Епічна битва за Київ. Герої, які залишилися у тіні історії
Інформатори та коригувальники ЗСУ – безіменні і ненагороджені. У штабі їх називали «наші очі»
«...І той мисливець з окупованої Катюжанки – ми дали йому позивний Дід, бо він так говорив, наче не мав зубів – дзвонить раз і каже: «Слухай, орки таке про нас говорять... Можна я одного кнопну?». Я кажу: «Друже, не кнопай, ти – наші очі». Волонтер Олександр Дмітрієв, більше відомий за позивним Тихоход, який місяць працював у штабі оборони Києва, згадує про лютий 2022 року. І ці кадри з пам’яті навіть йому самому зараз видаються сюрреалістичними.
Минає три роки відтоді, як розпочалася найважливіша на цей момент битва цієї війни – битва за Київ. Якщо би столиця впала, України б не стало, і героїчний опір перейшов би у формат партизанщини.
Непомітними учасниками цієї битви досі залишаються звичайні українці, які, опинившись в окупації чи у зоні бойових дій, стали інформаторами та коригувальниками вогню, у штабі оборони Києва їх називали «наші очі». Про цих людей, які, ризикуючи життям, повідомляли ЗСУ про пересування ворожих військ, координати складів зброї, скупчень техніки та бойових позицій, можна з повагою сказати: «Героям слава», хоча всі вони залишилися у тіні історії – безіменні і ненагороджені.
Як штаб оборони Києва знаходив коригувальників вогню, хто опрацьовував повідомлення і як вони доходили до нашої артилерії? Як відрізняли правдиві дані від дезінформації? Про це «Главком» говорить з Олександром Дмітрієвим, котрий і вів цю роботу у штабі. Тихоходу також належить ідея підриву греблі на річці Ірпінь. З цього, власне, і почалося його «штабне» життя 24 лютого 2022-го.
«Той, що греблі рве»
Почати треба з того, як киянин Олександр Дмітрієв, цивільна людина, взагалі зміг потрапити у штаб оборони Києва? Яку ідею він привіз, що командувач Сухопутних військ Олександр Сирський, котрий командував обороною столиці, негайно його прийняв?
Сирський сказав: окей. І мій вітчим з колегою поїхали по вибухівку
«До обіду 24 лютого стало зрозуміло, що російська війська дуже стрімко просуваються до столиці з північного заходу. Мені спало на думку, що треба пустити воду через греблю на річці Ірпінь біля Козаровичів, щоб утворився природний рубіж оборони. Я добре вивчив цю місцину, бо 15 років влаштовував там змагання на джипах. Там торф'яні береги, і як тільки земля набереться водою, то навіть без видимого плеса місцевість стає непрохідною для техніки», – пояснює Тихоход. Оскільки чоловік з 2014-го активно волонтерив і знав багатьох військових різних рівнів, зокрема, і міністра оборони Олексія Резнікова, то за кілька годин через ланцюжок знайомих зумів сконтактувати з людьми з оточення Сирського.
«Я взяв своїх товаришів, батька та вітчима, і ввечері 24 лютого поїхали до штабу оборони Києва. За мною вийшов Максим, помічник Сирського. Заводить у кімнату, там кипить робота: купа екранів, військові стоять над картою... Раніше я взагалі не знав, хто це, Сирський. Знайомимося коротко. Кажу: є пропозиція влаштувати повінь – висота води буде така-то, якщо вода з Київського водосховища вирівняється з заплавою Ірпеня. Там були, пам’ятаю, Танцюра (генерал Ігор Танцюра, у 2022-2023 рр. командувач Сил територіальної оборони ЗСУ – «Главком»), Малиновський (Андрій Малиновський, командувач управління ракетних військ і артилерії командування підготовки командування Сухопутних військ ЗСУ – «Главком»), Баргилевич (генерал Анатолій Баргилевич, з лютого 2024 р. начальник Генерального штабу ЗСУ – «Главком»), інші генерали і полковники, я їх теж спершу нікого не знав. Вони слухають. Сирський каже: покажи на карті. На столі було розкладено величезну паперову карту. Я показав, куди, до якої межі піде затоплення. Сирський сказав: окей, і за п’ять хвилин прямо звідти, від командного «підвалу», мій вітчим з колегою поїхали по вибухівку. Взяли мою машину. Дорогою до них приєдналися на той час ще цивільні АТОвці-сапери. Уявіть собі, вибухівку до Козаровичів везли цивільними джипами».
