Спочатку – Шотландія, потім – Каталонія, тепер – Венеція з Ломбардією... Хто на черзі?
Привид бродить по Європі – привид сепаратизму. То в одній, то в іншій країні Європи «прокидаються» дедалі нові партії та рухи, що, як мінімум, закликають до широкої автономії, а максимум – до відокремлення свого регіону від «материнської» країни. Дуже цікава тенденція, яка водночас, на жаль, є небезпечною не лише для Євросоюзу, а й для України.
Останніми тижнями увага всієї Європи була прикута до автономної іспанської провінції Каталонії. Місцевий уряд, як відомо, провів тут незаконний референдум, за підсумками якого проголосив незалежність від Іспанії. Щоправда, зробив це якось дуже дивно: прем’єр-міністр Каталонії Карлес Путчдемон не зважився заявити про народження нової республіки вголос, але разом із частиною депутатів місцевого парламенту підписав декларацію про незалежність. Тепер по всій Іспанії вирують політичні пристрасті, Мадрид роздає ультиматуми і відсторонює бунтівного прем’єра від влади та погрожує йому арештом. Той пручається і галасує на весь світ про наступ на демократію та перетворення Іспанії на диктатуру на кшталт франкістської.
«Годі годувати Рим!»
Тим часом на півночі Італії своя «революція»: одразу дві чи не найбагатші італійські провінції, Ломбардія та Венеція, й собі зважилися на референдум про автономію. Щоправда, дивлячись на приклад Каталонії, місцеві політики не зважились висувати радикальні заклики, вирішивши обмежитись народним волевиявленням про якомога більші економічні й політичні права регіонів, але – в складі єдиної італійської держави.
Проте, не слід дурити себе: незважаючи на «помірний» характер референдумів, які відбулися в Ломбардії та Венеції минулої неділі, 22-го жовтня, суть справи від цього не змінилася: обидві провінції жадають незалежності від Риму в усьому, окрім назви, що ці землі все ж таки Італія. Ініціатори цих голосувань, на відміну від каталонських сепаратистів, чітко дотримувались італійського законодавства. Вони проголосили свої референдуми «консультативними», в належний термін подали заявки та, як вже було зазначено, жодним слівцем не обмовились про незалежність чи відокремлення. Тому, згідно з італійською Конституцією, їм проведення голосування було санкціоновано.
За даними регіональних урядів, за автономію проголосувала абсолютна більшість виборців цих провінцій. У Ломбардії, за попередніми підрахунками, самостійності зажадали 95% з тих, хто прийшов на вибори (про це офіційно повідомив регіональний президент Роберто Мароні), у Венеції – навіть 98%. Щоправда, в Ломбардії не змогли зібрати виборчий кворум (тобто, мінімальну за законом кількість виборців, необхідну для визнання референдуму дійсним), до урн прийшли близько 40% громадян при мінімумі в 50%. А от венеційці виявились активнішими – тут проголосували більш ніж 60%. Щоправда, на відміну від Ломбардії, тут сталася прикра несподіванка: невідомі хакери атакували сервери місцевої виборчої комісії, тому підрахунок поданих голосів було затримано.
«Наших цілей було досягнуто. Для Венеції починається нова історія», - заявив із цього приводу місцевий регіональний президент Лука Зайя, на своїй сторінці у соцмережі.
Яка ж це «нова історія»? За законом, центральному урядові в Римі не обов‘язково враховувати результат референдуму та надавати Венеції права автономії – але не слід забувати, що регіони Ломбардія та Венеція, з їх «туристичними Мекками», містами Міланом, Вероною та Венецією, є одними з найпотужніших в Італії як з економічного, так і з політичного погляду. Тут проживають 15 з 60 мільйонів італійців і саме тут виробляється третина італійського валового національного продукту. Якщо не зважати на їх думку, це може вилізти боком для будь-якої правлячої в Римі коаліції.
А найперша думка, сформульована на цих референдумах, проста: «Годі годувати Рим!» Ломбардійці та венеційці бажають левову частку своїх податків залишати в себе, вони вкрай невдоволені тим, що їм доводиться «тягти на собі», насамперед, бідні південні регіони, які, до того ж, постійно атакуються все новими й новими натовпами арабських та африканських біженців. Ініціатором всього цього «народного руху» виступила відома італійська права партія Lega Nord, до лав якої належать обидва регіональних президенти – ломбардійський і венеційський. Її було свого часу засновано саме для того, аби захистити багату Північ від бідного Півдня Італії. Свого часу партія виступала за відокремлення північних регіонів від Італії та заснування нової держави з назвою Паданія. Позаяк керівництво партії неодноразово заявляло, що під час цих референдумів мови про відокремлення й бути не може, то ці волевиявлення, на відміну від каталонського, було підтримано Європою. Про це заявив президент Європарламенту (до речі, сам - італієць) Антоніо Таджіані: «Обидва ці волевиявлення є легітимними, тоді як каталонський референдум таким не був» - підкреслив він в інтерв‘ю газеті Il Messaggero.
