Чому Одеса «не південна Калуга». Відповідь у цитатах

Заяви Путіна про узбережжя Чорного моря України зводяться до того, що ця територія, мовляв, по-справжньому до України не має стосунку, що вона була завойована у Туреччини Росією і потім «подарована Леніним», а відтак, «Одеса – це російське місто», все «сходиться». 

Пропаганда старанно обробляє свою секту під цим же слоганом. Один з її фейкових меседжів, наприклад, стверджує, що українці взагалі ніколи не жили в Одесі. 

Нещодавно Пєсков знову заявляв, що «в Одесі та в Миколаєві багато тих, хто хотів би пов’язати долю з Росією, але говорити про це там зараз небезпечно». Раніше Лавров казав, що «Одесу будували росіяни». 

То наскільки Одеса є українською?

Само по собі це вже «неправильне» питання. Адже це схоже на те, як би колишній чоловік після розлучення та юридичного розподілу майна увірвався б до ексдружини, почав її вбивати та кричати, що має на це право, бо він на все це заробляв. Та замість того, щоб скрутити злочинця силою поліція б почала зʼясовувати, а хто дійсно більше вклався: може, чоловік зі своїми заробітками чи, може, дружина, яка «створювала затишок». 

Але, з іншого боку, цікаво поглянути на історію Одеси і під цим ракурсом. Автор не є істориком, а тому не претендує на створення всеохопної картинки в цьому лонгріді. Але, як людина, яка провела в Одесі багато років життя мені цікаво було дослідити етапи її історії, які хоч і не є таємницею, проте не дуже відомі широкому загалу. Та побачити, як ця історія вписується в більший контекст України та Російської імперії.   

І чому Одеса так і не стала «південною Калугою, замість північної Олександрії», як про це говорив одесит, один з лідерів руху за створення держави Ізраїль Володимир Жаботинський. Ми звернемося до фактів та цитат одеситів, які жили в той час, щоб спробувати відчути історію з їхнього погляду. А також торкнемося теми викликів, які стоять перед українським суспільством у звʼязку з існуванням окремішнього одеського міфу. 

Одеса зростала на полях України

Історик Тімоті Снайдер, нагадує, що навіть стародавні греки годувалися зерном, яке привозили з північного узбережжя Чорного моря. Тобто легендарні Афіни часів Аристотеля чи Сократа були в симбіотичних відносинах з територією півдня сучасної України. 

Попри те, що на місці Одеси був порт Коцюбіїв, який у пізньому Середньовіччі також відігравав роль у торгівлі зерном – перша згадка датується 1415 р. у контексті відправки зерна польським королем у Константинополь – очевидно, що проєкт Одеса є наслідком входження великої частини сучасної України після розподілу Речі Посполитої до складу Російської імперії. Паралельно узбережжя Чорного моря було завойовано у Туреччини. 

І ось для того, щоб продавати з новоприєднаних до Російської імперії українських земель зерно – основний експортний товар того часу – і потрібен був новий великий порт, який і виник на місці турецької фортеці Хаджибей, яка була захоплена в 1789 р. Є згадки і про два татарських селища, які розташовувалися тоді на місці сучасної Одеси.   

У 19 ст. зерно становило третину всього експорту Російської імперії, з них 60-70% – зерно саме з України. В результаті українське збіжжя складало 15% (!) від усіх прибутків Московської імперії в момент її злету в 19 ст., якою, нагадаємо, в те століття керувала, фактично, німецька етнічна верхівка.

Отже, виходить, що фізично Одеса буквально «проросла» у вигляді українського зерна з чорнозему. А Шевченкові слова «На панщині пшеницю жала, втомилася…» – це, виявляється, не лише про мрії експлуатованої селянки про свободу та успіх свого сина, а й про появу Одеси.

Росія в той момент активно запрошувала іноземців в Одесу працювати на імперську «інтернаціональну корпорацію».

Греки, італійці, а пізніше євреї, які переселилися в Одесу, забезпечували фінансово-логістичні операції з продажу зерна для всього світу. При цьому саме євреї були ланкою для збору зерна з території України, виконуючи властиву їм ще з польських часів функцію «бізнес-менеджерів» у взаємодії з українськими селянами.

Наприкінці 19 ст. євреї складали вже третину (!) населення Одеси. Але їх також можна назвати «українцями» у тому сенсі, що вони переселялися на узбережжя саме з території сучасної України. Про це детально йтиметься далі.

А ось як про «хлібно-золотий» час Одеси пише згаданий вже Володимир Жаботинський (1880-1940), розповідаючи про свого батька.

«Батька я зовсім не пам’ятаю, точніше, пам’ятаю дуже смутно, але чув про нього розповіді й навіть легенди. У ті роки закладалося й піднімалося торгове багатство Одеси, стольного града хлібної України. Батько, вочевидь, був одним із найкращих творців цього багатства. На хлібному ринку керувало «Російське товариство пароплавства і торгівлі» (РОПІТ), воно вважало мого батька серед головних своїх агентів.

