Авдіївка. Тут народжується держава

Перше враження від січневої Авдіївки – тотальний сюрреалізм, поєднання, здавалося б, протилежних речей та явищ. При в’їзді, на блокпості, зосереджені вартові досить жорстко обмацують поглядом водіїв та пасажирів автівок. Тут не працюють жодні посвідчення та звичне у 2014-му «Слава Україні!». Тільки почувши пароль, боєць дещо розслаблює бокові м’язи обличчя та відводить дуло майже глянцевого АК (на блокпостах перебувають представники Нацгвардії у сучасному якісному спорядженні та з новенькою зброєю).

Дорога вздовж Індустріального проспекту дещо пригнічує старими та свіжими воронками від «Градів» (реактивна артилерія, калібру 122 мм, заборонена Мінськими угодами). Розмови у салоні стихли, куратори діляться споминами, коротко характеризуючи калібр зброї за розміром воронки та слідами на будівлі. На стадіоні «Хімік» військовими та МНС розгорнуто повноцінний табір швидкого реагування для жителів міста. За словами бійців, аудиторія табору майже не змінюється. Масовий наплив був тільки у першу добу. Стадіон перетворився на свого роду толоку – тут люди могли не лише обігрітися, отримати допомогу, харч, теплий одяг та ковдри. На стадіоні натовп народжував,  поширював та спростовував абсурдні чутки, відбувалися побутові суперечки та ідеологічні дискусії. Звісно, не обходилося без традиційного «зрадофільства» та «укропоненависництва». На все це військові та МНСники реагують мляво та беззлобно – звикли. Натомість для київських журналістів цей «движ» був, вочевидь, диким і незвичним. Звідси й така агресивна реакція у соцмережах.

Перший персональний контакт із результатами обстрілу – обстеження воронки біля школи №2. 2 лютого 120-мм мінометна міна залетіла на подвір’я школи, вразивши місцевих жителів – одна людина загинула, одну поранено. На території школи був один із пунктів передачі гуманітарної допомоги. Слід зазначити, що заїзд на територію школи організовано по вулиці Воробйова, яка перебуває у прямій видимості сепаратистів. Ці 150 метрів транспорт проїжджає максимально швидко і з вимкненими у вечірній час фарами. До кінця дня вже втомлюєшся боятися і дивуватися. Останнім сильним враженням стало обстеження так званої дев’ятки (дев’ятиповерховий будинок на перетині вулиць Воробйова та Грушевського). На зовнішній стінці будівлі немає жодного цілого вікна. У подвір’ї періодично паркується санітарна техніка та авто МНС. У розпал обстрілів через медичний пункт «дев’ятки» пройшла більшість «200-х» та «300-х». Дівчата-медики спали по дві години на добу, мотаючись саксонами то на «промку», то на «Царську охоту», то на «Зеніт»… Їхні імена (Вікторія, Валентина, Ольга) для десятків військових та цивільних на все життя вріжуться в пам’ять. І коли дівчата шаманили над пораненими, санітари грузили двохсотих, східцями будинків до своєї квартири піднімається родина – весь цей час у цьому під’їзді продовжує жити молоде подружжя із дитиною шкільного віку…

Січневе загострення подій в Авдіївці мовою цифр:

• Понад 1,5 тисячі обстрілів (тисячі тонн металу).
• 10 загиблих військових, 65 поранених.
• Три загиблих цивільних, 10 поранених.
• Пошкоджено 95 приватних будинків, сім багатоповерхових будинків, три нежитлові будівлі, ЛЕП.
• Дві доби Авдіївка була без електропостачання, опалення та водовідведення.
• За час січневих боїв з Авдіївки було евакуйовано 248 осіб (118 дітей та 130 дорослих).

