Батіг чи пряник? Як заманити українців з Європи додому

Та наполегливість, з якою українська влада просуває ідею напівпримусового повернення співвітчизників з-за кордону, вже давно вийшла за рамки просто обговорення. Президент Володимир Зеленський не втомлюється повторювати, що до України повинно повернутися більше людей, ніж поїхало. Глава держави навіть вийшов з новою ініціативою. Він запропонував країнам, які надають соцдопомогу українським біженцям, надавати її безпосередньо Україні, а та вже сама б її розподіляла. Таким чином вдалося б уникнути ситуації, коли наші земляки за кордоном отримують допомогу одразу з кількох джерел, а витрачають її не в Україні.

Команда президента розуміє: вже треба щось робити з численними закликами до закордонних українців їхати додому і допомагати державі, але вагається, з якого боку до них підійти. Близькі до Офісу президента спікери вже прямо протиставляють тих, «хто залишився», тим, «хто поїхав», та закликають Захід призупиняти допомогу мільйонам українців, що виїхали через війну. Також лунають ідеї щодо екстрадиції чоловіків призовного віку, позбавлення таких громадян консульських послуг, закордонних паспортів та блокування українських банківських карток. А в західній пресі вже з’являються статті про неофіційний тиск Києва щодо посилення майбутніх правил перебування українців в Євросоюзі, що стимулювало б їхнє повернення. З одного боку, зрозуміти Київ можна: навіть якщо винести за дужки процес мобілізації, воєнній економіці, що оговтується, елементарно бракує робочих рук. І якщо з цим затягнути, повернути мільйони наших співгромадян, що виїхали та вже обжилися за кордоном, може бути запізно. Президентський законопроєкт про множинне громадянство багато хто пов’язав саме з відчайдушною спробою вирішення демографічної кризи.

До війни в Україні проживали понад 40 млн людей, а нинішня чисельність населення, за оптимістичними оцінками, становить приблизно 35 мільйонів, а міграційні процеси з подальшим затягуванням війни можуть тільки посилюватися. Станом на вересень минулого року в ЄС нараховували 4,2 млн українців, які скористалися директивою про тимчасовий захист, що діє до березня 2025 року. Основні країни, в яких осідають українці: Німеччина, Польща та Чехія.

Євросоюз поки не поспішає реагувати на заклики Києва виштовхувати зі своєї території людей, що втекли з України, назад. Особливо ця тема насторожує людей, які перетнули кордон у не завжди легальний спосіб, бо на їхню адресу лунають погрози щодо кримінального переслідування. Хоча крапля камінь таки точить: від деяких західних політиків вже чути пропозиції повертати українських біженців хоча б до відносно спокійних західних регіонів України.

Кого саме повертати?

Низка галузей економіки, дійсно, істотно страждає через масштабний дефіцит робітників: і через їхній виїзд за кордон, і через мобілізацію. Так, заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Денис Марчук ділиться вимушеними лайфхаками, на які йде бізнес, аби компенсувати нестачу кадрів чоловічої статі. «За два роки війни фахівці, особливо ті, хто має досвід водіння великих вантажних автомобілів, комбайнів, тракторів, першим ділом були мобілізовані. Також багато агрономів мобілізували з товарних комплексів – спеціалістів з запліднення, доярів, які управляли автоматикою, – перераховує Марчук. – Проблему намагалися вирішити за допомогою внутрішньо переміщених осіб, яких залучають до роботи, чоловіків з різними ступенями інвалідності, які не могли бути мобілізовані. Частково перекваліфіковують жінок на ті роботи, які виконували чоловіки, але вдається не всіх, тому що на широкогаборитну техніку жінку важко посадити чи відправити її «дальнобоєм». Тому, звісно, люди дуже нам потрібні». Водночас Марчук вважає, що фахівці в аграрній сфері в Україні цілком можуть заробляти ту ж $1 тис., що і за кордоном на заводі. Єдине, що, на його думку, стримує від повернення, – питання безпеки та обстріли по всій країні. Тож поява озброєння, завдяки якому люди відчуватимуть захищеність, – один із факторів, що може спонукати їх повертатися.

