Герой України, мисливець за літаками Володимир Міщенко: Можемо півтора тижня чекати на вдалий постріл

Майже два роки Володимир Міщенко воював у Авдіївці – до падіння міста в лютому 2024 року: і в піхоті в жорстких міських боях, і зі «Стінгером» на плечі полював за ворожими літаками з найризикованіших «нулів». Улітку 2024-го отримав звання Героя України. 

Якщо скласти всі відпустки і ротації, то за весь час великої війни він був поза переднім краєм менше пів року. Минулого року отримав складне поранення хребта, але не захотів списуватися з армії. «Мабуть, я ще не вигорів», – міркує старший сержант.

Хоча, як каже Міщенко, «ніхто не народжений для війни, бо не виходить же людина з пологового будинку з автоматом». Але здається, що саме на війні Володимир знайшов себе. До повномасштабного вторгнення він не мав управлінського досвіду, не керував жодним колективом і взагалі мав «роботу самітника» – 14 років працював далекобійником. На фронт пішов добровольцем. І раптом виявилося: він не тільки крутий воїн, а ще й умілий командир, авторитетний у своєму маленькому армійському колективі. Це як з доброї сталі виходить якісний кинджал тільки тоді, коли є вогонь і ґарт.

З осені минулого року Міщенко командує ротою БпЛА у 110-й бригаді ім. генерал-хорунжого Марка Безручка, готується отримати офіцерське звання і не відкидає думки про кар’єру кадрового військового. 

Зараз Володимиру 46 років. Говоримо з ним про шлях воїна на дорозі, якій не видно кінця, про Авдіївку і СЗЧ, про героїв і зрадників на передовій, про тягар відповідальності та «своє кладовище», яке є в кожного бойового командира.

«Україна в огні, а я, гадство, стирчу в Білорусі» 

24 лютого 2022 року ви були в рейсі за кордоном. Повернулися і пішли добровольцем на фронт. Де вас застала війна?

У Білорусі, за 500 км від нашого кордону. Я повертався з Естонії в Україну. Вранці проснувся, заїхав на заправку, взяв собі кави і під’єднався до інтернету… Війна! 

Мені треба було розмитнення проходити на митниці «Яриловичі», це біля села Ріпки на Чернігівщині. Їду туди, і вже ближче до кордону водій зустрічної фури передає по рації, що Ріпки бомблять, міст розбито, всі кордони закриті. Це вже вечір 24 лютого. Ночував я десь біля заправки, хоч який там сон… Бачу: ідуть військові колони, трали тягнуть танки і БТРи в напрямку нашого кордону. Я це бачу на власні очі. Україна в огні, а я, гадство, стирчу в Білорусі. 

Вранці турецькі далекобійники заїхали на заправку, кажуть: лишився один коридор – прикордонний перехід Нова Рудня. Я – туди. Білоруські митники навіть штраф із мене зняли за те, що в невстановленому пункті перетинаю кордон, мусив же в «Яриловичах»... 

І от перетинаю я нейтральну смугу, доїжджаю до нашого прикордонного пункту: всі шлагбауми підняті, двері на митниці відкриті, вітер гуляє – ніде нікого нема. 

Потікали всі?

Виходить, так. 

Але ж російські війська не заходили цією дорогою в Україну?

Не заходили. Але уявіть собі: другий день війни, а на кордоні нікого немає, я їду ще 15–20 км і не зустрічаю жодного нашого військового, жодного танка, БТРа. І лише перед Овручем – перекопана дорога, вкопаний БТР стоїть, хлопці зі зброєю… Сказали: переїжджай на Житомирську трасу, бо по цій, по Варшавській, не доїдеш – біля Ірпеня бій іде.

У Бровари приїхав о 16:00, загнав фуру і, не заїжджаючи додому, пішов у ТЦК. У воєнкомат, як тоді казали. Там стояла не те що черга – просто колона хлопців. Але о 18.00 воєнкомат замикають просто перед нашим носом. Бровари здригаються від вибухів, ми чуємо, як бої йдуть за 15 км від міста, а нам кажуть: приходьте завтра на восьму ранку!

