Командир десантного катера, Герой України Денис Чумак: Дурних ми не беремо. У нас складна техніка

«Коли я готуюсь до бойового завдання, мені страшно, але я просто не показую це людям. А коли вже вийшли на Дніпро, по мені працює ворожа артилерія, снаряди поруч падають, вода навколо кипить, то немає часу на страх, я просто працюю, і все», – спокійно розповідає командир десантного катера Денис Чумак. Йому 35 років. Він старшина 1 статті Військово-Морських Сил ЗСУ, але працює не на морі, а в річковій флотилії, у 26-му дивізіоні річкових катерів.

Минулого року Денис Чумак отримав Зірку Героя – за відчайдушно сміливі рейди з правого берега Дніпра на лівий, окупований росіянами: доставляв туди десант і забирав поранених. Здійснив 35 таких виходів, а потім пересів на інший катер і збився з ліку. «Мабуть, – каже, – ще з десяток бойових виходів було». Кожне таке завдання – як гра зі смертю. Чумак виграв.

Більшість цих бойових виходів відбулися від жовтня 2023 року по липень 2024-го. Саме тоді командування ЗСУ намагалося розгорнути на лівобережжі Херсонщини плацдарм для наступу (відомий за назвою села в тій місцевості – Кринки). Командир катера, який сам десятки разів ризикував тоді життям, не хоче ділитися своїми оцінками та рефлексіями щодо невдалої операції в Кринках. Каже, така оцінка буде доречною після війни. 

Які особливості бою на воді? Як відбувалася ротація за одну хвилину і як завдяки сміливості та професійності екіпажу вдавалося вивозити поранених з пекла плацдарму в Кринках?

«Цивільні судна «Укррічфлоту» були «мобілізовані» на військову службу»

Яка у вас була професія до великої війни і як ви потрапили в річкову флотилію? 

До війни я працював у будівельному магазині продавцем-консультантом. Це невелике місто Гірське в Луганській області, недалеко від Сєвєродонецька. У перші тижні повномасштабного вторгнення ми з родиною евакуювалися з міста, а в серпні я вже потрапив до війська по мобілізації. Через те, що строкову службу проходив у Військово-морських силах, мені запропонували у військкоматі: йде набір у річкову флотилію, хочеш? Я залюбки згодився і якраз потрапив на формування нашого дивізіону.

Отже, ви вже вміли водити бойовий катер? 

Ні, катером керувати я навчився не на строковій службі, а вже тут. Перший раз став за кермо – і поїхав. Просто в мене дуже добре все складається з технікою, можу їздити на будь-чому. Я колись працював на ЗІЛ-130, на тральщику, на напівпричепах-багатотонниках. 

А досвід строкової служби теж знадобився. До речі, під час строкової я мав досвід спілкування з росіянами, з їхніми моряками – бачив, як вони до нас ставляться. 

Це в якому році було?

Мене призвали весною 2009-го. Я був у Севастополі пів року і потім ще рік служив в Одесі. У Севастополі ми були в навчальному центрі, і неподалік був російський навчальний центр. І у нас завжди з ними виникали конфлікти. Якщо йде група українських військовослужбовців з навчального центру та група росіян зі свого центру, то, як правило, поліція дуже пильно супроводжувала росіян, щоб не було сутичок. 

З якої причини тоді виникали сутички? 

Та не було якоїсь особливої причини. Просто завжди між нами була недовіра, неприязнь. Нас зачіпало, що Севастополь виглядав як «русскій город», і їхні моряки поводили себе нахабно, наче вони в себе вдома. Це якраз ми почувалися так, як начебто ми у них в гостях.

У перший рік війни, коли утворилася річкова флотилія, у медіа були повідомлення про те, що на службу в ЗСУ «мобілізовані» цивільні судна, на які поставили кулемети, інше озброєння, броньований захист. Оригінальне рішення. Чи працюють вони ще й зараз?

Так, працюють і зараз. 

Пасажирські судна теж були «мобілізовані»? Це ті пароплавчики, на яких ми у мирний час їздили на екскурсії Дніпром? 

