Політизація церкви чи оцерковлення влади?

    Навіть святкування Дня хрещення Русі не дало забути про церковний конфлікт в Україні.
    Навіть святкування Дня хрещення Русі не дало забути про церковний конфлікт в Україні. Зафіксував це розділення візит Патріарха Кирила, адже тут проявилася явна віддача пріоритетів з боку української влади Московському патріархату. Разом з тим, експерти говорять, що розділення в українському православ’ї віддзеркалює розділення самого українського
    • Альона Блохтур, фото Станіслава Груздєва, «Главком»
    • 29 Липня, 2010, 13:02
    • Розсилка

    Навіть святкування Дня хрещення Русі не дало забути про церковний конфлікт в Україні.

    Навіть святкування Дня хрещення Русі не дало забути про церковний конфлікт в Україні. Зафіксував це розділення візит Патріарха Кирила, адже тут проявилася явна віддача пріоритетів з боку української влади Московському патріархату. Разом з тим, експерти говорять, що розділення в українському православ’ї віддзеркалює розділення самого українського суспільства та його політикуму.

    Про становлення православ’я в Україні та його сучасний стан в прес-центрі «Главкому» розповіли президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський та співробітник Інституту історії НАН України Тетяна Євсєєва.

    Тетяна Євсеєєва: «Церковний конфлікт – це продуманий, виміряний політичний крок»

    Важливим внеском у становлення Української православної церкви є участь діячів українського Відродження, які брали участь у визвольному русі 1917-21 років, і створенні маловідомого на сьогоднішній день документа, який був підготовлений на Стокгольмську конференцію християнських громад, що мала відбуватися у 1925 році. Я віднайшла цей документ в архіві у фонді НКВС. Основне, про що в ньому йдеться, - це обґрунтування християнської концепції існування нації, проблеми відношення церкви до власності, до виховання людини у Радянському Союзі, до участі християнина в Комуністичній партії. Також йшлося про проблему диктату партії над совістю людини, можливістю виконувати десять християнських заповідей церкви, не порушуючи державне діюче законодавство, а також проблему існування вільної української нації.

    Я б хотіла декілька слів сказати про внесок в розробку соціальної доктрини церкви Української автокефальної православної церкви під керівництвом Липківського. Не секрет, що вона по сьогоднішній день не визнана, є претензії до висвяти ієрархії цієї церкви. Але з іншого боку, вона стала історичною основою і підґрунтям для відродження Української помісної православної церкви в кінці 90-х років.

    Віктор Єленський: «Згідно з церковним правом, розподіл церковних кордонів іде за розподілом кордонів цивільних»

    В 1970-1980-ті роки минулого століття в Україні було зосереджено 65% всіх православних громад Радянського Союзу. Найбільшою єпархією в усьому СРСР була крихітна за населенням Львівсько-Тернопільська єпархія, де було понад тисячу храмів. В Московському патріархаті найбільшою земляцькою групою були єпископи з України. В ленінградських духовних школах, коли там ректором був нинішній Патріарх Кирило, було понад 50% тільки західних українців.

    Вважалося, що після того, як Україна здобула свою незалежність, у неї з’явився свій Президент, уряд, Верховна Рада, військо та інші атрибути державності, ця країна буде мати і свою незалежну Українську православну церкву. Це повністю відповідає церковному праву, згідно з яким розподіл церковних кордонів іде за розподілом кордонів цивільних. Це правило належить ще соборам нероз’єднаної єдиної православної церкви, коли православні або протоправославні і католики були разом. Але так не сталося, Українська православна церква розділилася. Одна частина її залишилася в юрисдикції Московського патріархату, а інша – проголосила себе незалежною від Москви.

    В 1988 році відбулися перші зрушення в державно-церковних відносинах колишнього Радянського Союзу, тоді святкувалося 1000-ліття Хрещення Русі. Церкві було віддано Києво-Печерську лавру, а ще почалися масові хрещення. Наприклад, настоятель церкви на Татарці отець Анатолій Затовський розповідав, що в ці дні він щодня хрестив 20-40 дорослих людей. Тобто, це був масовий потяг до святого, масові зрушення. Від того часу кількість православних громад в Україні зросла з 4 до 17 тисяч.

