Красномовніше нагадати про те, хто кого переміг у Холодній війні, певно, просто неможливо: зустріч вельми символічно пройшла у тому ж палаці, де в 1959 році було підписано «Варшавський договір»...
Напередодні саміту НАТО, який відбувся 8-9 липня у Варшаві, багато писалося про те, що ця зустріч стане «доленосною», «вирішальною» та «історичною». Не зважаючи на те, що схожі епітети привласнюються мало не кожному подібному форуму, цього разу все вийшло напрочуд серйозно. Вперше з моменту закінчення Холодної війни, НАТО повертається у Європі до політики військового стримування. Та й супротивник намалювався старий – Росія, правонаступниця СРСР. Все повертається на круги своя?
«Тримай ворога поблизу»
Не новина, що в нашій країні полюбляють патякати про те, що Захід, мовляв, «втомився від України», що її «тихенько зливають» і вона «нікого не цікавить»? Малесенька, зроблена навмання вибірка новин інформаційної агенції Reuters, якої було зібрано протягом 15 хвилин у п‘ятницю вранці, напередодні відкриття Варшавського саміту НАТО:
- Уряд Кіпру запевнив українську сторону у незмінності його позиції щодо санкцій, яких було введено Євросоюзом проти Росії у зв‘язку з анексією Криму.
- Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоґан заявив про те, що підтримує Україну у «гібридному» конфлікті з Росією та засуджує російські переслідування кримських татар.
- Президент США Барак Обама закликав у Варшаві лідерів НАТО та ЄС посилити підтримку України.
Втім, як вже зазначалося, все це – не від великої любові до українського народу, а просто від усвідомлення того, що Путін, скоріш за все, захоче застосувати набутого в Україні досвіду «гібридної війни» далі в Європі – у країнах Балтії, наприклад, чи в Польщі. Та й постійні намагання внести розбрат поміж європейськими союзниками, їх усіх разом пересварити з Америкою, також вказують на те, що Кремль вже зараз робить спроби «половити рибку у каламутній водичці» - так само, як зробив це два з половиною роки тому в Україні. Тож на європейському континенті НАТО знову озброюється та переходить до «політики стримування». Про це, зокрема, заявила канцлер ФРН Анґела Меркель, підкресливши водночас, що розсварити союзників по Альянсу між собою годі й думати.
І нема чого вестися на те, що деякі з тих, хто зібрався у столиці Польщі, робили заяви, які, на перший погляд, відносяться, скоріш, до примирливої, полохливої позиції: наприклад, французький президент Франсуа Олланд поквапився запевнити, що НАТО, мовляв, не розглядає Росію в якості ворога, хоч та «інколи й схильна використовувати військову силу у своїх інтересах». «Росія є партнером, який, щоправда, як ми побачили на прикладі України, може використовувати силу» - такими були його слова. Такий собі милий політичний евфемізм: «партнер, який може використовувати силу». Та ж Анґела Меркель, зробивши заяву про відправлення до Литви німецького батальйону складом у 800 солдатів, теж підкреслила, що, мовляв, «ми, як і раніш, зацікавлені у переговорах з Росією і наші двері залишаються відчиненими для діалогу». Проте, й солдат до Литви Німеччина доправляє, і керівництво контингентом НАТО у Східній Європі теж взяла на себе...
Власне, про переговори російські представники, як відомо, попросили своїх «партнерів» з НАТО ще напередодні Варшавського саміту – вочевидь, плекаючи надію поторгуватися та вплинути у той чи інший спосіб на рішення, які повинні були прийматися там. «Партнери» відповіли зустрічною пропозицією: ми, мовляв, спочатку у себе в Альянсі самі все вирішимо, а потім вже – давайте зустрінемося, ми розповімо вам про те, що вирішили. Ми ж залишаємося відкритими для діалогу...
Що вирішили?
Які ж, власне, рішення були прийняті на Варшавському саміті НАТО. Зустріч вельми символічно було проведено не просто в столиці Польщі, яка дала своє ім‘я однойменному військовому союзу соціалістичних країн, що протистояв Північно-Атлантичному альянсу у Холодній війні, але навіть у тому ж палаці, у якому в 1959 році було підписано «Варшавський договір». Красномовніше нагадати про те, хто саме та кого переміг у Холодній війні, певно, просто неможливо...
