Бідновекторна політика

    • Сергій Солодкий, Інститут світової політики
    • Розсилка
    Бідновекторна політика

    Пірати, газова війна, кінець «зміїної» суперечки з Румунією – основні зовнішньополітичні події 2009 року.

    Українська зовнішня політика не відзначилася в цьому році особливими проривами, проте ми все-таки вирішили пригадати основні події, які привертали найбільшу увагу українців. До переліку включені не лише події, але і нові тенденції, явища. Приміром, як не згадати про те, що Міністерство закордонних справ у цьому році ледве зводило кінці з кінцями. Із одного боку, фінансування було скорочено через економічну кризу. Із іншого, міністерство, яке до березня цього року очолював Володимир Огризко, було аж занадто неугодним прем’єр-міністру Юлії Тимошенко. Сам Володимир Станіславович відкрито зізнався: недофінансування діяльності українських дипломатів було своєрідною помстою Юлії Володимирівни за те, що МЗС реалізує зовнішню політику відповідно до національних інтересів, а не передвиборної кон’юнктури. Отож, наша десятка подій і явищ у зовнішній політиці 2009 року.

    ДРУГА ГАЗОВА

    Почався рік дуже нервово. Україна впродовж перших новорічних днів не сходила з перших шпальт світової преси. Росія відмовилася поставляти газ, погрожуючи припинити поставки до всіх європейських отримувачів. Українським дипломатам вже вкотре довелося займатися не властивою для себе справою – газовою дипломатією. Представники МЗС відбули до європейських столиць, аби, з одного боку, заспокоїти єесівських партнерів, а з іншого, заручитися їхньою підтримкою. Найпарадоксальнішим було те, що в перші дні представники країн Євросоюзу егоїстично заявили: це економічний конфлікт двох держав, а тому лише дві держави мають його розв’язувати. Реальна причина була проста: німці, приміром, боялися встрявати в суперечку, аби таким чином не образити Росію. Хоча якби ЄС виступив посередником врегулювання конфлікту між Києвом та Москвою, то, можливо, вдалося б уникнути подальшого нагнітання. А так Росія відчула перевагу, і тому пішла далі в наступ. Зрештою європейські країни потім погодилися приєднатися до переговорів про врегулювання конфлікту, але це сталося лише тоді, коли Росія перекрила газовий вентиль для всієї Європи.

    Друга газова війна (перша сталася на початку 2006 року) показала, наскільки слабкими є позиції українського керівництва. Президент вимагав одного, прем’єр-міністр робила інше – зрештою Україна знову не пройшла тест на прозорість, а тому було укладено абсолютно невигідний для Києва газовий контракт: прем’єр, погодившись на ринкову ціну за газ, забула про ринкову ціну за транзит. Не з кращого боку показали себе і країни ЄС. Замість того, аби виступити єдиним фронтом і нейтралізувати шантажистські замашки Росії, Євросоюз у котре продемонстрував, що він, може, і «європейський», але аж ніяк не «союз».

    ОБАМІВСЬКІ ЗАМОРОЗКИ

    Нинішній рік ознаменувався приходом до влади нового американського президента Барака Обами. Чорношкірий лідер країни став справжньою сенсацією цього року для всього світу. Україна могла б порадіти разом із іншими, однак приводів особливих немає. Відносини між Вашингтоном і Києвом останній рік перебували ніби на етапі тимчасової паузи. Американський лідер встиг «перезавантажити» відносини з Росією, кілька разів уже зустрівся з російським колегою, однак на українське керівництво в нього так і не знайшлося часу. Через це в ЗМІ почали говорити про ймовірну американсько-російську змову: мовляв, США здадуть інтереси України, якщо Росія підтримає позицію Вашингтона щодо Ірану. Поки що зради ніякої не сталося. Більше того, представники США різних рівнів заявляють, що територіальна цілісність, суверенітет України залишаються одним із пріоритетів у їхній політиці. Певного дисонансу у відносини внесла кількамісячна відсутність американського посла у Києві. Проте зрештою він був призначений: ним став Джон Теффт – професійний дипломат, який дуже добре знається на пострадянських країнах (перед цим він був послом у Грузії).

    Напевно, пауза у відносинах США і Україна спричинена передовсім внутрішньополітичною невизначеність в нашій країні. Американці рідко зустрічалися з нашими лідерами в рік виборів – це могло б трактуватися як втручання у внутрішні справи. Тому з високою часткою імовірності можна припустити, що наступного року відбудеться зустріч Барака Обами з новим Президентом України (якщо, звісно, новий лідер не наробить дурниць – приміром, не вирішить встановити авторитарні порядки в країні).

    ОСТРІВ НЕВЕЗІННЯ

    Намагання України і Румунії вирішити давню суперечку щодо розподілу чорноморських ресурсів нарешті завершилися на початку цього року. Для українських дипломатів рішення Гаазького суду було, напевно, справжнім ударом. Не тому, що воно якимось чином зачіпало національні інтереси, а тому, що український політикум, не розбираючись, одразу почав навішувати ярлики і шукати винуватих. МЗС звинуватили втому, що воно програло Румунії ледве чи не 75% Чорного моря. Більшої дурниці годі уявити. Програють тоді, коли щось мають. Чорноморські простори, щодо яких приймала рішення Гаага, були НІЧИЇМИ. Залишалося їх лишень поділити: існувало кілька методик, судді обрали саме ту, яку вони використовували неодноразово в подібних справах. Рішення було ухвалено одноголосно всіма суддями. Тому звинувачувати Гаагу в заангажованості не слід.