Є й такі, але, звичайно, їх відповідно обладнали.

Вам довелося служити на колишніх цивільних катерах?

Дуже недовгий період. Я майже одразу потрапив на малі швидкісні катери, що постачали союзники. Взагалі ж такі катери в союзників вважаються патрульними, але в нас використовуються як бойові. Потім служив на десантному катері, який спеціально розроблений під висадку десанту на малих глибинах. 

«Кожен наш вихід – це була гра зі смертю»

Це на такому катері у 2023-2024 ви доставляли десант на Кринки?

Я працював по Дніпру, возив десант і забирав поранених, бо до самих Кринок цей катер не дійде – він завеликий для такої річки, як Конка (притока Дніпра, що протікає вздовж села Кринки, що на лівобережній Херсонщині, – «Главком»). Конка – маленька, на ній могли працювати тільки маленькі човни – в основному, як у нас кажуть, «резинки», тобто надувні човни. І потім, до кінця 2023 року, Конка була дуже обстріляна росіянами – повсюди дуже багато поламаних дерев у воді, коряг. Я там фізично не міг працювати, бо катер великий і йому там немає місця для маневру.

Коли ми кажемо Кринки, маємо на увазі не саме село, а загалом плацдарм на лівому березі. Розкажіть про ваші рейди на лівий берег.

Я був… як вам сказати… ну начебто як таксі. Перевезення десанту, підвезення БК (боєкомплекту – «Главком»), евакуація поранених і загиблих. Це були різноманітні завдання. 

Ну не кожен «таксист» перевозить десант на територію, зайняту ворогом… Ви – надзвичайно смілива людина. Але колись же бувало страшно в тих рейдах?

Скажу відверто: коли я готуюсь до бойового завдання, от тоді мені страшно, але я просто не показую це людям. А коли починаю працювати, по мені вже працює ворожа артилерія, вода навколо кипить, то немає часу на страх, я просто працюю, і все. 

Не боїться тільки божевільний. Бо насправді кожен наш вихід – це була гра зі смертю. 

Скільки людей з екіпажу виходили з вами у такі рейди? 

На лівий берег я не брав весь екіпаж, щоб зайвий раз не ризикувати всіма. Бувало, що я працював ще й на іншому катері – типу Metal Shark, це патрульний катер, трохи менший від мого десантного. То ми на ньому навіть удвох ходили, коли треба було багато людей забирати з лівого берега – щоб людьми зайве не ризикувати і щоб вмістилося більше евакуйованих. А крім того, катер дуже сильно втрачає швидкість та маневреність, коли перевантажений.

Я завжди підходив до берега максимально близько, щоб прискорити вивантаження-завантаження людей. На ротацію виділяємо лічені хвилини, дуже короткий час.

А якщо доводиться брати на борт важких поранених, які на ношах, і їх не один-двоє, то як можна вкластися в ті лічені хвилини?

Якщо планується завантаження важких, ми беремо менше людей для висадки, шість-вісім чоловік, вони вискакують і одразу ж самі допомагають завантажувати ноші. Легші «трьохсоті» самі застрибують попри біль максимально швидко. 

Треба все робити супершвидко, бо дуже великий ризик ураження. Якщо у 2023 році були лиш мінометні обстріли та пара дронів полювала за нами, то на початку 2024 року вже літали над Дніпром рої FPV-дронів. 

Крайній мій вихід був улітку 2024 року, коли ми забирали останніх морських піхотинців з лівого берега.

Дорогою важливо дуже багато маневрувати, щоб не потрапити під вогонь. Ми ніколи не йдемо прямими лініями, ми завжди галсуємо, тобто зигзаги робимо. І чим хаотичніші ці зигзаги, тим краще, – це збиває противника з пантелику, і їхнім дронам та артилерії складно навестись на катер і вдарити на упередження, розрахувавши твою швидкість та напрям руху. Я бачив відео з моїм катером, зняте вночі з «Орлана». Сам катер не дуже видно, але чітко видно, що він іде, бо лишає тепловий слід, а також слід на воді. І на тому відео видно, як я іду зигзагами.