Але повернення мільйонів людей в період війни може мати не лише позитивний вплив на економіку.

Так, буквально на днях віце-прем'єр-міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук заявила, що виплати внутрішнім переселеним особам мають бути оптимізовані. Іншими словами, кількість ВПО, які можуть претендувати на і так доволі символічні щомісячні виплати від держави, має зменшитися. Тож виникає зустрічне питання: чим може держава стимулювати масове повернення людей, які в Україні втратили (і, на жаль, ще можуть втратити) свої домівки? Що чекатиме на тих, хто повернеться: чи готова інфраструктура, освіта, медична галузь до збільшення навантаження?

Наприклад, зараз, в розпал першої хвилі «ковіду», в Україні відсутні вакцини, удосконалені для спротиву новому штаму «Омікрон». Для поточного епідсезону характерно захворювання і на «ковід», і на грип одночасно, через що зросла госпіталізація дітей і дорослих, яким у домашніх умовах неможливо збити температуру. Крім того, у світі спостерігається нечуваний спалах кору. Перебування у різних видах транспорту та неминуче пересиджування в укриттях тільки сприятимуть поширенню вірусів. Кількість лікарень, в яких можна помістити хворих, зменшилася, як і кількість лікарів, які підтвердили свою кваліфікацію за кордоном і зараз там цілком затребувані.

«У тому і справа, що треба чітко розуміти, кого ми хочемо повертати і для чого – це має бути серйозна політика у сфері зайнятості і трудової міграції, – пояснює ексвіцепрем’єр Павло Розенко. – Так, треба повертати, зокрема, самозайнятих, які можуть приносити сюди новий досвід ведення бізнесу і відкриття якихось закладів у сфері послуг. Але що Україна готова запропонувати тим, хто сидить на соціальній допомозі в країнах Європи? Чи готова держава людям, значна частина яких втратила житло, купувати чи надавати житло в довгострокове користування? Таких програм просто немає.

Чи держава готова їм забезпечити можливості працевлаштування та щоби їх діти ходили безкоштовно в дитячі садки та школи? Ніхто таких гарантій не дає. До того ж є категорія людей, хай і невелика, яка звикла жити на соціальну допомогу. Коли ми їм кажемо: вертайтеся додому, то чи готові ми платити їм цю допомогу плюс-мінус на рівні того, що вони мали в Європі? А тих, хто успішно добре працевлаштувався за кордоном, вже просто ніхто не відпустить. На деяких підприємствах українців вже так багато, що, якщо їх прибрати, то працювати буде нема кому. Керівники цих підприємств просто ніколи цього не допустять. Вони не тільки зацікавлені назавжди залишити наших людей в своїх країнах, а ще й їхні сім’ї туди перевезти після відкриття кордонів».

Ексміністр Розенко обурюється: заклики про припинення українцям допомоги за кордоном дуже перегукуються з російськими наративами про те, що українці і так живуть нормально: «Коли Лещенко (Сергій Лещенко – заступник голови Офісу президента) говорить такі речі, чим це відрізняється від того, що говорять ті ж Віктор Орбан (прем’єр-міністр Угорщини) та Роберт Фіцо (премє’р-міністр Словаччини)? Такі фрази просто налаштовують тих самих українців за кордоном проти України».

Колишній міністр соціальної політики Андрій Рева також ділить тих, хто потенційно може повернутися на заклик держави, на кілька категорій. І щодо кожної з них він висловлює свій скепсис:

«Перша група. Великій частині людей з окупованих територій при поверненні буде потрібно житло, бо куди повертатися людям, які евакуйовані з Сєвєродонецка чи Мелітополя? Чи у нас є можливості їх розселити в Україні, просто щоб вони в нормальних людських умовах жили, чи вони будуть як в таборах палестинських біженців на Батьківщині перебувати? Яку допомогу люди будуть отримувати при поверненні – 2 тис. грн на дорослого і 3 тис. грн на дитину? За ці гроші неможливо ані винайти житло, ані прохарчуватися.