Наступного дня нарешті отримав направлення в 101-шу бригаду. Нас привели до складів і роздавали зброю, як у кіно про Другу світову: ніхто нічого не записував, відкривали ящики – і роздавали автомати.

А як ви потрапили в 110-ту бригаду?

Я перевівся у 110-ту і в липні вже був у Авдіївці. Офіційно я був гранатометником, неофіційно – головним сержантом у взводі ПЗРК (переносні зенітно-ракетні комплекси – «Главком»). 

Ви мали якийсь військовий досвід до 2022 року? Хоч строкову службу? 

«Строчку» я служив з 1998 по 2000 рік у пожежному депо при Житомирському військовому інституті імені Корольова. Я був водієм, їздив на пожежному автомобілі по частині, поливав квітки. Коли командиру частини ставало нудно, то запалювали сміттєвий бак, і нас, чотирьох бійців, по тривозі піднімали: ми мали одягти амуніцію, приїхати і гасити смітник. З автомата я стріляв один раз, перед присягою: вистріляв два рожки, 60 патронів. І це все. Зате в житті я був мисливцем і полюбляв їздити в тир. 

«Наші окопи були за 70 метрів від російських, іноді ми перегукувалися»

Розкажіть про оборону Авдіївки. Це був важливий форпост з 2015 року, найближча наша фортеця до Донецька – 15 км, і очевидно, що росіянам було важливо витиснути ЗСУ з міста. Яка там була ситуація в 2022 році? 

Постійні обстріли мінометні, артилерійські. У 2022-му наші позиції були за містом, ворожі – метрів за 100 від наших, а місцями і за 70. Було багато штурмів. Не кожну ніч, але, бувало, що й три хвилі за ніч. Іноді росіяни заскакували в наші траншеї і доходило до рукопашної. Кажу ж: як у Другу світову. Іноді ми перегукувалися з ними.

У них була ротація кожні два тижні, а ми ж постійно там сиділи і вже вивчили, що як приходять нові, то днів два-три бухають. Закінчилася випивка – сидять, як мишки.

Заходили вони на позиції вночі, а вранці вже були п'яні: шмаляють куди попало, намагаються йти на штурм, викрикують щось, гранати кидають. Потім втихомирились, пиячать далі. На другий день хтось висувається над окопом і кричить: «Хохли, давай воєвать!».

А ви ж їм що у відповідь?

Та нічого – стріляємо та й все. Ну, обкладаємо матюччям. 

Наш перший механізований батальйон тримав смугу протяжністю 9,5 км. Це багато. Донецька фільтрувальна станція у так званому Шервудському лісі, позиції «Хортиця», Виноградинки (у нас це була позиція «Альфа»), музей «Зеніт», «Царська охота», потім нам додали ще й селище Опитне біля Авдіївки, – це все були позиції одного нашого батальйону. 

У кінці 2023-го вже були бої в місті, так?

І в місті, і на околицях. Щоб ви розуміли: ось це промислова будівля, де є ми, а через одну будівлю вже сидить ворог. Відстань між нами – якихось 100 метрів. Вздовж стіни нашої будівлі викладені мішки з ґрунтом, рядів у десять, майже до самої стелі, до вікон-бійниць, – як піраміда Хеопса. Землю ми копали прямо в будівлі і насипали в ті мішки. Піднімаєшся до бійниці по мішках, як по сходах, ведеш вогонь, а товариш знизу заряджає тобі ріжки і подає. Автомат нагрівся, ти йому кидаєш вниз, він тобі свій подає. Втомився – міняєшся з ним. Часто стрільбу вели, як ми це називаємо, по-сомалійськи, тобто висунувши ствол у бійницю, бо снайпери по нас працювали. 

