Україна – страшний сон Назарбаєва

Масові протести в Казахстані 21 травня 2016 року викликали широкий спектр тлумачень причин цього соціального вибуху. Основними версіями, як ведеться, є дві: внутрішня - політичні, соціально-економічні та етнонаціональні чинники, а також зовнішній вплив. Щодо зовнішнього впливу, то ліберально-прозахідні коментатори, як завжди, звинувачують у всьому зловісну «руку Москви», натомість московські пропагандисти звинувачують в усьому підступи клятого Заходу, який будь-що намагається зруйнувати «колоритну євразійську неповторність» не лише «руського міра», але й «(нур)султанату Назарбаєва». Дехто справедливо киває на Китай, який за останні десятиліття вклав у Казахстан величезні капітали, має там дуже серйозні політичні позиції та економічні інтереси. Очевидно, що зовнішні впливи мають певне значення. Але реальні й найголовніші причини нинішніх масових соціальних протестів мають  внутрішнє, передусім суто казахстанське походження. Зовнішні актори лише з тією чи іншою мірою успішності намагаються використовувати внутрішні проблеми країни у своїх цілях, і в цьому Україна та Казахстан мають спільні риси, навіть попри суттєві відмінності.

Нинішній соціальний конфлікт у Казахстані має давні витоки. Причини накопичувались роками. До того ж, це вже не перше таке загострення. Тому, аби зрозуміти суть подій у Казахстані 21 травня, треба дещо зануритися в новітню історію і хоча б стисло ознайомитися зі складною та гострою соціальною ситуацією в цій центральноазійській країні.

Знайомтеся: сучасний Казахстан

Казахстан – це величезна країна площею понад 2,7 млн км, тобто вчетверо більша від України. За наявності такого простору країна є порівняно малолюдною: її населення складає близько 17,5 мільйона. Казахстан багатий природними ресурсами: нафта й газ на заході, зерно на півночі, вугілля Караганди та Екібастуза, мідні руди Джезказгана, а також руди поліметалів на сході.

Справедливо кажуть про авторитарний характер сучасного Казахстану, про засилля в політиці та економіці вихідців із сім’ї та клану Назарбаєва. Разом із тим, ще недавно було модним звертати увагу на те, що за «мудрого керівництва» саме «єлбаси» (щось на кшталт «провідник нації», власне «фюрер») Назарбаєва на початку ХХІ століття Казахстан досяг дійсно видатних успіхів, що, утім, було зумовлено величезними експортними надходженнями від нафти, ціни на яку не так давно били всі рекорди. Нещодавно голова МВФ Крістін Лагард в інтерв’ю казахстанському виданню «МИА Казинформ» похвалила керівництво країни за далекоглядність у використанні нафтодоларів, запаси яких начебто дозволили Казахстану безболісно пережити глобальну фінансово-економічну кризу 2008-2009 років.

Таке твердження Лагард не надто відповідає дійсності. Насправді фінансова криза боляче вдарила по економіці Казахстану, національній валюті та рівню життя населення, призвівши до відчутних соціальних наслідків, включно з відомим пролетарським бунтом на нафтових родовищах Західного Казахстану в місті Жанаозен у грудні 2011 року, не кажучи вже про перманентні суспільні конфлікти, про що йтиметься далі. Незважаючи на, м’яко кажучи, недемократичність режиму Назарбаєва, Захід досить поблажливо ставився і продовжує ставитися до «єлбаси» та його влади. Причина в тому, що Захід виявляє інтерес до Середньої Азії, чи не в першу чергу до Казахстану, розглядаючи регіон як міст між Європою та Азією. Крім того, Захід намагається вести в регіоні боротьбу за вплив із Москвою та Пекіном, але Піднебесна, схоже, у цьому питанні далеко обійшла як Кремль, так і Америку з Європою. Зрештою, Захід, як, власне, і Кремль, є зацікавленими в існуванні на півдні такого собі санітарного кордону проти ісламізму. Тому Захід ладен підтримувати нехай і диктаторські, але світські режими центральноазійських республік, які силою придушують ісламський екстремізм у себе вдома та стоять на шляху його розповзання з півдня.

