«Welcome to Iran!» Колишній в’язень КВІР Артемій Сурін – про те, як режим аятол ламає людей
Сурін здійснював кругосвітню подорож, під час якої мав шокуючий досвід «ув’язнення за шпигунство»
Події навколо Ірану зараз у центрі уваги всього світу: і тих, хто панікує через черговий початок Третьої світової війни, і тих, кого більше хвилює ріст цін на заправках. Серед розсипу аргументів, якими президент США Дональд Трамп пояснював необхідність американської операції «Епічна лють», – необхідність обрання в Ісламській республіці «прийнятного лідера».
Формально в Ірані діє складна система влади: верховний лідер, яким був нещодавно вбитий аятола Алі Хаменеї, президент, парламент і Рада вартових конституції. Але більшість реальних важелів управління Іраном, особливо після загибелі авторитетного аятоли, тримає в руках Корпус вартових ісламської революції (КВІР) – потужна силова структура, яку часто називають паралельною «державою в державі». Поки розгалужена структура КВІР тримається на плаву, він є «скрепою» тоталітарного іранського режиму навіть за відсутності верховного лідера.
Мандрівник-блогер та засновник тревел-проєкту One Life Артемій Сурін свого часу сповна пізнав всі «принади» клерикально-силового іранського режиму, де людське життя не значить майже нічого. У 2018-2019 роках Сурін здійснював кругосвітню подорож, під час якої мав шокуючий досвід арешту в Ірані за підозрою у шпигунстві. Фактично турист потрапив до іранської тюрми та на допити в каземати КВІР. І хоча ця ситуація тривала лише кілька днів і нашому співвітчизнику вдалося вирватися з лап іранського «правосуддя», враження у Артемія лишилися незабутні.
«Система там значно жорсткіша, ніж здається ззовні, – згадує він свій іранський вояж. – Корпус вартових – це не просто військова структура, і не просто спецслужба. Це – держава всередині держави, яка контролює майже все: силові органи, суди, частину економіки, політику. ФСБ в порівнянні з нею – просто хлопчики на побігеньках. Я бачив як при спілкуванні із представником КВІР усі люди впадали просто в оціпеніння від страху…».
Сурін зауважує, що такі системи, як та, з якою він зіштовхнувся безпосередньо, тримаються на страху, фанатизмі і тотальному контролі, та не вірить, що кілька авіаударів ззовні можуть швидко зламати цей режим. А момент, коли в Ірані вирувала потужна хвиля внутрішніх протестів США та Ізраїль упустили – протести потопили в крові…
В інтерв’ю «Главкому» Артемій Сурін розповідає, як свого часу ледь уникнув ув’язнення на багато років, як за лічені дні іранська система вбиває в людині віру в себе та чому цю систему важко зламати навіть після знищення духовної верхівки.
– Уся ця історія сталася під час кругосвітньої подорожі, яку я здійснював у 2018-2019 роках, – починає розповідь Сурін. – Це була давня мрія, яку я ніяк не міг втілити в дитинстві та юності, бо не було можливостей. Потім не було часу, сміливості, ще чогось не вистачало. Але коли у мене настала серйозна криза, через те, що протягом одного року померли мій батько та найкращий друг, я зрозумів, що насправді не потрібно відкладати, бо життя таке швидкоплинне.
Коли я почав розмірковувати, як саме цю подорож здійснити, то з'ясував, що насправді є правила та канони навколосвітньої подорожі. Їх більше ніж сторіччя тому видало британське Королівське географічне товариство, про яке багато писав Жуль Верн. І ці канони доволі чіткі та жорсткі. Це має бути шлях, який починається в одній точці і там же завершується. У нашому випадку це був Київ. Ти маєш перетнути всі меридіани, всі часові пояси, а відстань між найпівнічнішою та найпівденнішою точками має бути не менш ніж 20 тис. км. Також ти маєш перетнути двічі екватор у протилежних напрямках – з півдня на північ і навпаки на різних континентах.
