Дмитро Хилюк: Відсутність інформації у полоні гнітила навіть більше, ніж голод

За нього вболівали усією журналістською спільнотою. І «Главком» не був винятком. Кореспондента УНІАН Дмитра Хилюка російські окупанти викрали 3 березня 2022 року в Козаровичах під час окупації Київщини. Хилюк перебував в російському полоні як цивільний заручник. Таких мають віддавати поза обмінами, але росіяни цього не роблять. У травні 2023 року уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що він особисто тримає на контролі питання визволення з полону росіян Дмитра Хилюка. Проте тоді справа не зрушила з місця. Про Хилюка було дуже мало відомостей: в Україні знали хіба що про те, що його утримують у виправній колонії ІК-7 у Владимирській області Росії.

У грудні 2023-го Дмитро Хилюк отримав відзнаку Платформи європейської пам'яті та сумління (Platform of European Memory and Conscience). Ця премія присуджується особі чи особам, які борються проти тоталітаризму, за ідеали демократії, основні права і свободи людини та верховенство права. А боротьба за його звільнення тим часом тривала. Повернути Дмитра додому вдалося 24 серпня 2025-го – День Незалежності України став днем його свободи. У полоні Хилюк провів три роки і майже шість місяців. Нині він призвичаюється до нормального життя і проходить обстеження в одній з державних лікарень Києва. Провідати колишнього бранця Росії до медзакладу приїхав «Главком».

«Доведеться доводити, що я – не верблюд. Чи то пак не ухилянт…»

Дмитре, ми зустрічаємося у лікарні, тому перше питання цілком передбачуване: наскільки серйозно постраждало ваше здоров'я у полоні?

Складно сказати. Суттєво підвищився тиск і пришвидшився пульс... Зараз прохожу повне обстеження. Лікарі розповідали, що в них є медичний протокол для колишніх полонених згідно вікових груп. Ото вони й перевіряють все те, що протокол включає.

Мається на увазі і психологічна реабілітація?

Ні, це про фізичний стан. Хоча психіатр теж був, всіх оглянув, заслухав скарги. Лікарі зараз досліджують, у кого що болить. У мене був ендокринолог, хоча він протоколом навіть і не передбачений. Але я думав, що маю певні проблеми з ендокринологією, тож для мене організували і таку консультацію.

Ви написали про те, як вас розшукує ТЦК. Вже вдалося довести, що ви – не ухилянт?

О, це взагалі феєрична історія. Нещодавно ми отримали паспорти – нові електронні, і банківські карти нам оформили, бо все ж пропало під час війни. Я як законослухняний громадянин, почувши від колег про «Резерв плюс», взяв та й встановив його. У полоні, звісно, про такі речі я не чув навіть і не знав, що з військкоматом можна тепер спілкуватися онлайн. Ну словом, встановив – хай буде.

Відразу ж побачив, що там така червона стрічка біжить – увага, ви в розшуку! Бо «до 16 липня минулого року ви не пройшли реєстрацію, не оновили свої дані у резерві», тож, «23 січня 2025 року ТЦК звернувся до поліції, а 16 квітня цього року відкрила розшукову справу». Справа стосується мене як особи, яка ухиляється від реєстрації та оновлення даних. Доведеться доводити, що я – не верблюд. Чи то пак не ухилянт…

Який абсурд…

Так-то воно так, але з юридичної точки зору, суто по букві закону, у поліції є підстави затримати мене і доправити до військкомату, де з мене ще й стягнуть чималий штраф. (Від «Главкому»: історія з «ухилянтством» мала щасливий фінал: Дмитра зняли з розшуку).

А якими ще несподіванками вас зустрів Київ? Чи ви його, по суті, ще й не бачили?

Трішки бачив. У напрямку Оболоні з друзями проїхався. Вразило те, що дуже багато новобудов. Причому це не поодинокі будинки… Я ж по цій дорозі кожного дня з-під Києва на роботу їздив. І ландшафт, який був до війни, добре запам’ятав. А зараз дивлюсь – то тут, то там група висоток виросла. І на Почайні, і в районі проспекту Бандери. Цікаво, що попри війну Київ будується. Це добре.

Ви вже застали кілька великих обстрілів. Як ви їх сприйняли? Чи ходили в укриття?

Як я сприйняв обстріли? Та ніяк. Щось гупає вночі, дирчать ті дрони… Розбудили – я прокинувся. Ну, думаю, як не пощастить, то на голову впаде, а пощастить, то мимо пролетить. А так, щоб якась паніка була, так ні – немає. Звісно, якщо будуть надто часто літати, то доведеться бігти в укриття.

