Сєчін поглинає Путіна. Чи витримає Росія вагу мегаолігарха?

Це був давній конфідент Ігоря Сєчіна, який супроводжував головного олігарха «путінського призову» чи не всю блискучу частину його кар’єри. Єровінкін працював керівником апарату віце-прем’єра Сєчіна, а до того, що цікаво, очолював секретні відділи адміністрації президента, причому прийшов у цю систему ще за Єльцина, із початком другої каденції першого російського президента.

Важко не поєднати цей інцидент із тліючим скандалом довкола «невпевненості» транснаціонального італійського банку Intesa Sanpaolo щодо участі в оборудці (інакше цю операцію не назвеш) з приватизації близько 20% державних акцій «Роснефти», який розпочався чи не за добу до загибелі Єровінкіна. У принципі, в ситуації із самою Intesa все досить прозоро – спочатку, мабуть, банк погодився заробити на багатомільярдному ґешефті росіян, а потім згадав про «знавіснілий» санкційний режим і призупинив процес своєї участі у цьому типовому «рашен бізнес». Тим більше що іншими сторонами виступили фактичний багаторічний банкрут Glencore, заснований покійним аферистом Марком Річем (у 2000 році його скандально помилував Білл Клінтон, а у 2013-му він пішов із життя), та катарський державний фонд.

Вся ця магічна конструкція, вочевидь, була покликана замаскувати величезну витрату валюти з резервних фондів. «Роснефти» потрібно було до кінця року погасити понад $3 млрд валютних запозичень. Причому замаскувати таким чином, щоб не обвалити валютний ринок, як на початку 2015 року. А також приховати масштабний хапок «невстановлених осіб», котрі нібито інвестуватимуть решту отриманих «зелених» мільярдів у «проекти» корпорації, в першу чергу «закордонні» (це в умовах, коли вона обтяжена гігантськими боргами!), адже Glencore, як і катарці, заявляли про загальну суму своїх витрат усього-на-всього на $600 млн – та й то під шалені, за чутками, гарантії.

Історія приватизаційної афери

Італійський банк Intesa Sanpaolo, названий основним фінансистом угоди з купівлі 19,5% «Роснефти», не давав грошей консорціуму покупців (Glencore і катарський суверенний фонд QIA). «Потенційна участь Intesa Sanpaolo у фінансуванні купівлі 19,5% акцій «Роснефти»... ще оцінюється», – йдеться у повідомленні банку, розісланому західним інформагентствам наприкінці грудня. Воно стало відповіддю на попередню публікацію Financial Times про те, що фінансові регулятори в Італії вивчають питання, чи не порушує Intesa режим санкцій щодо Росії, надаючи фінансування для придбання частки у «Роснефти».

Державний «Роснефтегаз», який продав консорціуму Glencore і QIA частку в «Роснефти», 16 грудня оголосив, що «повністю отримав кошти» від продажу пакета. Того ж дня гроші від приватизації надійшли у федеральний бюджет. Glencore і QIA не підтверджували перерахування €10,2 млрд «Роснефтегазу». Прес-служба Glencore відмовилася коментувати питання про те, де консорціум узяв гроші для оплати акцій «Роснефти». Прес-служба «Роснефти» теж відмовилася від коментарів.

Ця відверта афера викликає питання, що ж насправді відбувається в російській «політичній економії» – ще три роки тому стрункій піраміді, розпухлій від «дурних» нафтогазових грошей 2000-х?

Раптова і масштабна приватизація російського нафтового сектора, що почалася з арешту міністра економіки Олексія Улюкаєва, вже потонула у вирі конспірологічних теорій. Хоча у радянській і пострадянській політичній історії одні фігури раптово підносилися, а інші падали з банальних причин, які з'ясовувалися набагато пізніше: так, один умів смачно готувати шашлики на дачі, а інший погано станцював у хороводі на весіллі.

