Ветеран і актор Єгор Бабенко: Цивільні психологи часто не можуть зрозуміти ветерана

«Кави хочете?» – питає Єгор Бабенко, зустрічаючи «Главком» на порозі реабілітаційного центру «Титанові». Вправно дістає картонний стаканчик і кутиками долонь, на яких немає пальців, швидко натискає кнопки на кавоапараті. «О, я вже давно призвичаївся все робити», – легко каже він, зауваживши сум’яття гостей. 

Єгору – 27 років. На початку війни під час удару росіян по Миколаївщині, де він служив у прикордонному загоні, він сильно обгорів. На лікування, реабілітацію і прийняття себе, нового, пішло два роки. З минулого року Єгор Бабенко грає в Театрі ветеранів і працює в центрі «Титанові» психологом. А ще веде сторінку в Інстаграмі, на яку підписані десятки тисяч людей. Він має сміливість розповідати про себе, й інколи це допомагає витягувати з безодні тих, чиє життя і тіло скалічила війна.

За спостереженнями Єгора, ветерани неохоче йдуть на контакт з цивільними психологами, бо ті не мають «окопного» досвіду для того, щоб їх зрозуміти. Загалом з нашої розмови постає сумна картина, про яку чомусь не прийнято говорити: цивільні в тилу і ветерани з інвалідністю живуть в одному просторі, але в паралельних світах. Ветерани нерідко відчувають неповагу та байдужість, а після недавнього побиття співробітниками ТЦК Артема Мороза, який на війні втратив обидві ноги, починають замислюватися навіть про власну безпеку.

Що хочуть ветерани від нас, тих, хто в тилу, і що ми можемо зробити для них, окрім якісних пандусів? 

«Батько теж має поранення, та, на щастя, не таке складне, як я»

Розкажіть, де ви зустріли війну і як отримали поранення?

Одразу після школи я пішов навчатися на офіцера-прикордонника в Академію Державної прикордонної служби. І плюс там можна було обрати паралельно ще якусь спеціальність. Я обрав напрямок психологія. Після закінчення, у 2020 році, підписав контракт і служив у Миколаївській області на морському кордоні.

Повоювати багато не встиг. З 8 на 9 березня 2022 року був приліт поруч з нашою будівлею. Кімнату, де я був, охопила пожежа. Я намагався знайти вихід, але був дезорієнтований: всюди полум’я, дим. Побратими допомогли якось вибратись на вулицю. 

Три місяці я пробув в Одесі, і вже звідти мене відправили за кордон. Фактично до кінця жовтня 2024 року лікувався в Іспанії. 

Але іспанським лікарям не вдалося повернути вам голос, ви майже не говорили. Голос повернули українські лікарі. Як це вдалося?

Проблема була в тому, що спочатку в трахею встановили протези, але через певний час вони почали шкодити. В Іспанії лікарі дістали три протези, а четвертий не змогли дістати. В Україні мені пощастило потрапити до кваліфікованих лікарів у Феофанії (урядова лікарня – «Главком»), і вони потроху, впродовж двох тижнів, витягнули видиму частину протезу. Після цього поставили Т-подібну трубку, яка в мене зараз стоїть, і внаслідок цього покращився голос. До того в мене був не голос, а начебто шепіт, такий шиплячий, тихий, ледь чутний…

Перед початком нашого інтерв’ю ви сказали, що ваш батько воює і теж був поранений?

Так, тато служить, але не на першій лінії, тому що в квітні 2022-го отримав поранення. На щастя, не таке серйозне, як у мене. 

Спочатку він був прикордонником. Коли я кажу про це, всі питають: «То ти пішов по стопах батька?». Ні, це він пішов по моїх стопах, бо я вступив в академію в 2016 році, а він вирішив піти на контракт у Прикордонну службу в 2017-му. Коли контракт закінчився, батько пішов служити у ДШВ, відправився на Донбас. Там і зустрів війну, під Авдіївкою. 