«Коли їхній бліцкриг не вдався, росіяни зробилися дуже злі»

Про полон. Отож, війна застала вас…

У селі Козаровичі – я там живу. 24 лютого ще сів на мотоцикл, поїхав на роботу. Зранку вже гупало, а мені колеги дзвонять і кажуть: «Чуєш, а давай комусь подзвонимо по коментар, спитаємо, що воно таке». Я говорю: «Та який коментар о четвертій ранку? Хіба не очевидно, що – війна?». Ну, поїхав на роботу.

Київ був майже зовсім порожній, а центр – так й взагалі. Майдан, Хрещатик – як ото після Нового року … І тільки одна якась знімальна група стоїть… А так – метро порожнє, вулиці порожні, магазини зачинені, заправки теж, бо бензин весь розкуплений… Повертався я додому о десятій вечора, була цілковита темрява, бо вуличне освітлення вимкнули. А зранку прокинувся і чую якийсь гул – багато техніки йде трасою «Київ – Чорнобиль».

Росіяни?

Так. Я спочатку думав – наші, рухаються на північ. Під’їхав велосипедом подивитися, що відбувається, бо я трохи далі по трасі живу. Але бачу – окупанти і ці їхні літери V на техніці, ціла армада їхня суне в бік Києва нескінченною колоною. А десь близько обіду вони повернули частину колон і поїхали через наше село до Київського моря. Там вони і отаборилися зі своєю технікою, і до 27-го включно поводили себе спокійно, в селі майже не з'являлися.

А потім, коли їхній бліцкриг не вдався, зробилися вони дуже злі. Та й наші їм навалювали – і 28 лютого, і в перший числах березня прилітало вже добре… Тож росіяни почали в селі ховатися поміж хатами, ставити там свої міномети, тобто, по суті, прикриватися людьми. А 3 березня вони схопили нас із батьком…

Навіщо їм в перших числах березнях були потрібні цивільні заручники?

Перший полонений у Козаровичах був ще 28 лютого. А коли нас з батьком кинули у підвал одного з підприємств, то там вже сиділо декілька людей. Навіщо?.. Думаю, що на обмін. Бо наші їхніх вояк тоді багато забрали у полон. До захоплення Маріуполя ще не дійшло – а орки багато взяли військовослужбовців у Маріуполі – тож для вирівнювання кількості полонених вони й хапали місцевих жителів.

Їх не цікавило взагалі, хто ти – військовий чи цивільний, хворий, здоровий, старий, молодий… Кого смикнули, того й смикнули. Нас з батьком схопили рандомно. Якби ми вийшли з хати на хвилину чи на дві хвилини пізніше або раніше, то розминулися б і нас, можливо, не зачепили.

Вони знали, що ви – журналіст?

Я їм сам сказав, що я – журналіст, а який сенс приховувати? Відкрий Google, набери моє прізвище та ім'я, і тобі відразу пошук видасть, хто я є за професією. І плюс до того люди з нашого села могли сказати про це.

Але спочатку ваші колеги просили не афішувати те, що от ви потрапили в полон. Вони, мабуть, вважали, що такий розголос не допоможе, а зашкодить?

Я думаю, тут така була логіка, що будь-який розголос призводить до здорожчання «товару» в очах окупанта, тобто обміняти людину потім буде складніше. А з іншого боку, якщо немає розголосу, то про тебе взагалі забудуть, і ти для окупантів станеш нецікавий взагалі. Тому я думаю, що розголос більше грає в плюс.

«Нас дуже сильно били – били дубинками, травили собаками»

З України вас вивезли в Росію…

Так, в СІЗО №2 у місті Новозибков Брянської області… Там нас дуже сильно били. На всьому шляху – від автозака до камери – били дубинками, травили собаками. Потім загнали в «лазню» від крижану воду.

Це був садизм заради садизму? Чи росіяни намагалися вибити з вас якісь свідчення?

Садизм у чистому вигляді. А навіщо під час Другої світової нацисти мучили євреїв?.. Так і тут. Ненависть до етносу. Били і вбивали за те, що ти – українець. І так тривало всю нашу історію. А згадайте хоча б більшовиків, оці банди Муравйова, які у ХХ столітті прийшли на Україну… Теж вбивали за приналежність до нації.

Адекватних там не було?

