Що таке «Демсокира» та хто насправді стоїть за її акціями?

Минулого тижня біля Нацбанку зо два десятки молодих людей з оркестром і кульками вийшли на протест проти голови НБУ Кирила Шевченка. А вже цього тижня відбулася нова «банківська» акція. Цього разу на захист «Приватбанку» проти «зазіхань олігархів».

Учасники та організатори цих подій – прихильники та члени партії «Демократична сокира». Перформанси – «фішка», за якою їх не сплутаєш з іншими партіями. Бо «Демсокира» – одна з найактивніших вуличних партій.

З початком нового політичного сезону саме вулична активність і вміння привертати увагу можуть виявитися найбільш капіталізованим інструментом для політичних сил.

«Демсокира» – проєкт молодий, він з’явився на політичній карті у 2018 році з подачі журналістів і блогерів Юрія Гудименка, Віктора Трегубова, Дани Ярової, засновників сайту «Петро і Мазепа».

Минулого року трапився чи не найбільший партійний скандал, коли один з членів політради партії Антон Колумбет не добирав слова, критикуючи Петра Порошенка за те, що той очолив Марш ветеранів до Дня Незалежності як альтернативу заходу, організовуваному владою. Але з того часу між «Євросолідарністю» та «Демсокирою» загострення не спостерігалося. До того ж, їхніх представників можна бачити на спільних акціях.

Очевидно, саме тому дехто називає «Демсокиру» «кишеньковою партією» Порошенка або лагідніше – її «молодіжним крилом». У самій партії це спростовують. Проте спонсорів партії називають обережно, воліючи не розкривати усі дані про фінансові надходження. Причому настільки обережно, що «Демсокирою» зацікавилося Нацагентство із запобігання корупції, яке висловило претензії до партійного звіту за 4 квартал 2020-го. Зокрема, через несвоєчасність його подання та неповноту даних (не відображена інформація щодо внесків від третіх осіб на рекламу у Facebook).

Агентство викликає для надання пояснень щодо фінансових питань кількох партійних лідерів. У самій «Демсокирі» закликають дочекатися офіційної інформації. Партійці нарікають на тиск з боку влади. Мовляв, СБУ всіляко блокує випуск партійної газети «Правдоруб».

В інтерв’ю «Главкому» один із лідерів партії Віктор Трегубов розповів, хто донатить партію та чи фінансував її колишній голова НАК «Нафтогаз» Андрій Коболєв.

«Юрій Вітренко щиро переконаний, що ми на нього полюємо»

Біля Нацбанку минулого тижня ви протестували проти голови НБУ Кирила Шевченка. Але та акція була вкрай нечисельною, якщо порівнювати з попередніми протестами, які два-три роки тому перед НБУ влаштовувала ОПЗЖ. Ви вірите, що кілька десятків активістів можуть звільнити керівника Нацбанку?

Вірю, що точно можна, якщо працювати системно. Справді, минулі акції біля НБУ, коли депутат Олександр Дубінський та інші підвозили автобусами людей, були чисельнішими. Але я бачив, як після акції ці люди жилетки заводські віддавали. Ті акції викликали щиру ненависть киян, бо смерділи сечею, горілкою та іншими речовинами – там масовку набирали чи не з привокзальних метадонщиків. Це по-перше.

По-друге, який ефект ми бачили? Окей, всі розуміли, що Коломойський показує власну організаційну спроможність, він може звести до центру Києва кілька сотень наркоманів. Може, навіть тисячу. І що?

«Ми не давимо масою, ми беремо креативом»

Після протестів у відставку пішла тодішня голова Нацбанку Валерія Гонтарева, наприклад.

Як на мене, то її «пішли» не через ці акції. Що, власне, робимо ми, коли бачимо, як керує НБУ Шевченко, і коли нам це не подобається? Ми шукаємо спосіб привернути до цього увагу. Згоден, що крайня наша акція була відносно невеличкою. А от коли ми демонстрували кінофільм, біля НБУ було більше людей, близько 200 осіб (9 липня відбулася прем'єра фільму-розслідування Демократичної сокири «Брудний КЕШ». Його головним фігурантом був Кирило Шевченко).