І найцікавіше – ти маєш перетнути всі континенти на допустимих видах транспорту, серед яких на час складання цих правил ще не було літаків. І я вирішив, що саме за цими канонами і буду рухатися, бо як ти можеш відчути океан, перелітаючи його на висоті 10 тис. м?
Протягом цієї навколосвітньої подорожі було дуже багато викликів, зокрема, й суто бюрократичних – візових, бар'єрних. Якісь ситуації були відносно загрозливими. У Сальвадорі, наприклад, довелося потрапити в лігво серйозної банди. Потрапляв в шторми тощо.
До Ірану я дістався, коли десь 95% подорожі вже було пройдено, і я обітнув майже всю земну кулю. Фактично попереду лишалося дві країни, в яких я вбачав небезпеку, – це Пакистан та Іран. Чесно кажучи, найбільше я в цьому плані остерігався Пакистану, тому що там є регіон Белуджистан. Народ белуджи, який там проживає, бореться за свою незалежність від Пакистану і часто не знаходить нічого більш дієвого, аби прикути до себе увагу, ніж періодично здійснювати теракти. І тому туристи та мандрівники є для них такою мішенню, щоб заявити про себе.
Я знав, що територією Белуджистану дуже складно пересуватися і стикнувся з цим буквально на вокзалі, де мене одразу затримала поліція. У дільниці на мене почали тиснути, щоб я повертався до Ісламабаду і перелітав до Ірану літаком, але я стояв на своєму і в результаті перетинав цей Белуджистан під конвоєм. Це виглядало для мене дуже дивно, ніби я президент якоїсь африканської країни. Навіть до крамниці, в туалет ці люди завжди по периметру зі мною йшли. Ночував я в поліцейських відділках. І через це мені здавалося, коли я, нарешті, перетнув Белуджистан, що далі буде простіше.
«Якщо до кадру потрапила лінія електропередач, ти можеш бути засуджений до смертної кари»
А Іран вас не хвилював своїм специфічним режимом та публічними стратами?
Зрозуміло було, що це непроста країна, там режим, але, в принципі, раніше в Іран їздило наше ком’юніті, і все було нормально. І тут дуже важливий момент. У своїй подорожі я знімав документальний проєкт і використовував кілька камер, зокрема, на дроні. Я розумів, що правила в кожній країні свої і тому, оформляючи візу в Іран, також оформив і перміт (дозвіл) на зйомку дроном. Якби його не було, вважаю, мені взагалі не вдалося б з цієї країни вибратися.
КВІР – надбудова над всім: вони контролюють економіку, поліцію, суди…
Коли я був конвойований з Пакистану до кордону, в Ірані я пройшов паспортний контроль, де побачили мій дрон та його зареєстрували. Далі я почав рух на північ у бік Азербайджану, розраховуючи подивитися в Ірані різні цікаві точки. Першим на цьому шляху було дуже давнє місто з вузькими глинобитними вуличками. Там я зупинився на ніч, знайшов таксиста і домовився, що він мене довезе аж до кордону з Азербайджаном. Наступного ранку ми виїхали та приїхали в дуже цікаве давнє поселення Херанак. Ми під’їхали до цієї локації, я погуляв, познімав – все чудово, красиво. Вирішив, що це така класна місцина, яку класно було б зафільмувати зверху.
Я подивився біля входу до пам’ятки, чи є якісь знаки, що забороняють знімати з дрона. Знав, що не можна знімати дроном в столиці Тегерані та поблизу військових об'єктів. На руїнах стародавнього міста військовими об'єктами і не пахло, позаду були поля, далі річка і гори. Доволі ідилічний пасторальний пейзаж. І ніяких заборон немає – ані таксист, ані місцеві теж нічого не знали з цього приводу.
Я злетів собі спокійно дроном, знімав і потім побачив в смартфон, під’єднаний до дрона, як, підіймаючи пил, несеться пікап з мигалками. Я одразу зрозумів, що їдуть за мною, бо більше там нікого не було.