«Жорсткіше, ніж життя пожартувало з тобою, вже ніхто не пожартує»

Як ви стали актором в Театрі ветеранів? 

У перші дні 2025 року зателефонувала кастинг-менеджерка проєкту «Енеїда», пояснила, що Театр ветеранів планує такий проєкт, і що вони хочуть мене бачити в ньому. І ще сказала, що режисером проєкту буде Ахтем Сеітаблаєв. А мене свого часу вразив його фільм «Кіборги». Раніше я навіть уявити собі не міг, що зможу попрацювати з такою людиною, а тут мене безпосередньо запрошують.

А як театр дізнався про вас?

З інтернету. Я ще в Іспанії почав вести свій Інстаграм, розказувати свою історію. А в грудні 2024 року завдяки акції «Юнайтед 24» фотограф Микита Шандиба зробив різдвяну фотосесію на Майдані зі мною, моєю мамою та сестрою – вони якраз у той час були в Києві. Ці фото «завірусилися». Так мене помітили. 

І вже в січні відбулася перша зустріч в Кримському домі, на якій була присутня команда Театру ветеранів і потенційні актори вистави «Енеїда». 

Від початку Театр ветеранів планувався, можна так сказати, як терапевтичні заняття. Задум був – створити простір «театротерапії» для ветеранів, розвинути цей проєкт і запропонувати, так би мовити, інструкцію для розвитку ветеранських театрів в інших містах. Зараз можна сказати, що все виходить так, як планувалося, і це, я вважаю, успіх. 

Театр ветеранів поставив близько десяти вистав. Ви граєте тільки в «Енеїді». Чому?

Планується ще один проєкт, але про нього зарано говорити. Я хотів би зіграти ще в якійсь виставі, можливо, в іншому амплуа. Ахтем Сеїтаблаєв зараз знімає фільм «ГУР: код «Сікора» про спецоперацію, яку провернули наші спецслужби, і запросив мене та ще деяких хлопців з Театру ветеранів, ми знялися в окремих сценах. 

Нещодавно в рамках Тижня безбар’єрності був спецпоказ «Енеїди» для першої леді Олени Зеленської, прем’єрки Юлії Свириденко, урядовців. Судячи з фото, викладених дружиною президента в соцмережах, майже порожня зала. У вас завжди аншлаги, а тут виступ для кількадесят VIP-глядачів. Як ви і колеги до цього поставилися? 

Такі виступи, мені здається, теж потрібні. Можливо, не так приємно виступати, коли не весь зал заповнений… Але ж тут безпекове питання: під час війни навряд чи доцільно урядовцям, дружині президента прийти на звичайний показ вистави.

Було спілкування «за кулісами» після вистави? Про що говорили? 

Так, було спілкування після вистави. Я спілкувався, але не конкретно з Оленою Зеленською чи Юлією Свириденко. Говорив з людьми з Міністерства у справах ветеранів та Мінсоцполітики про проблеми ветеранів.

«Главком» був на репетиції «Енеїди» і бачив, як ви, ветерани-актори, жартуєте одне над одним, з яким гострим чорним гумором говорите про себе і свої поранення. Коли незрячий Андрій Онопрієнко говорить: «Бачу, тут вже всі зібралися», трошки так… мурашки по шкірі. Чорний гумор – це самозахист чи самодопомога?

Ми дуже багато жартуємо і на репетиціях, і на сцені, і взагалі в житті. Чорний гумор – один зі стовпів, який інколи тримає ментальне здоров'я і на фронті, і після повернення. Без нього нікуди. Знаєте, жорсткіше, ніж життя пожартувало з тобою, вже ніхто не пожартує. 

«Ветерани мають проблеми з адаптацією до цивільного життя»

Театр – це як хобі, а працюєте ви в «Титанових». Як називається ваша посада? 