Поки їхали по вибухівку, заслонку греблі намагалися і краном зрушити, і газорізку підвезли – все марно.
Тим часом потелефонував начальник станції і повідомив: якщо підірвати повністю дамбу, то велика вода зупинить роботу Вишгородської електростанції. Також стало зрозуміло, що в зону затоплення потраплять навколишні будинки, причому, можливо, так швидко, що люди не встигнуть вийти з хат, і крім того, буде перерізано шлях до їх евакуації. Тоді було прийнято рішення пробити отвір на чверть заслонки – для того, щоб вода пішла не лавиною, а невеликим потоком.
25 лютого о 17.36 було здійснено перший підрив. Тихоход знаходить аудіозапис телефонної розмови з підривниками, що відбулася за кілька хвилин потому, о 17.42: «Ну що, пішла вода?!» – «Є! Пішла!».
Цим підривом було також пошкоджено міст на греблі. Задум полягав у тому, щоб люди та легковий транспорт могли проїхати, а під вагою бронетехніки міст рухнув, пояснює Тихоход.
Люди з окупованої Димерки переходять через напівзруйнований міст через річку Ірпінь
Відео з архіву Олександра Дмітрієва
Проте затоплення сталося не у всіх тих місцях, які були передбачені, оскільки хтось закрив заслонку меліоративного шлюзу, розташованого навпроти хутора Червоний, у зоні, що вже опинилася під вогневим контролем росіян, і це створило певну перепону рухові води з Київського моря.
«Хто закрив ту заслонку, досі невідомо: чи то наші місцеві умільці, бо думали, що добре роблять, чи то рашисти здогадалися», – припускає Дмітрієв.
Судячи з затрофеєних невдовзі карт, окупанти початково планували форсувати річку Ірпінь між Демидовим та Лютіжем, але побачивши, що від водосховища до хутора Червоний все затоплено, а у районі Мощуна вода піднімається повільно, спорудили там три понтони, по одному з них кілька одиниць техніки та підрозділи морської піхоти 7 березня переправилися у село.
«Як прибрати ту перепону для води у хуторі Червоний, шукали всі, хто був причетний до організації оборони Києва. Закрили шлюзи на Вишгородській ГЕС, що підняло рівень Київського водосховища, але цього було недостатньо. Намагалися поцілити у заслонку греблі прямим наведенням з танка із села Гута Межигірська, але єдина позиція для пострілу була на пагорбі, повністю відкрита росіянам. Спробували вдарити з «Піона», який був розташований аж у районі Боярки, і таки влучили у край заслонки, проте не зруйнували її. Йшлося навіть про застосування бойових водолазів ГУР», – розповідає Тихоход.
Згідно з розрахунками, вода у річці мала піднятися хоча б на один метр, щоб розлив сягнув мосту між Києвом та Гостомелем і вода перелилась через злокляту греблю, що біля хутора Червоний. Отже, повінь треба було пришвидшити, і генерал Сирський дав наказ повністю підірвати щити греблі в Козаровичах.
Виконали завдання сапери 72-ї механізованої бригади разом з підрозділами, що тримали оборону на тій ділянці. Над ранок 8 березня вони підірвали щити на шлюзі. Вантажівку із вибухівкою загнали на дамбу і прямо з кузова кидали ящики з тротилом у воду біля щита. Усе це відбувалося за якихось 900 м від рашистів, що окопалися на лівому березі річки Ірпінь. За словами очевидців, вантажівка вискочила з дамби вже під вогнем росіян.