Кожен такий вихід – це дуже великий ризик для життя. Десь ти йдеш «на удачу», але все-таки важливішою є злагодженість дій екіпажу. І важливо, щоб не було паніки. Кожен з хлопців, що в моєму екіпажі працювали, знав, коли і що він робить, всі дії були злагоджені й відпрацьовані до автоматизму. Всі хлопці були дуже добре підготовлені.

«Коли ви потрапляєте до мене на борт, я ваш командир»

У чому особливості кермування катером за таких екстремальних ситуацій?

Почну з того, що взагалі катер складніше водити, ніж габаритний автомобіль, тому що він ходить не по жорсткій поверхні – це вода, треба відчувати її інерцію. І з урахуванням цієї інерції бачити дистанцію, на яку тобі потрібно скинути швидкість або зробити реверс, щоб катер відгальмовувався так, як слід. 

Вода – це відкритий простір, тут ніде сховатися, ти завжди як на долоні, тебе всі бачать. Якщо починається обстріл катера, то краще не вистрибувати у воду, бо не факт, що це шанс вижити.

Течією знесе? 

І течією знесе невідомо куди й потонеш, або мавік ворожий, який патрулює цю акваторію, побачить, і тебе скидами доб'ють. 

Я завжди пояснював десантникам: коли ви потрапляєте до мене на борт, я ваш командир, а не хтось із вашого підрозділу, – так воно і є, за статутом, – і ви повинні виконувати мої накази й не робити дурниць. У мене були випадки, коли йшов обстріл катера і десант намагався вистрибувати за борт. Це ті, хто вперше їхав на лівий берег. Вони сідають на борт заряджені, мотивовані, а коли починається обстріл, буває дезорієнтація, спроба вискочити у воду, в когось страх переходить у паніку, а паніка – це дуже погано в бойових умовах.

Десантники розуміють, що ворог стріляє по катеру, тому думають, що вистрибнуть і доберуться до берега і будуть живими. Але це неправильна реакція. Хлопці мої брали їх за барки та тягнули назад, на палубу. Лайка була, звичайно, матюки з обох боків: що ти робиш? на воді так не робиться!

Які ще особливості вашої роботи в таких бойових виходах? 

Була в мене прикмета така: якщо тебе ворог зустрічає, то робота буде більш-менш вдалою. Тобто коли я йду, але ще не вийшов на Дніпро, а по мені вже працює артилерія, то, з мого досвіду, це означає: вони знають, що ми йдемо, але не знають точно нашого місця перебування, тому працюють навмання. А коли ти йдеш до самої точки еваку або точки вивантаження і по тобі не стріляють, то значить, там буде таке, що мамо, не горюй. Тобто якщо по тобі зовсім не стріляють – це, швидше за все, свідчить про те, що тебе вже бачать, тебе «ведуть» і чекають, коли ти підійдеш до своєї точки призначення. І потім наростає, наростає кількість і щільність обстрілів. 

Але бувало таке, що дорогою по катеру було трохи скидів, трохи міномету, і вже дійшовши до точки, де треба забирати хлопців, бачу: висить над лівим берегом мавік. Ясно, що не наш. І тільки я підійшов до берега, хлопці починають вантажитися – починається масований обстріл. Хлопці залягли і лежать. Звісно, я трохи покричав: давайте швидко застрибуйте! Я ж розумію, що прилетіло невлучно, а значить, наступний приліт може бути вже по нас, тому треба супершвидко завантажуватися і рухатися. А хлопці, морська піхота, цього не розуміють, бо вони налаштовані на реакцію воїна на суходолі: якщо йде артобстріл, треба понижувати силует, ну тобто притиснутися до землі. На землі я теж би так само робив, але коли ти на воді, треба, навпаки, не завмерти, а рухатись, не стояти на місці. Тут інші способи реагування.

