«Герої нашого часу» відбілюють себе новітніми методами
Цензура в сучасному світі суттєво значно модифікувалася. Зараз вона не є прерогативою влади чи власників медіа, цензором може стати практично кожен, у кого є більш-менш пристойні фінансові можливості. Задля цього треба лише набрати номер однієї з спеціалізованих контор, які займаються зачисткою інформаційного поля, та «замовити» той чи інший медіаресурс. Все інше фахівці з цих специфічних послуг зроблять самі. Принаймні пообіцяють…
Мабуть, кожне впливове інтернет-медіа, яке займалося розслідуванням діяльності політиків, бізнесменів, чиновників чи просто «поважної людини», зіштовхувалося з його посланцями. Вони пропонували за гроші або через банальні погрози зняти матеріал, що виставляє їхнього клієнта не в найкращому вигляді. Причому йтися може навіть не про ексклюзивний матеріал, а про новину, яка розійшлася десятками медіаресурсів.
Якщо медіа відмовляється «вирішувати» все по-простому, в хід ідуть інші методи. Розглянемо найбільш розповсюджені з них – від цілком законних до відверто шахрайських.
Від судів до «права на забуття»
Один з консервативних способів – тиск на видання судовими позовами. Розрахунок простий: зазвичай ЗМІ, навіть розуміючи свою стопроцентну правоту, просто не можуть дозволити собі мати команду юристів, які б були постійно занурені у виснажливий процес. Такий метод тиску на медіа систематично використовував покійний Андрій Портнов, який, користуючись своїми широкими зв’язками в системі, вигравав суди та домагався видалення матеріалів щодо своєї персони.
Один зі свіжих прикладів тиску на ЗМІ через суди – позов проти видання NGL.media з боку зятя народного депутата Ярослава Дубневича Михайла Пиртка. Позивач вимагає видалити з публікацій розслідувачів його ім’я та ім'я його дружини. Також родина домагається видалення усіх згадок і фото про їхню діяльність та майно, а також заборони публікувати будь-яку інформацію про них у майбутньому. Причиною позову стало розслідування про квартиру доньки Дубневича в ОАЕ вартістю 1,2 млн євро. Окрім того, Пиртко просить суд зобов’язати редакцію видалити всю статтю, а також визнати недостовірним заголовок матеріалу, інформацію про оголошення в міжнародний розшук Ярослава Дубневича та згадки про те, що нардеп є фігурантом двох кримінальних розслідувань.
Проблема таких судових позовів притаманна не лише Україні і стосується не лише журналістів, а й громадських активістів. У 2024 році були прийняті Рекомендації Ради Європи щодо протидії застосуванням стратегічних позовів проти громадської участі (SLAPP) та Директива ЄС про захист осіб, які беруть участь у громадському житті, від необґрунтованих позовів або неправомірних судових розглядів. У травні цього року у Верховній Раді при комітеті свободи слова була створена робоча група з напрацювання механізмів протидії SLAPP.
Проте спам судовими позовами – це, так би мовити, «старовірний» спосіб тиску на ЗМІ. Розвиток цифрових технологій дозволяє діяти сучасніше.
Комерційні фірми, які займаються «відбілюванням репутації», прямо пропонують своїм потенційним клієнтам послуги з видалення негативної інформації в мережі через звернення до адміністрацій пошуковиків та хостинг-провайдерів. Ця послуга рекламується і презентується на широку аудиторію.
Найбрутальніший з них, про який не розказують на форумах та самітах піарників та маркетологів: DDoS-атака чи злам неугодного сайту зі знищенням «неприємних» матеріалів. Але ефективність таких методів може бути короткостроковою.
Ірина Федорів, голова громадської організації «Голка», сайт якої неодноразово піддавався таким атакам, розповідає, як вдалося знайти їм протидію.