Говорили, що він був головним скупником зерна на всій території Правобережної України, області, яка в ті роки годувала Європу. Варто було б написати просторий роман (але така небезпека мені не загрожує, бо не знайду для цього часу) про поїздки батька на пароплавах РОПІТа Дніпром, від Херсона до уступів, що перегороджували русло ріки, які називаються «пороги» по-російськи і «гирло» (устье) по-українськи, у супроводі численної свити помічників, фахівців із визначення якості зерна, обліковців і просто людей без користі й без професії…

Одного разу в Олександрівську зібрався навколо мене десяток старих, ветеранів зернової торгівлі, і до півночі вони намагалися пояснити мені, в чому полягала чарівність, якою володів мій батько. Я їх не зрозумів, але в мене залишилося величезне враження від переплетення зв’язків, відносин, мереж, ниток впливу, що поєднували Аргентину з Україною, Чорне море з трьома океанами, Вальплац у Відні, резиденцію міністра закордонних справ Австро-Угорщини, з Капа Ровіною, де збиралися зерноторговці в Одесі… За чайним столиком на веранді нам розповідали легенди про подвиги батька, про колишню велич Дніпра і про українську торгівлю зерном».

Великий одеський вибух

Не всі знають, але наприкінці 19 ст. Одеса була найбільшим містом серед усіх міст сучасної України та четвертим в Російській імперії, значно випереджаючи Київ.

І коли вже за радянської доби Одесу наздогнали й випередили інші міста, часом серед одеситів можна було почути фразу: «Ну, Одеса – це ж провінційне місто», в якій насправді читалася недореалізована мрія про «найкраще місто», «не перше, але й не друге».

Одеса була завойована завдяки ударній силі українських козаків. Подальшу історію вона перебувала, як мінімум дуже близько від «українського етнічного моря». Українці, хоч і русифікувалися в імперському плавильному котлі Одеси, але при цьому ставали його частиною, а отже, «український присмак» завжди був присутній в Одесі, що ми бачимо на прикладі успіху українського театру в Одесі о другій половині 19 ст.

А в момент розвалу імперії у 20 ст. частина одеситів зі зброєю в руках воювала за незалежну Україну, що само по собі багато про що говорить. Про все це і йтиметься далі. 

Класичний одеський міф вже за незалежної України сприймає Одесу як певну окрему сутність, яка свого часу відстоювала свою окремішність та «антиімперськість» у рамках Російської імперії, і тепер має право на свій окремий міф, часом російськомовний, і в рамках незалежної України. При цьому носії цього традиційного одеського міфу підтримують незалежність України. 

Хоча і відстоюють свої погляди. Наприклад, наратив про «Одесі – 600 років» корисний для полеміки і розвитку інтересу до історії цих земель, але багато одеситів його не сприймають, адже місто вибухоподібно будувалося саме з 19 ст. 

Повномасштабне вторгнення суттєво вплинуло на широкі маси одеситів, адже змусило робити вибір вже не між російською/радянською та молодою українською культурою, а між російським фашизмом та його відсутністю. 

Українські козаки-«чорноморці» як ударна сила в завоюванні узбережжя 

Для тих, хто відчуває в собі сили, пропоную піти в історію ще глибше. І тут ми маємо памʼятати, що узбережжя Чорного моря до завоювання Російської імперії вже було зоною інтересів та військових операцій українських козаків. Знищення Катериною ІІ Запорізької Січі та автономії її земель в 1775 р. можна розглядати як усунення важливого гравця, оповитого військовою славою, у рамках експансії Росії у Причорноморʼя. З того часу окремішня українська воля надовго зникає з регіону.

Маємо факт – іспанець на службі імперії Хосе де Рібас при штурмі турецької фортеці Хаджибей, що була на місці сучасного памʼятника Дюку на Приморському бульварі, покладався саме на новостворене військо колишніх запорожців – чорноморських козаків. Це свідчить про те, що козаки, які мали флотилію човнів були вправними моряками, яких він і використовував для десантних операцій у кампанії проти Туреччини 1787-1792 рр. Тому треба зафіксувати: українські козаки були силою, яка відіграла важливу, якщо не найважливішу роль при взятті Хаджибея.

Одеський історик Ігор Сапожников у своїй книзі «Запорізькі та чорноморські козаки в Хаджибеї та Одесі» (1998) взагалі висловлює думку, що Хосе де Рібас не відрізнявся скромністю та перетягнув на себе ковдру в багатьох питаннях, зокрема і у військових перемогах. «Й. де Рібас не тільки крав гроші у напівголодних солдатів і козаків, він вкрав славу у найталановитішого інженера Ф. де Воллана (щодо розбудови Одеси – прим. автора), як раніше присвоїв собі всі заслуги Чорноморського війська при взятті о. Березань, штурмах Хаджибейської та Ізмаїлівських фортець».

Внучатий племінник того де Рібаса, історик Олександр де Рібас (1856-1937) у книзі «Стара Одеса» (1913) написав, що «Росіяни утвердилися вперше в Хаджибеї, який згодом став Одесою, під тупіт запорізького гопака». «Цю фортецю було взято загоном де Рібаса ізольовано, самостійно, після довгої підготовки нападу на неї – підготовки, яку де Рібас здійснював сам, ділячись своїми планами не зі своїм начальником, корпусним командиром Гудовичем, а зі своїми найближчими соратниками, серед яких беззастережно відданими йому були чорноморські козаки».