І от я, спостерігаючи за цим мітингом, а я ж в минулому журналіст і за життя сотні мітингів бачив, просто щиро радів, що можна так зробити: відзняти фільм, зробити вуличний кінотеатр і під самою установою, де працює негідник, показувати, як він свого часу гроші відмивав. Ми не можемо звезти до Києва людей з усіх околиць столиці, у нас немає такого ресурсу, але ми можемо зібрати своїх щирих прихильників, можемо зробити фільм, зібрати 50 тис. підписів за звільнення Шевченка. Ми не давимо масою, ми беремо креативом.

Але в країні безліч приводів протестувати: Банкова, Конституційний суд. Чому взялися саме за Шевченка, яка у вас мотивація?

О, далеко не тільки за Шевченка. Ми багато тем беремо «в розробку». Хоча розробляємо по-різному – інколи проводимо акції, інколи кампанії в соціальних мережах, інколи йдемо до суду. Позаминулого тижня мій колега Юрій Гудименко подав заяву до Державного бюро розслідувань щодо справи «вагнерівців».

Ми з нашими хлопцями, наприклад, постійно несли варту під судами, допоки не було змінено запобіжний захід Андрієві Riffmaster’у. Мені представники правоохоронних органів тоді ногу поламали. Ми влізаємо в усі важливі конфлікти, куди тільки встигаємо. Так само ми активно пишемо про те, що відбувається у НАК «Нафтогаз», «Укроборонпромі».

Перш за все ми хочемо захистити ключові інституції держави. Взяти, до прикладу, Шевченка. Чому ми так в нього вчепилися? Бо він очолює критично важливий інститут, від його роботи залежить життєдіяльність держави.

В Україні є низка інституцій, які так чи інакше пройшли корпоративну реформу і почали працювати нормально, а не в інтересах окремих осіб. Мова про НБУ, «Нафтогаз», НАБУ. Це критично важливі інституції, принципові для існування держави. Є, наприклад, ще й «Укрпошта», але вона, при всій повазі, все ж менш важлива.

То де ваші протести, намети перед «Нафтогазом», адже є багато питань до того, в який спосіб було змінене керівництво?

Так, зміна керівництва пройшла із великими питаннями до процедури – і ці питання озвучували не тільки і не стільки ми, скільки міжнародні партнери.

Взагалі ваші б слова Юрію Вітренку у вуха – людина щиро переконана, що ми на нього полюємо. Насправді – ні, але його дії викликають у нас нерозуміння, а у наших профільних експертів – відторгнення.

Я у нього чотири роки тому брав інтерв’ю та бачив перед собою класного технократа. Інтерв’ю стосувалося якраз перемог «Нафтогазу» у Стокгольмському арбітражі. Але останнім часом я його не впізнаю. Усе те, що відбувається з наглядовою радою Нафтогазу, – це абсолютно неприпустимо, це знищення корпоративної реформи. Ми просто дивимося, як людина нищить те, що сама створювала. Може, у людини пріоритети в житті змінилися, не знаю. Не хотів би казати щось образливе про пана Юрія, адже я про нього матеріали писав, брав інтерв’ю, був щиро компліментарним щодо нього. Але якщо ви візьмете Марка Савчука, нашого активіста, який курує цю тему, він вам розповість дуже багато речей дуже емоційним тоном.

У ситуації з «Нафтогазом» ми діємо не наметами, а активним розголосом. Якщо ми хочемо показати, що людина є корупціонером, знімаємо про це фільм і влаштовуємо кінопоказ. Якщо ми хочемо показати проблеми з призначенням нового керівника «Нафтогазу», то ми про це пишемо, висвітлюємо у медіа. Ми не звинувачуємо Вітренка в корупції – ми висвітлюємо нехтування процедурою при його призначенні. У нас є ціль, щоб у «Нафтогазі» все було згідно з законами України та принципами корпоративної реформи.

Якщо б нормально призначили Вітренка, проблем би не було. А те, що відбувається, змушує думати, що увесь процес проходив під чітким контролем Офісу президента та особисто Андрія Єрмака.

