Життя після Путіна. Кремль всерйоз готується до політичної дестабілізації

Спостереження за суспільно-політичним життям у Росії протягом цього досить непростого для її політичної верхівки року дозволяє стверджувати – Кремль всерйоз готується до політичної дестабілізації. Таку дестабілізацію на тлі наростаючого соціального тиску можуть викликати навіть нібито цілком керовані вибори 18 вересня.

Слід сказати, що навіть сама по собі політика протистояння потенційній революції або інших можливостей руйнування режиму аж ніяк не є цілісною і багато в чому відображає боротьбу за вплив кремлівських та білякремлівських угруповань.

Адже хтось дав можливість «саратовському Трампу» В'ячеславу Мальцеву (другий номер опозиційної Партії народної свободи убитого Кремлем Бориса Нємцова) виступати на федеральних каналах із закликом посадити Путіна на палю і готуватися до революції в листопаді 2017 року.

Хтось допустив до виборів в одномандатних округах низку кандидатів, які відкрито отримують допомогу від Михайла Ходорковського.

Хтось після неоднозначної, але абсолютно засекреченої зустрічі Явлінського з Путіним просуває до парламенту партію «Яблуко», яка за інших обставин видавалася б абсолютно безпорадною.

У чому ж справа?

Перш за все – режим не дарма переніс вибори з грудня на ранню осінь. Адже дедалі швидше тануть ресурси російської скарбниці. Економічна ситуація продовжує погіршуватися: розвернулася на повну потужність повзуча банківська криза, зростає безробіття, заморожуються бюджетні виплати, просідає навіть фінансування програми переозброєння. А ще недавно це була священна корова... Тепер і скептики погоджуються, що в умовах продовження режиму санкцій обидва (!) позабюджетних фонди буде повністю вичерпано до осені 2017 року. Перший – резервний – уже показав дно.

Вочевидь, проводити навіть повністю контрольовані вибори, нехай і до парламенту без особливих повноважень, пізніше було б відверто небезпечно.

Останній незалежний центр вивчення громадської думки, надобережний «Левада-центр», було знищено за лічені дні з тієї причини, що показав швидке падіння рейтингу «Єдиної Росії». А три інші системні партії, що мають фракції у Держдумі, не викликають у Кремля довіри, бо в грудні 2011 року всі вони (!) загравали із протестувальниками.

Путін та його найближче оточення добре пам'ятають, до яких тяжких наслідків раптом призвели, здавалося б, звичайні для Росії масові фальсифікації взимку 2011 року, адже ж «нічого не віщувало». Втім, важко передбачити, як саме впливають на потенційно опозиційне соціальне середовище два явища, які зіткнулися між собою: з одного боку, передвиборне напруження якої-не-якої конкуренції, і масове зубожіння – з іншого.

Відомо, що всупереч поширеним стереотипам, пов'язаним з вульгарним трактуванням марксизму, повальна бідність мас мотивує їх радше виживати і триматися за робочі місця або за власну включеність до мережі розподілу навіть наймізерніших благ, аніж ставати до лав революційних борців.

Принаймні, якщо ведеться про революцію буржуазно-демократичну.

Але не варто забувати про унікальні умови, які цього разу багато в чому нав'язані Росії ззовні, причому набагато виразніше, аніж у 1917 році. Це – ізоляція, яка справляє, безсумнівно, найбільш гнітючий вплив на еліти.

Сто років тому, незважаючи на воєнну поразку, кризу, ерозію охоронних структур (про це, зокрема, багато написано вцілілими в еміграції російськими жандармськими начальниками), ще за кілька місяців до лютого 1917 року повалення Божого помазаника видавалося чимось неуявним.

Не можна сказати, що нинішня російська влада взагалі не винесла жодних уроків з подій столітньої давнини. Хоча Володимир Путін настільки ж гордо демонструє знайомство із чорносотенними ідеями, як і цар Микола, він аж ніяк не буде наслідувати присмеркових психолігчних рис останнього російського монарха. У розпорядженні царського уряду навряд чи була така ж динамічна машина стеження, пропаганди і політичного будівництва, як та, яку любовно вибудовували Гліб Павловський, Владислав Сурков, а тепер і значно менш рафінований В'ячеслав Володін. Не можна не визнати їхніх специфічних талантів. Слід порадіти, що з різних причин цих «висот» свого часу так і не досягли українські кандидати в «сірі кардинали» Віктор Медведчук, Сергій Льовочкін та Андрій Клюєв.