І ви подумали, що зараз швидко все поясните і продовжите подорож?
Так і є, бо у мене ж був перміт (дозвіл – «Главком»). І реально важко було уявити якийсь більш туристично-нейтральний об'єкт, ніж цей. Але, як я потім дізнався, в Ірані у в’язницях роками сидять люди, які просто їхали на автомобілі, зупинилися на трасі і зробили селфі. І їх засудили за шпіонаж, тому що вони нібито знімали стратегічний об'єкт. Просто в Тегерані таким стратегічним об'єктом є будь-яка лінія електропередач. Тобто якщо ти зняв селфі чи щось сфотографував і до кадру потрапила лінія електропередач, ти можеш бути засуджений до смертної кари чи довічного ув'язнення. Тоді я про такі жахливі трактування закону ще не знав, але, звісно, захвилювався, посадив дрон, який в мене одразу забрали, і почав пояснення. Причому ці поліцейські не говорили англійською, мені допомагав перекладати водій.
Вони почали комусь дзвонити, час йшов, я чекав в автомобілі. І вже розумів, що щось не те коїться. За ідеєю, вони мали переконатися, що у мене є перміт і на дроні нічого такого не зафільмовано, але це все не завершувалося. Я встиг зв'язатися з нашим посольством в Ірані, бо в мене ще був доступ до телефону. Там відповіли, що поки нічого не зрозуміло, а далі тримати їх в курсі.
Коли мене повезли до поліцейського відділку, я вже зрозумів, що справа починає різко погіршуватися. На мене завели папку, куди почали формувати документи, опитали водія. Ця папка просто на очах зростала якимись протоколами, в мене забрали паспорт та телефон. Ти намагаєшся комусь щось сказати, а ніхто тебе не чує.
Ближче до ночі мене з водієм відпустили з приписом бути на 8 ранку у суді. Я приїхав до хостелу, де ми зупинилися, і за цей час знайшов чимало інформації, що в Ірані дуже багато людей ось так просто згинули. Намагатися виїхати з країни не мало сенсу, бо до кордону з Азербайджаном було 10-12 годин їзди. Якщо я не з’явлюся на суд, вони швидко схопляться, що мене немає, і я навіть не доїду до того кордону. Зовнішність моя явно виділялася для цього регіону та й донощики у них всюди. Плюс до всього у мене не було з собою паспорта.
До Ірану я дістався, коли десь 95% подорожі вже було пройдено
Коли мене зранку завели до цього суду, я побачив, як в’язнів «в м’ясо» забивали просто за те, що вони в кайданах збилися на сходах. Сам суд наді мною нагадував судилище. Коли мені дали слово, суддя просто сидів у смартфоні і навіть не робив вигляд, що мене слухає. Він жодного разу на мене навіть не подивився, тільки грюкнув своєю печаткою і мене вивели з зали. Водій мені переклав, що громадянин Сурін звинувачується в шпигунстві проти Ісламської республіки Іран, і суд постановив арешт. Тоді було таке враження, ніби на мене впала величезна плита. Я навіть спочатку не міг кілька подихів зробити, щоб щось почати кричати про те, що я лише турист. Конвоїри лишили мене сидіти в коридорі та чекати, коли буде надруковано рішення суду.
А ніхто з навколишніх, окрім вашого водія, навіть не знав англійської?
Так, вперше я почув англійську лише за кілька днів, коли опинився на допиті в тюрмі КВІР.
Так а що було написано в судовому рішенні – просто арешт до якогось наступного рішення?