Ваша ціль – відставити Вітренка?

Принаймні досягти нормального формування наглядової ради, а там наглядова рада нехай сама вирішує. Не скільки у Вітренкові проблема, скільки у знищенні самого принципу кваліфікованого призначення, у спробі поставити «свою людину» за принципом «я тут начальство», нехтуючи законом та думкою цивілізованого світу.

Ми намагаємося діяти так, щоб максимально потрапити «в нерв». Десь акція, десь стаття в українських медіа, десь стаття в закордонних медіа. А десь – у газеті, яку ми самі робимо. Через останню у нас зараз є велика проблема із СБУ. Вона саботувала кілька наших активностей, зокрема вихід нашої газети «Правдоруб».

«Андрій Єрмак намагається перебувати в затінку та керувати непомітно»

У вас є конкретні докази тиску на видавництва, які нібито через це відмовляються від друку газети? Чому з пікетами не протестуєте?

Власне, саме тому. Нам кажуть, щоб показали докази, а ми не можемо, бо тиск виявлявся у формі телефонних розмов до видавців та одного особистого візиту в окремому випадку. Як це довести, наприклад, вам? Тому й не йдемо з пікетами, бо нам скажуть, «де ваші свідчення?», а їх нема. Але мовчати, погодьтеся, теж неправильно.

На виборах до Київради ваша політична сила набрала всього лише 1,6% голосів. Навіщо владі тиснути на вас, партію з відверто невеликою підтримкою?

У нас сильна вулична та медійна складова. От вона і зачепила. Наклад нашої газети коливається від 100 тис. до 1 млн примірників. А це багато. Ми у газетних текстах почали трішки «наїжджати» на пана Єрмака. Його, як на мене, не стільки злить сам факт критики, скільки те, що його починають виносити вперед, «підсвічувати». Він намагається перебувати в затінку та керувати непомітно, а ми його винесли вперед і активно піаримо як нехорошу людину.

Які саме факти про його діяльність зачепили, що ви написали такого, що ще про нього не писали інші?

Ми прямо називаємо його людиною, що діє в інтересах РФ.

Які у вас докази державної зради?

Наше щире переконання, що він діє в інтересах Російської Федерації, виходить із його втручання в міжнародну політику, із його перемовин з паном Рудольфом Джуліані (колишній міський голова Нью-Йорка й адвокат Дональда Трампа – «Главком»), із «замирливою» риторикою Офісу президента, із відверто абсурдними призначеннями – чого вартий один лише Вітольд Фокін у Тристоронній контактній групі. Робить він це свідомо чи ні – цікаве питання. Але для мене воно не настільки важливе. З іншого боку – Єрмак є корупціонером? Так, є.

Чи не здається вам, що це просто набір гасел і популізм? Якщо маєте факти, де звернення до суду через це?

Ви бачили відео, де брат Єрмака домовляється про продаж посад? Хіба цього не достатньо? (29 липня 2020 року народний депутат Гео Лерос опублікував відеозаписи розмов брата очільника Офісу президента Андрія Єрмака Дениса з різними людьми. Предмет розмов – сприяння у призначенні на різні посади людей, за великі гроші, – «Главком»). Пам’ятаєте аргументацію спростування? Якщо ні, то нагадаю. Брат Єрмака відповів, що насправді не продавав посади, а просто домовлявся. За фактом не продав жодної! Як гадаєте, це прийнятна відповідь?

Величезний наклад газети – це немалі кошти. Нині власники медіа стараються навпаки йти в онлайн, залишаючи газетний бізнес у минулому. Якщо ви кажете, що «Демсокира» – не партія для пенсіонерів, навіщо вам стільки друкованої продукції? Хіба друкована преса приваблива для молодого й освіченого електорату?

У нас основна проблема, що нас не звуть на телеканали, оскільки це дуже дорого. Телеканали справді називають космічні суми за участь в ефірах. Що залишається? Газети, соціальні мережі, радіо.

Про які канали і які суми йдеться?

Будь-які ток-шоу на великих каналах вартують великих грошей. Скажімо так, співставних із усім нашим місячним бюджетом.