«На нас були жорсткі DDоS-атаки, коли здійснювалася лавина фейкових заходів на сайт та його клали. Пропускна спроможність нашого ресурсу просто не витягувала, – згадує Федорів. – Нас виручала канадська організація Deflect, яка забезпечує захист від таких атак. Під її захистом перебуває багато громадських організацій. Умовно кажучи, наші партнери надають таку віртуальну «величезну трубу», і розширюють пропускну здатність сайту, на який здійснюється атака».
Водночас Федорів згадує про куди гірший засіб тиску – цькування автора і всієї редакції та спробу знищення їхньої репутації: «Моїй персоні навіть окремий чорнушний сайт присвячений, де можна дізнатися про мене багато цікавого, я вже не кажу про окремі публікації на всіляких «зливних бачках».
Спеціалісти з кібербезпеки називають інші, можливо, більш ефективних методів зачистки інформаційного поля, ніж лобові атаки. З них можна виділити такі:
- Імітація шахрайства – створення враження для пошукових систем, що сайт або сторінка займаються фішингом чи спамом, щоб змусити видалити їх з пошуку або знизити позицію у ньому;
- Маніпуляція алгоритмами – створення великої кількості низькоякісного або нерелевантного «інформаційного сміття», щоб замістити ним негативні згадки в пошуковій видачі, виштовхуючи їх на нижчі позиції;
- Різноманітні скарги – зловживання скаргами на порушення (насамперед, авторських прав), щоб блокувати неприємні матеріали на рівні пошуковика чи соцмережі;
- Використання «права на забуття» (Right to be forgotten) – легальний інструмент для видалення інформації щодо людини з пошукових систем.
Битва за алгоритми
Експерт із питань цифрової безпеки ГО «Інтерньюз-Україна» Павло Бєлоусов детальніше описує деякі з цих підходів: «Наприклад, можна мати мережу сайтів, через яку запускати про клієнта якусь потрібну йому інформацію, на яку звертатимуть увагу алгоритми. І вони у пошуковиках будуть, в першу чергу, підтягувати нагору позитивні згадки, а не негатив. Бо, насправді, дуже мало людей іде далі перших 10 посилань у пошуку. Можна робити посилання на ресурси, які хочеш дискредитувати, з якихось сміттєвих сайтів. І тоді Google, грубо кажучи, буде вважати, що всі ці сайти – однакові та розганяють спам і фейки, і відповідно ставитися до їхнього просування у видачі. Іноді сайти тупо зламують і забороняють статтю до індексування пошуковими системами, хоча на самому ресурсі вона як така залишається. У контор, які цим займаються, в арсеналі є купа готових інструментів, які вони підключають, коли формулюють та застосовують конкретну стратегію. Наприклад, у них може бути база заражених комп’ютерів, власники яких колись скачали віруси разом з якимись піратськими програмами, – і з цих комп’ютерів починають масові атаки на той чи інший сайт».
Скарги на той чи інший матеріал за надуманих приводів – одне з тих «тонких місць» в політиці пошуковиків та соцмереж, якими користуються піарники «зашкварених» осіб. Для цього треба лише заповнити форму на сайті того ж Google і поскаржитися, що на тій чи іншій сторінці розміщений матеріал, який порушує чиїсь авторські права (незалежно від того, так це чи ні). Американські технологічні гіганти дуже чутливо ставляться до таких претензій.
При отриманні такої скарги Google може тимчасово обмежити доступ до спірного контенту на 10 днів, а також зупинити його видачу у пошуку. Якщо такі скарги будуть подаватися неодноразово, це може серйозно негативно вплинути на позицію всього ресурсу в ранжуванні Google та зменшити кількість переходів на нього через пошуковик. А це негативно впливатиме на трафік всього ресурсу і відповідно заробітки на рекламі.
«У Google є механізми проти різного типу шахрайств – Report Phishing (скарги на сторінку). І вони є дуже контроверсійними, – визнає заступник директора Центру демократії та верховенства права, головний експерт з медійного права та модерації контенту в соціальних мережах Ігор Розкладай. – Так, класичний кейс – коли на початку грудня 2013 року відео з побиттям журналістів і активістів на Банковій було видалено з Youtube нібито за порушення авторських прав, хоча той позивач не мав до цього відео жодного стосунку. Так само було кілька атак на медіа та блогерів на порушення авторських прав щодо відео про перші дні російського вторгнення в Чернігові від арабських каналів. Хоча очевидно, що ці медіа жодним чином не могли в той момент бути авторами цього контенту».