А ось фрагмент з книги «головного історика» початку Одеси Аполлона Скальковського (1808-1899) «Перше двадцятиріччя історії міста Одеси 1793–1823», 1837 р., що, також показово, поляка за походженням. З якого ми бачимо, що частина козаків після війни залишилася жити в місті.

Є ще один аргумент на користь того, що козаки розглядали узбережжя Чорного моря як своє. Відразу після Ясського миру, за яким міжріччя Дністра та Бугу відходило від Туреччини до Російської імперії, козаки розраховували, що ці землі будуть саме під їхнім адміністративним керуванням. 

Князь Григорій Потьомкін у листі до кошового отамана Чепіги писав: «представив я Її Імператорській Величності про поселення цього війська на привільних місцях на березі Чорного моря, між Дністром і Бугом». Тому козаки спочатку дуже засмутилися, коли їх, попри домовленість з Потьомкіним, після його смерті Катерина ІІ відправила на Кубань для колонізації узбережжя та війн з черкесами вже на Північному Кавказі. Саме їхні нащадки, які брали участь з колонізації Кавказу – чорноморці – за сто років після того все ще говоритимуть українською мовою, навіть будучи частиною механізму армії Російської імперії.

Та більше – на початку 20 ст. чорноморці прагнули відродити українську національну ідею й на Кубані. Ось що пише кубанський полковник Федір Єлісєєв (1892-1987) про ідеї, які «витали в повітрі» у 1905 році. Хоча сам він був з лінійної станиці Кубані, тобто походив від російськомовних донських козаків, а не україномовних чорноморців.

«У той таки час серед техніків (в училищі Майкопа – уточ. автора) був і український рух, якому я теж співчував, але якого не розумів. Була домовленість між техніками, що при зустрічах між собою говорити лише «по-хохлацьки». Техніки – козаки чорноморських станиць – взялися за цю справу палко – співали українські пісні, носилися «в гопаку» обов'язково «навприсядки», читали «Кобзар» Шевченка і лилася малоросійська мова. «На присядках» ми зранку і на перервах носилися по всьому класу. Дивною в мене була суміш політичних мислень. Я був свято відданий Царю, вважаючи його чомусь козаком, і водночас стояв за союз козацтва з усіма горцями Кавказу та України та відокремлення від Росії, відмежування від російського легковірного мужика, але з Царем на чолі».

У столиці Кубанського козацтва Катеринодарі (Краснодар) заснованому чорноморцями, рідною мовою українську в 1897 р. вказали за офіційною статистикою 38% містян, російську – 53%. 

І вже потім, під час громадянської війни на початку 20 ст. саме проукраїнське прагнення до автономії Кубані стало основним внутрішнім конфліктом у білій армії Збройних сил Півдня Росії. Той же Федір Єлісєєв часто підкреслює в мемуарах ментальні відмінності, мовляв, чорноморці (українці-запорожці) воювали та поводили себе не так, як більш дисципліновані лінійці (росіяни-донці) – розкуто, весело, харизматично, часто, з українськими піснями. При цьому козаки-чорноморці не вважали лінійців справжніми козаками, а лише «служаками, які постійно тягнуться перед начальством». Загалом, з його спогадів стає зрозуміло, що й на початку 20 ст. стародавня українська Запорізька Січ все ще була «супербрендом», принаймні серед військових на Кубані. 

Той факт, що саме українських козаків назвали «чорноморцями» засвідчує їхню виняткову роль у завоюванні та опануванні узбережжя Чорного моря. 

Плавильний котел русифікації 

Повернемося до історії Одеси. Місто, серед інших, заселили і росіяни, здебільше, як чиновники. Російська імперія сприймала ці території в 19 ст. як такі, до яких треба докладати зусиль для їх русифікації. З розвитком російської культури як імперської та домінуючої ця задача досить успішно виконувалася.

Наприклад, за переписом 1897 р. в Одесі вже 49% вказали рідною мовою російську. Але, що показово, в статистиці їх трактують не лише як російськомовних, а вже називають великоросами. Виходить, що ті ж самі євреї Лев Троцький та Володимир Жаботинський, які вже не вміли говорити на їдиш в дитинстві, могли б стати для статистики росіянами. Як і багато хто з етнічних українців.

Загалом, в 1897 р. назвали ідиш рідною мовою 31% одеситів. Українську – 9% одеситів. Польську – 4%, німецьку – 3%, грецьку – 1%. Отже, попри заборону викладання і друк книг, маргіналізований статус української в рамках Російської імперії, помітна частка одеситів визнавала себе україномовними.

Одеса була одним з найбільших у світі «єврейських міст». Так 120 тис. одеситів вказали рідною мовою ідиш. Більше євреїв тоді жило лише в Нью-Йорку та Варшаві – по понад 200 тис. Але навіть попри таку велику громаду в Одесі євреї навіть з їхньою окремішньою та стійкою культурно-релігійною традицією також активно русифікувалися.

Корінні одесити з українських теренів 

Статистика 1897 року має ще один цікавий розділ – звідки саме походять одесити. На той момент опитування більша частина, 55%, були приїжджими з інших регіонів та вказували, де саме вони народилися.

