Як спільна загроза змусила Київ і Бухарест переглянути свої стосунки

Упродовж тривалого часу в публічному вимірі Румунії Україна позиціонувалася як недружня держава. Український інформаційний простір і політичні оцінки відповідали взаємністю — високий рівень підозрілості, недовіри і навіть ворожості до сусідньої держави. Останні роки позначилися своєрідним перевідкриттям одне одного.

2014 рік розставив усі крапки над «і» — ті, хто присягався у вічній дружбі, здійснили акт агресії проти України. Натомість Бухарест, який часом сприймався в Україні як чи не головна загроза національній безпеці, допоміг Києву. Звичайно, ренесанс українсько-румунської співпраці не привів до врегулювання багажу проблем, які накопичилися за понад двадцять років напружених відносин, але зараз принаймні з’явилася надія на розвиток довірливої кооперації, яка ґрунтується на підході security first. Поява спільної загрози змусила сусідів переглянути відносини; проте поки що зарано говорити, що обидві країни повністю перегорнули сторінку недовіри.

Після 1991 року відносини між двома країнами переживали часи підйому, але частіше — періоди численних конфліктів. Найважливіший документ, який лежить в основі двосторонніх відносин, було підписано у 1997 році — Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією. Румунські експерти згадують, що Бухарест у такий спосіб хотів продемонструвати відсутність територіальних претензій до сусідньої країни — це було вкрай важливо, зважаючи на прагнення Румунії здобути статус кандидата на членство в НАТО. Для української влади так само було важливо розв'язати питання, пов’язані з кордоном, враховуючи, що тоді ще не було ратифіковано так званого «Великого договору» з Росією, який передбачав «непорушність існуючих між країнами кордонів».

Найгостріші дискусії, які не дозволяли країнам рухатися вперед, точилися навколо захисту прав румунської меншини в Україні та української в Румунії, делімітації континентального шельфу в Чорному морі, створення глибоководного суднового ходу річки Дунай — Чорне море на українській ділянці дельти, а також ситуації з Криворізьким гірничо-збагачувальним комбінатом. Усі ці питання виникали на тлі взаємних підозр щодо нещирості сторін. Українська влада підозрювала Бухарест у намірах втілити проект «Велика Румунія»; румунські можновладці не довіряли багатовекторній політиці Києва, яка час від часу робила більший крен у бік Росії, відтак стаючи додатковим джерелом занепокоєнь.

2014 рік став поворотним моментом у відносинах між двома країнами. Румунія першою із країн ЄС ратифікувала Угоду про асоціацію з Україною. Так само у 2014 році було підписано угоду про малий прикордонний рух, який надав можливість для майже півмільйона українців, котрі проживають у 30-кілометровій зоні на кордоні з Румунією, їздити до сусідньої країни без віз. Підтримка Євромайдану і засудження Румунією російської агресії, вчиненої проти України, значною мірою визначили нову двосторонню динаміку. У 2015 році румунський президент відвідав Київ з офіційним візитом. Роком пізніше український лідер побував у Бухаресті, проклавши шлях для нових проривів у співпраці. За останній рік президенти двох країн зустрілися чотири рази.

Серед досягнень, які свідчать про зміну духу співпраці, варто згадати відкриття румунського консульства в селищі Солотвино на Закарпатті, скасування оплати за отримання довгострокових (національних) віз і спільні прикордонні патрулювання для боротьби з контрабандою. Цей перелік можна буде продовжити, зважаючи на бажання керівництва двох країн налагодити транспортне сполучення між країнами (пряме залізничне сполучення між столицями, пряме авіасполучення, автобусне сполучення Чернівці-Бухарест). Важлива деталь: відновлено діяльність українсько-румунської Спільної Президентської Комісії — перше й останнє її засідання відбулося ще дев’ять років тому. На цю комісію, схоже, буде покладено розв'язання згаданих вище двосторонніх проблем.

Головною причиною кардинально нової динаміки у відносинах стала російська агресія щодо України. Важливу роль також відіграло обрання президентом Румунії Клауса Йоханніса, який, на відміну від свого попередника Траяна Басеску, не є настільки обтяжений у своєму підході та у своїй риториці до України історичною спадщиною. На сьогодні можемо констатувати, що з усіх сусідів України з Румунією спостерігається чи не найбільш позитивна динаміка.

Румунія, чиї регіональні амбіції не мали спроможності вийти далі молдовського напрямку, сьогодні постає як один із ключових гравців у Центрально-Східній Європі та Чорноморському басейні. Мало не всі країни, які відігравали роль вітрин європеїзації в регіоні, дискредитовані згортанням демократичних досягнень — це стосується передовсім Польщі та Угорщини, але так само виникають питання щодо негативних внутрішньополітичних тенденцій у Словаччині та Чехії. На цьому тлі Румунія виступає справжнім лідером довіри; також помітно, як Румунія поступово перебирає естафету регіонального впливу в Польщі. Дружні символічні кроки, починаючи з ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, не могли лишитися непоміченими в Києві (хоч, вочевидь, оперативність Бухареста була спричинена не лише і, можливо, не стільки увагою до партнерства з Києвом, скільки прагненням продемонструвати відданість стратегічним відносинам із Республікою Молдова, чия угода розглядалася одночасно). До зміни влади в Польщі офіційні представники Києва, Бухареста та Варшави всерйоз обговорювали створення «трикутника» співпраці — за визначенням румунського президента, йшлося про створення регіональної «групи солідарності».