Розкладай зауважує, що це – проблема самого механізму авторських прав, бо платформа, отримуючи скаргу на їхнє порушення, не розбирається, хто винуватий чи ні, а зобов’язана блокувати потенційного порушника. «Буває алгоритми глючать і відбувається «френдлі фаєр», коли, наприклад, деякі телеканали з Єдиного марафону скаржилися на інших колег з марафону, – згадує експерт. – Всі ці історії можуть бути пов'язані з недосконалістю механізмів та певними юридичними правилами, які призначені для одного, але, по суті, використовуються з іншою метою».
Павло Бєлоусов з «Інтерньюз-Україна» звертає увагу на те, що техногіганти з тим величезним масивом контенту, який проходить через їхні сервери, просто не ставлять на меті займатися фактчекінгом. Проте певні технології скорингу (системи оцінок), аби боротися з валом скарг, все-таки використовують: «Якщо помітно, що на сайт чи акаунт, які давно існують і у яких добра репутація, масово скаржаться акаунти, які тільки вчора були зареєстровані, то алгоритми це братимуть до уваги. Є купа інших параметрів, на які вони можуть спиратися, аж до того, з якого пристрою їм пишуть, чи це справжня людина, чи робот, наскільки атиповою є поведінка. Але всі ці алгоритми постійно змінюються, тому якихось універсальних методів протидії зловживанням просто нема».
Інструмент «право на забуття», яким можна користуватися задля «чистки інтернету» з негативними згадками про себе, теж має своє обмеження. Так, пошукова система оцінює такі запити на предмет неактуальності та недоречності цієї інформації. Якщо інформація становить суспільний інтерес, у «праві на забуття» можуть відмовити. І навіть якщо Google задовільнить цей запит, першоджерела нікуди не зникнуть.
«Бездоганна репутація – це ілюзія»
Шеф-редакторка інтернет-видання «Детектор медіа» Наталія Лігачова впевнена, що практика маніпуляцій технологічними можливостями задля обмеження свободи слова з часом лише зростатиме.
«Ті, хто бореться з розслідувачами, будуть вигадувати все більше нових способів іти від відповідальності. Думаю, протистояти цьому так само важко, як, наприклад, було з регулюванням «телеграму»: і технології стають все досконалішими, і розробники шахрайських схем не стоять на місці, – прогнозує Лігачова. – Тому, перш за все, треба піднімати цю проблему і пускати її в публічний дискурс, аби всі розуміли, що вона набуває все більшої ваги. А потім вже разом з народними депутатами, журналістами, правоохоронцями думати, як це вирішувати. Варто працювати і з технологічними гігантами, але будь-які комунікації з ними є дуже нелегкими, і ті, хто користується цими механізмами в недобросовісних цілях зі шкідливою для суспільства метою, завжди придумають щось нове. Тому треба визнати, що взагалі позбавитися цієї проблеми ми не зможемо».
У проблеми є й інший бік: як бути з численними «зливними» сайтами, які публікують відверту «чорнуху»? Хоча вони й існують в Україні поза правовим полем, алгоритмам Google це байдуже.
«Тобто постає питання – як відрізнити нормальне журналістське розслідування, яке намагаються знецінити різними методами, від відвертої дезінформації, яка з’являється в інтернеті, – каже Лігачова. – Тут справа не тільки в тому, щоб щось побороти, а як доводити, що правий саме ти».
Тобто межа між якісним журналістським розслідуванням щодо, скажімо, способу життя чиновника та замовною кампанією недоброзичливців проти нього ж – тонка. А заокеанським корпораціям, для яких Україна є далеко не пріоритетним ринком, часто просто непомітна.
