти для військових відрізняються від інших виступів, бо глядачі – усі у військових формах. Вони тихо розсідаються у залах і мовчать. Поки не починає грати музика. Суворі обличчя лагіднішають, очі починають усміхатися, а наприкінці концерту ми вже разом водимо хороводи, обнімаємося, вони носять мене на руках, а я від усіх українських дівчат обнімаю і цілую наших захисників. Зараз це моя найулюбленіша публіка. Бо це моя вдячність хлопцям за все, що їм довелося побачити і пережити у цю війну. І найстрашніше для мене – зустрічатися потім з ними у госпіталях. І бачити їх без рук, без ніг, без очей, із поламаною психікою. НА концертах намагаюсь про це не згадувати і бути максимально позитивною і оптимістичною.

люблю своїх: Анжелічко, дякую можливості поспілкуватися з вами

Кому і як прийшла ідея створити ваш новий кліп і пісню? розчулили до сліз! дякую за відповідь

Анжеліка Рудницька: Дякую! Виступаючи на госпіталях і військових частинах, я розуміла, що мені дуже хочеться знайти пісню, яка б була про нас із вами, про наш час, про те, що ми переживаємо. Але без крові, чорноти, болю, бо його і так надто багато у нашому житті. Така пісня знайшла мене. Костя Гнатенко і Артур Кульпович зрозуміли мене і написали саме таку пісню, сповнену надії, віри, любові, чекання. Чекати коханого з війни нестерпно, особливо, коли не можеш додзвонитися, коли не відриваєшся від новин, коли змушена звалити на свої плечі усі, у т.ч. і чоловічі турботи. Це історія тисяч українок, які вимолюють у Бога повернення рідних додому живими і здоровими.

Пісню ми презентували на творчому вечорі Кості Гнатенка, глядачі її одразу зустріли оплесками. Першими слухачами після цього вечора стали фронтовики. Я надіслала її Олександрові Бригинцю, який теж на фронті, він надихнув мене знімати кліп. Вигадувати сюжет не довелося. У моєму творчому житті – це перший кліп із сюжетом. Але іншого кліпа на цю пісню я не уявляла. Велика команда друзів, фахівців і волонтерів допомогли зняти його. У кліпі знімалися мої подруги, які всю війну займаються волонтерством і кіборг Микола Тихонов. Ми зняли ще багато деталей, які мені хотілося залишити в історії, – прапор, подарований «Айдаром», кулон із гільзи, стрічки з майдану, орден за оборону Донецького аеропорту.

Особливу роль відіграла і біла сукня. ЇЇ на аукціоні купив Володимир Мжельський, гроші перерахував пораненому, а сукню повернув мені. Тепер ця сукня мандрує зі мною концертами на Сході. А під час презентації кліпа у Києві ми зібрали кошти на лікування кіборга Дмитра Бондаря. Після показу кліпа «Вірю» у Новопсковську на Луганщині зал аплодував стоячи. Це було дуже зворушливо. Дякую усім українським жінкам, які вміють вірити, любити, чекати наших найкращих чоловіків.

злий бандерівець: доброго ранку! Як ви гадаєте, чи треба мацкальських митців до нас пускати? чи хай їдуть, а українці повинні просто проголосувати ногами, тобто нехай платять за оренду залу, а виступають перед пустими кріслами

Анжеліка Рудницька: У мирний час – ми раді бачити усіх. Але під час війни, коли посіпаки Путіна їдуть нас розважати чи вчити жити – я не хочу їх бачити. Звичайно, далеко не усі російські митці путінські блазні, і нам самим обирати, кого хочемо бачити, а кого – ні. Та щоб не створювати зайві конфліктні ситуації у нашій і без того розтерзаній країні, я б не радила російським артистам зайвий раз їхати до нас.

До того ж, відсутність російських гастролерів значно пожвавила внутрішньо український ринок. Наші театри нарешті їздять на гастролі по Україні, а українські міста радують афішами наших музикантів. Нам треба навчитися поважати і цінувати своє. Це важливіше, ніж думати, що там з російським митцями. Чи не так?)

Шанувальник: А чого не відтворюється Територія А? Хто має лобіювати і пропагувати українських митців?

Анжеліка Рудницька: Дякую! Я теж іноді сумую за глядачами і можливістю спілкуватися із мільйонною аудиторією. Але «Територія А» працює. Зараз ми проводимо благодійні акції, концерти. Збираємо допомогу вимушеним переселенцям, нашим захисникам, даємо концерти у госпіталях, військових частинах, на фронті. Це велика робота, яку не показують в ефірі, але яка зараз не менш важлива, аніж розважальні програми в ефірі. Чи не так?

Якщо ви про хіт-парад – то телеканали мають свою інформаційну політику, яка не співпадає із нашої стратегічною українською лінією. Прогинатися під чужі формати я не вмію. Можливо, тому ви мене і не бачите в ефірі.