А мені ніхто цього не пояснював, в мене не було змоги ознайомитися з рішенням. І взагалі на мене з того моменту ніхто не звертав уваги, тільки могли всіляко поглузувати. Мені потрібно було щось робити, але ще на вході до суду мені не дозволили брати телефон з собою і він лишився у речах в багажнику таксі. Тому я пішов на хитрість – почав робити холотропне дихання (техніка для досягнення змінених станів свідомості без психотропних речовин – «Главком»). Колись я навчався цьому і знав, що якщо робити його неправильно, це може призвести до дуже небезпечного стану – втрати свідомості і навіть смерті від неправильної гіпервентиляції мозку. В результаті в мене виступив холодний піт, я почав втрачати свідомість, повалився на землю і кричав: «I need medicine, three times per day!» («Мені потрібні ліки, три рази на день!»).
Це виглядало дійсно переконливо, тому мені дозволили вийти і там далі в машині я встиг схопити телефон, коли ніби шукав ліки і жував якийсь мезим для вигляду. Коли конвоїри відволіклися, я закинув цей телефон в штанину, але він впав вниз і опинився на краю штанини і «крокса». Я боявся поворушитися, аби він не випав, і заходив у будівлю суду з прямими ногами, вдаючи, що в мене спазм. Потім я в суді вдав діарею і просто побіг до туалету, де написав повідомлення в «фейсбук», що мене затримали в Ірані і шиють шпіонаж. І так кілька разів я вибігав до туалету, поки, мабуть, десь годин шість чекав на це рішення.
За цей час я встиг вийти на зв'язок з посольством і доволі швидко зрозумів, що мені не варто розраховувати саме в цей момент на їхню допомогу. Вони почали шукати адвоката, ще щось робити, але ж треба врахувати, що я перебував в глухій іранській провінції за 800 км від Тегерану.
Коли, нарешті, рішення суду було готове, мене повезли спочатку до поліцейського відділку, де взяли відбитки пальців. Там я переночував, і далі мене етапували до тюрми – великої будівлі, що стоїть у пустелі.
Це була ще не тюрма КВІР?
Ще ні, звичайна.
Як виглядав побут у місцевих тюрмах? Чи могли ви там поспати, чим вас годували?
На вході в ту тюрму наді мною одразу почали глузувати, давати запотиличники, потім був удар в потилицю аж до зірок в очах. Це було таке садистське ставлення, насолода від вчинення насильства та приниження. Це прояви якоїсь психічної деформації, нормальній людині робити таке з іншою навіть неприємно було б.
Навряд чи це суто іранська тюремна специфіка.
На щастя, я з таким раніше не стикався, хоча мене свого часу затримувала ФСБ, коли я намагався до Криму поїхати. Мені заборонили в’їзд як «небезпечному для їхньої обороноздатності» ще в 2015 році. Але ти хоча б спілкувався з людьми мовою, яку розумієш. А тут – глуха стіна. Мене подивився доктор, і потім вже доправили до камери – довгої вузької, в якій було ще дві людини. А там просто сидиш на підлозі – ані ліжок, ані лавок немає. Був туалет з діркою, трохи води, ну і якісь коржики з рисом давали поїсти… Але мені навіть їсти не хотілося. Я за ці кілька днів десь біля 20 кг скинув через стрес.
Хто були ваші співкамерники?
Співкамерники намагалися зі мною спілкуватися, причому інтонація у них була не дуже приємна та турботлива. Це явно не якісь політв’язні були, скоріше, щось ближче до гопників.
«Мій допит тривав не менше 10 годин»
Скільки ви там пробули, доки вас не відвезли до тюрми КВІР?
Півтори доби, хоча там плин часу просто не відчувається. Ти думаєш, що все – кінець, ти не побачиш більше родину, дім, людей, які тобі дорогі. Але намагався триматися за думку, що все буде добре, хоча це було непросто.
Потім мене вивели і повезли в невелике містечко Ердекан (в цьому місті народився колишній президент Ірану Мохаммад Хатамі, що правив з 1997 по 2005 рр. – «Главком»). Там мене підвезли до такої серйозної огородженої будівлі, яка нагадувала будівлі СБУ у нас в містах. Коли мене заводили на цю територію в наручниках, я побачив там знайому машину таксі – мій водій вже був тут.
