Балканська дилема. Як діяти Україні в конфлікті між Сербією та Косово

Європейський континент опинився на межі нової війни на своїх теренах, що було б вкрай вигідно Росії для відволікання Західного світу від України. Цього разу велика ескалація вчергове загрожувала Балканам, які здавна відомі як «порохова бочка Європи».

Поки збройного протистояння між Сербією та частково визнаною республікою Косово вдалося уникнути. Або, принаймні, відтермінувати його на місяць – до 1 вересня 2022 року. Тоді балканська напруга, яка роками існує в латентній формі, може знову загостритися з новою силою та призвести до складних геополітичних наслідків.   

Чи наважиться Белград на відкриту війну з Приштиною та наскільки відчутний у цій ескалації російський слід? «Главком» пояснює, в чому формальні й глибинні причини конфлікту між сербами і косоварами та, власне, як має діяти Україна у разі загострення на Балканах.

Нова точка кипіння

Ситуація в, здавалось би, замороженому роками сербсько-косовському конфлікті дійшла до критичної точки кипіння за лічені години, причому у вихідний день. У неділю, 31 липня, за повідомленнями ЗМІ, поліція Косово підтвердила інформацію про те, «що в деяких місцях були чутні постріли, причому частина пострілів була спрямована по поліцейських підрозділах, але, на щастя, обійшлося без постраждалих». Натомість у міністерстві оборони Сербії назвали повідомлення про участь своїх підрозділів у стрілянині дезінформацією та заявили: «На даний момент армія Сербії не перетинала адміністративну лінію і жодним чином не заходила на територію Косово і Метохії» (сербська влада іменує цю територію «Автономний край Косово і Метохія» та вважає її невід’ємною частиною країни – «Главком»).

Оглядачі звернули особливу увагу в цій заяві на формулювання «на даний момент» – із прозорим натяком на можливість зміни такої поведінки у будь-який час. Тим більше, приводів для цього вистачало: саме 31 липня жителі сербських громад на півночі Косово почали блокувати дороги автомобілями та зведеними барикадами, у косовських містах на кордоні з Сербією вили сирени та дзвонили в церквах дзвони. Офіційний Белград вдався до вкрай жорсткої риторики погроз у відверто путінському стилі (на чому ми окремо зупинимося нижче). Зрештою, сербський президент Александар Вучич оголосив про намір виступити з екстреним зверненням до нації щодо ситуації у Косові з такими словами: «Думаю, що ми ніколи не були у складнішій і важчій ситуації, ніж сьогодні». Одним словом, явно запахло смаленим. 

Втім, все швидко розрядилося в ніч на 1 серпня після втручання Заходу. Місія НАТО в Косово KFOR розпочала «з колес» відповідні консультації з Белградом та Приштиною і чітко дала зрозуміти, що повністю тримає ситуацію у Західних Балканах під контролем. На заклик США косовська влада відтермінувала на місяць своє рішення замінити паспорти та номерні знаки сербів на косовські, що й викликало останнє збурення в сербських громадах на півночі Косово. А президент Сербії Вучич звів свою анонсовану промову, яку так очікувала сербська громадськість, до сподівань на продовження мирного діалогу. «Для нас вкрай важливо, щоб діалог продовжувався, і ми вирішили питання мирним шляхом», – примирливо наголосив він. А для «збереження обличчя» додав, що «ні про яку здачу інтересів не йдеться, у результаті переможе Сербія».

Фабула формального конфлікту

Чи було ця сербсько-косовська напруга такою вже несподіванкою? Аж ніяк, бо останнє рішення Приштини заборонити з 1 серпня 2022 року в'їзд на територію Косово автомобілів із сербськими номерами та відповідними сербськими документами було ухвалене завчасно, про це всі сторони добре знали, тому відбулася така собі «ескалація за розкладом». Попередній раз сербсько-косовське загострення спостерігалося цієї весни. Прем’єр Косово Альбін Курті гучно відмовився відкривати дільниці для косовських сербів, аби ті взяли участь у загальних виборах у Сербії. У відповідь на це Вучич заявив, що Курті, мовляв, «вирішив напасти на сербів». Але далі взаємних звинувачень справа тоді не пішла.  

Майже рік тому в цій частині Балкан було схоже на нинішнє «номерне протистояння». Протягом десяти днів у кінці вересня 2021 року серби з північного Косово так само блокували дороги до контрольно-пропускних пунктів у Ярині та Брняку автомобілями та імпровізованими барикадами, а косовські силовики демонстративно літали на гелікоптерах низько над кордоном із Сербією. Причина була аналогічною – косовська влада намагалася змусити всіх водіїв, які в'їжджають із Сербії, використовувати тимчасові 60-денні номерні знаки з позначкою RKS (Республіка Косово).

Знову ж таки, ситуацію було нормалізовано під впливом Заходу, який змусив Приштину відкласти своє «номерне» рішення на потім та укласти із Сербією угоду про деескалацію на кордоні. Заради справедливості, варто зауважити, що Белград застосовує подібну політику проти водіїв із Косово з 2008 року, коли албанська більшість краю  проголосила незалежність. Відтоді на в'їзді до Сербії косовську символіку на автомобільних номерах заклеюють стікерами із сербським гербом. Хоча такий постійний привід для загострення – суто формальний, адже насправді сербсько-косовське протистояння носить багатолітній та глибинний характер.