Було дуже мало, буквально одиниці. Був у Новозибкові один наглядач – досить адекватний, цій людині можна до певної міри навіть подякувати… Ну і декілька було нейтральних, в них до нас не було злоби. Вони намагалися спілкуватися на якісь нейтральні теми – про рибалку, про футбол, про автомобілі. Це все були молоді хлопці… А в одного чоловіка – старшого за віком – можна було і про війну щось спитати, про те, куди їхні та наші просунулися…

А за що ви зібралися дякувати тому наглядачу, котрий був адекватним?

За людяність, скажімо так. Він не підтримував війну, наскільки можна було зрозуміти. «Мені чужого не треба, мені би при своєму залишитися», – так він говорив… А коли здавав свою зміну (після цього ми його вже не бачили), то пройшов ввечері по всіх камерах і роздав всім по кілька цукерок. «Тільки фантики знищіть», – сказав. При цьому було очевидно, що цукерки він купив сам, на свої гроші, десь на волі. Бо в тюрмі цукерок, звісно, було взяти ніде.

А потім, у травні, до Новозибкова привезли маріупольців…

Ви маєте на увазі – захисників «Азовсталі»?

Усю 36-ту бригаду (з 36-ї бригади до України вдалося повернути чотирьох бійців, майже 1300 осіб продовжують залишатися у полоні, понад тисячу вважаються зниклими безвісти – «Главком»). Так, вона, ця бригада, була на «Азовсталі». Її привезли у Новозибков з СІЗО Камишина (Камишин – місто у Волгоградській області Росії – «Главком»), і у тюрмі Новошахтинська вони сиділи (Ростовська область – «Главком»). От над ними знущалися дуже жорстоко – били електрострумом…

Тобто у вас була можливість з ними поспілкуватися?

З тим, з ким ти знаходишся в одній камері, спілкуєшся вільно і практично цілодобово. А вони були з нами. Когось переміщали, забирали з камери, потім додавали. За весь час десь військових п’ятдесят з 36-ї бригади через нашу камеру пройшли.

А де тримали вашого батька?

На щастя, його ще 12 березня відпустили додому. Його і ще чотирьох людей з нашого села… А мене перевели в Пакіно Володимирської області.

«Давали воду, а в воді могла чайна ложка крупи плавати, це такий «суп»

Тамтешня тюрма була гірша за новозибковську чи така сама?

Побутові умови там було кращі. Принаймні, в нашому корпусі взимку було тепло, і в холодну пору року йшла гаряча вода, плюс давали можливість більш-менш нормально помитися в душі. І гуляти дозволяли до 20 хвилин, і били менше. Здебільшого стусанів давали, але так щоб бити до каліцтва – такого не було. Але нас там буквально морили голодом.

Давали воду, а в воді могла чайна ложка крупи плавати, от в буквальному сенсі – чайна ложка. І ще – дві картоплини малюсінькі, розміром з квасолину. Це такий «суп». А на друге – ми рахували – давали 7-9 ложок водянистої каші без солі. І крихітний шматочок хліба. Люди просто сиділи та мріяли про їжу. Ну бо ти начебто і поїв, але сидиш так само голодний, як і до того, і так само мрієш про їжу. Так тривало до 1 червня 2024 року. А потім, хоча порції й не стали більшими, до страв почали додавати олію, щоб їжа ставала хоч трохи більш калорійною.

А що сталося 1 червня 2024 року?

Стався скандал. Бо 30 травня поїхала в Україну велика група на обмін. Там були й тероборонівці, і охоронці Чорнобиля. І от один з цих чорнобильців був вже настільки виснажений, наче Бухенвальд пройшов. На нього міжнародні організації увагу звернули і зажадали від росіян пояснень.

Можна подумати, їх це схвилювало.

Тим не менш, до хлопців, які з ним сиділи, серед ночі прийшли і змусили їх писати пояснювальну, що той чоловік, мовляв, сам не їв і голодував з власної волі, а тому й довів себе до такого стану. Після цього нас стали трохи краще годувати. Але в плані інформаційної ізоляції і ставлення до нас було гірше. Там нормальних не було взагалі, і щось дізнатися було неможливо.

А вам натомість намагалися промити мізки, згодувати якісь російські наративи?

Ні, не було такого. У Пакіно ідеологічна робота була поставлена дуже погано. А все тому, що в Новозибкові нас сприймали як військовополонених, і тамтешнє СІЗО було підпорядковане міністерству оборони. А пакінська тюрма – звичайна собі тюрма, без замполітів абощо. Нас там тримали як зеків і ставилися до нас, як до зеків.