Того разу ми таки завантажилися й вийшли, але всю дорогу, до межі, куди могли досягнути ворожі міномети та артилерія, обстріли не припинялися. Вогонь був постійний. Я рулював, лежачи на палубі. Просто на палубі лежав, і збоку поглядав, куди рулюю. Рука ж до керма дотягується.

Усі вціліли?

У той вихід – так. Але цей шлях з правого на лівий берег наш дивізіон проходив не без втрат. У нас є хлопці, які загинули, на жаль. Одного разу я був у госпіталі, лікувався після поранення, мене замінив побратим – став за кермо мого катера. Він тоді загинув.

Ви отримали те поранення під час одного з таких рейдів? 

Так. Осколкове поранення у мене одне, а ще чотири контузії. Таких випадків багато, коли дуже близько поряд з катером, прилітає ствольна артилерія або міномет, FPV, або коли зачіпає катер – тому в мене багато контузій.

Скільки бойових виходів на лівий берег ви здійснили? 

Більше 35 виходів. Я після 35-го вже збився з рахунку, бо почав працювати на іншому катері.

«Щоб повноцінно навчити екіпаж, треба пів року»

Оскільки флотилія річкова, то ви і ваші побратими з дивізіону працюєте тільки на річках чи також і на морі?

Переважно на річках. Наші хлопці ходили раніше і до «вишок Бойка», і на острів Зміїний. Але я працював тільки на річці.

Не кожен день бойові виходи… У чому полягає рутинна робота командира десантного катера? 

А я віднедавна не командир катера – іду на підвищення, буду командиром групи катерів, передаватиму свій досвід, навчатиму, мотивуватиму. У нас дуже-дуже багато часу йде на підготовку екіпажу і окремо підготовку того чи іншого спеціаліста. Щоб повноцінно навчити екіпаж, треба пів року. 

Розумієте, екіпаж катера, коли він працює в бойових умовах, має бути єдиним організмом. Ти тільки глянув на кулеметника – він відразу розуміє, що ти від нього хочеш. Подивився на кермового або механіка – він вже знає, що йому треба робити. Дії екіпажу під час навчань доводимо до автоматизму. Також довго вчимо стріляти з катера.

Бачте, вести вогонь з укриття на землі і вести вогонь з катера – це зовсім різні речі. Коли ти на катері, то не цілишся, а працюєш візуально по трасерах, причому не вчепившись у катер, а стоїш на напівзігнутих ногах на борту. Бо катер хитає, і, відповідно, хитається корпус стрільця. Коли катер робить маневр, то це різні кути нахилу і, відповідно, різні сектори обстрілу. Це складно, і треба влучніше стріляти.

Зараз складно з мобілізацією всюди. Де річкова флотилія бере людей? За якими критеріями ви їх відбираєте? 

Мої критерії – це мають бути молоді рухливі хлопці. І не дурні. Дурних ми не беремо. Ми працюємо на складній, спеціалізованій техніці, новеньким треба зуміти в ній розібратися.

У дивізіоні є рекрутери, які займаються підбором людей по навчальних центрах, через ТЦК. Але в основному набираємо молодих людей, які закінчують спеціальні коледжі, де готують фахівців для судноплавства і дотичних професій. Багато випускників підписують з річковою флотилією контракт, аби служити за своєю спеціальністю, на яку вчився, працювати над тим, до чого готувався і йшов. Хлопці розуміють, що краще піти на службу за своєю спеціальністю, аніж потрапити потім у зовсім інші війська. 

У будь-якому разі ми нікого не тягнемо силоміць, тому що нам потрібні люди вмотивовані. У нас дуже дорога, спеціалізована і складна техніка, тому людина, яка до нас іде, повинна бути відповідальною і повинна хотіти працювати.

Хотілося б, щоб хлопці не боялися йти на катери та захищати державу, бо це не так страшно, як може здаватися. Страшно – це коли ти там не був (на бойових виходах – «Главком») і ти себе накручуєш. А коли починається справжня робота, тоді ти не думаєш про страх, бо нема коли.

Олена Зварич, для «Главкома»