«Ми маємо не ходити як блогери до Порошенка, Авакова…»

Вікторе, «Демократична сокира» виникла у 2018 році. Як усе почалося, для чого пішли у політику, адже на той час разом з лідером партії Юрієм Гудименком перебували у топі найпопулярніших блогерів країни?

Була певна група друзів, навколополітична тусовка. Частково до неї входили чинні та колишні редактори видання «Петр и Мазепа», частково – волонтери, публіцисти, журналісти, політконсультанти. Низка з них, нас, була популярна в соціальних мережах. Зокрема Олександр Нойнець, Юрій Гудименко, я, Дана Ярова, Серж Марко… В якийсь момент у 2017 році у нас сформувалися певні погляди та певні побажання до влади. Ми розуміли, що Порошенко є об’єктивно кращим за своїх тогочасних опонентів – і не стільки через його переваги, скільки через їхні недоліки. Нагадаю, на той час здавалося, що наступним президентом буде якщо не він, то Тимошенко, а Юлія Володимирівна точно не та особа, яку я волів бачити на чолі своєї держави.

Так от, Порошенко на цьому тлі мав непоганий вигляд, і ми щиро вважали, що можна якось донести до нього свій порядок денний, свої пропозиції щодо того, як було би краще для країни та для нього. Тоді було кілька зустрічей блогерів з владою, на яких можновладці удавали, що дослухаються. Для нас остаточно найбільш показовою стала зустріч, на якій волонтерка і блогерка Дана Ярова підійшла до Петра Олексійовича та сказала про необхідність впровадити податок на виведений капітал. Він їй відповів, що це один з його проєктів, що він сам ініціатор цього. Буквально за кілька днів ми усі разом сидимо у кав’ярні та дивимося по телебаченню, як Петро Олексійович після розмови з МВФ виходить і каже: ну, тема класна, але не на часі.

І тут до нас усіх прийшло розуміння: ми не можемо змусити політиків діяти так чи інакше. Ми можемо лише донести якусь ідею, яку вони можуть підтримати, а можуть – і це найбільш вірогідний сценарій – вислухати нас і махнути на наші ідеї рукою. Тому зрозуміло, що нам потрібна власна суб’єктність, можливість просувати свій порядок денний не як експерти, а як політики. Якщо ми хочемо чогось домогтися, досягти, ми маємо не ходити як блогери до Порошенка, Авакова, не як політичні консультанти до політичної сили, не як журналісти до героїв інтерв’ю, ні. Ми маємо ходити з власним порядком денним. Ми маємо створити власну партію.

Ходили до Авакова і Порошенка за підтримкою? Що вони відповіли?

За підтримкою – ні, не ходили. Ми до них ходили колись ще як блогери на розмову. Ми не хочемо спиратися ні на Порошенка, ні на Авакова, а хочемо на власних активістів, власні фінанси, власні медіа тощо. У цьому й суть. Інакше ми б намагалися долучитися до їхніх політичних проєктів, а не творити свій.

Як ухвалюються рішення у партії, хто визначає, що сьогодні слід вийти на певну акцію, а іншу проігнорувати, або ж навпаки, приєднатися до іншої політсили в протестах?

Є куратори напрямків. Наприклад, тема взаємодії з медіа, особливо закордонними, – моя. А тема взаємодії з «Рухом опору капітуляції» актуальна для Юрія Гудименка. Економічний напрямок курує Антон Швець і так далі.

Якщо у нас виникає потреба влаштувати акцію, ми збираємося й обговорюємо. І добре, що у політраді є п’ять осіб, у всіх різний профіль. Є юрист Тарас Котов, є Антон Швець, який вміє все перерахувати в гроші, є Ігор Щедрін – потужний гуманітарій та людина зі стратегічним мисленням, є я. Я все бачу через оптику репутаційних втрат та здобутків. Є також Юрій Гудименко, який дуже добре розуміється на піарній частині, на шоу, на креативі.

Якщо виникають питання щодо того, чи буде актив на якусь конкретну акцію, ми голосуємо, ми зв’язуємося з людьми, готуємо атрибутику. Між тим, якщо голова нашого київського осередку Богдана Долинська вирішить сама провести акцію, то вона може у нас і не питати – такі в нас правила.