Психолог-ментор. Перше знайомство з «Титановими» відбулось через кілька днів після того, як я повернувся в Україну. Я знав, що вони роблять протези пальців, що мене тоді дуже цікавило. Я приїхав, щоб зробити перші кроки в протезуванні, і познайомився з засновником центру В'ячеславом Запорожцем. Він сказав, що «Титанові» якраз шукають собі психолога, і от таким чином почалась наша співпраця. Через те, що тут чудове ветеранське ком’юніті, слово «робота» не дуже пасує, бо я сюди приходжу не тільки як на роботу, я сюди приходжу провести час з побратимами. 

Ви цікавилися протезами пальців, але не зробили. Щось пішло не так? 

Я потім зрозумів, що в моєму випадку вони не дуже й потрібні, бо я без тих протезів більш функціональний, ніж з ними. Протези створені так, що я не можу контролювати кожен палець: є певні хвати і все. А я вже приловчився жити з такими руками, які в мене є. Як каже моя дівчина, лапки. От я такими лапками вже багато що навчився робити. Інколи я можу використовувати це як виправдання, коли не хочу щось робити, наприклад, мити посуд.

З якими питаннями до вас як до психолога найчастіше звертаються ветерани?

Найбільше звертаються з тим, що от просто хочеться комусь виговоритись, але є певні перепони, через які вони це не можуть зробити з рідними, близькими. Дехто не хоче звертатися до цивільних психологів, бо ті часто не можуть зрозуміти ветерана.

Про що конкретно хочуть виговоритися?

Про все: про свої проблеми, моральний стан, про своє тіло.

Також багато хлопців звертаються до мене, коли мають проблеми з адаптацією до цивільного життя. Адаптація дається не завжди легко, тому що з боку цивільних є нерозуміння людей з інвалідністю, які повертаються з фронту.

Ви особисто відчували якесь негативне ставлення до себе, несприйняття?

Не сказав би, що часто, але загалом багато стикався з неприйняттям. Втім, бачу, люди не настільки сміливі, щоб сказати в обличчя щось нехороше. Це в соцмережах усі такі сміливі, що можуть написати будь-що. Але в цілому щодо ветеранів і людей з інвалідністю, звісно, існують певне неприйняття, відштовхування, якісь застереження, можливо, відраза, – не можу підібрати слово…

Що саме найбільше зачіпає ветеранів: відсутність гідної поваги, неможливість влаштуватися на роботу і призвичаїтися до нового життя?

Зачіпати може багато що. Першочергово – це те, що в нас у країні все створено для людей, в яких є всі кінцівки. Уявімо ситуацію. Військовий повернувся з війни і втратив, візьмемо не найгіршу ситуацію, одну кінцівку, нижню. У нього немає машини або він не вміє кермувати. Як йому добратись в інший кінець міста, поки немає протеза? Як йому піднятися на сходинку тролейбуса чи спуститися в метро?

У нас громадський транспорт не адаптовано до потреб ветеранів. Скільки станцій метро в Києві? 52. З них ліфт є лише на семи станціях.

І це ми говоримо про людину з ампутацією однієї ноги. А якщо ветеран на кріслі колісному, то що йому, сидіти вдома? Чи кожен раз їздити на таксі? До речі, в «Уклоні» стандартний автомобіль коштує дешевше, ніж інклюзивне авто. Тобто людина не по своїй волі втратила можливість нормально пересуватися, а ви замість того, щоб покращити їй життя, змушуєте платити гроші за ті обставини, які не залежать від неї! І так в усіх компаніях таксі, які пропонують інклюзивні авто. Хоч пропонують не всі.

Загалом у нас майже вся інфраструктура в плані інклюзивності на дуже слабкому рівні. Звісно, деякі свідомі бізнеси переймаються цим питанням і роблять все для того, щоб покращити інклюзію на своїх об’єктах, але загалом інфраструктура наших міст несприятлива для ветеранів.

Ви два роки лікувалися в Іспанії. Можете порівняти з їхнім досвідом інклюзії? 