Безумовно, систему придушення свободи в РФ теж не можна назвати досконалою – ніщо не досконале. Вона вражена шаленим хабарництвом, бюрократичним склерозом і орвелівським лицемірством функціонерів вищої та середньої ланки. По цих больових точках і завдають ударів як досить «ледачий» у цьому відношенні колективний Захід, якому довелося зробити над собою зусилля, аби розгледіти загрозу в недавньому своєму «партнері», так і нечисленні, але озброєні гострим жалом групки опозиції.

Однак особливість нової (щоправда, деякі дослідники вважають її черговою реінкарнацією стародавнього архетипу) системи російської влади полягає в тому, що (як і в 1917-му, так і в 1991 роках) вона сама набагато більшою мірою є власним похоронним бюро, аніж її опоненти – її скидачами.

Можливо, через процеси досить об'єктивні, такі як старішання, а також втрата пильності в рутині чиновницького окозамилювання, російський режим з певного часу несамовито плодить те, що в медичному сенсі можна порівняти з генерацією пухлин.

Неважко побачити, що, імітуючи поступки непередбачувано збуреному шару «роздратованих городян» у 2011-12 роках, дещо переляканий Кремль надав певні можливості для політичного плюралізму на рівні місцевої і крайової влади. А також сам створив собі проблему із поверненням мажоритарних округів – до речі, як і Янукович у 2012 році. Кому і чим будуть зобов'язані майбутні володарі цих мандатів? Чи не регіональним елітам та галузевим угрупованням? Точно не «Єдиній Росії», навіть вступивши до її фракції.

Навіть зачистка політичного поля в 2013–15 рр. мала якийсь гарячковий характер і не змогла зруйнувати базу легітимності альтернативних політичних сил (йдеться, зокрема, про Урал, Карелію, Псковську область, Санкт-Петербург і деякі інші провінції). Таких самих помилок припустилося під час перебудови й радянське керівництво на рівні союзних республік і великих міських центрів.

Виявилося, що навіть заклик несистемної опозиції голосувати за будь-яку допущену до виборів партію в 2011 році, крім путінської, призвів до несподіваної поразки «Єдиної Росії», яку довелося «виправляти» масовими фальсифікаціями (чого давно ніхто не заперечує), а згодом – силовим  придушенням протестів.

Пізніше з'ясувалося, що спроба провести зразкові вибори мера Москви – і та мало не призвела до фактичної перемоги опозиції, і уникнути другого туру за участю Олексія Навального (хоч би якими різними були оцінки його політичної діяльності) дозволила в останній момент знову ж таки фальсифікація.

У 2016 році спроба праймеріз в «Єдиній Росії» на рівному місці, здавалося б, вилилась у скандал: виборці партії прокотили безліч телевізійних персонажів (таких, наприклад, як високопоставлений українофоб Олексій Пушков) і обрали раніше геть маловідомих людей. І це на тлі того, що на чолі «Єдиної Росії» умовно перебуває більш ніж непопулярний прем'єр-міністр Медведєв. При тому, що він одночасно виконує функцію боксерської груші, всеросійського блазня і кронпринца...

Тиск на вертикаль накопичується і тому, що ключовий менеджер виборчої кампанії і автор простої формули «Росія – це Путін» В'ячеслав Володін наприкінці минулого року заявив, що саме «Єдина Росія» є найбільш ліберальною політичною силою в нинішній партійній системі. Між іншим, це зовсім не тролінг – адже порівняно з іншими фракціями Думи «ЄдРо» і справді є поборницею ідеалів державного капіталізму з максимальним урахуванням інтересів фінансових кіл, у той час як вся «системна» опозиція виступає за ще більший патерналізм, а несистемна і так є «п'ятою колоною ворогів народу» і будь-які дискусії з нею недоречні. Але при цьому Володін, як подейкують, поставив завдання «чесної» перемоги, тобто результату без вкидання підроблених бюлетенів. І система рипнула.

Адже якби множення сутностей обмежилося запасними варіантами правлячої лоялістської партії, режим легко втримав би політичну ситуацію в країні під контролем.

Але куди тепер подіти Антимайдан, що увійшов у клінч із кримськими традиційними елітами?