    Важливим було те, що суд нарешті поставив крапку в давньому конфлікті. Сумним є те, що вирішення цієї справи не відкрило нової сторінки у відносинах Києва і Бухареста. Між двома країнами на початку року розгорівся шпигунський скандал – українського дипломата румуни запідозрили в незаконній діяльності. Серед румунських політиків можна частенько почути голоси про відновлення «Великої Румунії» – в тому числі за рахунок українських земель. Румунський уряд також спростив процес надання румунського громадянства – в Україні це було сприйнято як виклик для національної безпеки. Заклики до країн Євросоюзу приструнити свого партнера по організації поки не дали результатів.

    БІДНІ МИ, БІДНІ

    На долю МЗС цього року випали дуже тяжкі часи. Міністерство скоротили фінансування через кризу. Українські посольства за кордоном змушені були економити на всьому – на телефонному зв’язку, на паливі для автомобілів, на оренді приміщень. Доходило до смішного: українським дипломатам у центральному апараті обмежили час телефонних бесід до п’яти хвилин. І зв’язок обривався навіть тоді, коли телефонують не українські дипломати, а ви телефонуєте до них. Подейкують, що керівництво МЗС заради економії вирішувало деякі робочі питання зі своїми закордонними колегами з допомогою sms.

    Додавало проблем ще і те, що більше ніж півроку міністерство працювало без безпосереднього керівника. Призначення на цю посаду Петра Порошенка для багатьох стало неабияким сюрпризом. Хоч Петро Олексійович і випускник Інституту міжнародних відносин, однак у зовнішньополітичній сфері – людина нова. Утім, йому поки вдається знаходити розуміння серед дипломатів. Причому не лише українських. Порошенко став міністром лише 9 жовтня, однак він зустрівся вже з десятками своїх колег. Мало чи не половину свого робочого часу він проводить за кордоном. Досвід співпраці з медіа-ресурсами позначається і на роботі міністра. Можливо, тому його жартома називають міністр-турист. Крім того, Петро Олексійович чудово розуміє, що від нього хочуть почути керівництво держави і пересічні українці. Він кидається в бій першим, коли потрібно боротися з свинячим грипом, він поспішає із заявами, як тільки стає відомо про звільнення українці з піратського полону, він стає на захист українців, скривджених за кордоном. Симпатизувати йому мали б і українські дипломати, оскільки йому вдалося добитися виділення додаткових коштів на потреби МЗС.

    БРЮССЕЛЬСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ

    У березні Україна і Європейська Комісія укладають меморандум про модернізацію нашої газотранспортної системи (ГТС). Річ – важлива і потрібна. Ремонт української труби зміг би збільшити обсяги газопостачання, а це зменшило би привабливість обхідних газопроводів, які так лобіює російський «Газпром». Фахівці також стверджують, що оновлення ГТС допомогло б транспортувати газ без жодних втрат (так званий технологічний газ). А головне, встановлення відповідних лічильників на кордоні назавжди припинило б розмови про те, що Україна краде газ у Росії. У Москві були надзвичайно розлючені вибриком Києва. Російські представники, присутні в Брюсселі на церемонії підписання меморандуму, демонстративно залишили залу. Владімір Путін скасував свою зустріч з українською колегою Юлією Тимошенко – складалося враження, що Юлія Володимирівна, підписуючи меморандум, порушувала нікому невідомі зобов’язання, дані російським керівникам. Утім, контакт між Тимошенко і Путіним налагодився досить швидко. Після цієї суперечки вони бачилися кілька разів – в Москві, в Криму, в Польщі… Проблема полягає лиш у тім, що меморандум щодо модернізації ГТС так і не виконується Україною.

    МІНІСТЕРСТВО ПІРАТСЬКИХ СПРАВ

    Міністерству закордонних справ довелося у цьому році закріпити за собою статус чи не головного відомства, яке займається звільненням українських моряків із піратських полонів. Коли представники МЗС проводять свої брифінги, то фактично одним із перших питань завжди лунало: як справи зі звільненням такого-то судна? Через це часом здавалося, що Міністерство закордонних справ час перейменовувати в Міністерство піратських справ. На цей рік випали найтяжчі звільнення українських суден. У лютому було звільнено «Фаїну», яка перебувала в полоні чотири місяці; зовсім недавно пірати звільнили «Аріану» після восьмимісячної неволі. Проте головна проблема полягає в тому, що українські судна і надалі перебувають абсолютно незахищеними. Тому швидше за все, МЗС ще довго доведеться займатися боротьбою з піратами.