Українські військові в Авдіївці

Про волонтерську допомогу

Авдіївка стала справжнім символом національного піднесення. За ці дні було розвантажено сотні тонн гуманітарної допомоги для міста та армії: генератори, одяг і теплі речі, ковдри та грілки, будівельний реманент та матеріали, їжа та напої. Військові не приховують, що така увага є надзвичайно важливою для бійців. Заступник комбрига, веселий молодий хлопець із позивним Пегас, не спить котру добу, розподіляючи «волонтерську гуманітарку» по підрозділах. «У тебе на позиції хімічні грілки просто під столом валяються – отже, цього разу не отримуєш. Хлопцям на «Зеніті» вони потрібніші». «Передайте на «Царську охоту», що з журналістами приїдуть нові рукавички і бафи, нехай зустрічають». «Генератор розвідникам завезуть у сутінках – нема чого зайвий раз «драконити» ту сторону». Солдатська мова, прикрашена відомими ідіоматичними зворотами, діє значно ефективніше, ніж умовляння чи прямі та жорсткі накази.

За інформацією більшості активно діючих благодійних фондів, авдіївські події значно стимулювали приток волонтерської активності та коштів на рахунки організацій. Героїчний опір 72-ї бригади розпочав нову хвилю волонтерської підтримки армії. До процесу підключились як організовані волонтерські ініціативи, так і звичайні люди, школярі, політики.

У свою чергу це створило й конкретні незручності для військових. Через п’ять днів такої активності керівний склад і рядові бійці ледве стримувались у жорстких відповідях тим, хто відверто піарився на цих подіях. За цей тиждень, чимало депутатів та політиків «зачекінились» в Авдіївці та поручкались із самим Сватом (комбригом 72-ї бригади).

Чи не найважче довелося лікарям. Молоді дівчата змушені були працювати ледве чи не під об’єктивами телекамер та фотоапаратів. Видихнувши на четвертий день, вони зізнавались: розуміють, що така увага тільки сприяє розумінню проблем армії та ініціює посилення допомоги. Але при цьому намагалися апелювати до журналістів і волонтерів з проханням поводитись максимально коректно.

Значно менш коректними у висловлюваннях були військові. Їх відверто дратувала певна недалекоглядність журналістів.

Робота з інформацією

На другий день обстрілу Авдіївки, інформаційний простір облетіли кадри «припаркованої» важкої військової техніки просто у дворі «дев’ятки». Танки були висунуті на позиції одразу після перших контратак українських військових і захоплення ворожого опорника «Алмаз-2». Кадри із танками на подвір’ї будинку опублікував акредитований у прес-службі Міноборони український журналіст. Такі дії викликали цілу хвилю агресивної реакції як з боку зовнішніх спостерігачів, так і з боку українських військових. По-перше, ніхто не хотів чути пояснень, що техніку було висунуто на позиції внаслідок обстрілу житлових кварталів. По-друге, військові відверто почали говорити, що власні ЗМІ здають українські позиції. Ситуація загострювалась. Інформаційний департамент Міноборони відреагував оперативно й ефективно. В Авдіївці створили оперативний центр роботи із журналістами, у режимі дайджесту запрацювало військове телебачення.

Це істотно покращило роботу з інформацією та зняло навантаження із відповідних керівників 72-ї бригади.

Стало очевидно, що в структурі Міністерства оборони з’явилися люди, які змогли розробити досить чіткий алгоритм роботи з інформаційними потоками, відійшовши від звичного «тащіть і нє пущать». Окремо слід відзначити й ефективність роботи прес-офіцерів, з якими довелося стикатися під час роботи в зоні АТО.

Разом з тим досить гострими залишаються питання журналістських стандартів та журналістської етики. Очевидно, що суперечка між «фізиками і ліриками» не припиниться ніколи. Кожен сам для себе визначає, що важливіше – стандарти чи етика. Всі ці дискусії виглядають якимись віртуальними, доки не розумієш, що опубліковане фото ВОПів (взводних опорних пунктів. – «Главком») призводить до тяжких поранень серед бійців. Завчасне оприлюднення прізвищ загиблих – ініціює цілу хвилю ненависті та переслідувань з боку сепаратистів (як це було у випадку із дружиною одного із загиблих бійців, яка отримувала численні знущальницькі СМС та повідомлення у соцмережах).