Спершу думка про те, що зміщення міністра економічного розвитку в країні, в якій уже вісім років такого розвитку не спостерігається, – це кістка ультраправим шанувальникам президента Путіна, виглядала правдоподібно.
Оголошення війни «системним лібералам», прояв утоми диктатора від пошуків міністром «дна», його неприємних прогнозів про 20-річну стагнацію, всі ці нюанси зійшлися в одній точці часу-простору, але радше являють собою «вкидання», що імітують наявність у РФ якогось політичного життя.

Адже існують фундаментальні причини сваволі, що поширюється територією розхитаної російської системи.

По-перше, навряд чи був сенс у чергового шоу із цькування горезвісних лібералів. Останні, навіть умовно вільні, впливові ЗМІ в Росії розгромлені (РБК), а «Росбалт», «Эхо Москвы» і «Дождь» є примусово-достроково «плюралістичними», тобто вони зобов'язані надавати майданчик і чорносотенним проповідникам. Для демонстрації «опозиційності» їм дозволено лише понуро і безнадійно стогнати.

Емігрантські опозиційні ЗМІ від переважної більшості росіян надійно заблоковані, навіть внутрішня еміграція і угодовці – й ті на глибокому маргінесі. Лякати там уже просто немає кого. А ті росіяни, які тримають «дулю в кишені», мовчать (і правильно роблять). Наразі вони фізіологічно не готові до єдино ефективного, тобто насильницького, опору.

Гучна відставка міністра економічного розвитку Улюкаєва супроводжувалась арештом

Тому арешт Улюкаєва або, навпаки, призначення його прем'єр-міністром нічого в цьому статус-кво не змінює. Що лише підтверджується триваючою кар'єрою блазня Дмитра Медведєва, на якого навіть махнули рукою ті, хто хотів би змінити «Лунтика» на «важковаговика з ВПК». Бо на «Лунтика» можна звалювати все, що завгодно, а от важковаговики воліють отримувати, а не віддавати. Навіть призначення екс-прем’єра з 90-х і атомного менеджера  Сергія Кірієнка першим заступником голови АП (внутрішня політика) струсонуло систему – він, подейкують, муштрує губернаторів, аби в 2018 році вони забезпечили не тільки середній показник у 70% голосів за «головного кандидата», а ще й 70-відсоткову явку!

Та й відставка Медведєва означала б призначення на його місце якогось нового путінського імітаційного президента, а ця подієва лінія знову загальмувалася: в Москві намагаються зрозуміти, чого Кремлю чекати від Трампа, адже до його перемоги (як і скрізь) там не готувалися.

По-друге, жодних «лібералів» серед членів російського уряду немає. У рамках ліберального погляду на життя саме по собі міністерство економіки є атавізмом, та й чим менше уряду, тим краще. На чолі ж так званого економічного блоку в РФ стоять у найкращому випадку більш-менш освічені економісти-дирижисти і непогані банкіри (в Україні, варто сказати, банкіри більш досвідчені, адже наша країна тричі за свою 25-річну історію уникла дефолту!).

Путін – монстр, але не ідіот, тому і не має наміру відпускати цю стару і молоду «ліберальні» команди далеко від себе, оскільки державні менеджери з прямим особистим інтересом, такі як Ігор Сєчин, а також усі ці ротенберги і тимченки, моментально розкрадуть усе дощенту, а от «шикнути» на них Володимир Володимирович уже не зможе.

Саме це і демонструє кричущі випадки спочатку із «приватизацією» «Башнефти», продажем часткового пакету акцій «Алросы» і самої «перлини» російської економіки – «Роснефті», а також подібних експериментів у майбутньому. Це втрата контролю на користь друзів і тренд, що відтепер зміцнюватиметься.

Цей тренд, по-третє, полягає, власне, ось у чому. Ймовірно, аналітики вже втомилися повторювати, що «ресурсна база режиму різко скоротилася». У своєму блозі це предметно продемонстрував Юрій Хрістензен. У 2014 році дохідна частина бюджету РФ (у цінах 2013 року) становила 13,6 трлн рублів. У 2016 році – 9,4 трлн (менше на 31%). Причому нафтогазові доходи скоротилися більш ніж удвічі (з 7 до 3,3 трлн, на 52%!). Це катастрофічне скорочення, адже якусь (і чималу) його частину все одно необхідно віддати «смердам» на підтримку пасків, косметичний ремонт інфраструктури, дрібні відкати на нижчих щаблях вертикалі.