Вже у воротах ми стикнулися з офіцером, який, схоже, вже хотів йти додому. Я бачив по його обличчю, який він незадоволений, що йому доводиться зараз повертати назад і йти зі мною проводити всю цю процедуру. І це мало поганий контекст для мене.
Далі я потрапив у цю будівлю, де, я так розумію, і штаб-квартира знаходилася, і тюрма у підвалі. Там ретельно вивчили всі записи з мого дрона, телефона, ноутбука. Допит тривав дуже довго – не менше 10 годин. Мені по колу ставили одні й ті ж питання, починаючи з мого дитинства – де народився, в якому місті закінчив школу, коли народився батько, де живе сестра, як звуть діда по лінії батька, коли почав свою подорож, де зупинявся, коли був в США… Мене таким чином тестували, чи не брешу я, бо неможливо всі відповіді точно запам’ятати, якщо ти брешеш. Офіцер все записував, ставив собі якісь галочки. Після цього багатогодинного допиту він взяв мій телефон, подивився на фотографію моєї майбутньої дружини. І раптово дістав свій телефон і показав фотографію своєї родини.
Ви подумали, що це – теж частина плану допиту?
Я навіть не розумів, що це означає. Розумієте, за ті дні настільки швидко зламалася віра у людяність до тебе, що для мене це було справжнім відкриттям. Коли ти відчуваєш тільки насилля, біль, приниження, цей патерн дуже швидко фіксується. І я просто не знав, як на такий прояв людяності реагувати. Стою, киваю, в мене з’являється якась надія, і ще цей піт по спині тече…
І потім офіцер бере велику папку з моєю справою, повертається і каже, що в моїх діях нема нічого протизаконного, справу закрито і вибачається за незручності. І ще додав: «Welcome to Iran!». Мені віддали мій синій паспорт, і тоді я вже повірив, що все це наяву. Не хочу бути пафосним, але наш паспорт для мене ніколи стільки не значив, як у той момент.
Тобто цей офіцер прийняв рішення мене відпустити одноосібно. Коли я вийшов, то у мого таксиста, якого також сюди викликали, сталася істерика. Як потім з'ясувалося, він давав всі покази проти мене, які були їм необхідні, – про те, що я дійсно шпигун і так далі. Коли ми вийшли, я одразу набрав консула. У них якраз була нарада з послом з приводу моєї ситуації, бо їх буквально торпедували запитами. Піднялося багато моїх друзів, наша спільнота, «1+1» про це двічі на день розповідало… Коли я сказав, що вже вийшов, то в посольстві мені навіть не повірили. І сказали: «Добре, що ти вийшов, але це ще нічого не значить». І дали інструкцію, що робити далі.
Я мав позбутися водія, десь заночувати і при цьому не показувати свого паспорта, не реєструватися, а пообіцяти зробити це вранці. Потім треба було під’єднатися через VPN до інтернету і надіслати в посольство мітку, де я знаходжуся. Вони вже вирушили за мною, бо це було за 800 км від Тегерану.
Поки я чекав у готелі, кожну годину виходив на зв’язок та доповідав, що все добре. На світанку вони постукали, знову попередили, що радіти поки зарано, продивилися мої сумки, аби пересвідчитися, чи нічого особливого в них нема. І ми побігли вузькими вулицями до машини, в цей момент почулося, як мула вже почав скликати до першої молитви, – все, як у якомусь фільмі.
Дорогою до Тегерана ми дуже сильно гнали, мене не випускали з автомобіля, в туалет я ходив у пляшку. Коли мене в Тегерані завели у посольство, там на нас чекав вже покійний посол Сергій Бурдиляк. Він одразу сказав, що Схід – справа тонка, і що це – диво, що мене взагалі отак відпустили. Тим паче що Україна за кілька місяців до того затримала в Харкові іранця, якого у нас посадили за шпіонаж. Тож КВІР міг просто тримати мене як розмінну монету чи просто аби насолити.