«Ми не будемо зараз активно критикувати Петра Олексійовича з двох причин»

Ви неодноразово брали участь у спільних акціях з «Європейською солідарністю». Очевидно, ви чули, що позаочі вас називають кишеньковою партією Порошенка. Окрім того, є приклад, коли ваш партієць Артем Жук очолив цілу «Євросолідарність» у Чернівецькій райраді. То таки співпраця існує?

Це тому, що наші симпатики та симпатики «Євросолідарністі» – часто одні й ті ж люди, які вагаються між нами. Коли ми виходили на місцеві вибори, зрозуміли, що самі не витягнемо. Тому мали домовленості і з «ЄС», і з «Голосом», з «Українською Галицькою партією» у різних регіонах щодо об’єднання до і після виборів.

Паралельно з цим ми були активні у співпраці з «Рухом опору капітуляції». Як ви знаєте, там же є не тільки «ЄС», а й «Свобода», і «Нацкорпус», хоча ці партії мають дуже різне ставлення до всього в країні, включно із Петром Порошенком.

Ми взагалі в кумедній ситуації: всі прихильники Петра Олексійовича вважають, що ми є якимись «засланцями», які хочуть у нього відібрати частину електорату. Тільки не можуть визначитися, задля кого ми це робимо. А всі, хто проти Порошенка, кажуть, що ми – його кишенькова партія. Правда тільки в тому, що ми працюємо на подібних темах, ми звертаємося до виборців, для яких важливі схожі речі. Втім, наш електорат збігається лише частково, бо у них, наприклад, є уперті консерватори. А ми є лібералами у таких питаннях, як той самий медичний канабіс чи право ЛГБТ узаконювати свої стосунки.

Ми з Олександром Турчиновим можемо дуже довго лаятися, дискутувати на цю тему. Проте, маємо якось взаємодіяти в опозиції. Ми не будемо зараз активно критикувати Петра Олексійовича з двох причин: по-перше, ми взаємодіємо в низці спільних опозиційних ініціатив, а по-друге – він не є владою. Був би владою та робив би щось не те, точно критикували б.

На партійних зборах у 2020 році чи не єдиною вашою гостею була Ірина Геращенко, яка побажала вашій партії успіху. Це означає, що з «Європейською солідарністю» найближче співпрацюєте? У чому конкретно полягає ця співпраця?

Там не тільки пані Геращенко була, а й Кіра Рудик, керівниця «Голосу», і народний депутат 8 скликання з «Народного фронту» Андрій Тетерук. Ми співпрацюємо з різними силами. Наприклад, у ветеранських напрямках, питанні соціального забезпечення ветеранів ми співпрацюємо з «Нацкорпусом», в межах «Руху опору капітуляції» – зі «Свободою» та «Правим сектором». У конкретних вузьких темах. Ідеологічно ми їм огидні, і нам вони не завжди приємні. Для багатьох з них ліберал – це образливе слово, мовляв, «вони ж за геїв». А деякі з них, з нашої точки зору, занадто «праві» у своїй політичній позиції, що для нас неприйнятно. Питань немає, у всіх є нормальні хлопці, з якими можна спілкуватися, взаємодіяти.

Щодо співпраці з «ЄС», то, перш за все, вона стосується «Руху опору капітуляції», ініціатив щодо допомоги військовим та ініціатив, покликаних зменшити вплив проросійських сил. Це водночас наша і їхня профільні теми.

«Нас фінансує не олігархічний бізнес, а скоріше «великий середній»

Спільною темою є також вибори у Харкові. Наприкінці серпня «ЄС», «Демсокира», «Акцент», «Нацкорпус» і «Правий сектор» ніби узгодили єдиного кандидата на вибори міського голови, яким мав стати Костянтин Немічев з «Нацкорпусу». Але потім щось змінилося, «Євросолідарність» заявила, що таки висуватиме власного кандидата. Що пішло не так?