У першу чергу, було прийняте рішення про істотне посилення антитерористичної активності. Були підписані угоди про використання в Сирії та Іраку стратосферних літаків-розвідників AWACS – це означає, що «повітряна війна» проти «Ісламської держави» стане значно інтенсивнішою, позаяк «авакси» призначені для розвідки та керування роботою потужних авіаційних підрозділів. Водночас флоти НАТО починають повномасштабну операцію на Середземному морі – нібито з порятунку біженців, які сотнями та тисячами там тонуть, але, вибачайте – біженців не рятують ні фрегатами, ані корветами...
Окрім того, було сплановано нову навчальну місію НАТО для Іраку. Збройні сили цієї країни повинні бути приведені до стану готовності, достатньої для ефективної боротьби з ІДІЛ – досі найбільш дійовими підрозділами в Іраку залишаються курди-пешмерга, а от урядова армія, як той казав, пасе задніх. Водночас НАТО посилить свою активність в Афганістані – це означає, що принаймні до 2020 року Альянс не стане виводити звідти війська. Лідери НАТО побоюються, що з виходом їх солдатів з Гіндукуша, там почнеться кривавий хаос, позаяк ні афганська армія, ані афганська поліція просто не в змозі самостійно впоратись із своїми безпосередніми завданнями. Керівництву НАТО ще минулого року довелось визнати, що навчальні місії в цій країні, як це було сказано, «виявилися недостатньо ефективними» (незважаючи на щорічні витрати на них у обсязі мільярда доларів США) і афганські солдати з поліцейськими, власне, не заслуговують на ці назви. Вони так само, як і раніш, у найкращому випадку залишаються озброєними сучасною американською та європейською зброєю селяни, у найгіршому ж – бойовики «Талібана», які скористалися нагодою набути бойових навиків у інструкторів-натівців, після чого з тією ж зброєю повернулися «додому» - до талібів. Тож виходити з Афганістана – точно зарано, і минулорічне захоплення талібами «мирного та спокійного» Кундуза (звідки було виведено німецький контингент) чудово цей висновок ілюструє.
«Не вчіть мене жити, ліпше допоможіть матеріально!»
До російсько-української гібридної війни – особлива увага. Вже після того, як офіційна частина саміту завершилась, українські проблеми обговорювалися у вузькому колі: президент США Барак Обама, канцлер ФРН Анґела Меркель, британський прем‘єр Девід Кемерон, президент Франції Франсуа Олланд, італійський прем'єр-міністр Маттео Ренці та, власне, президент України Петро Порошенко.
За підсумками цієї зустрічі було прийнято декларацію, з якої, якщо відкинути дипломатичні красивості, можна зрозуміти таке:
По-перше, матеріально-технічну допомогу українській армії буде розширено. Про це свідчить спільна декларація, оголошена у Варшаві. На які суми, на які позиції – це вже питання торгівлі та дипломатії: деякі лідери НАТО виступають за те, аби надати українським військовим зброю (власне, в межах цього саміту міністри оборони Польщі та України підписали угоду про двосторонні поставки зброї). Деякі, навпаки, вважають, що досить буде інструкторів та небойових товарів: від сухпайків (якими Україна свою армію на поточний момент й сама забезпечує), аж до тих самих американських контрбатарейних радарів AN/TPQ-49, які вже дійшли до війська і які так відчайдушно та без жодного успіху намагались захопити російські «настамнєти» під Дебальцевим. Головне, втім, що принципове рішення було прийняте і буде виконуватися.
По-друге, НАТО продовжить дотримуватися політики «відчинених дверей» і принципово не відмовляє у праві на вступ до Альянсу ні Україні, ні Грузії з Молдовою – щоправда, практично це означає не більш, ніж «прогноз на далеке майбутнє». Насправді ж, навряд чи Україна може розраховувати на членство в Альянсі принаймні допоки не завершить війну із Росією. Тим не менш, Україну було визнано «стратегічним партнером» НАТО. А це вже щось більше, ніж коли-небудь раніше у новітній українській історії. Із стратегічними партнерами проводять спільні маневри, стратегічних партнерів підтримують матеріально та технічно, та й активно заступаються за них, не кидають один на один із «стратегічними супротивниками».