    Розділення в українському православ’ї віддзеркалюють розділення, які існують в українському суспільстві. Нинішній візит Патріарха Московського і всієї Русі Кирила зафіксував це розділення. Для однієї частини православних українців є неможливим повернутися до Московського патріарху, для другої - розірвати свій зв’язок з Руською православною церквою, а третя частина говорить про те, що підносить ім’я Московського патріарха за богослужіннями не тому, що він московський, а тому що він канонічний. Така ситуація існує тільки на громадсько-політичному рівні, а не на сакраментальному, адже церква виконує свою місію, вона спасає людські душі, робить те, що вона має робити за своєю сутністю і місією. А вже остаточне слово в тому, правильно вона це робить чи ні, належить самому Богові.

    Скільки зараз віруючих та церков в українському православ’ї належить до Московського патріархату, а скільки до Київського?

    Віктор Єленський: В Україні в переписі громадян немає графи віросповідання, що дуже прикро для соціологів релігії. В деяких країнах з переважним православним населенням така графа існує. Ми можемо судити про кількість віруючих або прихильників тієї чи іншої церкви лише по державній статистиці храмів, релігійних організацій та по результатам соціологічних досліджень. За результатами державної статистики, Українська православна церква Московського патріархату має понад 11 тисяч релігійних організацій, Київського патріархату – приблизно 4,5, і Українська автокефальна православна церква - понад тисячу.

    Ще від початків української незалежності, коли зберігалася така ж різниця між кількістю релігійних організацій між Московським і Київським патріархатами, соціологічні дослідження зафіксували досить парадоксальний факт. Кількість людей, яка говорить, що вони належать до Київського патріархату більша, ніж тих, хто говорить, що вони належать до Московського. Ті, хто знайомий з ситуацією в Україні, можуть інтерпретувати цей факт тільки в наступний спосіб. Переважна більшість православних в Україні є не практикуючими віруючими, і коли вони говорять, що вони православні, то позначають культурний простір, до якого вони належать. Коли вони визначають певний сегмент всередині цього простору, то говорячи про належність до Київського патріархату, вони позначають свою ідентичність, національну тотожність. Апофеозом цього парадоксу є відомий вислів білоруського президента Олександра Лукашенка, який сказав, що він є православним атеїстом. Тобто він говорить, що не вірить в Бога, але належить до якогось культурного простору, важливим індикатором якого є православ’я.

    Тетяна Євсеєєва: Проблема України з визначення культурного простору – це проблема визначення ідентичності. Церковну історію або початкову освіту воцерковленої людини мало хто має, люди абсолютно не розбираються в нюансах. Якщо взяти будь-який підручник церковного права, можна знайти, що є церква автокефальна, тобто помісна, яка має свого голову, автономна, яка залежить від якоїсь церковної одиниці, і екзархат – це пряме представництво. Якщо, наприклад, строго канонічного підійти до Української православної церкви Московського патріархату, вони не мають цього визначення. Я розумію, що історикам, соціологам, політологам не дуже зручно коментувати церковні питання, і церква дуже ревниво ставиться до таких коментарів. Але разом з тим, віруючі люди в своїй масі не мають уявлення про такі елементарні речі. Тому визнання приналежності до тієї чи іншої конфесії є наслідком радянізації, коли готували єдину радянську людину, яка розмовляє єдиною всім зрозумілою мовою. Така тенденція відчутна в нашому сьогоднішньому українському суспільстві.

    Віктор Єленський: Більш-менш точно щодо кількості прихожан можна говорити про Українську греко-католицьку церкву. Там за результатами всіх соціологічних досліджень, питома вага зберігається на рівні 6-8% дорослого населення країни. А в православних церквах дуже плинна ситуація, тому що багато людей відвідують церкву тільки в дні якихось видатних подій або в так звані періоди переходу, тобто коли людина хреститься, створює родину, або коли її вносять в церкву вже відспівувати. Для частини людей немає серйозного значення, в церкві якого патріархату вони це роблять. Хоча є люди, і їх чимало, для яких дуже важливо, що вони ходять саме українську церкву або саме в церкву Московського патріархату і ні в яку іншу.

    Конфесії приховують або завищують дані щодо кількості своїх прихожан. Чи є взагалі така інформація?

    Віктор Єленський: Перевищення церковної статистики – це риса, притаманна переважній більшості церков. В Японії, якщо скласти дані статистики, що дають релігійні організації, то в сумі виходить приблизно півтори Японії. У нас так само, якщо скласти ті мільйони, про які говорять Московський та Київський патріархат, то виходить теж набагато більше, ніж все населення України. Історичні церкви, тобто православні та католицькі, не ведуть книг своїх членів. Вони не мають чіткого членства, як наприклад, пізньопротистанські спільноти, євангельські християни, баптисти, християни віри євангельської, які більш-менш чітко знають, скільки у них громад, і звітують на своїх всеукраїнських конференціях та з’їздах.