Але тим не менше, саме Назарбаєв зберіг Казахстан від розвалу і поставив країну на цивілізовані рейки. За це його щиро поважають, принаймні, місцеві поважали до останнього часу і згодні були терпіти його режим. Назарбаєв утримав країну від міжкланової (жузової) ворожнечі, ескалації ісламського тероризму в Казахстані. Режим Назарбаєва зберіг у країні відносний міжнаціональний мир. У 2011 році, під час святкування 20-ї річниці незалежності країни, власне, розвалу Радянського Союзу, представники різних народів, що мешкають у Казахстані, радісно танцювали «під омофором мудрого єлбаси», і українським вишиванкам та шароварам у цих танцях було відведено почесне місце. У цьому сенсі колишній радянський партократ Назарбаєв, який, до речі, вчився робітничому ремеслу і починав свій трудовий шлях в Україні, виглядає доволі цивілізовано на тлі сусідів – Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану, звідки так звані російськомовні, до яких у Середній Азії зараховують і українців, у 1990-х роках масово тікали від утисків. Тут режим Назарбаєва демонструє не лише національну толерантність, але й східну хитрість, аби втримати і зацікавити російськомовних фахівців. Утім, давню міжнаціональну ворожнечу між казахами та уйгурами, що мешкають на південному сході країни на кордоні з Китаєм, клановий режим «єлбаси» подолати не зумів.

Казахстан, так само як Росія і Україна, є яскравим прикладом олігархічного державно-монополістичного капіталізму, але з автентичними «байсько-(нур)султанськими наворотами». Використовуючи надходження від нестримних цін на нафту початку нинішнього століття, панівна владно-олігархічна верхівка Казахстану на чолі з Нурсултаном Назарбаєвим доволі успішно провадила те, що називається капіталістичною модернізацією. І робилося це геть не ліберал-буржуазним, а навпаки, авторитарним, навіть (напів)феодальним чином. Зрештою, Назарбаєв і компанія нічого особливо нового не вигадали, а вибудовували місцеву варіацію на тему так званого азійського капіталізму.

Утім, чільне місце в економіці країни, крім місцевого, посідає також іноземний, перш за все китайський та російський, капітал.

За часів докризового економічного буму олігархія навіть ділилася деякими дивідендами з певною частиною населення країни, перш за все, так званим середнім класом, а також працівниками сировинно-видобувних галузей, орієнтованих на експорт. Глобальна криза, а потім обвал світових цін на нафту призвели до того, що громадянам стало перепадати все менше з «байського олігархічного столу». Це призвело до збідніння населення та загострення й без того гострих соціальних проблем.

До того ж, Казахстан має чи не найбільш бойовий робітничий рух на пострадянському просторі. Хоча він погано організований, але в Україні й Росії і такого немає. Із Казахстану доволі часто надходять повідомлення про страйки на підприємствах, які часто переходять у сутички робітників  із поліцією.

Навіть у докризові часи соціальна ситуація лишалася гострою. Доволі високі навіть за європейськими мірками доходи, а також споживацькі спокуси та блага цивілізації наявні лише в обох столицях (Астана та Алмати), а також у місцях концентрації видобувної та металургійної промисловості. Але при цьому ціни й комунальні тарифи є надто високими, а майже всі соціальні пільги режим колишнього «комуніста» Назарбаєва скасував ще в 90-х роках. Уже в декількох кілометрах від столиць і великих центрів панує запустіння. Роботи майже немає, колишні радянські підприємства переважно розвалені, за винятком видобувних. Доходи у глибинці мізерні навіть за українськими мірками, а ціни майже такі самі, як у столиці. Близько 50% населення мешкає в сільській місцевості, багато хто з них веде традиційний напівкочовий спосіб життя. За винятком відносно м’якого клімату Південного Казахстану та гірської тайги на сході країни, в інших регіонах переважає суворий клімат: сильна спека влітку та холод із вітрами взимку.