Так в чому був сенс переміщення до Пакіно, якщо ідеологічна робота там зовсім не велася?

У Новозибкові була геть аварійна будівля. Підлога гнила, миші лазили, мокриці… Тож, можливо, Червоний Хрест абощо почав наполягати – покажіть, мовляв, куди ви діли полонених, чи вони взагалі живі? Тому, я думаю, нас і забрали в Пакіно, щоб показати більш-менш придатні для існування умови.

Ви самі бачили представників Червоного Христа? Розмовляли з ними?

Вони приїздили один раз, 26 травня 2023 року – якраз нас в Пакіно перевезли… Питали, чи отримуємо ми лікування, чи дають нам їсти. Ми, звісно, сказали, що все отримуємо, бо над душею стояли охоронці з бодікамерами. Ми розуміли, що якщо ти зараз скажеш, що буквально голодуєш, медичне обслуговування погане, а ставлення принизливе, то потім тобі повідбивають нирки. Тому всі усім були «задоволені».

А приниження в чому полягало?

У ставленні, як до худоби. Нецензурно обзивали, могли вдарити ногою по ребрах, вимагати ходити з опущеною головою, не дивитися в очі… Але хоч не треба було співати гімн Росії, як у Новозибкові. Там ми співали кожного ранку. Або гімн, або «Смуглянку» ту довбану…

Хтось відмовлявся?

Та не відмовлялися, бо… Так щось бекали, мекали, щоб тільки вони відчепилися. Молодь взагалі цих пісень не знала, «Смуглянку» оту… Молодь вже не за совка росла, це у моєму дитинстві оте лайно з кожної праски лунало. А тим, котрі 2000 року народження, на чорта здалося це старе барахло? Цікаво, до речі, що росіяни думали, нібито їхній «чудовий» пісенний спадок всі знають. «Як так, – казали, – ви не знаєте гімн Росії?». А з якого доброго дива ми маємо його знати? Так вони нам його навіть принесли, той гімн – на маленьких таких клаптиках паперу роздрукували, і всім роздали.

«Я впевнений, що росіяни нас боялися. І це єдина причина, чому вони ховали обличчя»

Ви казали в інтерв’ю, що всі тюремники носили балаклави і ховали обличчя. Так чинять люди, які не хочуть бути упізнаними. Тобто вони не виключали відповідальності та боялися її?

Я впевнений, що вони боялися. І це єдина причина, чому вони ховали обличчя. Так, вони всі були в балаклавах, особливо у Пакіному. Та навіть у балаклавах не дозволяли на себе дивитися, відразу починали кричати. А нас тим часом наші компетентні органи вже опитують і просять упізнавати росіян. Все-таки сотні й сотні людей пройшли через полон – хтось щось десь бачив, хтось якусь розмову почув… Росіяни мали б десь проколотися, бо це ж, зрештою, звичайні собі тюремники, а не спецагенти.

У нормальному соціумі, якщо людину тримають в тюрмі, це означає, що їй висунуто якесь обвинувачення і попереду суд. Вам ніяких обвинувачень не висували?

Ні, абсолютно. Просто тримали в ув’язненні. Військові принаймні мали статус військовополоненого, бо були взяті на полі бою. А стосовно цивільних – ні, жодних звинувачень не було. Було два допити, де я фігурував як свідок, причому в кримінальних справах.

Одна справа щодо подій у Луганську 2014 року, де я взагалі ніколи не був. А друга з приводу подій у Маріуполі, в якому я теж ніколи не був. Щоправда, я дізнався, що маю статус «ліца, прєпятствующего спеціальной воєнной операції». В чому полягало це «прєпятствованіє» – поняття не маю. Мабуть, дулі давав їхнім військовим.

Зараз Росія виходить з міжнародної конвенції з запобігання катувань. Нібито до цього вони ніколи нікого не катували, а тепер ось почнуть… Навіщо їм це – ваша думка як журналіста?

Не знаю. Вони так стрімко скочуються до рівня Північної Кореї або московського царства часів Івана Грозного з його опричниками… Вони в цьому болоті борсаються, і, напевно, їхньому народу це подобається, раз вони мовчать. Будуть своїх громадян ще більше катувати – ну а що? Якщо тим це нормально…

Дмитре, а ви ніяких звісток не отримували з волі, так?