Фабула глибинного конфлікту

Сьогодні на території частково визнаної республіки Косово (її визнали майже 100 країн світу) проживає понад 90% албанців. Сербів – лише близько 5%, вони переважно мешкають на півночі у прикордонних із Сербією районах. Переважати косовські албанці (або, як їх ще називають, косовари) над місцевими сербами стали ще на початку XX століття. У 1930-ті роки уряд Королівства Сербів, Хорватів і Словенців неодноразово намагався вирішити албанське питання в Косово шляхом заохочення еміграції албанців до Туреччини, однак значного успіху не мав.

У 1980 році, одразу після смерті багатолітнього югославського керманича, хорвата за національністю Йосипа Броз Тіто, в Косово сталися масові заворушення, з чого почало лихоманити тодішню Югославії за національною ознакою. З 1990-го, вже під час правління сербського шовініста Слободана Мілошевича, в краї, який у відповідь на ліквідацію Белградом автономії місцевий парламент оголосив республікою, введено безстроковий надзвичайний стан. На що албанці згодом відповіли більш радикально – створенням Армії визволення Косова.

Врешті-решт, спроба Мілошевича у 1999-му закрити «албанське питання» великою кров’ю закінчилася плачевно для самого сербського диктатора. У військові дії втрутилося НАТО (сили Альянсу вдалися до бомбардувань Белграда та інших міст), після чого сербський уряд був змушений погодитися на введення в Косово натівського військового контингенту KFOR і перехід краю під управління ООН. У 2000-му режим Мілошевича повалила белградська Бульдозерна революція, а сам вже колишній керманич опинився на лаві підсудних Міжнародного трибуналу щодо воєнних злочинів у колишній Югославії в Гаазі.

У пошуках «мініпутіна»

Косово має для сербів дійсно принципове та навіть сакральне значення. У середньовіччі край був ключовою ареною протистояння між сербським князівством Рашка (не плутати із простонародною назвою путінської Росії – «Главком») та Візантією. Згодом Косово стало релігійним, культурним та політичним центром Сербського королівства. В 1389 році саме на Косовому полі поблизу сучасного міста Приштина об'єднана сербська армія була розбита військами турецького султана Мурада I, після чого Сербія визнала сюзеренітет Османської імперії. Тому немає нічого дивного, що Росія давно грає на приємних для сербського слуху «косовських струнах», паралельно просуваючи й свої імперіалістичні гасла.

Ще кілька років тому найближчі соратники нинішнього президента Сербії публічно заявляли, що Александар Вучич «повинен створити «сербський світ», Белград повинен зібрати всіх сербів у себе та навколо себе, бо президент Сербії є президентом усіх сербів». Під час останньої ескалації із Косово ключовий функціонер правлячої в країні Сербської прогресивної партії Владімір Джуканович заявив про необхідність «денацифікації Балкан». Точно за путінськими лекалами.

Сам же лідер цієї партії – президент Вучич – 31 липня також вдався до вельми дивної риторики, намагаючись поцілити своїми словесними стрілами у головного опонента, прем’єра Косово Альбіна Курті. «Приштинський режим намагається виставляти себе жертвою, щоб використати настрої, що склалися у світі, і розіграти карту загрози з боку «мініпутіна». Альбін Курті у вигляді нового Зеленського закликає до боротьби з великосербським гегемонізмом», – заявив у відеозверненні Вучич. Але ця красива за формою ремарка навряд чи вдалася за змістом, адже сербський очільник тим самим ще більше став асоціюватися із кремлівським диктатором.

Реальність, на яку має зважати Україна

Насправді, і не треба слухати популярні меседжі для сербського електорату, Вучичу не потрібна нова війна на Балканах. Вона вигідна лише господарю Кремля, який може допомогти Белграду у бойових діях проти Косово виключно тільки на словах – за допомогою власної пропагандистської машини. А не на ділі, тобто всілякими ресурсами або просто зброєю. Бо, по-перше, російської зброї не вистачає і для самих росіян у повномасштабній війні з Україною. І, по-друге, логістика російських постачань будь-чого до Сербії можлива лише повітряним шляхом, що легко блокується колективним Заходом.

На думку політичних аналітиків, остання серія сербсько-косовської конфронтації наочно продемонструвала повну неспроможність Путіна розпалити ще одну війну в Європі. Адже натівські сили KFOR так і залишилися в Косово, їхня готовність захищати косоварів була абсолютно передбачуваною, тому віртуальна операція Вучича «починаємо війну» була жалюгідним й завідомо приреченим шоу від першої своєї секунди. До того ж президенту Сербії війна невигідна через його обіцянку повноправного членства країни в Євросоюзі та суто економічно: майже 70% іноземних інвестицій у сербську економіку припадає саме на країни ЄС.

До речі, українське МЗС під час нової кризи на Балканах зберегло холодний розум та утрималося від різких кроків. Відомство Дмитра Кулеби закликало Сербію та Косово «до конструктивного діалогу заради забезпечення безпеки всіх громадян, збереження миру і забезпечення стабільного розвитку Західних Балкан». Додавши про важливість не дати РФ простір для реалізації її політики ескалації в регіоні.

Експерти наголошують, що додаткова дестабілізація в Європі, відкриття умовного «другого фронту» були б бажаними для Кремля та зовсім недоречними для України. Разом з тим вони акцентують на необхідності прагматичного перетягування Києвом у свій табір потенційних партнерів Москви, яким є той же Белград. Наскільки це можливо, бо в разі визнання нашою країною незалежності республіки Косово, заклики до чого стали популярними на тлі останньої балканської напруги, це стало б абсолютно неможливим. Не кажучи вже про те, що такий крок буде суперечити повазі до територіальної цілісності Сербії. У той час як сама Україна зараз потребує аналогічної поваги до себе з боку інших країн фактично за будь-яку ціну.

Олег Поліщук, для «Главкома»