По-третє, допомога НАТО Україні передбачається не лише військова, а комплексна. Про що мова? За великою кількістю цивільних позицій: від будівництва доріг до приведення цивільних та військових стандартів до відповідності західним та натівським. Окрім того, вона буде не одномоментною, а постійною – в залежності від потреб. Ніяких особливих коментарів до цього пункту ніхто не надав, але з досвіду можна сказати: наприклад, саме такою допомогою кілька років поспіль користувалася Польща, перед своїм вступом до Альянсу. Тож ті, хто кажуть, що Україні дорога до НАТО «не світить», нехай ліпше згадають Джеймса Бонда: Never say never.
«Передова держава» чи «держава на передовій»?
Інше питання – є сенс добряче подумати, чи потрібен Україні оцей самий вступ до НАТО? Зрештою, навіть, якщо коли-небудь країна вирішить все ж таки скасувати свій позаблоковий статус через те, наприклад, що сусідня країна гамузом скасувала й міжнародні закони, і двосторонні договори про дружбу та співробітництво з Україною, а до того ще й Будапештський меморандум, у якому зобов‘язалася гарантувати цілісність та недоторканість українських кордонів, навіть і тоді може цілком вистачити статуса «стратегічного партнера» НАТО. Так, як вистачає його, наприклад, Ізраїлю. Адже ж, попри всі дружні посмішки та обіцянки, попри всю допомогу, не варто забувати, що всі ці гроші та слова підтримки – це не для українців, як таких. Це – для самого НАТО. Це тому, що країни Альянсу «понюхали палене» і тепер усіма силами намагаються виграти час, аби, по-перше, спробувати задавити «партнера, який використовує військову силу» невійськовими, економічними методами, по-друге ж, аби встигти відновити те, що було загублено за чверть століття миру, який наступив з завершенням Холодної війни.
Саме зараз, поки українці воюють, намагаючись викинути зі своєї землі ворога, у них за спинами європейські члени НАТО різко нарощують свої військові бюджети. Країни Балтії знову вводять вже скасований загальний військовий обов‘язок. Польща та Чехія проводять безпрецедентну кількість маневрів. Німеччина терміново відновлює свій парк танків та літаків, водночас намагаючись «на коліні» збільшити кількість регулярних батальйонів. І про це говорили на саміті, і тут були прийняті серйозні рішення. У країнах Східної Європи буде розташовано 4 тисячі солдатів НАТО. Чверть з них опиняться у прикордонних з Росією країнах Балтії, а також у Польщі: Німеччина, яка взяла на себе командування цим контингентом, доправляє туди, як уже зазначалося, 800 солдатів, 500 з яких увійдуть до окремого батальйону швидкого реагування, який буде розташовано у Литві.
Все це робиться через те, що НАТО дійшло сумного висновку: у разі російського нападу на країни Східної Європи, ні вони самі, ні їх союзники з Альянсу просто не встигнуть провести комплекс мобілізаційних заходів. А це означає – 4 тисячі солдатів НАТО будуть стояти напоготові про всяк випадок, аби першими прийняти на себе удар. А у них за спинами будуть знаходитися у бойовій готовності ще 13 тисяч бійців з контингенту Сил швидкого реагування НАТО у Європі. Небагато, особливо, якщо зважити на ті десятки тисяч солдатів, яких має Росія на своїх західних кордонах, але – на перших порах повинно вистачити. Особливо, якщо українці, які вже зараз воюють за свою землю, будуть і далі відтягувати на себе сили та техніку «партнера, який користується військовою силою». Цинічно, але правда.
Тож висновку можна дійти однозначного: Північно-Атлантичний альянс, здається, прокинувся – нехай із запізненням, нехай важко, але бодай вже так. Інше питання: для українців ця війна почалась вже два з половиною роки тому. Для НАТО ж нині почалась лише підготовка до можливого, але не такого вже й імовірного озброєного конфлікту. Скільки триватиме та «розкачка» і скільки часу ще українцям, немов тим «чорним браттям» на Стіні з відомого серіалу «Гра престолів», утримувати напади здичавілих, поки у них за спинами «королі» розбираються між собою?
Борис Немировський, для «Главкому»
Коментарі — 0