Китай-«миротворець». Яку гру з Україною затіяв Пекін

На День Незалежності України відбулася знакова подія – лідер Китаю Сі Цзіньпін вперше публічно надіслав нашій країні вітання з цього приводу. Але говорити про налагодження україно-китайських відносин, які під час війни опинилися на критично низькому рівні, поки не доводиться.

Роль Китаю у війни в Україні з 2022 року зазнавала змін – від позиції начебто стороннього спостерігача до фактично найбільшого союзника країни-агресора. Так, Пекін досі заперечує будь-яке втручання в конфлікт та продовжує повторювати мантри про необхідність дипломатичного врегулювання. Проте реальні кроки Піднебесної свідчать про інше: відкрита підтримка Китаєм російської «підсанкційної» економіки, серійне постачання Москві компонентів зброї, яка щодня вбиває українців, і відверте небажання хоча б на словах закликати Володимира Путіна зупинити безглузде кровопролиття.

Українська влада вже неодноразово гостро реагувала на приховану участь Китаю у війні. Так, Київ запроваджував санкції щодо китайських підприємств, компоненти яких були знайдені в російських дронах. Публіці пред’являли китайських полонених, які воювали за контрактом в російській армії. Пекін стійко всі звинувачення ігнорував і вмикав заїжджену пластинку про свою прихильність мирному дипломатичному врегулюванню конфлікту. Але всі вже давно навчилися пропускати цю риторику повз вуха і дивитися на факти.

Китай прогнозовано залишився за бортом «мирних перемовин», які ведуться у форматі США-Україна-Росія-Євросоюз, але Москва наполегливо намагається втиснути туди свого головного партнера. Кремль вважає дружній Китай однією з тих країн, які могли б надати гарантії безпеки Україні у випадку заморозки війни. Президент Зеленський відреагував на такі пропозиції доволі різко: він нагадав, що Китай не допоміг зупинити цю війну від початку, а також всіляко допомагає Росії нарощувати військову міць. «Нам потрібні гарантії безпеки лише від тих країн, які готові нам допомогти», – чітко дав зрозуміти Зеленський.

Паралельно в ЗМІ з’явилася інформація, що Пекін нібито готовий взяти участь у місії з розгортання миротворчого контингенту в Україні, але тільки на основі мандату ООН. Ці розмови викликали неоднозначну реакцію в Євросоюзі. Європейці нібито побоюються, що Китай може зайняти проросійську позицію замість нейтральної і скористатися своїм миротворчим статусом, аби шпигувати в Україні на користь Росії. Офіційний Пекін поспішив спростувати інформацію щодо своїх миротворчих амбіцій, традиційно додавши аморфне уточнення, що його позиція щодо кризи в Україні є «послідовною і чіткою».

Про те, яку ж насправді роль грає Китай у війні в Україні та яку гру він затіяв з Росією та США в інтерв’ю «Главкому» розповідає доцент кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія», експерт Української асоціації китаєзнавців Дмитро Єфремов.

У контексті мирних перемовин все частіше згадується роль Китаю, яку він міг би зіграти у досягненні цієї угоди і в подальшому її дотриманні. Ми мали заяву російської сторони про те, що Китай міг би надати гарантії безпеки для України. Володимир Зеленський висловився в такому ключі, що нам не потрібні такі гаранти, які допомагають Росії. Пекін на це все відреагував в своєму стилі без жодної конкретики. Чому саме зараз активізувалися розмови про гарантії Китаю і якими вони, ці гарантії, в принципі могли б бути?

У цій грі є кілька учасників, і кожен із них має свої інтереси. Сполучені Штати, наприклад, не дуже зацікавлені в тому, щоб у цьому процесі брав участь Китай. Можливо, у Дональда Трампа є якесь персональне уявлення, що чогось можна досягти за рахунок його специфічних дружніх стосунків із Сі Цзіньпіном. Але загалом участь Пекіна в мирному урегулюванні не відповідає американським інтересам.