Офіційно безробіття оцінюється в 6%, але є «самозайняті», кількість яких становить близько 3 млн осіб, тобто приблизно 30% працездатного населення. Чим вони «самозайняті» – влада не надто цікавиться. Сільські мешканці біжать у міста, аби хоч якось прогодуватися, і таким чином виникає надлишок пролетаризованої маси, яка ладна працювати за копійки, що дозволяє капіталу зрізати зарплати та соціальний пакет. Ситуація погіршується через проблему так званих оралманів – етнічних казахів, що проживали на територіях Узбекистану та інших сусідніх країн. Через певні утиски в цих країнах та на запрошення казахстанської влади, оралмани приїздять до Казахстану, у зв’язку з чим виникають проблеми. Влада воліє заселити ними північні степові та вкриті тайгою східні райони із суворим кліматом, аби розбавити місцеве російськомовне населення казахами. Очевидно, режим Назарбаєва, попри позірну «дружбу» з Москвою, робить висновки, наприклад, із подій у Криму та Донбасі, а тому намагається зменшити ареал «руського миру». Натомість, оралмани прагнуть мешкати у звичному для них теплому та відносно м’якому кліматі Південного Казахстану, який і так є густо заселений казахами. Станом на початок 2016 року у країні налічувалось близько мільйона оралманів.

Зрештою, міграція дуже сильно загострює соціальні проблеми. Наприклад, мали місце сутички поліції з оралманами та біженцями із сільської місцевості, які незаконно будували помешкання зокрема в районі Алмати.

Оскільки ситуація постійно загострювалася, режим Назарбаєва пішов на «закручування гайок». Силовики перетворилися на привілейовану касту. У законодавство навіть було введено спеціальну норму про відповідальність «за розпалювання соціальної ворожнечі». Звертає на себе увагу той факт, що таке суто казахстанське збочення має місце у країні, якою керує колишній перший секретар ЦК компартії республіки та член політбюро ЦК союзної компартії, ідеологія якої, принаймні позірно, ґрунтувалася на ідеях класової боротьби!

Більше того, у країні, якою керує колишній партократ, судом заборонено компартію! Та якщо в Україні так звана компартія була таким собі додатком владно-олігархічної верхівки, а Симоненко та компанія смачно плямкали біля годівниці, то в Казахстані компартія намагалася виправдовувати свою назву, обстоюючи соціально-економічні права та інтереси найманих працівників.

Та неможливість вести в країні легальну опозиційну діяльність, що називається, «вилізає боком». У певні моменти, наприклад під час бунту в Жанаозені у 2011 році, значної популярності набували різного роду підпільні соціальні рухи, наприклад, «Соціалістичний спротив», який декларував «революційне знищення капіталізму». Утім, робітничий рух допоки обмежується соціально-економічними вимогами – робота, зарплата, соціальні гарантії, ціни, тарифи. До речі, у цьому сенсі Україні дуже далеко до Казахстану.

Така доволі розлога характеристика сучасного Казахстану була потрібна для того, аби зрозуміти щонайменше дві речі. По-перше, протести 21 травня 2016 року мають глибокі причини, що складалися роками. По-друге, попри поширені уявлення про Казахстан як про такий собі «заповідник» (напів)феодального авторитаризму азійського зразка, насправді ця країна має хоч і не надто організоване, але активне суспільство, яке чинить доволі серйозний опір панівному режиму та економічно панівній верхівці. 

Пролетарський бунт у Жанаозені, 2011 рік

Утім, характеристика Казахстану та дослідження причин нинішніх протестів були б неповними без хоча б стислого викладення подій на нафтових промислах у Жанаозені в 2011 році. Більше того, той бунт можна вважати такою собі репетицією подій весни 2016 року.

Власне, попередні протести тоді почалися ще 2010-го року, коли робітники нафтової компанії «Каражанбасмунай», що знаходиться у спільному володінні казахстанського та китайського капіталу, вимагали підвищити зарплати й покращити умови праці.

Варто зазначити, що умови праці в цій місцевості, розташованій у Західному Казахстані, дійсно є вкрай важкими. Фактично це засушлива пустеля, улітку – спека, узимку – вітри. До речі, у цих місцях відбував заслання Тарас Шевченко, на честь якого навіть названий населений пункт Форт Шевченко, розташований на кінцівці мису півострова Мангишлак, що видається в Каспійське море. Для нормальної життєдіяльності сюди треба завозити все, включно з водою. Це, відповідно, провокує дорожнечу, від якої не рятують навіть доволі високі заробітки нафтовиків. До того ж, криза 2008-2009 років потягнула значне знецінення казахської валюти тенге, що призвело до різкого падіння доходів та рівня життя.