Найбільше Одесу у другій половині 19 ст. заселяли вихідці з Херсонської губернії – 39 009 (здебільшого Херсонська, Миколаївська, Одеська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Молдова). Київську губернію (сьогодні це Київська, Черкаська, Житомирська та Вінницька – частково) вказали місцем народження 26 340 одеситів. Подільську (Хмельницька обл., частково – Вінницька та Тернопільська) – 25 427. Волинську (Волинська, Рівненська, частково Житомирська) – 14 311. Бессарабську (Молдова, частково Одеська обл.) — 11 743.

Для порівняння, з Санкт-Петербурзької губернії в Одесу переселилися 1 558 людей, з Рязанської – 1 950. Як бачимо, Одесу заселяли переважно люди з України, особливо, з її «єврейських регіонів». І їх було в десятки разів більше, ніж з сучасної Росії.

Зі статистики 1987 року щодо місця народження майбутніх одеситів

Місто біля «україномовного моря»

У статті «Наука з Шевченкового ювілею» в газеті «Одеські новини» (1911 р.) Жаботинський піднімає мовне питання. «Ми самі тут, на півдні, так завзято й так наївно насаджували в містах русифікаційні начала, наша преса так багато клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги, що зрештою ми зовсім втратили з поля зору справжню, відчутну, арифметичну дійсність, якою вона «виглядає» за межами нашого курячого кругозору. А за цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море.

Загляньте колись не лише в його центр, у який-небудь Миргородський чи Васильківський повіт: загляньте на його окраїни, до Харківської чи Воронезької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, і ви здивуєтесь, наскільки недоторканим і безпримісним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть «хохли», а по той бік – «кацапи». Живуть здавна поруч і не змішуються. Кожна сторона говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає особливий свій звичай; одружуються тільки між своїми; чужуються одне одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння».

Цікаво, що Жаботинський передбачив, що українська мова з часом займе своє місце під сонцем і в русифікованих містах.

«Український народ зберіг у недоторканності те, що є головною, непереможною опорою національної душі: село. Народові, коріння якого міцно й густо вросло на величезному просторі в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, що б там не робилося в містах над бідними паростками його культури, над його мовою й його поетами. Мужик усе витримає, усе переживе, усіх переможе в суперечці й повільно, крок за кроком, але неухильно й непереможно з усіх боків увійде до міст, і те, що тепер вважається мужицькою говіркою, стане в них через два покоління мовою газет, театрів, вивісок – і навіть більше».

Отже, українізація, яку ми бачимо сьогодні, – продовження трендів, які існували вже понад сто років тому. Жаботинський вважав, що російський чорносотенний шовінізм (рашизм?) може зупинити тільки український рух.

Одеса як «інкубатор» українського театру

Доказом наявності певної «української прошивки» в Одесі є успіх в місті в останні десятиліття 19 ст. україномовного театру.

Кілька фактів. Майбутній «батько українського театру» Марко Кропивницький (1840-1910) саме в Одесі в 1871 р. розпочав професійну акторську карʼєру після чудового прийому в одеської публіки у виставі «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка. Газета «Одеський вісник» тоді писала: «Дебютант у ролі Стецька Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця».

У 1882 р. була організована перша українська професійна трупа, яка з великим успіхом виступила в Києві. У відповідь, злякавшись поширення української ідеї, її виступи були заборонені на Київщині, Волині, Поділлі, Чернігівщині та Полтавщині. Відтак лишалися слобідська Україна, південь з Одесою, Бессарабія, Дон та Кубань. Одеса з її італійською оперою та регулярними гастролями світових артистів була одним із центрів цієї галузі. А відтак стала одним з «базових міст» трупи.

У 19 ст. театр в Одесі це «шоу-бізнес», який заміняв і ТБ, і кіно, і естраду. Як розповідає режисер та театрознавець Володимир Голота (1939-1996) у своїй книзі «Театральна Одеса» (1990) за українською трупою уважно стежили з Санкт-Петербурга та періодично запитували владу міста чи не забагато вистав українською в Одесі. На сигнали зі столиці взявся письмово відповідати генерал-губернатор Христофор Рооп (1831-1918): «В Одесі з її строкатим, різноплемінним населенням аж ніяк не міститься скільки-небудь сприятливих елементів для розвитку українофільського спрямування, якого тут і не було жодного часу виявлено». Далі Рооп пояснює, що в місті й так багато російських вистав і він контролює ситуацію, адже цензурує репертуар української трупи особисто. Він пише: «Мною були вилучені деякі малоросійські п'єси історичного змісту, які здатні воспламіняти уяву спогадами минулої запорізької вольниці». Бачимо деяке протиріччя – «елементів» немає, натомість «воспламінятися спогадами» є кому.

В архівах збереглося повідомлення Марка Кропивницького від 1886 р., яке він подав на ім'я генерал-губернатора. В ньому він каже, що готовий прибрати з вистави на вимогу влади слова: «запорожець», «козак», «вольная», «украинец».