Так от, стіну нашої будівлі фактично розстріляли – цегла майже повністю зчесана кулями. І росіяни до нас туди «в гості» приходили. 

Тобто?

Підійшли колись, постукали у двері прикладами: «Укропи, здавайтєсь». То мій товариш так їм «постукав» у відповідь з кулемета – чергу через двері дав, – що там їх напополам поперерубувало. 

Були дуже жорсткі ближні бої. Навіть був такий випадок, що ми в підвалі, а ворог зверху над нами. Ми не можемо вийти, і вони нас «викурюють».

Як ви вийшли? 

Рація допомогла. Покликали суміжників, і вони вибили орків. 

Люди бачать війну зі стрімів в телефоні чи з екрана телевізора, а ми знаходимося по той бік екрана, ми в тому всьому живемо. І ми звикли. Запевняю вас: людина звикає до всього. От говориш з побратимом, а через кілька годин він лежить з розтрощеною головою. Ми звикаємо до присутності смерті поруч. 

Товариш мій Серьога потрапив у таку ситуацію: був заблокований з побратимом у тісному напівпідвалі, а ще одного їхнього товариша вбило, але було так тісно, що його нікуди було винести, не було місця. І вони вдвох цілу добу топталися по тілу, коли відбивали атаки, вели вогонь, б/к на нього ставили (боєкомплект – «Главком»). 

Нещодавно Серьога навідував дружину того загиблого хлопця, але нічого їй не сказав про це. А як таке сказати? І навіщо.

У січні 2024 року, вже коли ситуація в Авдіївці була критичною, росіяни вдалися до хитрого маневру, який потім використовували в Суджі і Куп’янську, – пробралися в місто по трубі. В Авдіївці – по каналізаційній трубі. Це вплинуло на нашу оборону?

Вони вилізли з труби, але єдине, що змогли зробити, – це відбили «Царську охоту» (ресторанний комплекс на південній околиці міста – «Главком»). Це клаптик. А основний удар йшов з обох флангів. До того часу ситуація вже була дуже складною. З боку Коксохіму вже був прорив, і також росіяни піджали нас з протилежного боку, від Опитного. КСП (контрольно-спостережний пункт – «Главком») батальйону перебрався на залізничний переїзд, і в нас за спиною лишився тільки Дев'ятий квартал (район багатоповерхівок у південно-східній частині міста – «Главком»). Тобто вже вималювався виступ, або, як ми називаємо, вибачте, «пісюн». І наш батальйон був у цьому «пісюні». 

У 2023 році для оборони Авдіївки було мало людей. Якби було більше, мені здається, ми би втримали місто. Хоч там було дуже важко. Крім «Градів», артилерії, ворог закидав нас фосфором (фосфорними бомбами – «Главком»). А ще ж КАБи. Улітку 2023-го нам за добу в середньому прилітало 30 КАБів, восени – вже 70, а в кінці осені уже було зафіксовано понад 100 штук за добу. 

Ніде не згадується, як Кам'янські дачі ворог накрив ударами «Солнцепьока». Це страшна річ – система залпового вогню, яка б'є запалювальними або термобаричними боєприпасами. Від вибуху створюється вакуум, високий тиск, у людини вилітають очі, кисень вигорає, і ти ніде не сховаєшся, ні в бліндажі, ні в погребі. Отакими боєприпасами накрили наших під Авдіївкою, хлопці загинули. Я ніде не бачив повідомлень про це. 

Історія оборони Авдіївки недорозказана. 

«У кожного командира є своє кладовище»

Ваш підрозділ виходив з Авдіївки останнім, так?

Так, ми виходили одними з останніх, в ніч проти 17 лютого (2024 року – «Главком»). За нами через добу виходив командир нашого батальйону на позивний Брабус. Не перед нами, а за нами. Комбат гордо виїжджав на «Бесі» – ми так називаємо БМП (бойова машина піхоти – «Главком»). 