Нарешті 11 березня вода почала переливатися через греблю у Червоному. Заплаву Ірпеня затопило, і це відрізало шлях оркам. Тихоход виводить на екран монітора відео, зафіксоване дроном «Лелека» за кілька днів потому: «Ось це, бачите, – старе русло річки, а це – затоплені поля, лінія електропередач, околиці села Синяк біля Демидова... Після 11 березня логістика окупантів на відтинку Буча-Ірпінь і аж до Київського водосховища фактично «вмерла».
Волонтер зберіг колосальний архів відеозаписів; за три роки війни, каже, зафіксував 2 млн 200 тис. годин записів.
Якби не підрив греблі і відбиття Мощуна, то був великий ризик того, що ворог може прорвати нашу оборону і зайти у столицю з боку Оболоні, констатує Олександр Сирський у документальному фільмі «Битва за Київ» (2022 р.): «Там дуже небезпечна ділянка, де можна було зробити прохід, який забезпечував вихід до площі Шевченка і фактично вхід у місто. Я не був упевнений, що ми зможемо втримати позиції біля Мощуна, тому було вжито всіх заходів – було висунуто всі резерви, які на той час ми мали».
Саме успішні бої за Мощун генерал Сирський називає вирішальним етапом операції з оборони столиці: «Це був початок перелому і початок нашої перемоги».
«Очі» ЗСУ
То був неймовірний і надзвичайний час, коли всі кидалися робити все, що треба для спільної боротьби, все, що можливо, і навіть більше за можливе.
«Я намагався бути корисним у штабі і втягнувся у процес. Почув, як генерал Малиновський шукає, де заховати «Точки У», і запропонував приміщення свого підприємства. Колись я займався нерухомістю, тож почав обдзвонювати знайомих: «Володю, у тебе є ангар, цех чи склад порожній у такому-то селі? Для ЗСУ треба». Володя такий: для ЗСУ?! та скільки хочеш!» – пригадує Тихоход.
Також Дмітрієв узявся шукати надійних людей у селах довкола Києва, які б передавали інформацію про просування ворога і допомагали коригувати вогонь.
Це були дуже різні люди, але всі несамовито «заряджені». Дехто не встиг виїхати і потрапив в окупацію, а дехто на прохання штабу повернувся в села, що опинилися у «сірій зоні». Так, зокрема, Володимир Петренко, бізнесмен та автоспортсмен, повернувся у Гавронщину Макарівського району і звідти передавав дані про дії рашистів.
Тихоход, подумки пересуваючись картою бойових дій під Києвом, перераховує тих, хто став «очима» ЗСУ: у Бучі – його син, з яким телефоном кілька разів прощалися навіки, на щастя, син уцілів; у Лютежі й Козаровичах – Олександр Александрович і Микола; у Капітанівці – охоронець бази Київського дорожнього управління сидів на даху свого підприємства; у Синяку – Марія та сім’я місцевого єгеря; у Михайлівській Рубежівці – телеведучий Олекса; у селі Озера – товариш по автоспорту Сергій з дружиною; у Демидові – прибиральниця, що працювала у Тихоходового приятеля, ще двоє хлопців – на лісопилці і один – біля тамтешнього мосту; у Луб’янці – місцевий тракторист, у Гостомелі – єгер Олександр з кумом, дуже ризикові, потім пішли разом у ЗСУ і служать досі... І ще десятки інших людей. Дмітрієв навіть не знав імен усіх коригувальників, і в його телефонній книзі багато з них були записані за назвою населеного пункту, професією, дехто за позивним.
Дзвонили знайомим, якщо в потрібному селі не мали «очей», просили знайти надійного чоловіка, який добре знає місцевість, – «у наших краях через 2-3 рукостискання всі всіх знають». Так через низку телефонних контактів вийшли на лісівників, які порадили згаданого на початку цієї статті Діда – мисливця, котрого в околицях Катюжанки колись, за мирних часів, вони самі ж і ловили.
«Якось зразу до нього «прилип» позивний «Дід», бо він так говорив по телефону, наче не мав зубів, і ми думали, що це старший чоловік. Я його в очі ніколи не бачив, тож був здивований, коли виявилося, що Дідові років 45», – сміється Тихоход.