У 1889 р. 10-річний хлопчик Лев Троцький, майбутній лідер більшовицького перевороту та Червоної армії, вперше потрапив у театр саме в Одесі, де він вчився. Він відвідав саме українську виставу «Назар Стодоля» за п'єсою Тараса Шевченка. Маленький Лев був у захваті. У своїй біографії він так описав свій радісний шок від вистави. «Це було незвичайно, і цього зобразити неможливо. Мене відправили на українську виставу в супроводі училищного сторожа Григорія Холода. Я сидів блідий, як полотно, це Григорій потім доповідав Фанні Соломонівні, і мучився радістю, якої не міг вмістити. Під час антрактів я не вставав з місця, щоб чогось, боронь, Боже, не пропустити».

А актриса Марія Заньковецька стала зіркою з численними проявами любові і в одеситів. Критик Муров у 1912 р. в газеті «Південна думка» пише: «І коли встала ця чарівна донька молодої України, вся обпалена спекотним сонцем, обсипана червоними трояндами, на зустріч їй піднявся шалений вихор краси, підхопив та закружив її».

У 1915 р., коли вже йшла Велика війна (Перша світова), журнал «Театр та кіно» так описував атмосферу на виступі 60-річної Заньковецької в Одесі: «Цей бенефіс перетворився на велике і серйозне свято. Публіка була особлива, не театральна. Були професори, педагоги, судді. І вони приймали так тепло і щиро Марію Костянтинівну, як близьку і рідну, з якою пов’язані спогади минулого, молодості… Моментами здавалося, що жорстока старість помилувала цю прекрасну артистку – перлину української сцени».

Як бачимо, існування «молодої України» та її «української сцени» сприймалося дореволюційними одеськими журналістами як факт.

Звісно, все це відбувалося на фоні того, що вже у 1860-х роках російський театр, який виростав у конкуренції з італійським, почав відігравати важливу роль в місті, що символізувало укорінення та поступальний розквіт російської культури як панівної.

Ще в 1845 році низка чиновників та купців ініціювала появу російської трупи з поясненням бо «італійська опера існує лише для найвищих класів». Місією ж російської трупи, на думку сучасників, було єднати суспільство, допомогти іноземцям опановувати російську мову та готувати ґрунт для появи власних письменників. Як бачимо, процес російського єднання та націєтворення в Одесі в 19 ст. був досить схожий з тим, який вже у 20 ст. буде відбуватися з українцями і який російський шовінізм буде клеймити як штучний процес, забуваючи про попередній схожий етап історії своєї культури.

Він критикував памʼятник Пушкіну в Одесі, коли це ще було не в тренді

Цікаво, що перший в історії український словник, а саме, російсько-український був дописаний саме в Одесі. Автором був юрист Михайло Комаров (1844-1913). Його батько був чиновником з Москви, а мати – полячкою. Але Михайло народився вже в Україні, у сучасній Дніпропетровській області, українізувався та став одним з активних діячів українського відродження, працюючи в Одесі.

Зі слів Комарова ми знаємо, що встановлення пам'ятника Пушкіну в Одесі (1887) відразу не виглядало як прояв чистої любові одеситів до митця, принаймні в очах проукраїнської громадськості. Комаров звертає увагу на провідну роль «Славянского благотворительного общества», яке встановило цей памʼятник як, фактично, імперський маркер вищості російської культури над іншими словʼянами. Ось що писав Комаров з цього приводу для журналу галицьких народників «Правда».

«Одеса: величезне місто с трьох міліоновим щорічним бюджетом за 10 років ледве збилося на якихсь там 20 тисяч на пам’ятник, та й то, дякуючи великій енергії «славянского благотворительного общества», котре і до городян не раз покликувало, і само щиро збірало складки, і міську управу частенько турбувало і навіть до ґенерал-ґубернатора за підмогою оберталося, поки сяк-так розгорювалося на ті бідолашні 20 тис. руб. Чого-ж так пильно допиналося в сій справі те «общество», коли найголовнійша мета його по статуту – се поміч братам-Славянам? Як відомо, «Славянські общества» в Росії зовсім не тримаються офіціяльних рямок своїх статутів і найбільше всього дбають про всяку аґітацію та коверзовання посеред Славян в напрямку підгортання їх під руку пановання «старшого брата». 

Щодо промов на відкритті Комаров зазначав таке. 

«Рівняючи Одесу часів Пушкіна с теперішнею, професор зупинився над тим, що мов, тоді Одеса була неначе якимсь чужоземним містом: тільки й чутно було скрізь італійську, французьку, польску або іншу яку чужоземну мову і всім орудували «чужоземці», а тепер, мов, Одеса цілком «обрусела» (читай: обмосковилася) і що найвідрадніше – Росія досягнула сього без жадного утиску інших національностей, без ніякого насильства над ними, а тільки силою своєї високої (?) культури.… (...) Казати про «вільну культуру», вихвалятися тим «обрусєнієм», котре єсть не що інше, як гнобительство інших народностей, значило просто морочити людей, котрим ся справа не відома, і нахабно дивитися в очі тим людям, котрі на своїй шкурі добре зазнали ціну того «вільного обрусєнія». Оттак, як бачите, на кожному торжестві Росіяне на всі заставки прилюдне вихваляють свою культуру, а тим часом над своїми-ж таки братами чинять таке насильство, якого і від Турків ніколи не зазнавали Славяне».

