А.Матвієнко: я щодня молюся за цю владу

Відтоді як Партія регіонів сформувала нову коаліцію, ситуація у ВР кардинально змінилась. Крім тих, хто з вчорашніх опозиціонерів офіційно перейшов до коаліції, за що був охрещений образливим прізвиськом «тушки», з’явились і так звані «співчутливі», які, не виходячи зі своїх фракцій, тим не менш стали підтримувати дії та пропозиції влади. Після публічної підтримки ліквідації столичних райрад і розширення повноважень Президента, таким «співчутливим» у кулуарах ВР охрестили і вчорашнього непоборного антагоніста ПР, а також одного з лідерів «НУ-НС», депутата і голову партії «Собор», що була одним із засновників «Нашої України» Анатолія Матвієнка. Хоча сам Матвієнко під час розмови з ІМК у кулуарах ВР спростував свою прихильність до влади, дав свій прогноз щодо майбутньої широкої коаліції та перспектив Тимошенко і Ющенка в українській політиці.

-Пане Анатолію, судячи з Ваших останніх висловлювань, Ви не сьогодні-завтра можете опинитись у коаліції? Невже настільки велике розчарування від діючої опозиції і взагалі національно-демократичних сил?

-Звідки ви взяли? Я завжди говорив правду, яку я розумію. І зараз кажу. Я Юлю, як не сприймав, так і не сприймаю. Я вважаю, що вона і Янукович одне й те саме. Чому я не біжу під неї?! Так я вже був, я з нею працював, я всім кажу, що, на превеликий жаль, Юля - це явище, яке ми маємо пережити.

Що Янукович сьогодні гробить Україну, я це також кажу. Не приховую своїх думок і стосовно того, що вважаю помилкою те, що Янукович повертає український корабель на 180 градусів, і те, що ми повертаємось до авторитаризму, а далі до тоталітаризму, що треба об’єднуватись національно-демократичним силам, що треба створювати цьому якісь перепони. Тож, Ви марно записали мене у прихильники діючої влади.

- А як же тоді сприймати Вашу підтримку щодо ліквідації столичних райрад?

- Ніяк. Я вважаю - це радянський рудимент, який треба було знищити.

- А що ж все-таки потрібно робити націонал-демократичним силам, які після роздроблення майже втратили свій вплив на вітчизняний політикум? У чому полягає той імовірний компроміс, який їм дозволить об’єднатися?

- Все після виборів. Зараз нічого не буде. А після виборів проллється холодний душ результатів, і для багатьох стане нарешті зрозуміло, що ми нічого не варті, доки не об’єднаємось. Що справа не в Іванові, Сидорові, чи Матвієнку… А у тому, що ми маємо зрештою покінчити з теорією абсурду, коли ми творимо партію лідера. Нам треба партію команди. Має бути лідер команди, а не вождь, месія, навколо якого будуть люди, які його обслуговують. Кажуть, що це зараз не на часі, навіщо ж тоді робити гірше!? Я молюся за цю владу кожен день, аби у неї щось вийшло, але не значить, що ця влада є моєю, я просто хочу просити Господа, щоб дав їй розум і розуміння того, що треба жити в Україні.

- Відверто кажучи, приємно, що і Ви відійшли від радикальної риторики?

-А який сенс просто кричати? Треба кричати конструктивно. Кричати з розумінням того, що не тебе просто несе, а цей крик якось змінює ситуацію. Тож, треба спочатку мати ідею, чітко сформульовану та зрозумілу, й інституцію, яка була б здатна цю ідею принести до влади і реалізувати, а вже потім кричати. А якщо просто кричати, то що це дасть?

І якщо вчора гинули від популізму регіони, а сьогодні кричимо про всілякі мораторії, робимо якісь кроки, аби тільки регіони завалились. Заваляться. Ось нам буде чудо небесне…Це ж Україна. Не можна так поводитись.

- У Ваших словах відчувається справжній біль…

- Так, я мучусь, я страждаю. Від того, що не бачу виходу з цієї ситуації. Якби я знав сьогодні однозначний вихід, я б може і радикальніше діяв… Але, на жаль, маємо вражене з трьох боків суспільство. З одного боку - розчарування, з іншого - деморалізований увесь актив, який був заряджений для того, щоб іти на барикади у 2004 році. Коли з кожного села людина спонукала: «Що ви сидите, гади? Їдьте до Києва», от люди з ним і їхали. А сьогодні ця людина не може звернутися до людей з закликом: «Вставайте!», бо ті скажуть - ти вже нас кликав.

Тож, отакий параліч. І хвора не тільки влада, а й опозиція. Мають прийти нові… Але ще, на жаль, їх поки що не видно, і це зрозуміло, бо не створено відповідні умови. Може місцеві вибори покажуть ті нові обличчя. Бо треба трошки зараз подумати не про своє власне, а про Україну… Але, шкода, своє власне домінує, і це, до речі, третя ознака хвороби суспільства.