Мисливець зазвичай спілкувався смс, писав, приміром: проїхали два «човники» з окупованої Катюжанки туди-то. «Човниками» Дід позначав російські броньовані машини піхоти. Уніфікованого шифру для всіх коригувальників не існувало, свідчить Тихоход, кожен називав техніку словами-символами, які йому видавалися доречними, а у штабі запам’ятовували і призвичаювалися.
Дмітрієв знаходить у своїй «аудіотеці» записи окремих телефонних спілкувань з коригувальниками.
«Саня, – гарчить роздратований чоловічий голос, – я тут лежу на пагорбі, бачу купу техніки – колона, я ж тобі казав, їх дохріна. Чого ви не стріляєте?». «Вова, ми з Києва не дістаємо туди, це ж кілометрів 60», – відповідає голос Тихохода. «То що мені йти туди їх ножем різати?» – психує Вова.
«Це згаданий Володимир Петренко біля гольфклубу в околицях села Гавронщина, – коментує запис Тихоход. – Невдовзі дорозвідка «Байрактаром» підтвердила дані, і ту колону орків рознесли наші авіація й артилерія».
Відео з монітора у штабі оборони Києва. Байрактар знищує ворожі установки ППО. 27 лютого 2022 року, 21.49
відео з архіву Олександра Дмітрієва
Звісно, у більшості випадків інформацію коригувальника мав підтвердити розвідувальний БпЛА.
Тихоход визнає, що у перші дні була дискомунікація між підрозділами, які «літають», а «літали» всі – і Нацполіція, і Нацгвардія, й «Альфа», і військові, і цивільні. У штабі ставили на мапі точки, де хто за чим спостерігає, звідки можна давати інформацію, шукали, який підрозділ може передавати відео напряму. Невдовзі, згадує волонтер, на командному пункті з’явився полковник Володимир Купрій з Командування підготовки Сухопутних військ, якого Сирський призначив відповідати за координацію БпЛА у небі над Київщиною.
Деякі коригувальники погано тямили, як передати координати, у такому випадку треба було орієнтуватися за словесним описом. «Наприклад, дзвонить один хлопець з Мотижина: біля дому з синім дахом стоять танки. Я в цей час стежу за місцевістю через камеру дрона, кажу: дай якийсь орієнтир, я не розумію, який саме дім з синім дахом. Сарай біля нього є справа? – Є. – А лісок є? – Лісок трохи лівіше, метрів за 150. – Ага, бачу танки». Отак з голосу, бувало, визначали координати, – азартно розповідає Тихоход. – Я у цей час сиджу поруч з Олегом Михайловичем, полковником Дороховим (у 2017-2020 рр. командир навчального центру у Дівичках, якого напередодні широкомасштабного вторгнення РФ командування Сухопутних військ викликало до Києва – «Главком»). Михалич передає визначені координати своїм хлопцям і каже мені: 40 секунд чекайте. У даному разі по цій цілі працювали реактивні системи залпового вогню. Минає 40 секунд, і тільки-но я сказав коригувальнику, що мало б уже «прийти», коли чуємо у слухавці: бу-у-м!!! жахнуло. Коригувальник, оговтавшись, каже: «Блін, трохи би правіше, бо мене ледь не накрило». І така була історія»...
Чи були випадки, коли в якомусь населеному пункті по лінії просування ворога не знаходили інформаторів, наприклад, люди боялися наражатися на небезпеку, боялися, що їх виявлять росіяни і розстріляють? Лише у дуже одиничних випадках не мали «очей», відповідає Тихоход, і то лише тому, що їх заздалегідь не шукали, бо поточна ситуація не потребувала.
До прикладу, коли надійшла інформація, що в селі Перемога неподалік Броварів стоїть колона ворожої техніки, і нема в кого розпитати детально, «провідник коригувальників» зазирнув до гугл-мапи, побачив магазин поблизу траси, він називався «Хуторок», і набрав знайдений в інтернеті номер мобільного: «Альо, добрий день, я зі штабу. Скажіть, що ви бачите на вулиці?». Жіночка з «Хуторка» навіть не здивувалася, а розповіла, що сидить у підвалі й боїться вийти, бо хвилин 15 тому надворі добряче гуркотало, їхало багато танків. «А зараз що?» – «А зараз нічого нема, тихо. Проїхали вже» – «Ага, дякую».