Наш харківський осередок намагався організувати ці переговори. Так, дійсно, у голосуванні під час переговорів переміг представник «Нацкорпусу». Але потім «ЄС» заявила, що вона це голосування розглядає як нелегітимне, оскільки ніби один з представників політсил з переговорного процесу не мав мандату на таке голосування. Ну що сказати – хай вони це пояснять самі. Знову таки, ми намагаємося не критикувати інших опозиціонерів. Хоча якби ми не мали з ними взагалі жодних розбіжностей, ми б були з ними в одній партії, а не в різних.

Якщо з націоналістами ваші шляхи майже не перетинаються, то хто, окрім «ЄС», є вашими союзниками? Хто ваш виборець?

У нас в Україні кепсько з ліберальними силами. Ідеологічно найближче до нас, напевно, «Голос». Хоча теж не все збігається, бо вони ближче до лівого спектра лібералізму. ОПЗЖ – це, перепрошую, банальна ватність, радянський консерватизм. Ідеологія «Європейської Солідарності» – це український консерватизм. А у «Свободи» – український націоналізм. А ми класичні ліберали – люди, що прагнуть мінімізації втручання держави в економіку та суспільне життя.

Ми розраховуємо на виборців, які не доходили раніше до виборчої дільниці. Колись я голосував за «Демальянс», який для мене був найближчим ідеологічно. Але такої партії, яка б повністю відповідала моїм переконанням до останнього часу не було. Тому довелося її створювати самотужки. Чому не було? Бо наші партії орієнтуються на масового виборця, скажімо так, пенсіонерів, яких у країні дуже багато. А в мене немає ностальгії за радянською ковбасою, в мене немає вимоги підвищити пенсії, моє бажання – створити для України нормальну надійну економіку. На мою думку, у нас в країні достатньо людей, які розбираються в економіці, які не скочуються до популізму. Сподіваюся, що таких буде 5-10%.

Тобто ви йтимете на наступні парламентські вибори та плануєте заручитися підтримкою 5-10%? Але звідки братимете гроші, якщо не в олігархів?

Так, на вибори підемо, бо це просто необхідно. Ресурсів у політиці три види – люди, гроші та медійна підтримка. Люди в нас є. Гроші у партії збираються здебільшого з краудфандингу. Їх дає бізнес, середній та малий. Так, серед наших прихильників, які часто допомагають руху «Демократична Сокира», в тому числі пожертвами, є Сергій Позняк (голова інвестиційного фонду «FinStream», один із засновників «Фонду ліберальних ініціатив»), Дмитро Земляний (один із засновників «Фонду ліберальних ініціатив»). Але це не олігархічний бізнес, а скоріше «великий середній».

Також допомагають хлопці з Української асоціації підприємців (громадська спілка «Асоціація власників малого та середнього бізнесу) та просто приватні особи. У нашого руху немає єдиного донора чи навіть означеної групи, діє принцип «з миру по нитці».

Про які суми фінансування ідеться, хто найбільше перераховує?

За місяць рух «Демократична Сокира» збирає пожертвами трохи менше за 1 млн грн. Зазвичай люди жертвують на конкретні програми. Наприклад, є програма «Сокира в освіту» – реформування освіти та недопущення різних «перегибів» у шкільному навчанні. Зокрема, зараз куратор руху Тетяна Комлик протистоїть намаганням запровадити у школах християнську етику як обов’язковий предмет.

В інтерв’ю «Главкому» міністр освіти Сергій Шкарлет пообіцяв, що цього не буде. Вірите?

Але при цьому вони (Міносвіти) підписують меморандум з Радою Церков, з якого майже прямим текстом випливає, що подібні предмети будуть запроваджені. Я сам нічого проти «християнської етики» не маю, лише «за», але маємо розуміти, що це має бути факультатив на вибір. Як обов’язковий предмет – буде гірше і дітям, і батькам, і школі, і церкві.

«Коболєв зараз взагалі нічого нам не дає»

В одному з інтерв’ю колишній голова НАК «Нафтогаз» Андрій Коболєв зізнався, що спілкується із партійцями «Демсокири». Фінансову підтримку вашої партії він назвав інвестиціями в його особисте майбутнє. Які суми коштів він перераховує?