Друга група. Я розумію інтерес влади, яка спочатку в корупційний спосіб закрила очі на те, як з країни виїхало 800 тис. чоловіків призовного віку, а тепер хоче повернути їх назад. Для цього і закликають Захід припинити їм допомогу. Але якщо люди декілька тисяч доларів чи євро витратили на незаконний перехід кордону і вивозили при цьому скільки хотіли коштів, то чого вони мають сюди повертатися?

Третя категорія – ті, хто вже інтегрувалися в життя Польщі та Німеччини (а один із 10 зареєстрованих польських підприємців минулого року – це українець), відкрили там бізнес і почали працювати. Вони не повернуться, навіть якщо їм припинити допомогу. До того ж, на папері у нас дефіцит робочих рук, але це дефіцит на роботу за 8 тис. грн, а от там, де за 30 тис. грн та більше, – такого дефіциту нема. Навряд чи хто зацікавиться такою роботою, аби працювати собі у збиток.

Залишається четверта група – ті, хто не працюють, і у кого нема великих статків, щоб залишитись в західних країнах. Коли оця вся публіка повернеться в Україну, вона ж не піде працювати. Бо не почала працювати закордоном, хоча їм там в цьому дуже сприяли. Я знаю історії, коли в швейцарські банки брали наших співвітчизників, попри величезну конкуренцію, тільки тому, що вони українці. Влада що – розраховує, що люди, які сидять в Європі на соціалці, повернувшись, одразу підуть до станка чи будуть дрони складати? Їм треба буде «соціалку» влаштувати, як в Європі, і чого зараз, маючи такі проблеми з бюджетом, брати на себе таке величезне навантаження?»

Відповідно Рева робить висновок: усі розмови навколо повернення «заблукалих» на чужині українців задля підйому економіки ведуться для того, аби видавити з Європи дорослих чоловіків – мобілізаційний ресурс.

Перший заступник голови парламентського комітету з соціальної політики Михайло Цимбалюк з «Батьківщини» вважає, що питання чоловіків призовного віку, які виїхали незаконно, буде одним з найчутливіших в процесі повернення українців додому. «Якщо людину одразу потягнуть до буцегарні, порушать кримінальне провадження – то чи можна буде під тиском таких обставин її повернути? – ставить риторичне питання нардеп. – А якщо гарантувати, що кримінального переслідування не буде, – то це вже подвійні стандарти законодавства».

Цимбалюк впевнений: напівсиловими методами та погрозами вплинути на українців, що не поспішають повертатися, не вдасться: «Агітація з вимогами не допомагати українцям, аби вони з одного лиха поверталися в інше, мабуть, не прикрашає наше зовнішньополітичне відомство і взагалі державу. Іншого варіанту, ніж створення в Україні гарантій безпеки, відсутності тиску на бізнес нема. Щоб люди розуміли, що повертатися до України – це, окрім патріотичних почуттів, ще економічно вигідно, це певні гарантії. Європейські демократії гарантують права людини, зокрема, й тим людям, які втікають від війни».

Хоча країни ЄС і зменшують поступово допомогу українським біженцям, на думку нардепа, це найбільше торкнеться тих, хто не зміг знайти себе за кордоном і живе там на соціальну допомогу. Для тих же, хто має бажання працювати і самостійно заробляти на життя, західні держави навпаки створюють кращі умови.