    Тетяна Євсеєєва: Зараз держава, на відміну царських та радянських часів, перестала вимагати чіткого фіксування і ведення документації зі звітності прихожан.

    Віктор Єленський: Україна була учасницею відомого соціологічного дослідження, де в опитуванні йшлося про кількість здійснених обрядів, таїнств. У нас є області, де кількість охрещених дорівнює 100% народжених, а кількість померлих майже повністю відповідає кількості відспіваних за церковним обрядом. Такою є, наприклад, Закарпатська область.

    Радянська влада намагалася вести таку статистику, від священників вимагали дані кількості поховань, охрещень, шлюбів, щоб потім з батьками, які хрестили своїх дітей, вести так звану роз’яснювальну роботу. В Україні у 1985 році, тобто в першому році горбачовських реформ, за офіційною страшно заниженою звітністю, кількість хрещень становила 26,6% від кількості новонароджених, що для умов є досить високим відсотком. Для порівняння скажу, що в цей же 1985 рік в Нідерландах, де ніхто нікому не заважав хрестити, католицька церква також охрестила 26% немовлят.

    В Закарпатській області здійснюється найбільша кількість таїнств та обрядів, а в якій області найменше?

    Віктор Єленський: За даними соціологічних досліджень, найменше на півдні України, в Миколаївській, Херсонській областях. Зрозуміло, що в західних областях набагато вищий відсоток тих, хто говорить, що вони віруючі і регулярно відвідують церкву.

    Пане Вікторе, ви говорили що Українській православній церкві Московського патріархату належить 11 тисяч релігійних організацій, Київського патріархату – приблизно 4,5, і Українська автокефальна православна церква має понад тисячу. Що включають ці релігійні організації?

    Віктор Єленський: Йдеться про релігійні громади, управління, монастирі, братства і релігійні центри, тобто вся сукупність релігійних організацій, яка належить до Української православної церкви в єдності з відповідною конфесією.

    Як ви оцінюється сьогоднішні відносини держави і церкви?

    Віктор Єленський: В Україні склалася унікальна для пострадянського простору модель відносин між державою і релігійними організаціями. Унікальність її в тому, що в Україні існує кілька центрів релігійної сили - православні існують Київського, Московського патріархату, є ще греко-католицька, римо-католицька церква, потужна протестантська спільнота. Ці релігійні організації живуть в умовах конкуренції, кожна з них не дає іншій домінувати, тому склалася ситуація більш-менш рівного ставлення держави до різних релігійних організацій. Так було при попередніх трьох президентах, хоча кожен з них мав якісь свої переваги, а деякі з них навіть хотіли цю модель якимось чином змінити.

    Нинішній Президент отримав цю модель в такому вигляді, в якому вона є, і поки що крім публічних кроків на зустріч одній із церков, не зробив нічого для руйнування цієї моделі. Не змінено законодавство про свободу совісті та релігійних організації, яке існує з 1991 року, не зроблено поки що ніяких кроків для дискримінації якоїсь з релігійних організацій. Хоча, звичайно, православні не в єдності з Московським патріархатом хворобливо ставляться до особливих знаків уваги до УПЦ Московського патріархату і Предстоятеля Руської православної церкви.

    Тетяна Євсеєєва: Якщо говорити про державно-церковні відносини, можливо, існуюча зараз модель і на краще, адже, якщо політика втручається в справи церкви, або навпаки, то держава втрачає абсолютну стабільність, і скочується на межу громадянської війни. Це показує гіркий досвід України початку ХХ століття, коли уряди Петлюри і Скоропадського намагалися взяти все в свої руки і фактично утворити єдину помісну церкву, інколи навіть в обхід самої церкви.

    Крім того, основною проблемою є слабкість самої української держави. Перш ніж вести якусь активну політику у плані з’єднання церков України, треба почати з економіки, стабілізації життя в Україні. Потрібно дати можливість людям отримувати хороші зарплати, пенсії, бути впевненими у майбутньому, а потім процес об’єднання церков пішов би легше і краще. Наш історичний досвід говорить про те, що чим міцніша держава, тим менше проблем в духовному плані, тим менше тертя на ґрунті культури, різного розуміння віри, Бога. Україна багатокультурна і багатонаціональна країна, і в цьому відношенні державі потрібно направити відповідні сили.