Виходили в районі між Авдіївкою і населеним пунктом Ласточкине, хлопці з інших бригад стримували ту ділянку, те «горлечко», щоб наші підрозділи могли вийти. У наступні дні за нами вийшло ще кілька людей. Мій товариш з позивним Лосось, який служив у роті охорони в нашій бригаді, із ще одним хлопцем пробиралися, вже коли Ласточкине закрилося, через російські позиції. Це було приблизно 20 лютого.

Після падіння Авдіївки росіяни виклали в мережу відео розстрілу шістьох наших поранених, які потрапили в полон. Шокуюча історія. Росіяни це подали так, що от українці, відходячи з позицій, лишають своїх поранених. Може, ви знаєте, як так сталося, що їх залишили?

Ці поранені лишалися в музеї «Зеніт» (музей колишньої військової частини «Зеніт» – «Главком»), там було кілька позицій, зокрема, були хлопці і з мого взводу. Звідти виходили в ніч на 16 лютого. Виходили малими групами, пішки, під мінометним вогнем. Для виходу був дуже вузький коридор. Там не залишалося можливості виносити «трьохсотих». Я знаю, що комбат відправляв три «бехи» (БМП), щоб тих шістьох хлопців витягнути. Дві «бехи» підірвали, а третя повернула назад, бо загрузилася «трьохсотими» дорогою до «Зеніту». Тих шістьох поранених хотіли забрати, але не змогли.

Ви теж виходили з «Зеніту»?

Ні, я був у Шервудському лісі, звідти виходив. А кілька хлопців з мого взводу вийшли з «Зеніту». Один з них загубився в Дев’ятому кварталі, я його там розшукав.

Пізніше я читав крики блогерів у всіляких ТікТоках та у ЗМІ, що от не витягнули поранених, такі-перетакі командири. Знаєте, легше всього судити тим, хто ніколи не стояв перед цим вибором. 

У кожного командира є своє кладовище. Бо кожне рішення впливає на життя особового складу. У мене не раз були такі випадки, що потрібно евакуювати «трьохсотого» або забрати тіло загиблого, і треба відправити туди три або чотири людини. І ти починаєш зважувати ступінь ризику. Чи відправити чотирьох, щоб разом з ними той поранений загинув при ризиковій евакуації? А ці четверо залишаться живими? Це тяжке рішення, яке не кожен може прийняти. У будь-якому разі з цим рішенням потім треба жити. 

Ви воювали як піхотинець, але були у взводі ПЗРК, збивали літаки. З чого збивали? Скільки літаків вдалося дістати?

Збивали із переносних зенітно-ракетних комплексів. Це такі, що з плеча стріляєш, – «Стінгер» або «Ігла», «Стріла», вони працюють суто по повітряних цілях – ракетах, авіації. 

В Авдіївці ми працювали з самого «нуля», знищили 11 повітряних цілей. А взагалі за весь час мій взвод знищив підтверджених 22 літаки і два гелікоптери. 

Підтвердження – це коли літак упав за 5–15 кілометрів, і десь там наш дрон літає, відповідно, є відеофіксація. Раніше, у 2022–2023 роках, підтвердження отримували з перехоплень (розмов російських військових), або візуально, тобто сусідні підрозділи бачили і повідомляли: «О, бачу, упав і горить». Але не всі випадки мають таке підтвердження. Дуже часто ми бачимо: літак підбили, він падає десь на ворожій території, а підтвердити це ніяк. Тому підтверджених літаків у нас 22, але ми вели свій окремий рахунок. 

Зараз така робота стає все складнішою, бо з’явилося дуже багато дронів, вони нас бачать. Крайній літак, який збив наш взвод, – на рахунку покійного Тараса Дубини (помер у листопаді 2025 року від травм, отриманих під час виконання бойового розпорядження – «Главком»). Тарас збив його в районі Олександрополя влітку минулого року. 

Це коли був відомий «літакопад» на Покровському напрямку? 110-та бригада тоді звітувала про 31 збитий літак упродовж двох місяців.