Між США та Китаєм триває стратегічна конкуренція. Американці намагаються усунути китайців із усіх майданчиків міжнародної взаємодії, де це можливо: кібербезпека, штучний інтелект, виробництво чіпів, міжнародна торгівля… На всіх цих напрямках американці намагаються посилити власні позиції та скоротити можливості Китаю впливати на глобальні процеси. І посередництва в мирному врегулюванні в Україні також.

Приблизно так само розмірковують європейці, але вони розглядають Китай скоріше як економічну загрозу. Економічна конкуренція з боку Китаю теж тисне на європейців. Але країни ЄС не збираються вступати у змагання з Пекіном, бо просто не мають можливості консолідувати позицію щодо ризиків та загроз з боку Пекіна. Відсутність єдиного голосу – це слабкість ЄС, він не може натиснути на Китай також у питанні війни з Україною. Тому європейські країни діють здебільшого через індивідуальні канали.

Наприклад, Німеччина більше зацікавлена у збереженні конструктивних відносин із Пекіном, Франція – менше. Із усього цього формується стримана, у порівнянні з американською, позиція, але практично всі в Європі поділяють погляд на Пекін як на ризик та загрозу.

Загалом участь Пекіна в мирному урегулюванні не відповідає американським інтересам

Чому Росія раптом витягла з рукава пропозицію зробити Китай одним з гарантів безпеки для України? Це був такий тролінг? Адже у Москві добре розуміють, як це сприймуть в США і в Європі?

Скоріше це спроба росіян створити альтернативний і одночасно ослаблений колегіальний орган, до якого було б включено Китай, і який би ухвалював прикладні рішення щодо операцій безпеки,  розміщення миротворців, надання якихось військових чи інших ресурсів для цього контингенту тощо. Якщо Китай братиме в цьому участь, по-перше, в нього буде можливість скринінгу всіх внутрішніх процесів, і він, без сумніву, ділитиметься інформацією з Москвою. По-друге, Китай може пролобіювати для себе якісь блокуючі можливості в цьому органі, на зразок права вето в Радбезі ООН. Росіяни, які хотіли б мати в цьому процесі Китай як власного агента, скоріш за все, погодили цю ініціативу з Пекіном або хоча б обговорювали з ним.

Це більше схоже не на тролінг, а на висування ініціативи, яка точно буде відхилена, але при цьому має продемонструвати – Китай на нашому боці. Це зміцнює позиції Росії у міжнародних переговорах. Але офіційно Китай не надавав підтримки цій ініціативі.

Однак була стаття в китайській пресі професора Цзинь Цаньжуна, який доводив, що Китай ніби в цій ініціативі не зацікавлений. Наскільки цю думку можна вважати близькою до офіційної?

Професор висловився в межах самоцензури, яку китайські академічні кола на себе накладають і вміють в її рамках працювати. Нічого екстраординарного він не сказав: все це практикується китайцями щодо різних міжнародних конфліктів. Китай не буде брати на себе прямі зобов'язання, він погодиться грати в цю гру тільки через мандат ООН. Тоді вся відповідальність за потенційний провал місії перекладається на ООН, а не на Китай.

Пекін у такий спосіб також поставить себе в опозицію до підходу американців, оскільки ті мають звичку втручатися в односторонньому порядку в міжнародні конфлікти. І тут головний акцент Китаю – на збереженні свого позитивного миролюбного іміджу: він не тисне, не поводиться агресивно, не нав’язує свою волю... Китай дуже уважно ставиться до своєї репутації і боїться мати загрозливий вигляд – особливо в очах своїх сусідів. Але це лише гра на публіку. Вочевидь, та ж військова допомога Росії Китаєм надається, але непублічно – через «сірі» схеми, приватні канали, треті країни…

Пряма участь Північної Кореї у війні в Україні могла взагалі відбутися без узгодження з Китаєм?

Китайські експерти непублічно кажуть, що такого узгодження не було, і Пекін радше роздратований діями КНДР, які вважає їхньою власною ініціативою. Перевірити це важко, але на Заході думки розділилися: хтось вважає, що це узгоджено, хтось – що ні.