Один лист отримав. Два великих відправив, і вони обидва не дійшли. Дійшла маленька цидулка. Це ми такі картки по лінії Червоного Христа заповнювали, і там була графа – щось на кшталт короткого повідомлення до рідних. Ну я і черкнув пару рядків – мовляв, живий-здоровий. Як не дивно, але саме це і дійшло. Бо родичів обдзвонювали і в телефонному режимі й переказували, що написано в картці. Оцей той єдиний «лист», який дійшов до батьків.

А до вас самого найзагадковішим чином повернувся срібний хрестик, який у вас вилучили ще в Новозибкові? 

Так, коли мене схопили, то з цінних речей у мене лишилися тільки хрестик на ланцюжку. У Новозибкові я за нього розписався. Але коли мене привезли у Пакіно, його мені не віддали. Тож я, можна сказати, поставив хрест на тому хресті, а тут днями знайшов на своєму ліжку саморобний конвертик, степлером запечатаний, а на ньому зверху моє ім'я написано від руки й російською мовою.

І звідки ж він матеріалізувався на вашому ліжку?

Думаю, його та інші речі везли разом із нам – через Білорусь аж до українського кордону. Десь він мав бути у тому ж автобусі, яким ми їхали. Потім речі стали розбирати та повертати власникам. Комусь навіть паспорт повернули, а мені от – хрестик. Якби золотий був, то, мабуть, вже не віддали б. А сріблом не спокусилися.

«Планую повернутися знову до своєї роботи»

Що було найважче у полоні?

Відсутність інформації. Це дуже гнітило, навіть більше, ніж голод. Ти роками не знаєш, що відбувається в світі, тільки якісь невиразні чутки ходять… Хтось перетинається з людьми, які потрапили до тюрми пізніше, вони щось розповідають, але поки ця інформація до тебе дійде, її вже десять разів перекрутять.

Чим ви займались у камері, щоб бодай трохи відволіктися?

Розмовляли, розмовляли, розмовляли… Мовчали і знову говорили. А якщо книжки давали, то читали.

Що ж ви читали?

Здебільшого книжки у стилі радянського реалізму. Ті, що у 1990-х на макулатуру не здали. Про п’ятирічки абощо. Кілька зразків графоманства я, щоправда, так і не подужав.

Хтось зі співкамерників зламався у таких умовах?

Ні, таких, щоб ламалися, не було. Були більш песимістичні, які намагалися свій песимізм та роздратування на інших зривати. А були й протилежні їм – такі, що й самі трималися, й інших підтримували.

Як ваша родина весь цей час жила без вас?

Батьки дуже-дуже переживали, бо перший рік вони взагалі не знали, де я і як я… І першим документальним підтвердженням, що я живий, був отой лист, про який я розповідав. Але ж він аж за рік надійшов, у 2023-му. А до того вони тільки й чули про те, як багато у Київській області знайдено братських могил, де і військові лежали, і цивільні люди, вбиті окупантами…

Що ви зробили перше, коли опинилися на волі?

Поїв. Відчуття волі вперше прийшло, коли ми вийшли з російського військового літака у Гомелі. Побачили, що ми в цивільному аеропорту, що за нами приїхали звичайні пасажирські автобуси з м’якими сидіннями, а також декілька «швидких» для тих, хто не може ходити.

Це що, Білорусь такий супровід забезпечила?

Так. Автобуси і «швидкі» білоруські були.

Так а що ж ви поїли?

Те, що у пакуночках нам залишили на кожному пасажирському крілі. Хлібці якісь, паштети – перекуси такі, щоб в дорозі поїсти. Це була перша людська їжа, яку я спробував за всі роки полону.

Вас тоді батьки зустрічали?

Ні, батьки вдома були, бо хворіли. На жаль, вони не змогли приїхати. Зустрічали колеги, дуже тепла зустріч вийшла – емоційна, насичена. А ще вздовж траси, яка від кордону йде до Чернігова, стояли люди з прапорами, з фаєрами жовто-синіми, вітали нас. Прості українці. І так – біля кожного населеного пункту.

Останнє питання – банальне та очікуване. Які плани маєте на майбутнє? Чи повернетесь працювати в УНІАН, в журналістику? Може, книгу почнете писати?

Зараз долікуюсь, дообстежуся… Потім планую повернутися знову до своєї роботи. А там буде видно. Про книгу не знаю ще. Не письменник я. Може, щось і напишу, а, може, й ні.

Наталія Лебідь, для «Главкома»