«Літакопад», або «СУшкопад» – то в травні-вересні 2024 року на Покровському напрямку. Валера «Крос» з Тарасом Дубиною тоді працювали, Олександр з позивним «Яша»... Кожен по декілька СУшок намолотив. Так і назвали ту місцевість – Покровський трикутник. Це як «бермудський трикутник» – ворожий винищувач туди залітає і зникає.

Це злагоджена робота всього підрозділу, а не так, що ось летить авіація, ми вийшли і «від фонаря» шмальнули з ПЗРК. Є спеціальна група, яка проводить розвідку; аналізуємо, з яких азимутів заходить авіація, на якій дальності працює, як себе поводить у повітрі: нагло чи ні, новачки чи досвідчені. Командир розставляє на важливі моменти своїх бійців, взаємодіє з іншими підрозділами. 

Бувало так, що ми чекали по тижню-півтора свого вдалого пострілу. Заходила ворожа авіація, відпрацьовувала по піхоті НУРСами (рос. абревіатура, в перекладі некерований авіаційний снаряд – «Главком»), а ми сиділи разом з піхотою і вичікували. Тому що тільки тоді, коли точно бачиш, що можеш уразити, ти висуваєшся, робиш постріл і швидко виходиш. Якщо ви зробили постріл, то з цього місця найближчим часом не можна працювати, бо «прилетить». Можна знов спробувати хіба що через півтора-два тижні. 

«Кожному піхотинцю, який зараз заходить на позиції, треба давати Зірку Героя»

Героя України вам дали в 2024-му за оборону Авдіївки чи за збиті літаки?

Може, і за роботу в піхоті, і за керування підрозділом, і за те, що колись полонених взяв… За все сумарно, мабуть. Знаєте, кому точно треба давати Героя? Кожному піхотинцю, який зараз заходить на позиції і сидить там 70-100 днів і більше. Це люди, вибачте, скажу так, як у нас кажуть, – зі сталевими яйцями. 

Зараз у нас, на Запорізькому напрямку, щоб дійти до піхотних позицій, треба пішки з боєкомплектом, продуктами тощо, під ворожими ефпівіхами пройти 17 км. Це не по прямій, а посадками, криючись. 

У нашому батальйоні цієї зими був випадок, коли на позиції залишився один піхотинець і треба було до нього когось послати, а послати нема кого. І от один боєць, якому більше 50 років, каже: «Я піду». Його ніхто не заставляв, сам викликався. 

Цей чоловік проходив позиції моїх пілотів, вони пригощали його кавою ще й до кінця посадки допомогли дотягнути рюкзак, перехрестили – і далі він пішов сам. Зима, морозяка і він сам-один. Це практично квиток в один кінець. Аж на другу добу ввечері він дійшов на позицію. 

Вижив?

Через місяців півтора вийшов. Живий. Отаким людям я давав би Героя України. І таких людей я знаю безліч. Війна познайомила мене з неймовірно відважними людьми. 

Але водночас я бачив і зовсім інших. От, наприклад, у моєму взводі в Авдіївці був зрадник. Ми з ним, можна сказати, з однієї миски їли.

Точно знаєте?

Так, відбувся суд, я давав свідчення онлайн з фронту.

У січні 2023 року до мене в підрозділ прийшло поповнення – чотири бійці, і серед них Антропов Михайло з Києва. 26 років, юрист. На позиції не рвався, хоч казав, що сам хотів у ЗСУ, але на початку війни його не брали начебто по здоров’ю. Трохи дивний був, нічого не вмів робити, відлюдькуватий, все лежав у спальнику і щось у телефоні клацав. Міг вийти із бліндажа на позицію і забути автомат. 

На третій вихід на позиції на Донецькій фільтрувальній станції, коли ми навчали новачків роботі з ПЗРК, Михайло цей робить постріл зі «Стінгера» і знищує ворожий гелікоптер Мі-24. Машина крутиться, палає, падає. Через кілька днів з тієї самої позиції Вова з позивним «Грізлі» знищує ще один гелікоптер.