Що робити з ідейними чорносотенцями всередині РПЦ, які поступово кристалізуються навколо опального Всеволода Чапліна? А між іншим, найбільш енергійні активісти цих груп швидко переходять до фізичного насильства – вуличних нападів.

Навіть маріонеткова секта колишнього режисера, а тепер «месії» на зв’язку із Кремлем Сергія Кургіняна «Суть часу» заявила про свій похід на вибори в ролі чергової  «третьої сили».

У 2016 році відбулося об'єднання найрізноманітніших проектів російського сегмента блогосфери – від фашиста Просвірніна, редактора «Супутника і Погрому» (який встиг чогось покрутитися і на українському Майдані), до сталіністів-провокаторів Кучеренка (Калашникова) та загримілого до в'язниці тюменського блогера Кунгурова – у «Комітет 25 січня» під формальним керівництвом колишнього співробітника управління захисту держтаємниці ФСБ і невиїзного терориста Ігоря Стрєлкова (Гіркіна). Причому там само фігурують такі екзотичні особистості, як Анатолій Несміян («Ель-Мюрид») і колишній співробітник служби зовнішньої розвідки Ігор Бощенко, організатор відеоканалу «Нейромір» (днями він був отруєний і перебуває в реанімації).

Здавалося б, усе це маргінали, давно викриті дрібні та середні підрядники програм політичного фінансування, з яких загалом і складається російське політичне життя… Але де українські маргінали зразка 2012-2013 років? У Верховній Раді. І це ще далеко не все.

Десь треба знайти місце Рамзану Кадирову з його неприкаяною армією головорізів, іншим правителям етнократій у складі РФ, які втрачають лояльність, та хіба мало ще кому. Так, Кремль намагається задобрити їх щедрими субвенціями – з одного боку, а їхні армії збити у «Росгвардію» – з іншого.

Але система влади в Росії перестала бути стрункою, а об'єкт її опіки – політичне поле – перебуває у стані прискореного, димуючого бродіння.

Зрозуміло, Кремль не шкодує фінансових ресурсів – згодиться й масштабне витрачання резервів, і девальвація, і навіть найсакральніше – роздавання посад (що недавно й відбулося) – заради власного самозбереження.

І ззовні не надто зрозуміло: а навіщо ж уся ця вистава, якщо вибори можна сфальсифікувати, скасувати або запровадити воєнний стан? На жаль чи на щастя, але такий шлях, швидше за все, давно закритий для недемократичних режимів, настільки інтегрованих у світову економіку, як російський. Варто згадати, що через цей поріг не зміг переступити навіть перебудовчий СРСР. А сама по собі спроба «повернути все назад» 19 серпня 1991 року призвела до миттєвого обвалення всієї системи і розпаду держави.

Для таких ідеологічно порожніх або технологічних режимів, як путінський, зовнішня легітимність має величезну самостійну цінність.

Найближчими місяцями ми побачимо, як починається фрагментація російської ідентичності між радянсько-сталіністською, російсько-чорносотенною, міською ліберальною і різними гілочками православної орієнтації на тлі постійної деградації соціально-економічного становища. Як ця атмосфера ініціює парадоксальні альянси, несподівані конфліктні точки, плавну деконструкцію тієї російської системи влади, до якої за 16 років звикли внутрішні обивателі і зовнішні спостерігачі.

Це зовсім не означає, що лютий і жовтень 1917-го приречені повторитися або що якийсь зі схематичних сценаріїв на кшталт передачі влади Кадирову, Медведєву чи Кудріну або розпаду РФ має пріоритетні шанси на реалізацію.

Однак лише у 2016 році в різних сегментах російського суспільства вперше (!) розгорнулася спонтанна дискусія про можливість життя після Путіна. Така дискусія, незважаючи на будь-які демонстрації міцного здоров'я і енергійності російського правителя, буде тільки розвиватися, охоплюючи дедалі ширші групи.

Захисна позиція, в яку все частіше ставить себе недавній претендент мало не на статус володаря світу свідчить про те, що навіть повіривши у власні пропагандистські конструкції, функціонери режиму відчувають подих вітру змін. Тим із них, хто (як той самий одружений з американкою Пєсков) вважає, що гарантував собі спокійну пенсію «в одній з країн Заходу», незабаром доведеться дуже розачаруватися у своїх «прогностичних здібностях».

Максим Михайленко, «Главком»