Зазначені вимоги робітників було проігноровано. У травні 2011 року застрайкували робітники «Каражанбасмуная» в місті Актау. Однією з причин стало те, що китайські хазяї не нараховували належний за законом коефіцієнт за важкі кліматичні умови. До речі, китайські так звані комуністи вміють так експлуатувати пролетаріат, що капіталістам не насниться! Зрештою коефіцієнти було введено, але було зрізано базові оклади, через що зарплати навіть зменшилися. До протестів приєдналися робітники компанії «Озенмунайгаз», які вийшли на центральну площу міста Жанаозен, вимагаючи підвищити зарплату. Їх звільнили та найняли інших. Вільних робочих рук у країні достатньо. До того ж, більшість протестувальників були згадуваними оралманами. Робітники розгорнули на площі безстрокову акцію з вимогами відновити їх на роботі та покарати хазяїв за порушення законів.

Почалися і репресії проти організаторів. На деяких профспілкових активістів було здійснено напади, їхнє житло було підпалене, дехто з них отримав адміністративні ув’язнення термінами від 15 діб до 2 місяців. Найбільше постраждала юрист «Каражанбасмунаю» Наталя Соколова, яка, власне, поширила дані про те, що хазяї грубо порушують трудове законодавство. Вона отримала шість років в'язниці зі згадуваним формулюванням «за розпалення соціальної ворожнечі». Цікаво, чи багато в Україні знайдеться пригрітих на високооплачуваних посадах юристів олігархічних офісів, які пішли б проти власників своїх компаній, ставши на біік робітників?! Як бачимо, у Казахстані такі є.

Спроби розігнати акцію протесту на центральній площі Жанаозена протягом семи місяців відбувалися декілька разів. Переговорів із робітниками ніхто не провадив. Центральна влада, яка мусила б обстоювати законні права громадян, від проблеми усунулася, фактично ставши на бік капіталу.

Ситуація вийшла з-під контролю 16 грудня 2011 року напередодні святкування 20-ї річниці незалежності республіки. Очевидно, комусь знадобилося зачистити площу для святкувань – щось дуже схоже на «йолку» Януковича на майдані в Києві у грудні 2013 року. Демонстранти Жанаозена, які до того поводилися дуже мирно, раптом збунтувалися, перетворившись на агресивний натовп. Було зчинено погроми магазинів і банкоматів, спалено будівлю акімату (мерії), готель, офіс «Озенмунайгазу». За офіційними даними, загинуло 11 людей, 86 було поранено, 70 – затримано. Опозиційні соціалістичні сайти тоді повідомляли про десятки загиблих та сотні поранених.

Протести перекинулися на залізничну станцію Шепте, де був заблокований рух. За офіційними даними, було спалено тепловоз, а вагони було закидано пляшками із запалювальною сумішшю. У селищі було спалено новорічну ялинку, розбито вітрини магазинів, вікна автотранспорту. Поліція застосувала зброю: 12 людей отримали «вогнепали», один загинув. Мирні акції солідарності з Жанаозеном відбулися в обласному центрі Актау, але їх було розігнано.

Попри офіційну версію про те, що бунт вчинили «хулігани-нафтовики», багато хто з опозиціонерів тоді твердили, що безлад у Жанаозені спричинили озброєні бандити, що несподівано з’явилися в місті. Схоже, провокацію було влаштовано не центром в Астані, до якої тисячі кілометрів, а місцевою верхівкою у змові з казахстанськими та китайськими власниками нафтових промислів, аби за допомогою найманих бандитів розправитися з робітничим рухом, нацькувавши на нього репресивні органи.