Пропагування і лобіювання у своїй країні своєї культури – це якийсь кожух навиворіт. Українська музика, мистецтво, культура, мова мають бути присутніми тотально скрізь, у т.ч. в інформаційному просторі. Тоді її не треба буде ні лобіювати, ні пропагувати. Вона сама себе «пропагуватиме».

Я розумію, що «Територія А» зараз потрібна в ефірі країні. Телеканали хочуть, щоб я прийшла із мішком грошей, за які ми не лише зможемо робити телепродукт, але й дерибанити. Якщо ви знаєте, де лежить такий мішок – підкажіть. Будемо думати, як діяти далі)

Світлана: ви були на сході... ну, і як там місцеві? сповідують все ще русскій мір?

Анжеліка Рудницька: Світлано! Я була на Сході і перед війною і під час війни. Там живуть такі ж люди, як і в інших регіонах. Те, що нас намагаються розсварити, розділити, щоб панувати і владарювати – це ж очевидна маніпулятивна технологія. Давайте не будемо піддаватися цим огидним речам. Наша задача – знаходити спільну мову.

Чула історії, що голосувати за партію регіонів примушували усіх, забираючи паспорти. І після звіту про голосування віддавали паспорти назад власникам. Це якесь кріпацтво. Але що робити людині, яка не має іншої роботи, якій нікому поскаржитися, бо навколо кругова порука? Людей просто залякували.

Усі хочуть просто миру, спокою, добробуту і керівників, які підказали, як вийти із цієї загальної суспільної кризи, у якій ми усі живемо.

Можливо, Бог мене береже, але жодної агресивної людини, яка б сповідувала чи пропагувала «рускій мір» я не зустрічала. На наші концерти діти приходять у віночках, люди – у вишиванках, з українськими прапорами. Це ті, хто нас любить і кого любимо ми. І щоразу нас повинно ставати більше, а таких питань – менше.

Патріот: що робити з тими митцями, які за паспортом є громадянами України, але по факту є явними манкуртами? Які ось це заявляють про "братские народи" і сповідують явно духовний сепаратизм?

Анжеліка Рудницька: Митці такі ж громадяни України, як і не митці. Держава повинна для себе прийняти якусь формулу співіснування із такими людьми. У країнах Балтії є така форма, як паспорт «негромадянина». Тобто ці люди можуть жити в нашій країні, працювати, але не мають права обирати і бути обраними. Тобто вони не впливають на державну політику. Може, нам теж треба перейняти такий досвід? Хоча дієвого механізму зараз заміни паспорта «громадянина України» на «негромадянина» я не бачу.

Щодо морального аспекту – для мене така позиція не прийнятна. Мені боляче, що серед моїх колишніх друзів так багато людей, які кричать зі сцени «я вас люблю», а коли й справді наших людям потрібна любов і підтримка, поводяться, як боягузи чи негідники. Я вдячна батькам, що виховали мене людиною.

Окрім іншого, нам треба змінювати систему освіти, вона у нас досі із радянськими метастазами. Школи і виші не формуються громадянське суспільство, а повинні були б. Та ж сама проблема із медіа, але я вже торкалась цієї проблеми вище.

Небайдужий: що ви думаєте про квоти на українську музику в ефірах?

Анжеліка Рудницька: Історія із квотами на українську музику і реакцією українських музикантів на квоти - це лише дзеркало, де корчить гримасу наша безпорадність і безпринципність, які ми викохували останні 25 років.

Усі проекти, що популяризували українську музику, музикантів, авторів знищили ще на початку 2000. Робили це методично, крок за кроком. Тому зараз маємо, що маємо. Не дивуюсь і не розчаровуюсь. Але тенденції огидні.

Треба захищати власний ринок, треба створювати умови для розвитку української музики. У нинішній ситуації квоти - це один із інструментів примусити мовників перестати футболити українську музику і почати співпрацювати із вітчизняними музикантами.

Питання квот саме по собі неприємне. Воно дуже актуальне. Але у цьому й проблема. Хіба нормально, щоб в Україні треба було захищати українське? Щоб українці почувалися у власній країні діаспорою? Щоб нас обзивали ж свої бандерівцями і національністами лише за те, що ми турбуємося про власну мову, культуру, пісню? Я б хотіла, щоб все було навпаки. Тоді б про квоти ми взагалі не говорили. А просто слухали б українську музику, читали б українські книжки, дивились українське кіно, бачили б на телеекранах українських і україномовних ведучих. З нас усі роки незалежності витравлюють українське, як можуть. І питання квот – це лише дзеркало нашої безпринципності і безвідповідальності. Тут питання не лише у керівництві країни, з якого я, звичайно, не знімаю відповідальності за весь цей безлад, але й у нас самих, бо ми дозволяємо так поводитися різним зайдам і неосвіченим людям із нашою культурою і країною.

Кожен митець мріє жити у вільному і освіченому суспільстві. Я не виняток. Я була б щасливою, якби могла займатися мистецтвом і цим заробляти достатньо грошей, щоб не просто виживати, а розвиватися. Але поки що я почуваю себе у культурному окопі, з якого доводиться відстрілюватися від зовнішньої і внутрішньої агресії безкультур’я, байдужості, небажання розуміти проблем широко і бачити далі свого носа.