    Приїхав Патріарх Кирило, на вулицях залізні загорожі, міліція перевіряє навіть самих віруючих, щоб допустити до нього. А щоб проїхати на урочисті події Української церкви автобуси з різних областей України міліція не пустила. Чи може така віддача пріоритетів нинішньої влади УПЦ Московському патріархату якось повпливати на взаємовідносини церков в державі і на ставлення до цього самих українських віруючих?

    Віктор Єленський: Московський патріархат вважає, що Українська православна церква Київського патріархату дотепер трималася тільки на підтримці влади. Деякі представники Московського патріархату, особливо Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел постійно говорить, якщо влада перестане підтримувати так званий розкол, то УПЦ Київського патріархату розсиплеться. Вони переконали в цьому Московський патріархат, намагаються переконати в цьому українську владу і дають всілякі поради по приборканню цієї церкви.

    Але насправді вона тримається не на підтримці влади, це нинішнім лідерам держави добре міг би розповісти Леонід Кучма, який вважав, що Київський патріархат є апаратною церквою, створеною Кравчуком. Він думав, якщо Кравчук перестане бути Президентом, вона перестане існувати.

    Насправді в українському православному середовищі ще з 1686 року визрівала ідея, яку митрополит Липківський дуже просто сформулював: вискочити з-під Москви. Ідея мати свою церкву належить не владі, не тільки ієрархам, а дуже простим людям. Чому крихітні Албанська, Румунська церкви мають автокефалії, а велика Українська немає? У своєму останньому інтерв’ю на посаді Президента Кучма сказав, що у нього є дві заповітні мрії – запустити ракету на Марс і створити Українську помісну православну церкву. Адже для країни, де більшість віруючого населення є православним, невизнання помісності церкви в ХХІ столітті є опосередкованим невизнанням державності.

    Тетяна Євсеєєва: Свого часу, згідно із законними канонами, Митрополит Філарет зібрав Архієрейський собор, на якому всі архієреї висловилися за створення помісної церкви. Після втручання Патріарха Алексія ІІ одна частина відмовилася від цього рішення, а інша залишилася з Філаретом. За 20 років існування УПЦ Київського патріархату я жодного разу не зустрічала когось з представників православного світу, хто б сумнівався в її православності, її вченнях чи літургії. Тому абсолютно очевидно, що це виважений, продуманий, виміряний політичний крок. Якби у людей був вищий рівень церковної освіти, можливо, значення цьому надавалося б набагато менше і проблема канонічності визнання вирішилася б набагато швидше.

    Пане Вікторе, яка ваша оцінка візиту Патріарха Кирила?

    Віктор Єленський: У Патріарха Кирила в Україні досить обширна паства, він має абсолютне право приїхати до цих людей, молитися з ними. Що у цьому візиті мало б насторожувати? Перше – про єдність народів Патріарх говорить більше, ніж про єдність з Христом. Друге - він не знайшов слів для православних України, які знаходяться поза єдністю з Московським патріархом. Точніше, він говорить про єдність в православ’ї, яка має здобуватися коштом розриву православних в самій Україні. Якщо говорити дуже просто: давайте, ми будемо єдиними з православними в Саратові, Владивостоці, ще десь, але не будемо єдиними з православними в Рівному, Полтаві чи у Львові.

    Він багато говорить про пагубність розколу, яке прорізало тіло українського православ’я, але ніякої моделі, яка б залікувала цей розкол не запропонував. Останні 20 років показали, що модель, яку запропонував його попередник Алексій ІІ, що всі мають покаятися і церква-мати їх прийме, не працює. Але ми знаємо, що у Кирила є засоби і інструментарії оздоровлення від розколу. Коли три роки тому йшлося про оздоровлення від розколу між Російською православною церквою закордоном і Руською православною церквою в самій Росії, то такі інструментарії знайшлися. Ці церкви об’єдналися, ніхто ні від кого не вимагав каятися, повзати навколішках і т.д. Хоча там розрив 80 років, а не 20, і там були надзвичайно гострі відносини. Вони виклинали один одного, Руська церква звинувачувала закордонну у співробітництві з гітлерівцями, а закордонна руську - в співробітництві з КДБ і т.д. Але знайшлися слова і кроки, якими цей розкол був подоланий. Таким чином, Патріарх Кирило в об’єднанні православ’я в Україні просто не зацікавлений. Тому передчасно говорити про позитивний вплив цього візиту на українське православне середовище.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