Загалом можна додати, що в регіоні була дуже русифікаторською політика щодо румунів сусідньої Бессарабії. Так в 60-х роках 19 ст. в школах румунську мову замінили на російську. А міністр народної освіти Д. Толстой у 1870 р. прямо писав, що «кінцевою метою освіти всіх інородців… мають бути їх обрусіння та їх неподільність з російським народом». 

То що ж робити з памʼятником Пушкіну сьогодні? Через сторічну присутність імперських наративів в Одесі, на скромну думку автора, трансформація знакових памʼяток, таких як памʼятник Пушкіну, і їхній можливий переїзд з символічних місць у «парки памʼяті імперського періоду» мають відбуватися лише тоді, коли буде проведена комплексна підготовка громадської думки про що мають свідчити результати соцопитувань. Адже рашизм поведе свою пропагандистську атаку у відповідь і у держави мають бути гарантовані інструменти комунікації для розʼяснення своїх дій широкому загалу містян. У інформаційно-ідеологічному протистоянні такі «наступальні операції» мають бути прораховані, на кшталт того, як це відбувається у бойових діях, щоб сміливий задум спирався на розрахунок сил та засобів. Щодо доцільності, навряд чи хтось тримав би у себе в оселі на видному місці символічну річ, напряму повʼязану з вбивцею, якою б «історичною» вона не була.

Забуті «одеські Крути»

Зі суспільної свідомості зник той факт, що в місті на початку 20 ст. був хай і не масовий, але певний прошарок одеситів – інтелігенції та буржуазії, які під час громадянської війни у 1918 р. вступили зі зброєю в руках за незалежну Україну. При цьому Центральна Рада в Києві, яка проголосила УНР мала певну юридичну тяглість та легітимність у рамках Російської імперії на відміну від більшовицького перевороту. 

Проти УНР в Одесі було «січневе повстання» паралельно з аналогічними подіями у Києві. У результаті місячне протистояння вилилося у триденні запеклі бої в центрі Одеси. І якщо «герої Крут» відомі, то ті бої в центрі Одеси, якось зовсім загубилися на фоні героїв Бабеля та Мішки Япончика. 

Ось, наприклад, яким був перебіг подій 28 січня 1918 р. за описом історика Дмитра Бондаренка: «Гайдамаки та юнкери одеських військових училищ продовжували утримувати значну частину центру міста, вокзал, штаб округу, вулиці Пушкінську, Канатну, Олександрівський парк (сучасний парк Шевченка). У руках більшовиків залишалися морський порт, Пересип, Слобідка, Молдаванка, Близькі та Дальні Млини. Усі атаки червоних на станціях Одеса-Мала та Одеса-Головна гайдамаки та юнкери відбили». У ті дні загинуло близько 180 людей та до 350 поранених. Багато з них були цивільними, які потрапили під вогонь гармат.

Отже, частина одеситів підтримала український політичний рух зі зброєю в руках, чого не могло бути без досить широкого поширення ідей. У вуличних боях у загонах молодих добровольців «Одеська січ» брав участь студент-одесит Юрій Липа. Пізніше він стане знаним ідеологом українського націоналізму. Назви його трилогії говорять самі за себе: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). Він продовжив українську справу свого батька Івана Липи, який був українським комісаром Одеси (1917) та міністром віросповідань УНР (1919).

Юрій Липа потім напише про цей період: «Знаємо, що в 1917 р. багато українців ішло вмирати за українську волю, говорячи по-російськи. Здавалося б, вищі питання – це тільки теорія. Однак у 1917–23 рр. були сотні тисяч людей, які з жахом покидали московську духовність і благали прийняти їх до українства, де б вони окупили працею або й життям свій гріх супроти України». Юрій Липа став лікарем в УПА та був закатований НКВД у Львівській області в 1944 р.

Ще один одесит Всеволод Змієнко (1886–1938) став генерал-хорунжим Армії УНР, був начальником штабу Одеської гайдамацької дивізії під час заколоту більшовиків. Після громадянської війни – один з організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі.

Можна згадати й видавця Юхима Фесенка (1850-1926), який народився на Чернігівщині та створив одне з наймасовіших видавництв Одеси, що, серед іншого, стало осередком української видавничої справи. 

Ці долі реальних одеситів, які боролися за Україну на початку 20 ст. майже не присутні в масовій свідомості. Як і їхні твори, наприклад, новела Юрія Липи «Гринів» з циклу «Нотатник», в якому змальовуються картинки боротьби за Україну в революційній Одесі.

Російська імперія, як наше не наше

І тут ми підходимо до ще одного питання. Українські інтелектуали люблять порозмірковувати про внесок українців у розбудову Російської імперії. Проте в шаблонній пропаганді – це ледь не табуйована тема. Виходить трохи дивне протиріччя. 

Як ми бачимо з історії, саме приєднання українських теренів колишньої Речі Посполитої призвело до того, що Московія/Російська імперія стала суперсилою, яка відтоді «нависла» над Європою. А, наприклад, Стамбул, віддавши Причорноморʼя, з того часу вже не міг почувати себе у безпеці, постійно воюючи з Росією, яка ще й в Першій світовій ледь не провела десантну операцію для «звільнення Константинополя». 