Коригувальники були безстрашними, жоден, кого просили, не відмовився від такої місії, ба більше, люди, за словами Тихохода, «впіймали кураж», побачивши, що коли передають координати цілі – туди прилітає. Перші тижні всі працювали, мов заведені, начебто не відчуваючи втоми.
Сам Дмітрієв згадує, що перші три дні у штабі оборони Києва ніхто не стулив очей, а потім військові почали провалюватися у сон на кільканадцять хвилин прямо за столом нарад.
«Я перший раз поспав у якійсь кладовці біля кабінету Сирського на матраці, кинутому на підлогу», – розповідає чоловік.
Без імен і нагород
Крім мережі «очей» Дмітрієва-Тихохода, були й інші інформатори, які приватними каналами передавали знайомим оборонцям столиці дані про ворожі пересування, місцезнаходження складів з боєприпасами, місця дислокації рашистів тощо. Існував також організований ГУР централізований спеціальний чат у месенджері WhatsApp, куди мешканці Київщини передавали дані.
Як повідомив «Главкому» старший офіцер, котрий на початку широкомасштабного вторгнення працював у штабі оборони Києва, цей чат координувала тодішня заступниця міністра оборони Ганна Маляр; після того, як фахівці з безпеки та ГУР перевіряли надіслані в чат дані, Маляр швидко передавала їх у штаб оборони Києва Сирському та в Генеральний штаб Залужному. Як розповідає офіцер, у чат сипалася інформація не лише з Київщини, яка становила безпосередній інтерес для штабу оборони Києва, а також з Чернігівщини, Сумщини, з південних областей, де йшли бої або частково вже були окуповані території, і ця інфомрація була цікавою для Генерального штабу. Перевірка даних відбувалася дуже оперативно, впродовж 10-15 хвилин.
Водночас, пригадує джерело «Главкома», за кілька тижнів у чаті стала з’являтися відверта дезінформація, а приблизно після 8 березня пішов відвертий спам, і цей канал втратив свою цінність.
Появу дезінформації, яка на початку березня-2022 почала сипатися через згаданий чат, зафіксував і Тихоход: «Один, другий, третій пишуть, що орки влаштували заправку для своєї техніки біля заводу Кока-кола (розташований у селі Велика Димерка Броварського району – «Главком»), дають координати, і тексти якісь підозріло подібні. Я з подачі Андраника Гаспаряна (полковник у командуванні ракетних військ та артилерії командування Сухопутних військ ЗСУ – «Главком»), взявся це діло перевірити, бо чому раптом орки так демонстративно заправку влаштували на видному місці? Ми поміркували: якщо це деза, то що ж там таке розташовано, що хтось дуже хоче, аби ми саме у цю точку влучили? Я згадав, що подруга моєї дружини працювала на цьому заводі і знає місцевість, дзвоню їй: Аню, що там знаходиться? Вона відповідає: та там холодильне обладнання, ємності з аміаком! Отакої! Якби наші влупили, то була б загибель навколишнім селам».
Більшість з тих сотень і сотень людей, які ризикуючи життям передавали дані про пересування ворога та коригували вогонь української артилерії, наразі залишилися безіменними, без вшанувань і нагород, які, мабуть, їм не дуже й були потрібні, бо кожен робив те, що міг зробити для своєї Батьківщини.
Як розповів Олександр Дмітрієв, після першого підриву греблі у Козаровичах окупанти захопили працівника насосної станції і катували, намагаючись отримати інформацію про те, як запустити насоси, щоб викачати воду з розливу річки Ірпінь, що насправді було технічно неможливо. Той чоловік, який немало допоміг ЗСУ, сьогодні бажає залишитися неназваним і не спілкується з журналістами.
Усі коригувальники, з якими контактував Тихоход під час оборони Києва, вціліли в окупованих селах.
Ця стаття до третьої річниці героїчного спротиву українців вторгненню Росії хай буде своєрідною шаною «очам» ЗСУ.
Олена Зварич, «Главком»