Нині медіа-індустрія нас постійно вводить в оману, формує неправильні суспільні тенденції - ми мусимо ці тенденції змінювати. Якщо іншого способу захисту ринку, окрім квот, немає – я буду підтримувати квоти. Але глобально я проти заборон і за підтримку всього українського. «Територія А» кілька разів розробляла глобальну концепцію змін у музичному просторі. Перший раз наприкінці 90-тих ми просто зробили це на ентузіазмі. Потім пропонували більш глобальне концепції. Як бачимо, вони виявилися державі непотрібними.

Маріам: пані Анжеліко, чи будуть у ваших нових роботах вишита кривава доля України? мабуть, же символи є, які передають цей стан, в якому ми всі зараз

Анжеліка Рудницька: Вітаю! Дякую «Главкому» за можливість за вами усіма поспілкуватися і за ваші запитання.

Коли почалася Революція Гідності, я не могла ні співати, ні малювати, ні писати. Усі мої думки і зусилля були на майдані. Виступала я теж лише на майдані. Бо це велике щастя співати і говорити з людьми, якими пишатимуться покоління. Я щаслива, що у мене була можливість пережити це разом з нашою країною, що у мене був шанс у новорічну ніч протягом дванадцяти годин дивитися на обличчя людей, сповнених вірою і любов’ю.

У цей період у моїх художній роботах зникло різнобарв’я. Залишилося лише два кольори – білий і червоний. Роботи стали графічними, пульсуючими. А деякі чи то дерева, чи квіти нагадують протектори шин, так моя мама каже. Я їй вірю. Моє мистецтво символічне, у ньому немає дзеркального відображення подій, але у ньому є пульс нашого часу і бажання будувати, а не руйнувати.

Лілея: добрий день! над яким наступним музичним проектом працюєте? І чи збираєтеся знову на Схід?

Анжеліка Рудницька: Вітаю! Зараз в роботі драматична пісня «Одна» Володимира Шинкарука на слова Олександра Бригинця. Сергій Жадан пише зараз текст на одну з моїх пісень. Майже сформований новий україномовний альбом.

Продовжую експериментувати із народними піснями, модернізуючи їх, найбільше люблю працювати із колядками. Після успіху колядки «А вчора звечора» команда надихнулася. Але потім захворів Діля, який робив сучасне аранжування. Ми трохи припинили роботу. Тепер Діля одужав і я сподіваюсь, ми зробимо ще багато чого цікавого.

21 квітня у Києві пройде благодійна акція «Один день з Анжелікою Рудницькоюу музеї Гончара», яку традиційно організовує Музей Івана Гончара і Мистецька агеці «Територія А». Ми будемо вчити писати писанки, місити пасхальне тісто, ліпити з тіста весняних пташечок, створювати «шутки» (букети для Вербної неділі), розмальовувати писанки-обереги для наших військовий і мешканців Сходу. Під час акції будемо збирати кошти для нашої нової поїздки на Схід. Буду рада бачити усіх небайдужих.

Архангел: вітаю. Скажіть, будь ласка, яке ваше ставлення до тих митців, які співають російською і їздять з цими піснями мовою держави-окупанта в зону АТО? це якась Шизофренія!!!

Анжеліка Рудницька: Як тут можна ставитись. Згодна з вами. Навіть коментувати не хочеться. Намагаюсь концентруватися на створенні свого, нового, хорошого, позитивного, українського. І менше витрачати енергії на негативні емоції стосовно людей, які через гроші втрачають власну гідність. Але кожного Бог вчить по-своєму. Прийде і їхній час.

Олена: Як Ви ставитеся до фольклорних симулякрів, якими рясніє сучасний медійний простір та нескінченні заходи? Чи не шкодить це українській культурі, приміром діяльність Folk Ukrain?

Анжеліка Рудницька: Вітаю! Дякую за запитання. Воно надто ґрунтовне, щоб двома словами відповісти. Але я спробую. Те, що все українське стає популярним в Україні, мене радує. Це мало би бути нашою природою, та поки ми, як неофіти, хапаємося за зовнішнє, не розуміючи внутрішнього. Безліч організаторів заходів, де можна одягнути вишиванку, називають його фольклорним, підміняючи поняття і руйнуючи традицію. Непрофесіоналізм у цій сфері (як і в інших) зашкалює. Ініціатори цих акцій не залучають фахівців хоча б для консультацій, тому ми стоїмо перед загрозою наплодити нову епоху шароварництва. Шкодую, що цього не розуміють ні організатори, ні муніципальні керівники, які дають зелене світло таких заходам. Єдине, що мене тішить, що традицію не знищити і рано чи пізно ці симулякри зникнуть, як та жовто-блакитна фарба, яку похабно наносили у Києві на поржавілі паркани, прикриваючись патріотичним намірами.

Науковій фольклорній спільноті треба пропонувати свої акції, фестивалі, консультативні послуги муніципальним установам і намагатися поєднувати бізнес-підхід із глибинним традиціями