Я подаю Михайла на нагороду. Заслужив. І тут мене викликають до комбата. Двоє хлопців із контррозвідки СБУ цікавляться Антроповим і просять поспостерігати за ним. 

Минуло тижнів два, знов мене викликають на КСП батальйону. Ті самі хлопці з СБУ кажуть: так і так, є підозра, що на початку повномасштабного вторгнення Антропов здавав ворогу військові об’єкти в Києві і потім туди прилітали крилаті ракети. 90% вірогідності, що це саме він. Спитали, чи можу я бійця обережно відкликати з позицій, щоб він нічого не запідозрив. 

Я відвів його з позицій за містом в Авдіївку, в будиночок, з якого ми працювали антидроновою рушницею. У день, коли мали затримати зрадника, приїхав бус, хлопці в масках – як у кіно.

Прямо в Авдіївку бус заїхав, під обстріли?

Так! Я сам був здивований. Я їх проводив, бо до того будиночка на околицях треба ж було якось безпечно доїхати. У будинок ми заскакували під мінометним обстрілом. Я викликав Михайла умовним знаком, він вийшов, його «запакували» і відвезли в наш взводно-опорний пункт у підвалі, там був інтернет. Айтішник зразу ж перевірив телефон Антропова. «Так, – підтвердив, – це він. Фотографував військові об’єкти в Києві, передавав координати, був у групі «Новоросія».

Коли його виводили з підвалу, щоб везти на Київ, контррозвідники примудрилися мигалки на бусі включити. Видно, так у них заведено в подібних випадках. Але ж не в Авдіївці в квітні 2023 року! Я їх, звичайно, вкрив з голови до ніг матюччям, щоб виключили ті мигалки.

На який строк Антропова засудили, не знаю, не стежив далі за цим процесом. Пізніше подумав, що, мабуть, він зрозумів, що за ним ідуть по сліду, і вирішив сховатися на війні. Не вдалося.

«Від СЗЧ я стримую хлопців неофіційними відпустками»

Кажуть, у хорошого командира, який по-людськи ставиться до підлеглих, немає СЗЧ або дуже мало випадків СЗЧ...

Як немає?! У всіх є. У мене крайнє СЗЧ було – четверо бійців. 

Ми працювали в населеному пункті Солодке. У тумані ворог балочкою спустився вниз, наші пілоти вступили в стрілецький бій і відступили із села. Я чітко скоригував, кому куди виходити, на які азимути, через які посадки. Із Солодкого я їх витягнув, не було такого: «стояти насмерть». Але на другий день нам треба було зайняти інші позиції, і четверо пілотів відмовилися. Вони, як виявилося, давно хотіли перейти в іншу бригаду і пішли в СЗЧ (на той час ще можна було так переводитися). Наскільки я знаю, зараз вони воюють в інших бригадах.

У нашій роті ми завжди працюємо як одна сім'я, ніколи в мене не було так, що от я сказав, то отак воно і буде, крапка. Я завжди кажу: «Хлопці, можливо, в когось є інші варіанти, ви всі бойові, досвідчені, пропонуйте. Ми робимо одну справу». Звісно, останнє рішення приймаю я.

Коли люди втомлюються, вигорають, то як їх стримати від СЗЧ? Неофіційною відпусткою?

Так, я даю неофіційні відпустки на п’ять-десять днів, але дивлюсь по людині. Відпускаю під чесне слово. Кожен із них знає, що якщо він десь попадеться п'яний чи ще якийсь ексцес, то я його заднім числом подам у СЗЧ. Люди їдуть і повертаються. 