Влада скористалася провокацією сповна. Було застосовано вогнепальну зброю. У Жанаозен було введено внутрішні війська. Назарбаєв театрально заявив, що не можна трудові спори перетворювати на бандитизм. Той факт, що влада та особисто Назарбаєв сім місяців ігнорували протести робітників, «єлбаси» обминув мовчанкою. Правда, після оприлюднення в інтернеті відео того, як поліція у Жанаозені стріляла в беззбройних людей, що тікали, та добивала їх дубинками, «єлбаси» змушений був вжити деяких заходів, зокрема, проти деяких поліцаїв було порушено кримінальні справи.

2016 рік. Казахстанський майдан під гаслом «Шал кет!»

Придушення виступів у Жанаозені назагал не надто налякало, а тим більше не стабілізувало соціальну ситуацію, яка й далі загострювалася через погіршення в економіці, падіння цін на нафту, а також через втрати від вступу до Митного та Євразійського союзу. Якщо раніше виступи проти влади мали здебільшого «пролетарсько-оралманську» соціальну базу певних регіонів, то тепер географія протестів поширюється, у протестний рух втягуються дедалі ширші верстви населення й дедалі більше регіонів. Своєю чергою, вимоги, які спочатку були переважно економічними, дедалі більше набувають соціально-політичного забарвлення. Усе це продемонстрували масові протести 21 травня 2016 року.

Утім, все одно протести зумовлені, перш за все, серйозним погіршенням економічних умов існування широких верств населення країни. Про падіння світових цін на нафту вже сказано. Це призвело, зокрема, до майже 50-відсоткового знецінення тенге, починаючи з липня 2015 року, хоча, за словами Назарбаєва, на підтримку національної валюти останнім часом було витрачено 28 млрд доларів. З огляду на всього лише 17-мільйонне населення – сума вражає! Утім, є підозра, що то було «зливання» валютних резервів задля виводу капіталів із країни на тлі кризи. Приблизно те саме відбувалося в Україні у 2014-му та на початку 2015-го років.

До того ж, тенге є значною мірою прив’язаним до російського рубля. Отже, усі проблеми російської економіки, пов’язані з падінням світових цін на нафту й газ, а також із міжнародними санкціями на адресу  Москви у відповідь на агресію проти України, тягнуть за собою на дно й економіку «непричетного» Казахстану.

Узагалі, славнозвісна євразійська інтеграція вельми негативно вплинула на економіку Казахстану. Нагадаємо, що Казахстан входить до Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) разом із Білоруссю, Вірменією, Киргизстаном та Росією. Офіційна пропаганда в Казахстані продовжує всім утовкмачувати, що участь у ЄАЕС є запорукою «світлого» економічного майбутнього країни. Утім, обсяги торгівлі з країнами ЄАЕС скоротилися майже на третину після початку роботи ЄАЕС у 2015 році. Правда, торгівля з Білоруссю та Росією падала ще за часів Митного союзу, що був попередником ЄАЕС.

Крім банального знецінення заощаджень та доходів населення, це призвело також до добре відомої в Україні проблеми валютних кредитів. За часів стабільності та економічного буму багато громадян, кількість яких оцінюється ледве не в мільйон, узяли валютні кредити, маючи доходи в тенге, а тепер вони не можуть повернути валютні кошти.

У зв’язку з дедалі глибшою економічною кризою в країні, багато підприємств якщо не зупиняються, то переводять працівників на неповний робочий тиждень, через що доходи населення почали стрімко зменшуватися. Водночас, ЗМІ повідомляють, що сам Назарбаєв, члени його сім’ї та друзі — серед найбагатших людей світу.

Зростанню напруги в суспільстві влада намагається запобігти подальшим «закручуванням гайок». Утім, вимоги протестувальників переходять від переважно економічних до соціально-політичних, аж до усунення від влади Назарбаєва.

Зрештою, приводом для нинішніх протестів стали плани влади передати у приватне користування іноземцям землі терміном на 25 років. Відповідні аукціони мали б розпочатися з 1 липня. Це спричинило хвилю обурення в суспільстві ще наприкінці квітня, яка 21 травня вилилася в масові протести. Але це тільки одна важлива, але не єдина й не головна причина.