Вже у посольстві мені було наказано не виходити на зв'язок, бо там наша спільнота в One Life, Діма Комаров, інші люди хотіли іти протестувати і пікетувати посольство Ірану. Але мені настійливо порадили не здіймати галас, аби обережно, не звертаючи зайвої уваги, просто евакуювати. Навіть до вікон не дозволяли підходити.
І за пару днів була влаштована така операцію прикриття: взяли мікроавтобус, співробітників посольства, навіть один чоловік був з нами в гіпсі зі своїми дітьми. І великим мікроавтобусом з дипломатичними номерами вони всі зі мною поїхали до Азербайджану. Було сподівання, що через те, що це – дипломатичне авто, кордон вдасться пройти швидко і на мене не звернуть уваги. Ну, і, звісно, розраховували, що на мене немає «блоку» на кордоні. Ці хвилини, коли нас оглядали, коли ми чекали, були доволі «стрьомними», але, на щастя, нам вдалося виїхати до Азербайджану.
«Іран – країна тотальної брехні»
Чи вказували вам наші дипломати на помилки, яких ви, можливо, припустилися в Ірані?
В тому то і справа, що в мене був перміт і я формально мав право на всі ці дії. Але практика показала, що в Ірані не потрібно на це особливо розраховувати.
За вашими словами, що в тюрмі КВІР на людей здійснюється сильний психологічний тиск, який діє навіть гірше, ніж відвертий садизм. Як працює ця система психологічного тиску, крім того, що ви вже розказували?
Якщо в звичайній тюрмі боляче і складно, навіть принизливо, але там ти принаймні розумієш, чого очікувати. А на допитах у КВІР – ти цього не розумієш. Тобто ти з людьми спілкуєшся і не бачиш жодної міміки на їхніх обличчях. Людина навіть не киває на твої слова, а просто фіксує все, що ти кажеш. І ще в цей момент ти відчуваєш, що прямо зараз твоя доля залежить від цієї людини. Це дуже важко психологічно. Таке враження, що ти – в пастці, де за тобою спостерігають і з тобою граються, як коти зі здобиччю.
Чи ви для себе зрозуміли, як взагалі вибудована ієрархія в Ірані, де є формально світська влада, а є КВІР. Де завершується влада одних і починається володарювання інших?
КВІР – надбудова над всім: вони контролюють економіку, поліцію, суди… У всій їхній взаємодії з ким би то не було, яку я бачив, вони домінують. Ця структура набагато глибше та потужніше інтегрована у владу, ніж може комусь вдаватися. І якщо є надії, що варто вдарити по верхівці – і воно все посипиться, то так швидко цього не станеться, на жаль.
Чи ви після цієї своєї історії стали більше цікавитися Іраном та тим, що там відбувається? Є багато творів самих іранців, опозиційних до режиму, про ситуацію всередині країни – той же нашумілий фільм «Насіння священного інжиру». Чи навпаки –хотіли про Іран взагалі надовго забути, як страшний сон?
Було кілька фаз. Перша – заперечення, коли повністю хотів викреслити з пам’яті цей дуже болючий досвід. Коли час трошки минув, я вже почав вивчати Іран та дізнався про багатьох вчених, які потрапили в таку ж халепу, що і я, але їм, на жаль, не пощастило. Британські, французькі вчені, мандрівники, науковці досі там перебувають за ґратами. Потім почав вивчати історію Ірану – ще з часів шаха, чому у Хаменеї виник з ним конфлікт, і як останній в результаті переміг.
В Ірані протягом всього часу, що я там перебував, мене не залишало відчуття, що це – країна тотальної неправди, тотальної брехні. Вся система побудована там таким чином, що у іранців вже на рівні рефлексії виживання, культурного та соціального коду окремо є те, що потрібно удавати, щоб вижити, і є те, що вони думають, роблять за шторами і так далі. Це в усьому відчувається. Я ніде не бачив більш неправдивої країни.
Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0