Я не беруся сказати, чесно – не відстежую окремих донорів. Здається, зараз взагалі нічого не дає. Він робив декілька пожертв на наш рух, таке було. Кілька разів, коли очолював «Нафтогаз», кілька разів після цього. І все.

Чому припинив? Розчарувався у вашому політичному проєкті?

Навряд чи, але він не фінансував нас системно – просто зробив кілька пожертв, коли захотілося. Суми не пригадую – здається, щось відносно немаленьке, але не за класом «за ціною квартири». Втім, він може собі дозволити, у нього офіційна зарплатня була найбільшою в країні. Потім наші хейтери казали, що от, диспозиція змінилася, тепер вони – «Демократична сокира» не на Порошенка, а на Коболєва працюють.

Нещодавно були збори людей, які найбільше жертвували на наш рух, це був здебільшого середній бізнес. На зустрічі було 12 осіб. Ми просто повезли хлопців до «Сапсану» (спортивно-стрілецький комплекс «Сапсан»): постріляли, шашлики поїли, зробили такий собі корпоратив. На лексусах ніхто не приїхав, все було скромніше.

Чи є у вас обов’язковість внесків від партійців?

Немає. В Україні це не працює.

На сайті НАЗК йдеться, що 15 вересня для надання пояснень через невиконання законних вимог НАЗК запрошується ваш однопартієць Ігор Щедрін, а 17 вересня – Дмитро Вершинін, який має прояснити «обставини можливих порушень порядку подання фінансової звітності». До того ж вони запрошувалися і раніше, але, вочевидь, не прийшли. Чому ваші однопартійці уникають НАЗК?

На разі не можу відповісти на це запитання. Юридичний відділ просить зачекати з коментарями до моменту, коли мої колеги нададуть НАЗК офіційні пояснення. Можу поки лише сказати: НАЗК останнім часом пустилася берега, і це не лише моїх колег стосується. Багатьох вони нині смикають.

Ваші активісти – це хто? Студенти?

Студентів якраз мало. Чомусь стикаємося з таким стереотипом, що ми – молодіжна партія. Але це не так. У нас середній вік прихильників – 35 років. Майже усі – містяни, чоловіків трішки більше, ніж жінок. Це люди з однією або кількома вищими освітами, ліберальних поглядів. Айтішників багато, але я б не сказав, що настільки, щоб можна було сказати, що ми – партія айтішників.

Яка кількість членів у вашій партії?

Трохи менше ніж 12 тис. по усій країні, якщо рахувати за активністю у партійному додатку.

Які і коли наступні акції плануєте?

Важко сказати, бо ж ніколи не знаєш, яку дурню влада утне наступним разом.

От, наприклад, зараз чутки ходять, що будуть спроби призначити Юрія Гусєва на посаду міністра оборони. Як ми реагуватимемо на такі спроби, я поки не готовий сказати. Також непокоїть ситуація в «Нафтогазі». Можливо, ми перейдемо у цій площині до якихось інших активностей. Але цим напрямком у нас займається Марк Савчук, тож краще питати в нього. Ми брали участь в акціях «Руху опору капітуляції», бо були намагання президента подивитися в очі Путіну. Завтра знов захоче – знову вийдемо.

Безпекова політика Офісу злить нас особливо – як ветеранів, як волонтерів, як громадян. Якого біса Офіс президента твердить, що у нас нині перемир’я? Востаннє на Сході на лінії розмежування я був у липні цього року і мав шанс переконатися – жодного перемир’я немає. Я б хотів зрозуміти політичну мету Офісу президента, але поки не розумію.

Минулого року був скандал, коли після Маршу ветеранів на День Незалежності ваш колега Антон Колумбет розкритикував Петра Порошенка за те, що той очолив колону. Тоді Колумбета відсторонили від роботи в політраді партії, а Юрій Гудименко вибачився перед Порошенком. Чому партію навчила ця конфліктна історія?