«У росіян присутній страх перед Китаєм»

Якщо мирні перемовини щодо завершення війни в Україні все-таки наближатимуться до якогось результату, чи зіграє в цьому свою роль візит Путіна до Китаю у вересні? Чи, може, Трамп волів би вирішити все ще до цієї зустрічі?

Чесно кажучи, і для США, і для Китаю українське питання є другорядним у їхніх двосторонніх стосунках. При персональній зустрічі Трампа та Сі, яка постійно відкладається, ця тема буде третьою чи четвертою. Вони мають значно важливіші теми для розмови – це Тайвань і торгівля.

Тому й візит Путіна до Китаю я б не розглядав як якусь ключову подію. Китай і Росія мають постійні канали комунікації – дзвінки, перемовини на рівні МЗС та вище. Тобто відбувається «стратегічна координація», як вони самі це охарактеризували. Що саме вони координують – не уточнюють, але зрозуміло, що російська агресія проти України точно є пріоритетним питанням. Це буде більш ритуальний візит, таке собі «алаверди» у вигляді подяки за те, що Сі приїхав на парад до Москви 9 травня.

Китайці цілком знають, що хоче Путін: вони вже відрефлексували, що він одержимий Україною і для нього це – ідея-фікс. І вони дивляться на це, як на певну примху: мовляв, якщо росіянам так вже цього хочеться, то ми поставимось до цього із розумінням. Великих зусиль Китай в цьому напрямку докладати не буде, бо в нього є свої інтереси, але при прийнятті рішень на цьому треку буде в першу чергу дивитись на позицію Москви. Для самого Китаю Україна – не дуже важливе питання.

А якщо до того візиту щось посунеться серйозно на американо-російсько-українському треку, китайці будуть змушені включитися в це питання глибше?

Китайці вже реагували певним чином на зустріч на Алясці: наприклад, почали більше говорити про «Групу друзів миру», яку пробували організувати з Бразилією. Можливо, вони щось очікували від тих перемовин, але потім зрозуміли, що нічого не виходить…

Для США і Китаю українське питання є другорядним у їхніх двосторонніх стосунках

На вашу думку, нинішня залежність від Китаю обтяжує Путіна? Інакше б він, мабуть, так не загравав із Трампом…

Не скажу за Путіна персонально, але, думаю, у росіян присутній цей основоположний страх перед Китаєм. Ну, і Путін же – «ефесбешник», а для них властива параноя, недовіра, тотальна підозра до всіх. І до Китаю не в останню чергу. Були випадки, коли вчених карали за співпрацю з китайцями, або ж були «витоки» звітів ФСБ про китайську загрозу. Верифікувати достовірність такого звіту важко, немає якихось ексклюзивних фактів. Але підозри на адресу Китаю домінують в правлячій російській верхівці.

Головною ознакою такого ставлення є те, що китайців не пускають всередину Росії. Відносини між Росією та Китаєм обертаються практично повністю довкола торгівлі, але при цьому не створюються жодні інтеграційні проєкти. Якщо вони й існують, то носять більше декларативний характер.

Коли китайці приходять у будь-яку країну, вони, перш за все, цікавляться стратегічними активами. Це – інфраструктура: порти, залізниця, енергогенерація… Другий пункт – доступ до ресурсів. У Росії їх нікуди не пускають. Немає допуску до державних закупівель. Більше того: росіяни окрім декларацій жодними діями не підтримують китайську ініціативу «Один пояс – один шлях».

Китай дуже цікавиться Арктикою, арктичним сполученням і проголосив себе напіварктичною державою. І вони хотіли б, спираючись на російські порти та інфраструктуру, отримати доступ до акваторії Північно-Льодовитого океану. Це може бути предметом постійного торгу з Росією. Умовно кажучи, в обмін на дозвіл на розширення газогону «Сила Сибіру-2» китайці вимагають доступ до Арктики. А росіяни фактично не дають ніяких суттєвих стратегічних пропозицій, в яких зацікавлений Китай.