Маріанна Коніна, засновниця компанії репутаційного менеджменту Reputation.city, що займається «онлайн-реабілітацією» клієнтів, впевнена: будь-яка людина має право на захист власної репутації. Вона перелічує кілька причин, чому формування позитивного іміджу в мережі з використанням особливостей пошуковиків є цілком виправданим: «Перше – людина має право на все, що в рамках закону. Друге – якщо провину людини не доведено в суді, вона вважається невинною. Третє – кожен має право на захист власної репутації. Залежно від ситуації, та чи інша особа може прийняти рішення як діяти. Бездоганна репутація – це певна ілюзія, бо дуже важко догодити всім. Але цілком можливо догодити закону, якщо діяти в його рамках. Якщо в інформаційному полі відбувається певна боротьба, але закон на боці людини – то ми беремось за такі «кейси» і допомагаємо у вирішенні проблеми. І справа не тільки в алгоритмах пошуковика чи баз даних типу LexisNexis, а в бажанні і праві людини себе захистити».
Бізнес-партнер Коніної, експерт з PR Олександр Бухтіяр констатує, що у цифрову епоху минуле не забувається, а індексується. Тож Інтернет зберігає про людину все – і правду, і неточності, і брехню. «Саме тому «право на забуття» стало невід’ємною частиною права на приватність, – нагадує про цей легальний інструмент для «очищення минулого» Бухтіяр. – Прецедент Google Spain v. AEPD закріпив: людина має право стерти сліди, які більше не відповідають реальності. Репутаційний менеджмент – це не про видалення фактів, а про чесну можливість оновлення та право на сучасний, неспотворений образ. Свобода слова не дає права тиражувати застарілі чи шкідливі наративи».
Мовна проблема
У владі, принаймні на рівні парламентського комітету зі свободи слова, розуміння викликів маніпулювання правилами та алгоритмами пошуковиків задля приховування суспільно важливої інформації є. І розмови з ІТ-гігантами, зокрема, щодо штучного зниження ранжування неугодних комусь сайтів у видачі Google, ведуться. Але поки що все лишається тільки на рівні розмов.
«Ці явища досить поширені, тому що і Google, і Meta, маючи дуже обмежену компетенцію в україномовному сегменті, скоріше перестрахуються і знизять рейтинг матеріалу, на який є скарга, ніж будуть жорстко розбиратися, – розводить руками голова комітету Ярослав Юрчишин. – Це взагалі – поширене явище для не дуже поширених мов в пошукових та соціальних мережах, зокрема, й української. І тут важливо добитися від великих технологічних корпорацій верифікації україномовного контенту, аби вони розбиралися перед тим, як, власне, знижувати рейтинги сайтів. Така робота ведеться громадськими активістами, ми в комітеті також працюємо з платформами. Реагують вони на це по-різному. Ті, хто мають український офіс, реагують краще, з тими, хто має лише формальні представництва, звісно, складніше».
У Національній раді з питань телебачення та радіомовлення також визнають, що іноземні цифрові платформи, що працюють в Україні, наразі не підпадають під дію спеціального законодавства, тож цей орган жодним чином вплинути на їхню діяльність не може: «Закон України «Про медіа» не охоплює питання регулювання діяльності цифрових платформ, оскільки наша країна ще не є членом ЄС, де вже діє Загальний регламент щодо цифрових послуг (Digital Services Act, DSA). У випадках, коли йдеться про контент, що не порушує закон, а є елементом внутрішньої політики платформи, Національна рада не має юридичних підстав для втручання. Якщо користувач вважає, що його права порушено, він може скористатися внутрішніми інструментами скарг самих платформ – зокрема, Google чи YouTube – подавши звернення через відповідні форми на сайтах».
Тож поки що українським ЗМІ у протистоянні з «відбілювачами репутації», які часто вдаються до відверто шахрайських методів, лишається розраховувати тільки на власні сили і впертість. Держава не готова до нових викликів, що загрожують свободі слова.
Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0