Головним гаслом протестувальників стало: «Шал кет!». У перекладі це означає: «Старий, іди геть!». Очевидно, що це гасло адресовано персонально Назарбаєву. На відміну від локального бунту в Жанаозені у 2011 році, цього разу протести поширилися на всю країну. Перш за все, вони відбулися в усіх великих містах – Астані, Алмати, Актобе, Атиртау, Уральску, Павлодарі та інших. Виступи були загалом мирними, але влада їх розігнала силою. Було затримано десятки активістів та навіть іноземних журналістів. Утім, останніх швидко відпустили. Багатьом силовики просто не дали можливості потрапити на головні площі своїх міст. Було заблоковано роботу «неблагонадійних» засобів масової інформації – газети «Уральская неделя» та радіо «Азаттик», що є місцевим відділенням «Радіо Свобода».

Хоча протести придушили, владу вони, схоже, таки налякали. Надто через те, що 25 травня мав розпочатися міжнародний економічний форум в Астані. Задля нагнітання пристрастей влада заявила, що в учасників протестів та активістів було знайдено «коктейлі Молотова», обрізки арматури, цілі арсенали вогнепальної зброї – пістолети Макарова і ТТ, обрізи рушниць, набої, гранати, – а також 5 мільйонів тенге.

Назарбаєв одразу ж заходився лякати підданих, проводячи паралелі з Майданом в Україні: мовляв, народ не хоче повторення українського сценарію.

Утім, суспільна динаміка останніх років показує, що, невважаючи на репресивні заходи, протестні настрої дедалі збільшуються, а соціальна база протестів дедалі поширюється.

Похмурі перспективи

Отже, виникає питання: що далі?

Озвучуються два сценарії: або встановлення ще більш жорстокого авторитаризму, або справжні глибокі політико-соціальні реформи, які докорінно змінять країну та знімуть небезпеку соціальних вибухів. Утім, у реформи не надто віриться, як і в те, що казахстанська олігархія почне ділитися з народом. Деяку позитивну роль може відіграти підвищення світових цін на сировину, перш за все нафту.

Чи можливе втручання у внутрішній конфлікт зовнішніх сил, перш за все Росії та Китаю, як найближчих сусідів та головних інтересантів. Теоретично Росія може це зробити, виправдовуючись, як завжди «защитой соотечественников», адже російськомовних у Казахстані достатньо. Власне, ідеться про повторення сценарію, що відбувся на Донбасі. Але поки можливість серйозного збройного втручання Москви викликає величезні сумніви. Практика показала, що в Путіна навіть на Донбас не вистачає сил та ресурсів, а Казахстан потребуватиме значно більших ресурсів хоча б через свої набагато більші розміри. Крім того, послаблення панівного режиму в Казахстані, а надто його розвал та розвал країни, відкриє шлях до Росії для ісламського тероризму, транзиту наркотиків тощо. Зрештою, Росія має в Казахстані певні економічні інтереси.

Головне ж –  спроба Москви розхитувати ситуацію в Казахстані призведе до конфлікту з Китаєм, який вклав і продовжує вкладати величезні кошти в економіку цієї країни. Зокрема, Казахстан є дуже важливою складовою проекту «шовкового шляху» з Китаю до Європи, а  цей проект Піднебесна вважає для себе вкрай важливим. А псувати з Китаєм відносини Москва наразі навряд чи наважиться, особливо з урахуванням санкцій.

Що ж стосується власне Китаю, то він зазвичай намагається вирішити питання мирно, аби не порушувати зв’язки економічної кооперації.

Зрештою, скидається на те, що і Росія, і Китай будуть підтримувати Назарбаєва до останнього. Якщо ж йому таки доведеться звільнити місце на владному «олімпі» Казахстану, то й Росія, і Китай намагатимуться посадити на звільнене місце того, хто забезпечить інтереси Москви та Пекіну.

Але не все так просто.  Режим Назарбаєва – це, образно кажучи, той обруч, що тримає діжку. Відхід Назарбаєва призведе до вибуху суперечок між кланами країни, різними силами серед оточення та родичів «єлбаси», адже саме він тримає в руках увесь строкатий місцевий «бомонд».

Усіх можливих, навіть просто потенційних конкурентів Назарбаєв або знищував, або нейтралізовував. Отже, наслідки відходу «єлбаси» будуть непередбачуваними…