Можна поставити спекулятивне, але цілком виправдане питання – чи не Україна була тим «Х-фактором», який надавав Росії потужності?

Наприклад, за збігом – або за «закономірністю» – дипломатією в Росії в час завоювання Причорноморʼя керував етнічний українець Олександр Безбородько (1747-1799) – людина, яка й підписала Ясський мир, за яким територія сучасної Одеси переходила до Російської імперії. Він же брав активну участь в інтригах у Польщі в рамках її поділу.

Безбородько, як про нього пишуть, був відомий своїми розкішними особняками в столицях, найбільшими колекціями картин та легкими стосунками з жінками. Його карʼєру можна вважати уособленням можливостей  імперії, яка зросла до «безсоромних розмірів» і яка звісно притягували цим українську козацьку старшину. Щоправда, і помер він рано – у 52 роки.

Відомі пушкінські слова: «В князья не прыгал из хохлов» (1830 р). Та Шевченковий (1845) меседж до української еліти на службі Російській імперії, в якій він «рубить правду-матку»:

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Спрощено виходить, що українці спочатку доклалися до будівництва Російської імперії, потім побачили, що воно не те виходить, якийсь небезпечний монстр, який пожирає і себе, і все навколо. Тому треба щось міняти у підходах. І це цілком зрозумілий наратив. 

Водночас «механічно-бюрократична деколонізація» призводить до того – і це вже відбувається повним ходом – що зʼявляється «фронда», яка оспівуватиме імперський період історії Одеси з апломбом сміливих борців за справжню історію «проти фальсифікації уряду України». І цей «заборонений плід» буде солодкий. Очевидно, що Росія намагатиметься протиставити історію Одеси в Російській імперії та Україну, на що не треба «вестися».  

Тому має бути український, але тверезий погляд на Одесу часів Російської імперії, бо «святе місце» пустим не буває, і якщо це не робить Україна – цей символічний капітал захоплює рашизм.

Тут можна вставити традиційний заклик «розширити та поглибити» виробництво українського культурного продукту, шукати нові форми для кросдисциплінарної масової культури.

Здається, українці класно креативлять, але значно менш успішно масштабують інфопродукти в довгі «виробничі ланцюги» з доданою вартістю, тривалим терміном дії та масовим виходом на аудиторію. Тому можна говорити про банальну нестачу інформаційно-культурних рішень для роботи з наративом Одеси та Причорноморʼя. 

У цьому лонгріді ми вже говорили про те, що саме українські козаки були ударною силою в завоюванні узбережжя, про популярність українського театру в Одесі, про єврейську третину міста та його «космополітизм під суворим контролем російського шовінізму». Про рух одеситів, які збройно боролися за незалежну Україну в громадянській війні. Все це, як багато чого іншого, наприклад те, що Причорноморʼя було й кримськотатарським регіоном, а задовго до того, тут навіть жили античні греки (це взагалі «еллінське бінго» яким мало який регіон світу може похвалитися) – все це і є історією, про яку Україна могла б розповідати з усією «мистецькою правдою». Але у нас в країні якось так влаштовано, що суспільство чудово «виробляє» скандали у Facebook, «бо непрозорі тендери і розпил бабла наближеними до Зе» і менше переймається запусками культурно-освітніх індустрій, які б нарешті вирішили питання єдності країни у її різноманітті.

В ідеалі, українська культура мала б бути настільки потужною і впевненою в собі, щоб спокійно «обійняти» всі локальні культури, такі як одеський міф з його частково російською мовою. Бо істеричні інтонації скоріше є виявом слабкості та відштовхують на підсвідомому рівні.  

Кажуть, що мову від діалекту відрізняє наявність власної армії. Можливо народжена армія України передасть з часом впевненості і українській культурі?..

Та врешті-решт, якщо диктатурам легше воювати, то саме демократіям має бути легше розвивати культуру.

«Український націоналіст» Лев Троцький

Повернемося вже до радянського періоду. В 1939 р. вже опальний Лев Троцький висунув сміливу ідею створення незалежної пролетарської України. Ця відчайдушна спроба Троцького використати Україну як базу для «пролетарської країни здорової людини» на противагу сталінській Росії показує його віру в силу української нації. За рік, можливо, саме через цей заклик, Троцький був убитий сталінським агентом іспанцем Рамоном Меркадером.

Ось що Лев Троцький писав у статті «Проблема України» (1939). 

«...Розіп'ята чотирма державами, Україна зараз займає в долі Європи те саме місце, яке колись займала Польща; з тією різницею, що світові відносини тепер незрівнянно напруженіші, а темпи розвитку прискорюються. Українському питанню судилося в найближчому майбутньому відігравати величезну роль у житті Європи. Недарма Гітлер так голосно порушив питання про створення «Великої України», і так само недарма він так поспішно відкинув це питання.»

(***)

«Колись ми казали: якби не Сталін (тобто якби не фатальна політика Комінтерну в Німеччині), не було б Гітлера. До цього тепер можна додати: якби не зґвалтування Радянської України сталінською бюрократією, не було б гітлерівської української політики».