Люди справді вигорають. Недавно приходить до мене боєць, він у піхоті воював, має кілька поранень: «Васильовичу, мене вже все так дістало! Не можу. Піду в СЗЧ». Я говорю: «Друже, дивись, зараз 20-те число. Де-вешка (додаткова винагорода) приходить 24-26-го. Якщо ти сьогодні-завтра підеш у СЗЧ, то гроші за цей місяць втратиш. Крім того, пропоную тобі таке: зараз я дзвоню до комбата, ти через Армію+ пишеш рапорт на відпустку на 15 днів плюс дві доби на дорогу. Отримуєш де-вешку, їдеш у відпустку і спокійно собі на танцполі танцюєш з дівчатами. У тебе законна відпустка і де-вешка кишеню гріє – 100 тис. А потім повернешся і подумаєш, чи треба тобі в СЗЧ».

Хлопець відпочив, приїхав, сказав «дякую», воює. 

Є дуже різні випадки СЗЧ, різні мотиви, і їх не треба ставити всі в один рядок. Людина пішла в СЗЧ і потім сама повернулася чи його спіймали, та як би там не було, вона в строю і воює. Але починається паперова тяганина, і він місяцями не отримує грошового забезпечення.

Чому?

Дивіться, людину, яка прийшла до нас після СЗЧ, ми до себе в бригаду оформити не можемо, бо він у нас начебто у відрядженні. Ясно, що й платити ми йому не можемо. А в «старій» бригаді йому теж не платять, бо його вже немає в їхній документації. 

Звичайно, ми йому робимо нарахування – так, як колись у колгоспах закривали трудодні. В кінці місяця подаємо звіт у фінчастину батальйону, звідти – у фінчастину бригади, потім бригада робить доповідь у ДБР, звідти папери йдуть до Генштабу. І таким самим довгим ланцюжком спускається наказ «згори» донизу. Ця історія може тривати до пів року, і в цей період людина не отримує грошей. Це неправильний алгоритм, і держава має подумати, як скоротити цей шлях, бо це демотивує людей.

У нас у роті є спільна казна, з якої ми якісь гроші пхаємо цим хлопцям на цигарки, ще на щось – щоб людина трималася. Але ж це не вихід.

Минулого року у вас було складне поранення хребта. Ви могли списатися з армії. Але не списалися. Чому?

Лікарі казали, що я міг би отримати інвалідність. Я не захотів. 

Дехто вважає, що військові сидять на фронті за гроші. Не можу сказати, що я не люблю гроші, але там я точно не за гроші. Пам’ятаю, коли у квітні 2022 року теленькнуло на телефоні, що прийшла якась зарплата, ми з побратимами були дуже здивовані: виявляється, тут ще й гроші платять! Ми ж пішли захищати країну, а не заробляти. Відтоді за весь час я був два місяці на ротації у Смілі плюс кілька відпусток, а решта часу – на фронті. Може, я ще не вигорів до кінця.

Ну і в мене там багато моїх хлопців, я не можу їх кинути. Наприклад, Вова «Циган», з яким ми з перших днів. Нас таких у підрозділі залишилося двоє, на нас кажуть «динозаври». 

А ви не плануєте після війни продовжувати військову кар’єру?

Ще не знаю, але я про це задумувався. Вступив в університет «Україна» в Полтаві, вчуся економіці і праву заочно. Хочу отримати вищу освіту, і це не стільки задля офіцерського звання, скільки з особистих мотивів. Власне, я пройшов курси лідерства і маю отримати офіцерське звання цієї весни. 

До навчання мене великою мірою підштовхнув Тарас Дубина, мій друг, моя права рука. Я постійно відмахувався, що зараз не час. А якось він сидить і каже: «А коли ж час?». Я говорю: «Ну, мабуть, після війни». Тарас питає: «А після війни – це коли?». 

І на це питання немає ні в кого відповіді. Після війни – це коли? Мені здається, що за рік-півтора, як недавно говорили, війна не скінчиться. І навіть якщо буде перемир’я, а в Росії не станеться ніяких катаклізмів, вони невдовзі почнуть «другу серію» війни.

Олена Зварич, для «Главкома»