Що ж це виходить? Спочатку – Шотландія, потім – Каталонія, тепер – Венеція з Ломбардією... Хто на черзі? Французька Корсика? Чеська Богемія? Німецька Баварія, яка так чи інакше офіційно називається Freie Staat Bayern (Вільна держава Баварія)? Намагання того чи іншого європейського регіону відокремитись від своєї держави вже не просто непокоять, а лякають багатьох європейців. Ці намагання часто-густо виявляються замішаними навіть не на якихось серйозних економічних міркуваннях: скажімо, ще можна зрозуміти, чому багаті каталонці, ломбардійці та венеційці не хочуть віддавати свої гроші на утримання всіляких «злиднів», але жага до незалежності з боку тих-таки корсиканців з економічного погляду є просто незрозумілою – Корсика отримує в свій бюджет набагато більше грошей, ніж віддає до загального французького. Проте, і тут є свої сепаратисти, які мріють про незалежність острова.
Водночас в усіх цих «незалежників», неважливо, з якої вони країни, є одна спільна риса: всі вони бажають, відокремившись від своїх держав та утворивши нові, тим не менш, залишитися в Євросоюзі. Шотландці вмотивовували свій референдум значною мірою саме тим, що Велика Британія, мовляв, бажала (на той час ще без «брексіту») вийти з ЄС, а вони, навпаки – хотіли в ньому залишитися. Каталонські сепаратисти обіцяли своїм виборцям, що новоутворена Республіка Каталонія або залишиться в Євросоюзі, або отримає «швейцарські права» - і для них важким ударом стала заява європейського керівництва про невизнання їхнього референдуму та відмова від посередництва в переговорах між урядами в Мадриді та Барселоні: ЄС просто заявив, що все, що відбувається в Каталонії, є суто внутрішньою справою Іспанії. Так само обіцяють «залишитися в Євросоюзі» і корсиканські прихильники відокремлення від Франції, незважаючи на те, що сам Євросоюз чітко дав зрозуміти: це неможливо. Гіпотетичні нові держави, якщо вже утворяться – мають проходити всі щаблі до вступу в ЄС знову.
Таким чином, можливо, ненавмисне, але будь-які прибічники відокремлення будь-якого європейського регіону від «корінної» держави підтримують відцентрові явища, зусилля виявляються спрямованими на розвал Євросоюзу як такого. Цей рух, так само, як і його протилежність – доцентровий, спрямований на згуртування держав Європейського Союзу в таку собі єдину наддержаву – живе в Європі з самого моменту утворення спочатку Європейського Економічного Співтовариства. Власне, проголошення ЄС, яке відбулося в 1993 році в голландському Маастрихті, було виразником доцентрової тенденції: держави, які входили до складу ЄЕС, вирішили зробити новий потужний крок до об’єднання й делегували Єврокомісії частину своїх суверенних владних повноважень. Тепер же ми є свідками «відкату» – тобто прагнення тих чи інших держав та регіонів до самостійності, за рахунок відбирання владних повноважень в центрів – як національних, так і наднаціонального – тобто, Брюсселя.
Історично ці дві тенденції набирають силу та згасають, наче хвилі, але наразі домінує саме хвиля «розбігання» – і це несе для українців великі ризики та небезпеку. Тому що Україна, на відміну від Великої Британії або Каталонії, навпаки – проголосила своє прагнення вступити до Євросоюзу. Тобто, виражає наразі тенденцію доцентрову. Навіть, якщо залишити «поза дужками» Росію, яка веде проти України гібридну війну та була б рада-раденька, якби європейці кинули українців напризволяще, а найліпше – почали б розбігатися та розвалюватися самотуж, розбиваючи санкційний антикремлівський «фронт» та втілюючи віковічну мрію російських «почвєнніков» про «присмерк Європи» – боротьба з потужною та популярною нині європейською тенденцією може призвести до важких наслідків. Скажімо, до політичних негараздів з сусідніми країнами, де наразі владу отримують «євроскептики», – з Польщею, Чехією, Угорщиною...
Втім, в цьому випадку в України, насправді, просто немає вибору. Він був раніш – між ЄС та «тайожним союзом». Українці цей вибір зробили, відстояли його на Майдані і не відмовилися від нього упродовж усієї «гібридної війни» проти Росії. І тепер відмовлятися від гасла «Україна – це Європа» означало б зрадити себе. Таким чином, парадоксально, але саме Україна, разом з іншими країнами екс-СРСР, Грузією та Молдовою, стала виразником прагнень до зміцнення Євросоюзу – ще не перебуваючи всередині самого Євросоюзу. Багато європейців дивуються такому «євроентузіазмові» на тлі власного «євроскептицизму».
Уже принаймні в двох випадках «євросепаратисти» встигли заявити, що в разі проголошення незалежності вони визнають Крим російським: це зробили політики з каталонського руху «Національна асамблея Каталонії» та один із лідерів італійської Lega Nord Маттео Сальвіні, який закликає до скасування «кримських» санкцій проти Росії. Своїми обіцянками вони намагаються зміцнити власні позиції, але саме через це вони автоматично стають до лав ворогів України.
Борис Немировський, для «Главкома»
Коментарі — 0