Я лікувався в Барселоні і можу говорити тільки про це місто. Так от у Барселоні людина на кріслі колісному може сама, без сторонньої допомоги, виїхати з дому і доїхати, куди їй треба. На кожній станції метро є ліфт, в кожному поїзді є спеціальний вагон з пандусом. Те саме стосується автобусів: в кожному є спеціальна кнопка, людина натискає її – висувається пандус. Якщо потрібна допомога, виходить водій і допомагає. 

Тактильна плитка всюди, низькі бордюри, щоб на них можна було заїхати… У переважну більшість закладів людина може заїхати на кріслі колісному, спокійно провести час, випити кави і поїхати додому. І не треба просити сторонніх людей про допомогу.

Є такий блогер, ветеран Олександр Терен, у нього було шоу «Відвал ніг» на Ютубі, де він досліджував питання інклюзії. Одного разу приїхав він у Барселону, і з усіх закладів, які перевіряв на інклюзію, виявив тільки один, який не підпадав під ці стандарти. Як ви думаєте, який? Це був ресторан української кухні. Як це по-домашньому!.. Ти отримуєш не тільки домашню їжу, ти отримуєш «атмосферу дому», коли тобі ніяк заїхати в ресторан. 

Коли я спускаюсь в київське метро і бачу оці пандуси, схожі на американські гірки… Це імітація пандусів, не вистачає тільки напису: «В останню путь». Хай би ті, хто їх роблять, сіли на один день в крісло колісне, то вони вже через десять хвилин плакали б і просилися встати з того крісла. Є стандарти, яким повинні будувати пандуси, але мало хто дотримується цих стандартів.

Або візьмімо паркування авто на місцях, передбачених для людей з інвалідністю. Якщо якесь чувирло, яке не є людиною з інвалідністю, стане на таке місце, то йому навіть неможливо нормальний штраф виписати, бо законодавство передбачає дуже слабке покарання за таке порушення.

Проблему я бачу в тому, що ті чиновники, які за це відповідальні в державних органах, органах місцевої влади, переважно не є людьми з інвалідністю, ветеранами. Звісно, є і не ветерани, які працюють сумлінно. Але з того, що я бачу, більша частина чиновників досить байдужа. Коли сидить якийсь там міністр чи клерк у міністерстві, для нього війна стала буденним словом, він розуміє, що війна його не торкнеться, його сім’ї, друзів, то нащо йому це все?

«Ветерани з інвалідністю починають думати навіть про власну безпеку»

Нещодавно з Артемом Морозом, актором Театру ветеранів, трапився шокуючий інцидент: представники держави, конкретно – службовці ТЦК, збивають ветерана з ніг, б’ють його, попри те, що він на двох протезах. Як на це відреагувала ветеранська спільнота?

Для мене і для всіх моїх колег з «Енеїди», та загалом для ветеранів це шокуюча подія. Єдине, що ми могли зробити, – це підтримати Артема і надати цьому факту розголос, бо у нас в країні все працює тільки через суспільний резонанс. 

У ТЦК Шевченківського району Києва підтвердили, що це були їхні співробітники і що їм буде дисциплінарне стягнення. Схоже, саму справу хочуть, як то називається, спустити на гальмах і відмазатися тим, що відправлять їх на фронт. І це теж викликає обурення, бо виходить, що захист Батьківщини – це покарання для тих військових з ТЦК, які порушили закон.

А позиція поліції вас не обурює? Поруч була поліція, і поліцейські мовчки спостерігали й не втрутилися. Взагалі чому його спинили, якщо видно було, що це ветеран на протезах?

Це стандартна схема при оповіщенні: представники ТЦК перевіряють документи в супроводі представників поліції. Поліцейські просто стояли, спостерігали і в якийсь момент розвернулись і поїхали. Звичайно, це дивує і обурює.

Немає нічого незаконного в тому, що вони зупинили Артема. Але після того, як він представився, сказав, що він чинний військовослужбовець ще й показав, що він на протезах, вони (представники ТЦК) починають незрозумілі дії. Це дуже негативний приклад для решти суспільства. Буде дуже дивним і неправильним, якщо цю справу спустять на гальмах. 