Не можна вживати на адресу політичних союзників, тим більше керівників партій, інвективну лексику, якою послуговувався Антон. Бо спочатку на нашу політичну силу образилися усі, хто підтримує «ЄС», а потім, після вибачень, образилися усі, хто не любить Петра Порошенка. Висновки для нашої партії – потрібно краще стежити за висловлюваннями наших спікерів.

Членом вашої партії є також Олександр Нойнець, співзасновник «Демократичної Сокири». Він відомий тим, що працював і на Партію регіонів, і на «Братство» Дмитра Корчинського. Чи додає партії балів участь у її лавах членів з подібним минулим?

Це краще питати в самого Олександра. Зі свого боку можу сказати, що як політтехнолог він свого часу працював взагалі з усіма. Втім, до Майдану він ставився вкрай скептично, це правда. Якби ми тоді зустрілися, певно, була б бійка. Але ми зустрілися після Майдану, коли Сашку вже сильно відформатувала голову війна. Коли він побачив, до чого, власне, призвела Партія регіонів та жахнувся.

Іронія в тому, що в процесі спокути він відразу ж після цього пішов до іншого іміджево токсичного проєкту – створив сайт «Петро і Мазепа». Ідея сайту «Петро і Мазепа» у 2014-му році була у тому, щоб російські націоналісти під час російсько-української війни не ломилися на Донбас рятувати «Новоросію», а, навпаки, виступали проти цього конфлікту. Це в наш час звучить дивно. Але якщо ви стежили за російським націоналістичним рухом, можете знати, що свого часу більшість з них була налаштована проти Путіна, вважаючи Російську Федерацією державою, де утискаються права російського народу на користь різних чеченців та дагестанців.

Популярний російський націоналіст Єгор Просвірнін, в якого Сашко, власне, позичив формат, взагалі в ефірі на «Громадському» розповідав про те, як він готовий був би вітати українські танки в Москві. Потім дуже каявся.

Якщо ви піднімете матеріали «Петра і Мазепи» за 2014-й, то ключовий наратив публікацій – «русский человек, поддержи Украину в ее противостоянии путинской клике». Для того, щоб зробити такий проєкт, Нойнець вжився в роль російського націоналіста, будвши лібералом та євреєм, і непогано тягнув.

Вже у 2015 році, коли «русская весна» заглухла, він перетворив «Петра і Мазепу» на звичайний український аналітичний портал, до того ж – портал з найякіснішою аналітикою про хід бойових дій на Сході. Але імідж самого Олександра, де на реальні провини наклалися уявні, це вже не врятувало. Він чесно відпрацьовував по «волонтерці», має низку нагород за допомогу Збройним Силам, але коли переконався, що йому до кінця життя будуть присилати скріни його постів часів Майдану, вийшов з усіх керівних органів партії, залишившись рядовим активістом.

Чи є якийсь фільтр, кого приймаєте в партію, а кого – ні?

У нас в цьому плані дуже простий принцип: щоб до нас долучитися, треба до нас долучитися. Треба брати участь у наших акціях. Участь в акціях, як і пожертви на наш рух, фіксуються в нашому мобільному додатку. Чим більше таких дій – тим більше твоя вага голосу в загальних голосуваннях. Мобільний додаток (із верифікацією по паспорту) заміняє партійний квиток.

Себто, доєднатися може кожен. Але для того, щоб мати якусь вагу, треба діяти разом з нами, і ми будемо бачити, що це за людина.

Теоретично людина може зробити щось дуже кепське. Тоді, якщо це рядовий активіст, ми можемо видалити його акаунт у додатку. Якщо ж це, наприклад, очільник регіонального осередку, тут вже політична рада має прийняти окреме рішення.

У нас був прецедент розпуску регіонального осередку: дізналися, що один із ключових активістів у межах власного бізнесу допомагав організувати «опитування Зеленського», проти якого ми виступали. Таке трапляється. Ми докладаємо усіх зусиль, щоб таке траплялося якомога рідше.

Взагалі ми намагаємося організувати партію нового типу. Партію, за яку ми б голосували самі. А, отже, намагаємося не створювати ситуацій, коли ми самі як виборці, були б розчаровані. Чудовий принцип. Дуже допомагає.

Михайло Глуховський, «Главком»