Приводом для активізації двосторонніх відносин стало усвідомлення спільних безпекових загроз. Якщо досі в Румунії не до кінця вірили в прозахідний курс України та припускали надмірну залежність керівних кіл сусідньої країни від Росії, то після анексії Криму та воєнних дій на Донбасі в Бухаресті відбулася переоцінка викликів. Мілітаризація Криму, що розташований всього за 300 км від узбережжя Румунії, перетворюється на головну загрозу. У квітні 2016 року Росія провела навчання в небі над Краснодарським краєм та Чорним морем, у яких узяли участь повітряно-космічні сили та авіація Чорноморського флоту — вони відпрацювали ударну операцію з блокування Чорноморських проток. Більше того, після того як Румунія і США запустили на базі Девеселу комплекс протиракетної оборони НАТО, президент Путін виступив із погрозами Бухаресту. Румунія виступає лідером із координації регіональних зусиль для розбудови безпекового балансу — а фактично для розробки контрзаходів проти російських провокаційних дій у Чорному морі, таких як створення флотилії НАТО в Чорному морі за участі Румунії, Болгарії та Туреччини (щоправда, Софія зайняла в цьому питанні досить обережну позицію). Своє бажання долучитися до ініціативи висловила Україна; не виключено, що до неї приєднається і Грузія, якщо НАТО прийме ініціативу Румунії.  

Україна, таким чином, може стати сполучною ланкою в регіональній безпеці. Завдяки взаємодії з країнами-членами вона де-факто перетворюватиметься на члена НАТО. На морі в України з’явилася б можливість бути пов’язаною з такими членами Альянсу, як Румунія, Болгарія та Туреччина. На суходолі — з Польщею та Литвою через створення спільної бригади (відповідну угоду було підписано 2014-го року). Обидві ініціативи мають важливе значення для реформування Збройних Сил України і досягнення взаємної сумісності з військами країн-членів НАТО. До слова, Президент Порошенко також виступив з ідеєю створення військової бригади спільно з Румунією і Болгарією (за прикладом УкрЛитПолБригу). Болгарія, проте, може виступити проти участі України, аби не вступати в конфронтацію з РФ.

Зважаючи на зазначені обставини, Україна виходить із таких інтересів, формуючи свою політику щодо Румунії:

1.    Посилення безпеки в Чорному морі, обмеження стратегічної переваги Росії на Донбасі, в Криму та Придністров’ї.

2.    Підтримка санкцій, запроваджених ЄС щодо РФ.

3.    Промотування і підтримка європейської та євроатлантичної інтеграції України. Допомога у втіленні реформ (зокрема, антикорупційної).

4.    Енергетична безпека. Реверс природного газу.

Інтереси Румунії щодо України такі:

1.    Обмеження стратегічної військової переваги Росії на Донбасі, у Криму і Придністров’ї.

2.    Імплементація Угоди про асоціацію з ЄС.

3.    Створення умов для захисту культурних прав румунської меншини.

4.    Досягнення компромісу, пов’язаного із глибоководним судновим ходом «Дунай — Чорне море» і Криворізьким ГОКом.

Безпекові ризики поєднують ключові інтереси України та Румунії. Це не означає, що в обох країнах забули про проблеми, накопичені в минулому. Вочевидь, Київ і Бухарест вирішили не піднімати їх на-гора в період більших загроз (воєнна машина Росії, тероризм або дезінтеграційні настрої в ЄС). В Україні побоюються, що сильніші сусіди можуть скористатися її слабкістю для обстоювання власних інтересів. У будь-якому випадку, сторони не зможуть уникнути необхідності розв'язання питань, які стоять на порядку денному вже понад два десятиліття. Не виключено, що для їхнього розв'язання знадобиться залучення третьої сторони (міжнародних організацій). Такий підхід може спричинити шквал критики в публічному просторі України: мовляв, у Румунії більше важелів впливу на розв'язання питань із залученням міжнародного арбітражу. Як аргумент у цьому контексті часто наводиться програш України в Міжнародному Суді ООН в 2009 році (щодо делімітації Чорного моря в суперечці якраз із Румунією). Утім, іншого виходу, аніж апеляція до третьої сторони, в обох країн може не виявитися.           

Повна версія Дискусійної записки «Аудит зовнішньої політики. Україна-Румунія»

Сергій Солодкий, Іляна Ракеру, Інститут світової політики