Це демотивує всіх хлопців, які зараз захищають нашу країну, тому що таким чином влада показує, що поранені військові після повернення з фронту не будуть ніяким чином захищені. Як ми побачили у випадку з Артемом Морозом, навіть втрата двох кінцівок не є запобіжником від того, що тебе можуть побити представники ТЦК, і поліція на це просто закриє очі.

Війна триває, ветеранів у країні стає дедалі більше. Якими мають бути державні політики для того, щоб мінімізувати прірву між військовими, які повертаються з фронту, та цивільними, людьми в тилу?

У певних моментах справді прірва між цивільними і військовими існує. Цивільний не може осягнути весь пережитий військовим досвід, бо він там, в окопі чи бліндажі, в бою, фізично не був. Але якщо говорити про повернення військових, то тут багато залежить якраз таки від цивільних: як вони приймуть ветеранів. Наші співгромадяни повертаються з війни, вони захищали країну і багато чого бачили на війні такого, що краще б ніколи не бачити. І цивільним варто почати цікавитися, що вони можуть зробити для комфортного повернення та адаптації людей з інвалідністю після фронту. 

Все-таки це має починатися з відповідних державних політик, комунікації з суспільством, це довгий і складний процес. Це має бути системна робота, а не емпатія окремих громадян, чи не так?

Бачте, ми звикли казати: «От нехай влада зробить те чи те», але що конкретно зробив кожен з нас? Дуже часто кажуть: «Я плачу податки». Кажуть так, начебто героїзують цей факт. Ну, добре, що ти платиш податки, а що конкретно ти робиш для військових, для ветеранів? 

Ми не повинні сісти і чекати, поки держава щось зробить. А може, кожен з нас почне хоча би в своєму під'їзді цікавитись, чи не живе поруч ветеран і як можна покращити його життя? Як багато людей задумуються над цими питаннями? Думаю, з десятьох двоє.

Які кошти отримують від держави військові, що повертаються з пораненнями, інвалідністю? За що вони живуть, адже складно влаштуватись на високооплачувану роботу, маючи проблеми зі здоров’ям?

На щастя, з'являється все більше бізнесів, які зацікавлені в тому, щоб у них працювали ветерани, і готові надавати відповідні умови для людей з інвалідністю. Вони (бізнеси) розуміють, що у війську людина здобуває дуже багато цінних навичок, і цей досвід можна застосувати і в цивільному житті.

Наприклад, «Генерал Черешня», один з найбільших виробників дронів-перехоплювачів в Україні, надає багато робочих місць для ветеранів і людей з інвалідністю. Не сумніваюся, що «Генерал Черешня» робить це з власної ініціативи, з переконань, а не тому, що працівники з інвалідністю – це пільги в оподаткуванні.

Ви питаєте, за які кошти живе ветеран? Є одноразова грошова виплата за поранення. Є пенсія – від 20 тисяч для військових, сума пенсії залежить від різних аспектів: військове звання, вислуга років тощо. Але, наприклад, якщо ти живеш у Києві, то навіть якщо будеш отримувати 30 тисяч пенсії, цього не вистачить, і все одно ветерану треба працювати, щоб нормально жити. Особливо, якщо ще є родина, діти.

Побутує думка, що коли військові після війни повернуться з фронту, це буде особлива каста в країні, яка задаватиме тон, зокрема, і в політиці. Ви поділяєте таку думку?

Так, я вважаю, що буде окрема партія військових, потужні організації, створені військовими, які повернуться з фронту. Військових будуть намагатися підкупити інші політичні сили і залучати у свої списки, бо статус військового – це високий рівень довіри людей, тому певною мірою спекулюватимуть на цьому. А коли ти приходиш у цивільне життя, в тебе пенсія 25 тисяч і ти після поранення вимушений ще й працювати, то ти стаєш ласим до грошей. І легкість їх заробітку, умовно кажучи, в політиці для багатьох стоїть на першому місці. Тому будуть і ті ветерани, хто погоджуватиметься піти в якісь «мутні» політичні партії. Втім, думаю, будуть і цілком нормальні політичні партії, які складатимуться переважно з військових.