А ті, хто уважно стежить за підготовкою Росії до чемпіонату світу – 2018, і так бачать: розкрадено або розтринькано гігантські кошти, практично в усіх напрямах у росіян повний провал.

У свою чергу, приплив зовнішніх інвестицій (ідеться не про примусове вилучення деяких коштів з офшорів російськими відмивачами, а про реальні іноземні гроші) виключений, і в цьому сенсі фінансове становище Росії навіть гірше за українське (обумовлене переважно саме нападом Росії на Україну).

Тому, по-четверте, катастрофічне стискання ресурсної бази, надбудоване «перевиробництвом» у силових структурах (адже мало того, що одержавлення економіки РФ наближається до двох третин ВВП, так і держиморди в різній формі поглинають не менше третини витрат бюджету!), з усією неминучістю призводить до зосередження всіх ласих (і не дуже) активів в одних руках. Тобто появи мегаолігарха. Фігури, поруч з якою всі інші – просто карлики і ніхто вже політичної влади не має.

Україна пройшла цей шлях у 2011–2013 роках: Янукович-президент працював на Януковича-сина, а четвірка інших ключових олігархів нудно і боягузливо худла.

У Росії, за відсутністю у Путіна синів, президент змушений тепер чи не в усьому потурати безконтрольно розпухлому Ігорю Сєчіну (який, звісно, може бути й фасадом «тіньового Путіна»). Нині Сєчін роззявляє крокодилячу пащу вже і на «Лукойл», як про це у своїх просочених спиртом заявах глумливо натякає віце-президент «Роснефти», за сумісництвом вульгарний фейкороб і колишній журналіст Михайло Леонтьєв.

У 2016 році ФСБ і прокуратура зрозуміли, що розжитися грошима у цей тяжкий час можна лише у всіх президентських друзів, крім Сєчіна (знов-таки повторюється український сценарій часів Януковича), а краще бути в нього на побігеньках. Але Сєчін не планує усувати від влади Володимира Володимировича, телевізійного улюбленця 86 відсотків. Господар тепер мало не контролюючого пакета російських нафтових активів аж ніяк не прагне до політичної ролі самої по собі – та й із харизмою у нього якось не склалося.

Ігор Сєчин – господар нафтогазового комплексу Росії

Арешт Улюкаєва прагнув довести Путіну, що друг Ігор мав рацію щодо правильного ведення бізнесу від самого початку і тепер сам здатний вирішувати такі питання, а також дати сигнал для переговорів із Вагітом Алекперовим («Лукойл»), пізніше, швидше за все, також із розпорядниками найбільших газових активів. Тим паче що «Газпром» перетворюється на порожню коробку – потік живих грошей припинився.

Кадавр, як писали Стругацькі, – це створена професором Вибегалло «людина, незадоволена шлунково. А в Ігоря Сєчіна не тільки шалені апетити, а й десятки мільярдів доларів боргів. Зайняти або просто взяти він може тепер лише зі скарбниці, а тому все, що можна викачати з російських надр і продавати за валюту, має відтепер належати йому.

Тим більше що шкідлива заокеанська «трампономіка» націлюється на подальше зниження цін на нафту, як за допомогою розконсервації резервів і інвестицій у сланець, так і за допомогою підвищення протекціоністських заходів стосовно Китаю. Тут би просто вижити – навіть ціною захоплення двох третин російського ВВП і вигнання всіх інших олігархів (узагалі всіх – як єльцинських недобитків в окулярах, так і путінських кадебешних спортсменів) на мороз.

Просто за кілька років ми звикли дивитися на Кремль крізь призму інтелектуальної демонізації. Тим часом розмах російських гангстерських воєн 90-х під вантажем вражень війни зовсім призабувся. А даремно.

Чи витримає Росія вагу мегаолігарха (всієї «семибанкірщини» зразка 1998 року в одній особі) – питання риторичне. Риторичне в тому сенсі, що терпіння російської людини безмежне, а нетерплячість – раптова.

Максим Михайленко