    МЕДВЕДЄВ ПИШЕ ЛИСТ

    На початку серпня Дмітрій Медвєдєв написав гнівного і досить хамського листа українському Президентові. Російський керівник звинуватив Віктора Ющенка у погіршенні відносин між країнами. У покарання російський президент відмовився направляти до Києва посла (Віктор Черномирдін припинив свою дипломатичну роботу ще в червні). Віктор Андрійович відповів російському колезі у доволі дружній манері, що не пройшло непоміченим у західних столицях. Тому з формальної точки зори російський президент програв – щонайменше в очах західних спостерігачів. Утім, навряд чи це так його непокоїть.

    Схоже, Росія замислила свою атаку з однієї причини – провчити Україну за п’ять останніх років. Саме перебування Віктора Андрійовича на президентській посаді було лихим нагадуванням Росії про її одну з головних поразок на пострадянському просторі. Адже Москва відверто підтримувала на виборах 2004 року Віктора Януковича. Зараз російські керівники демонстративно проводять зустрічі з українцями на всіх рівнях – крім президентського. При цьому Росія наполягає, що вона не втручається в українські вибори і нікого не підтримує. Утім, кампанія, яку Кремль затіяв проти Віктора Ющенка, є доволі яскравим прикладом того, що Росія ще не готова ставитися до України як до незалежної держави, де громадяни самі розберуться з тим, хто має стати Президентом.

    ПДЧ, РНП… А ЯКА РІЗНИЦЯ?

    Україна розпочала новий етап інтеграції до НАТО – із допомогою Річної національної програми. Її було схвалено зі значним запізненням. Проте все-таки було схвалено, хоч були побоювання, що уряд відмовиться від цього – знову-таки в силу передвиборної кон’юнктури. Надто вже бояться в оточенні прем’єр-міністра слова НАТО. Річна національна програма – це фактичний замінник Плану дій щодо членства в Альянсі. У ПДЧ Україні, як відомо, відмовили на торішньому саміті НАТО в Бухаресті. Натомість було запропоновано РНП. Щоправда, мало хто знає, що РНП фактично і є складовою частиною ПДЧ. Тому всі реформи, проведені Україною в рамках РНП, теоретично і практично можуть зарахуватися за виконання того ж ПДЧ. Показовим, утім, стане наступним рік. Як вестиме себе новий Президент на натівському напрямі? Чи не буде зміщено зовнішньополітичних пріоритетів? Усе це під великим питанням. За великим рахунком у НАТО і не готові підвищувати рівень інтеграції України із тієї простої причини, що вона може дискредитувати Альянс – сьогодні ми вступаємо в НАТО, а завтра – вже ні.

    ДРУГ ЛУКАШЕНКО

    Що-що, а білоруський вектор зовнішньої політики України став чималим сюрпризом. Ще п’ять років тому було важко уявити, що Віктор Андрійович і Олександр Григорович знайдуть спільну мову. Знайшли. Ослаблена на всіх фронтах Україна може хоч в чомусь потішити власне самолюбство. Якщо Київ постійно шукає лобістів у Литві, Швеції чи Польщі, то Білорусь, схоже, знайшла такого лобіста в Україні. Київ фактично допомагає Мінську налагодити співпрацю і з Вашингтоном, і з Брюсселем. Між Україною і Білоруссю зав’язалася досить дивна дружба на тлі похолодання відносин цих держав із Росією.

    Найбільш символічним є те, що Мінськ чи не вперше за тривалі роки обіцяє ратифікувати договір про лінію державного кордону. Ще п’ять років тому Україна критикувала свою сусідку за недемократичність, за що Білорусь сильно лютувала. Сьогодні між двома державами зав’язалися партнерські відносини. Утім, багатьох українців не полишає відчуття, що Лукашенко усіх красиво «розводить». Заграючи з Україною і ЄС, він вибиває преференції в переговорах із Росією. Чимось нинішній Олександр Лукашенко нагадує «пізнього Кучму» – Леоніда Даниловича під час другого президентського строку вважала також авторитарним політиком, який намагався проводити збалансовану, багатовекторну політику і з західними країнами, і з Москвою.

    «СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО»

    У травні Європейський Союз запустив нову програму співпраці з шістьома східними сусідами – з Україною, Білоруссю, Молдовою, Азербайджаном, Вірменією і Грузією. В Києві нововведенню були не дуже раді. Мовляв, Київ не може бути у одній ваговій категорії із іншими п’ятьма державами, оскільки набагато далі просунувся по багатьом питанням. Між Україною і ЄС уже існує угода про спрощений візовий режим, у інших її немає. Київ веде переговори про створення зони вільної торгівлі і укладання угоди про асоціацію – і цей документ на завершальній стадії. Цього не скажеш про інші пострадянські країни. Зрештою, саме Україна найчіткіше із цих країн артикулює бажання вступити до Європейського Союзу. Києву було не до вподоби і те, що ні «Східне партнерство» ЄС виділив замалі кошти. В Україні настільки скептично ставляться до цієї програми, що годі вірити в її можливий успіх. Проте вона все одно залишатиметься в багатьох на слуху. Щонайменше до травня наступного року, коли будуть підбиватися підсумку одного року функціонування програми.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