«Почав колекціонувати футболки футбольних клубів. Вже є дуже ексклюзивні»

Перед нашою зустріччю ви сказали, що у вас планується ще одна репетиція, танцювальний вечір. Ви не тільки граєте на сцені, а ще й танцюєте?

Це благодійний танцювальний вечір «Тріумф духу». Вже відбувся перший такий захід. Там, до речі, танцював Артем Мороз. Я був у ролі глядача. Тепер мене запросили з моєю дівчиною Люсією танцювати.

Ви будете танцювати саме з нею? Вона професійно займається танцями? 

Ні, вона не займається професійно танцями. І я танцювати не дуже вмію. Але ми з Люсією вже мали досвід – нас запрошували на Віденський бал, і ми там трошки підучилися. 

А де ви познайомилися зі своєю дівчиною? На ветеранських подіях?

Ні, ми познайомилися в Instagram минулого року.

Які у вас ще є захоплення поза танцями, сценою?

Мені дуже подобається футбол. Недавно я почав колекціонувати футболки футбольних клубів. Почалося з того, що капітан команди «Полісся» Руслан Бабенко побачив мене якось в Інстаграмі і написав, що хоче прислати свою футболку. А в нас же прізвища однакові. Я слідкую за Русланом Бабенком ще відтоді, як він грав у «Дніпрі», оскільки я сам з Дніпропетровської області й раніше вболівав за цю команду.

Це було так класно і приємно, що людина, яку ти бачив по телевізору, виходить сама на контакт і пропонує надіслати свою футболку.

Багато у вас таких персональних футболок у колекції? 

Поки не дуже багато, але є ну просто дуже ексклюзивні. Колись у мене брали інтерв'ю британські журналісти, і я вирішив бути трошки нахабнішим, чого мені не вистачало раніше, до війни. Я сказав: «А можете наступного разу, коли будете в Україні, привезти мені футболку будь-якого футбольного клубу?» Британські журналісти (здається, це було видання The Times) сказали: «Та без проблем! Яку тобі? Назви клуб». Я сказав, що «Ліверпуль», бо класний футбольний клуб, до того ж мій тато за нього вболіває. Мене спитали, хто з гравців «Ліверпуля» подобається, і я назвав Вірджила ван Дейка, це капітан клубу. І наступного разу мені дійсно привезли футболку, причому з підписом капітана Ліверпуля. Це було неймовірно! Мої емоції зашкалювали.

Пізніше у мене брав інтерв’ю німецький журналіст. Дізнавшись, що він з Берліна, я згадав, які є футбольні клуби в Берліні, і вже сміливіше сказав: «Можете привезти футболку «Герти»?». І він, блін, наступного разу привіз!

Тож якщо це інтерв’ю прочитають футболісти, буду дуже радий отримати від них футболку. Хоча… Може, краще було б, аби «Динамо» подарувало ворота дворовій команді?

Які ворота?

Знаєте, я живу в районі Конча-Заспи. Ні, не там, де елітні котеджі, я живу в звичайному районі. І в нашому дворі є обгороджений майданчик, ми його називаємо «клітка», де діти грають у футбол. Але на тому майданчику немає банально воріт. Хвилин за десять їзди від нас розташована база футбольного клубу «Динамо», і при всій його величі клуб не може поставити двоє маленьких воріт для пацанів з дворової команди!

То, може, вони не їздять по навколишніх дворах і просто не знають про цю потребу?

А чом би й не поїздити по дворах неподалік бази, не подивитися, де і як грають підлітки?! Узяти на себе таку невелику соціальну місію. Особливо з огляду на те, як «Динамо» зараз грає і які місця займає…

Олена Зварич, для «Главкома»