«Не треба плутати туризм і міграцію»

Утім у провладній команді запевняють: іншого шляху, ніж повертати людей в Україну, немає. І всі перестороги з цього приводу – це вкупі менше зло, ніж подальше обезлюднення країни. Членкиня комітету з питань економічного розвитку Галина Янченко зі «Слуги народу» пояснює: «У нас і без війни були проблеми з демографією – фактично з 2012 року є негативний приріст населення (або від’ємний приріст – перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності – Ред.), а в 2022 році народжуваність сягнула рекордного мінімуму за останні 30 років. І ось на фоні цього з країни виїхало, за різними оцінками, близько 8 млн людей. І це тільки на Захід, бо ми не уявляємо до кінця, скільки з них могли теоретично опинитися десь в Росії, не кажучи вже про тих, хто залишилися на окупованих територіях. Велика частина українців після свого вимушеного біженства часто послуговується тепер фразою «Не треба плутати туризм і міграцію». Бо виявилося, що далеко не всі послуги та сфери життя в Європі кращі, ніж в Україні. І суттєва частина наших співгромадян з тих, куди є кому повертатися, вже починає повертатися. Переважно з тієї причини, що не змогли знайти нормальне житло, бо в багатьох європейських країнах це складно. Є там і проблема медичних послуг, особливо коли ти не можеш записати дитину до лікаря, – треба чекати три-чотири місяці. Те саме з освітою – дехто взагалі не віддавав дитину в закордонні школи».

Соратниця президента впевнена, що всі передумови для повернення українців є: інфраструктура все витримає, до того ж, її обслуговуватимуть ті ж люди, які будуть повертатися. «Ключовим фактором не просто повернення, а й подальшого проживання в Україні буде наявність гідної роботи та зарплати. І ось тут ми якраз приходимо до того, що має зробити держава, – робить висновок нардепка. – А вона повинна, як мінімум, не заважати бізнесу, створювати робочі місця, сприяти запуску різного роду державних програм дешевих кредитів, доступу до капіталу, продовжувати податкову реформу, реформу силового блоку. До України все ще є увага Заходу і нам вдається багато чого отримати, про що ми раніше і не мріяли. Тож тут могла би бути якась історія з різного роду програмами з використанням західних ресурсів».

При цьому Янченко категорично проти риторики щодо насильного виштовхування українців з країн Євросоюзу і вважає, що подібні кроки не матимуть довгострокового ефекту.

Голова комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, констатуючи прогресуючу асиміляцію українців за кордоном та людські втрати на фронті, погоджується з академіком-демографом Еллою Лібановою. На її думку, чудово було б, якщо з 9 млн. осіб, що виїхали до та вже під час повномасштабної війни, повернулася хоча б половина.  

Гетманцев звертає увагу в цьому плані на кілька аспектів, окрім фізичної безпеки: житло, робота, освітні та медичні заклади. «Той, хто це у тій чи іншій мірі вже має це у країні перебування – ніколи не повернеться, якщо не матиме цього в Україні, – відзначає нардеп. – Це первинна умова – мати де жити, де заробляти на життя, де вчити дітей, лікувати себе і членів родини. Окреме питання – значній частині людей зараз і найближчими роками фізично не буде куди повертатися. Отже, маємо запропонувати їм усе це в інших регіонах України. У зв’язку з цим виникає потреба перепідготовки, здобуття нових професій та спеціалізацій, сприяння у відкритті власного бізнесу. Адже ми розуміємо, що регіональні ринки праці, приміром, у Донецькій чи Харківській області, дуже різняться від ринку праці Закарпаття та Буковини. Є й ще один зріз. Часто говорять про повернення тих, хто виїхав, але не говорять, що потрібно зробити, щоб після того, як закінчиться війна і відкриються кордони не поїхали ще більше, зокрема чоловіків до своїх сімей, які влаштувались вже у Європі. А це вже окрема тема і завдання».

Щоправда, якщо про необхідність створення необхідних умов для повернення українців говориться у майбутньому часі, то вертатися їх закликають вже зараз. Тож варто очікувати нових хвиль креативу, який має переконати наших співвітчизників, що тут їм буде краще, ніж там.

Павло Вуєць, «Главком»