- Новий з’їзд «Нашої України» здатен змінити цю ситуацію?

- Ні. Я нічого від цього з’їзду не чекаю. Це ж рудимент. Він створений так само, як партія Юлі, партія Януковича. Це просто політичний холдинг. «НУ» має влитися в об’єднавчий процес, а не робити з себе «пупа», кажучи, що ніби ми щось відродимо. Тож змушений констатувати, те що має впасти, впаде, і не варто його підтримувати.

- І Ви зовсім не вірите у повернення до великої політики героя Майдану Ющенка?

- На жаль, він не здатен нічого зробити, доки не зрозуміє своєї помилки і не покається. Якби він каявся, то про щось, можливо, і можна було б говорити, а він думає, що він і далі залишається людиною-месією.

- Хтось з діючих персон здатен об’єднати опозицію, хоча б у короткостроковій перспективі?

-Та досить повторювати одну й ту саму помилку, шукаючи якусь особу, яка об’єднає…

Що ця особа вам дає!? Що!? Чергову версію якогось надуманого авторитета потрібно собі вигадати!? Ось такі думки і є демонстрацією «рабської» психології, ви саме формулюєте запит рабів, бо саме раби завжди хочуть хазяїна. Вони нищать свого нинішнього і просять: «Господи, пришли нам іншого, який дав би більшу миску похльобки і трошки менше роботи». Але основа цієї ідеї – ідея раба. Адже людина вільна не шукає собі хазяїна, вона шукає себе сама. А ми обов’язково шукаємо собі хазяїна нової політичної сили. Ну що ж це за суспільний запит? Невже мало Ющенка, Юлі, кого ще нам треба, щоб ми нарешті зрозуміли… Яценюка, який у певній мірі потверезішав, хто там іще!? Тігіпко… Але ми все одно застосовуємо рабську філософію. Ніколи жодна країна таким чином не могла отримати потужні політичні сили і потужних лідерів. Я це кажу скрізь і завжди. Ну назвіть мені хоча б кілька видатних вождів на Заході, тих, які зробили радикальні зміни на краще…

Тоді я скажу. Тільки два приклади, але вони дуже переконливі. Франція - генерал де Голь. Сидів у себе на дачі і вирощував капусту, коли до нього приїхали і сказали: ти потрібен команді.

США – Джордж Вашингтон, очолив так само. Ніхто з них не ставав вождем одразу, він був членом команди, якого висунули.

А ми все шукаємо месію, от месію дай нам і більш нікого, от прийде месія і нам допоможе. А месія тільки все глибше в одне місце заводить і себе, і нашу країну.

-Повертаючись до початку нашої розмови, хотілося б запитати, чи не виникало у Вас хоча б іноді бажання ввійти в коаліцію, щоб на законодавчому рівні впливати на ситуацію?

-Ні. Я можу ввійти до коаліції. І я прагнув це зробити, коли ми висували Яценюка прем’єром і казали формуємо коаліцію… Якщо б тоді зрозуміли, що не монополія потрібна однієї, або іншої частини України, а треба єднати Україну.

А зараз треба чекати наступних парламентських виборів, формувати серйозну політичну силу, входити серйозно у парламент, сідати з тією самою ПР і формувати якусь політику єдності України та побудови української України, а не якоїсь маргінальної, флюгерної…

-Як же фактор «Ю»?

-Нічого. Не хвилюйтесь за Юлю, це явище маємо пережити і ми його вже переживаємо… БЮТ, як і інші партії, буде згасати потихеньку, Юлія Володимирівна, якщо знайде у собі сили зрозуміти, що вона не месія, і працювати на об’єднану партію, хай задекларується… Але не повинно бути умовою її приєднання, що вона лідер.

Я згоден. Що у нею сильна енергетика, але повинне бути об’єднання партій лівого центру на чолі з нею. Бо вона є ліва, я - правий. Ну як я можу з лівою об’єднуватись? Заради чого? Ми можемо співпрацювати, безумовно, але її ідеологія - ліва, вона не може бути консервативною, не може бути ліберально-консервативною. Юля - ліва класична, більш ніж всі ліві партії Європи, вона соціалістка по своєму духу, до того ж з таким радянським відтінком. Крім цього, ще й популіст, який готовий преференції роздавати, пільги ділити, одарювати інших, замість того, щоб зрозуміти, що є якась основа для такої соціальної політики.

Отже, підкреслюю, що вона могла б створити потужну ліву силу. Тож вона даремно преться у правий сектор. Вона не є людиною, такою знаєте, аж супер свідомою, хоча і прагне такою стати. Та поки Тимошенко не стала й українкою. Хоча… Може, дасть Бог, і стане, у тому сенсі, як я розумію.