Зі статті «Національне питання в Україні» (1939):

«Четвертий Інтернаціонал повинен чітко усвідомити величезне значення українського питання в долі не лише Південно-Східної та Східної Європи, а й Європи в цілому. Ми маємо справу з народом, який довів свою життєздатність, який чисельно дорівнює населенню Франції та займає надзвичайно багату територію, яка до того ж має надзвичайно стратегічне значення. Питання про долю України поставлено в повному обсязі. Необхідне чітке та певне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, на даний момент може бути лише одне таке гасло: єдина, вільна та незалежна робітничо-селянська Радянська Україна.
Ніде обмеження, чистки, репресії та взагалі всі форми бюрократичного хуліганства не набули такого вбивчого розмаху, як в Україні в боротьбі проти могутніх, глибоко вкорінених прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності. (...) Звичайно, сталінська бюрократія ставить пам'ятники Шевченку, але лише для того, щоб глибше придушити український народ під своєю вагою та змусити його співати гімни мовою Кобзаря ґвалтівницькій кліці в Кремлі.

Але ж незалежність Єдиної України означала б відокремлення Радянської України від СРСР, вигукнуть хором «друзі» Кремля. Що ж у цьому жахливого? — відповідаємо ми. Нам чуже палке поклоніння державним кордонам. Ми не стоїмо на позиції «єдиного та неподільного» цілого. Зрештою, навіть конституція СРСР визнає право складових її федеративних народів на самовизначення, тобто на відокремлення. Саме ці безжальні переслідування всієї вільної національної думки призвели до того, що трудящі маси України, навіть більшою мірою, ніж маси Великої Росії, вважають правління Кремля жахливо гнітючим.

(…) Ось чому ми кажемо: Хай живе Незалежна Радянська Україна!»

З цих слів уродженця півдня України, який вчився в Одесі і якому не відмовиш у розумінні реалій тогочасної Росії та «українського питання» ми бачимо наскільки ідея незалежності України «висіла у повітрі» напередодні Другої світової. Лише мʼясорубка тієї війни і подальший період русифікації пригальмувала її, але ненадовго.  

«Останні стануть першими»

І наприкінці, ще раз подивімося на піднесення Одеси в момент її першого століття, яке романтично описує Володимир Жаботинський. У своїй розповіді «Моя столиця» він змальовує таку картинку: адміністратори з Російської імперії в Одесі керували євреями, італійцями, греками, а ті,  своєю чергою, керували українцями, які «тягнули в’юки знизу».

Так, він згадує «сім народів, які створили Одесу» – німців через Катерину ІІ, французів через Дюка, греків, італійців, євреїв, росіян та українців. А саме: євреї «степ порізали павутиною невидимих каналів, якими потекли до Одеси врожаї соковитої України. (…) Будували місто нащадки трьох племен, що колись створили людство: Еллади, Риму, Юдеї; а правив ними згори й тягнув їхні в’юки знизу наймолодший із народів – слов’янин. У канцеляріях розпоряджалися великороси, і навіть я, ревнивий інородець, шаную з їхнього списку кілька імен – Воронцова, Пирогова, Новосельського; а Україна дала нам матросів на дубки (невеликі парусні судна – уточ. автора), і каменярів, і – головне – ту сіль землі, тих стовпів вітчизни, тих істинних зодчих Одеси та всього півдня, чиїх епігонів (нащадків – прим. автора), навіть у наші дні, волжанин Горький прийшов шукати – і знайшов – справжню повноважну людину… Дуже довге вийшло речення, але я маю на увазі босяків. І ще другого зодчого дала нам Україна: звали його чумаком, він вантажив жито на дніпровських порогах і, покрикуючи на волів «цоб цобе!», йшов за скрипучим возом степом аж до самої Пересипі – хто його знає, скільки тижнів пішої дороги, чи місяців».

З цих слів випливає, що в 19 ст. «піраміда Одеси», яку так зручно для себе опанувала Російська імперія, спиралася багато в чому саме на український етнічний фундамент з робітників та селян.

«…Тільки сумно, що всього цього вже немає, і Одеса давно вже не така», – зітхає Жаботинський, як й кожне наступне покоління одеситів, про те, що «Одеса вже не та».

Цікаво, що він нарікає, на скільки можна зрозуміти, що Одеса втрачає свою середземноморськість через те, що її витісняє російськість. У його виконанні це звучить так: «Олександрія Півночі поступово перетворювалася на південну Калугу».

То чи хоче Одеса стати чорним діамантом в короні російського фашизму? Питання риторичне.

***

Місто яке створювалася як проєкт-мрія, найбільше місто України часів Російської імперії отримало, здається, й другу частину, яка додається до великої мрії – гіркоту від того, що мрія не справдилася на всі 100%. 

Це певне розчарування у собі, а також в оточенні – у столицях, які зі своєю «політикою» заважають жити, заробляти, розбудовуватися, бути вільними та щасливими, створює те напруження недореалізованості Одеси, яке, може обернутися відкриттям її «другого дихання». І демократична Україна майбутнього для цього підходить. 

Денис Самигін, публіцист, комунікаційник для «Главкома»