Про героїчну сімдесят другу

Хронологія подій:

Командир 72-ї бригади Андрій Соколов (позивний Сват) в інтерв’ю заявив, що терористи назвали його підрозділ «безсмертний полк». Цим званням полковник відверто пишається. Його бригада в один момент стала символом мужності та стійкості – не лише для України, а й для всього світу. В іноземних інформаційних стрічках почали з’являтися транслітерації Avdeevka, Promzona, Svat – і все це у прив’язці до 72-ї ОМБР.

Військові експерти в один голос стверджують, що українська армія сьогодні справді є однією з найсильніших у Європі. Те, що впадало у вічі в Авдіївці, все це підтверджувало – спорядження, матеріально-технічне забезпечення, моральний та військовий дух бійців, досвід та вміння, тактичні навики та стратегічне мислення керівництва. На наших очах народжується та посилюється нова українська армія, яка має чималий воєнний досвід та бажання здобути бойову перемогу. У численних зустрічах та розмовах із рядовими, старшинами та офіцерами помітна їхня впевненість у власних силах.

Розмова на одному із далеких ВОПів (до яких і військове керівництво не часто навідується): зовсім молодий хлопчина, одесит (позивний Птиця), обтрушуючи червоний пил із валянків, із запалом жалівся, що їм не дають  швидко і переможно закінчити це протистояння. При цьому вигляд у нього був геть не войовничий. Але все це до найближчих обстрілів. Зі звуком першого «приходу» 82-ї, він перетворюється на бійця, який точно знає своє місце у такій ситуації.

І ще один момент. У структурі Міністерства оборони повноцінно запрацювали окремі підрозділи т.зв. цивільної співпраці – СІМІК. Цей напрям важко переоцінити, особливо з огляду на непросту ситуацію зі ставленням до подій місцевого населення. У контексті перспективи ментальної реінтеграції Донбасу саме цей напрям буде вирішальним. І тут надзвичайно показовим є робота «гуманітарної місії 200» Традиційно питання роботи із «вантажем 200», викликало певне порозуміння  між сторонами. Відповідні підрозділи у ЗСУ та уповноважені представники «ДНР» і «ЛНР» намагаються оперативно вирішувати питання повернення загиблих. Але у випадку із січневим загостренням в Авдіївці бойовики не пішли на контакт, коли їм запропонували повернути їхніх полеглих бійців. Українська «місія 200» була вкотре обстріляна – як в Авдіївці, так і у Світлодарську.

Замість висновків

Бойове загострення у районі Авдіївки показало: українська армія готова до ефективного протистояння із будь-яким ворогом. Істеричні намагання опонентів розігнати чергову «іловайську хвилю» захлинулись. Обстріл житлових кварталів, шкіл, дитсадків та лікарень відверто продемонстрував пріоритети, які розставляють перед собою сепаратисти. Остаточно ці пріоритети підкреслили постійні порушення режиму тиші (ініційованого самими ж бойовиками) та ганебне поводження із власними «200-ми». А головне – авдіївське загострення стало справжнім стимулом до національного гуртування. Саме у ці моменти починаєш пишатися і своєю армією, і своїм народом.

Справді, у такі миті розумієш, що Україна здобула ще не тотальну перемогу, але дуже принципову – над своїм «зрадофільством», невпевненістю у власних силах, над меншовартістю. Саме у такій борні й народжується держава.

Автор - Ярослав Павловський, директор Інституту інформаційного суспільства, координатор соціального проекту «Коли закінчиться війна»

Фото Дмитра Муравського, військового фотографа, волонтера, ініціатора соціального проекту «Коли закінчиться війна»