Наразі Росія втрачає колишній вплив на «пострадянському» поясі – десь її починає витісняти Китай, десь – Туреччина… Навіть Лукашенко намагається «диверсифікувати» свій вплив через загравання з Китаєм. Як би ви оцінили активність Китаю в просторі, який Росія історично вважає «своїм» і чи можливі тут непорозуміння між ними?

У Білорусі мають місце більше витівки Лукашенка, який хоче продемонструвати, що він – диверсифікований. Коли йдеться про Білорусь, китайці поводяться з росіянами так само, як і щодо України: вони в першу чергу зважають на інтереси росіян. І точно консультуються перед тим, аби зайти в якісь проєкти у Білорусі.

У Кавказькому регіоні є Грузія, яка підписала з Китаєм угоду про зону вільної торгівлі. Схоже, що вимушено, тому що Європейський Союз почав їм скорочувати фінансування.

А от Центральна Азія дійсно є зоною потенційних зіткнень інтересів китайців та росіян. Там всюди діють авторитарні режими, які традиційно займаються еквілібристикою і намагаються поводитись так, щоб ні у кого з цих двох великих гравців не виникло відчуття, що вони отримали там домінуючий вплив. Так само, наприклад, поводяться країни Південно-Східної Азії, які вимушені балансувати між Китаєм та США. Вони вважають це нормальною стратегією, хоча, на мій погляд стороннього спостерігача, ця рівновага тримається, допоки і Китай, і США дозволяють грати в цю гру. Як тільки хтось із них вирішить, що його такий баланс не влаштовує, ці країни потраплять у халепу.

«Китай знайшов контрзасіб проти США»

Чи триватиме далі торгівельна війна США та Китаю, чи сторони знайдуть хай і хитку, але точку балансу?

У порівнянні з першим терміном Трампа, Китай зробив висновки і готувався до сценарію відновлення торговельної війни. Вони зміцнювали свою торгівлю та шукали засоби контрдій проти американців. І вони знайшли цей засіб – це фактична монополія на торгівлю рідкоземельними металами, яку Китай триматиме ще кілька років.

Саме тому Трамп запровадив додаткові мита за купівлю російської нафти проти Індії, але не запровадив їх для Китаю. І як тільки американці почнуть тиснути на Китай, а не розмовляти з ним як з рівновеликим гравцем, китайці одразу нагадають про своє домінуюче становище на ринку рідкоземельних металів. Тобто в короткостроковій перспективі Китай захистив себе від американського тиску, чого раніше не було. І торгівля між країнами буде врегульована шляхом укладення взаємно прийнятної двосторонньої угоди.

Так, китайці погодяться на якісь додаткові тарифи на свій експорт до США, але і зі свого боку поставлять тарифи проти американського імпорту. Угода зараз на технічній стадії, і тривати ці переговори можуть ще дуже довго – навіть до кінця року.

Трамп з його постійним бажанням бути миротворцем стає ним навіть в тих випадках, коли того не планував. Індія несподівано зблизилася зі своїм давнім суперником Китаєм на тлі американських мит. Чи надовго це зближення?

За моїм відчуттям, це – гра з індійського боку. Китай загалом був відкритий до поліпшення стосунків з Індією, але очікував від неї певної субординації. Він вважає себе вищим за Індію в міжнародних стосунках, бо більш потужний в плані торгівлі і внутрішньоекономічна ситуація у нього більш контрольована у порівнянні з індійською. Тому на переговорах щодо двосторонніх суперечностей вони не готові йти індусам на значні поступки. А Індія ще в 2020 році зайняла позицію, що у всіх конфліктах з Китаєм саме вона завжди права і має відстоювати національні інтереси. Тож ця пауза в їхніх стосунках довжиною п’ять років була згенерована, скоріше, індійською стороною, а не китайською.

Китайцям вигідно, щоб Індія зближувалася або демонструвала зближення з ними, бо це позиціонує Китай, як лідера Глобального Півдня. Але це зближення для мене має вигляд короткочасної історії.

Чи Китай в контексті конкуренції зі Штатами розглядає серйозно майданчик БРІКС, з яким так носяться в Москві? Чи ця структура більше про просто поговорити, ніж про реальний вплив?

Скоріше саме про поговорити. Інституціоналізація і більша інтеграція всередині БРІКС не відбувається з простої причини – бо це накладає зобов’язання. Самі китайці не готові відмовитися від якоїсь частинки свого національного суверенітету і делегувати її наддержавній структурі. Це взагалі суперечить їхній зовнішньополітичній філософії – вони воліють не створювати якісь альянси, максимально зберігаючи за собою можливість для маневрів.

Всі проєкти, які ініціює або підтримує Китай, конструюються і подаються як певна рамка. Тобто той, хто хоче, може приєднуватися, але домовлятися про поглиблення співпраці Китай воліє не через наддержавні інститути, а в двосторонньому порядку.

«Офіс президента демонструє американцям свою антикитайську позицію»

Як ви оцінюєте політику України щодо Китаю? Складається враження, що Київ практично махнув на неї рукою. Принаймні так можна інтерпретувати не надто дипломатичні висловлювання нашого президента в бік Китаю та звинувачення його в прямій допомозі агресору – не тільки постачанні компонентів для зброї, а й  залученні китайських військових на боці російської армії.

Я б назвав підхід Офісу президента інструментальним. Спочатку вони намагалися розбудувати якісь конструктивні стосунки з Китаєм, і це тривало кілька років. Аж допоки Китай не почав саботувати ініціативи українського президента щодо «самітів миру». Коли в Офісі президента усвідомили, що китайці не змінять своєї позиції, то просто змінили підхід. І зараз не надто намагаються розвивати стосунки з Китаєм, а просто використовують цей фактор у грі зі Сполученими Штатами. Вони намагаються продемонструвати американцям, що також займають антикитайську позицію і підходять до Китаю приблизно з таких само принципів як і Сполучені Штати. Тобто інтереси України та США на китайському треку йдуть паралельним курсом.

Що можна зробити чи що має статися, аби Китай зайняв іншу позицію щодо війни в Україні?

Навряд чи можна щось змінити і якось вплинути на Китай. Вони розглядають Україну як проксі США без достатнього ступеню автономії. А якщо так, то і розмовляти такій величній країні, як Китай, з Україною немає сенсу. Вони навіть ігнорують європейців, які регулярно просять їх змінити підхід. Китаю це байдуже, він дбає про власні національні інтереси.

Зараз у Китаї проглядається феномен «фіксації» на Сполучених Штатах: вони всі події сприймають через свій конфлікт із США. Гіпотетично, з малою часткою ймовірності, китайський підхід до війни може змінитися, якщо потеплішають стосунки між США та Росією. Це створюватиме ризики для Китаю, і він буде схильний переглядати свій підхід, щоб мати більше важелів впливу у цій грі.

Інтереси України та США на китайському треку йдуть паралельним курсом

Якщо Пекін побачить надмірне, на його думку, зближення Москви з Вашингтоном, якою може бути його реакція?

Спочатку вони реагуватимуть через непублічні канали. Вони можуть створити якісь неприємні для росіян ситуації, у першу чергу, на економічному треку. Наприклад, різко скоротять закупівлю російської нафти, що дуже сильно вдарить по бюджету Путіна. Для вирішення цих неприємностей буде необхідно поговорити з китайськими представниками або вищим керівництвом. І тоді на цих неформальних переговорах ті спробують донести свою позицію і пояснити свій інтерес. Якщо реакції не буде, то додаватимуть неприємних для росіян заходів, але при цьому максимально відкладатимуть публічний розрив стосунків.

Але поки у Китаю буде ця фіксація на США, вони фактично підтримуватимуть Росію в усьому, щоб вона не робила?

Так, якщо Росія буде координувати свою позицію з Китаєм та рухатися антиамериканським курсом.

Павло Вуєць, «Главком»