Волонтери, що пахнуть хлібом
«Люди з ментальною інвалідністю не реагують на сирени»
Владислав Малащенко минулого року потрапив у рейтинг Forbes 30 до 30. Він знаний тим, що відкрив пекарню Good Bread from Good People, у якій під наглядом професійного пекаря працюють люди з ментальною інвалідністю: синдромом Дауна, розумовою відсталістю та аутизмом.
Власне, спершу метою Владислава було відкрити ресторан, проте виявилося, що це дуже дорого. Здаватися хлопець не збирався, тому погодився на більш реальний для себе варіант – пекарню. Власне, мрію відкрити заклад громадського харчування Малащенко не полишав: рік тому він збирався відкрити кафе, однак війна докорінно змінила плани молодого підприємця. Нині його пекарня працює не заради прибутку, а із волонтерською метою, випікає хліб для Збройних сил і українців на деокупованих територіях. Також підприємець взяв на роботу кількох вимушених переселенців.
Особливо щемливою є історія про те, як пекарня фактично дала нове життя хлопцю-сироті Міші з Краматорська. Він має ментальну інвалідність. Його забрали з Краматорська волонтери, які й привезли його до Малащенка. Міша практично не розмовляє, зате все розуміє, і швидко навчився допомагати у пекарні. Втім, лише наданням роботи хлопцеві Малащенко не обмежився: команда Good Bread знайшла дім для сироти і всіляко підтримує хлопця.
Від 24 лютого і по сьогодні пекарі Владислава виготовили вже понад 200 тис. безплатних буханців.
В інтерв’ю «Главкому» Владислав Малащенко розповідає про особливості роботи під час війни, враження від поїздок на деокуповані території, а також про співпрацю з особливими людьми.
В яких умовах ви зараз працюєте? Скільки у вас робочих місць?
Зараз з нами 25-30 осіб – це люди з ментальною інвалідністю та волонтери. Ми працюємо у Києві, у пекарні Good Bread from Good People і випікаємо хліб для деокупованих міст та селищ. Близько семи-восьми тисяч буханок хліба щотижня відправляємо до Харкова.
Чому ви вирішили працювати саме з людьми з ментальною інвалідністю і у чому особливість роботи з ними?
За освітою я лікувальний педагог (лікувальна педагогіка – система професійної допомоги, у рамках якої фахівці з педагогіки, психології, дефектології, медицини взаємодіють у підготовці та супроводі людини в освітньому процесі при безумовній повазі до людської гідності, – «Главком») і я хотів працювати на підприємстві разом із такими людьми. А враховуючи, що таких підприємств не було, я вирішив створити його сам. Почав ще п’ять років тому.
Чи складніше працювати зараз через, можливо, підвищену тривожність? Як ваші працівники реагують на сигнали повітряної тривоги? Чи не поменшало співробітників?
Ні, тільки побільшало.
Люди з ментальною інвалідністю ніяк не реагують на сирени. Вони до кінця не усвідомлюють, що таке війна, хоча багато хто з них жив під обстрілами. Вони взагалі не панікують і я не бачу якихось проявів стресу.
Ви працевлаштували кількох переселенців…
Так, я справді взяв на роботу до пекарні близько десяти переселенців.
Оскільки ви не працюєте у прибуток, як організоване постачання борошна та інших інгредієнтів? Де ви берете на них гроші?
У березні було складно щось знайти, зараз набагато простіше.
Ми нічого не продаємо, живемо тільки на пожертви. У нас є партнери, які нам допомагають, їх досить багато. З їхньою допомогою купуємо борошно, є компанії, які інколи надають нам його безкоштовно.
У вас багато благодійників?
Про нас знають, тому що ми були досить відомою пекарнею і до 24 лютого Коли почалося російське вторгнення, ми стали виготовляти безкоштовний хліб і спочатку робили це за свої гроші. Потім почали збирати кошти і якщо з березня до травня ми жили за перекази з України, то нині ми налагодили більш широку співпрацю з іноземними партнерами.
Середній наш донат по Україні – 200 грн, але дуже часто буває 2-5 грн, а буває і тисяча.
Ви розповідали, що возите хліб до Харкова і в область. У вас є своя вантажівка, чи, може, вам допомагають військові?
Ми зараз працюємо з «Новою Поштою», вона безкоштовно відправляє певну кількість нашого хліба до Харкова. Інколи возимо й самі, наприклад завтра їдемо в Ізюм та Лиман, в нас вже є два невеликих автомобілі, куди влізуть дві тисячі буханок хліба і ще якась гуманітарка.
Що вас найбільше вразило з побаченого на окупованих територіях?
Я не знаю, що вам сказати… Я багато вже чого бачив. Звичайно, це все дуже сумно. Ізюм повністю вигорів.
Ми бачимо, що ми робимо добру роботу – передаємо хліб і людям він дійсно потрібен. Ми робимо все, що можемо.
Чому люди звідти не виїжджають?
Тому що там їхній дім.
Я не можу сказати, що там лишилися молоді, частіше за все це люди зрілого віку, які тут народилися, і їхні батьки тут народилися. Ми їх закликаємо виїхати, кажемо, що у них буде холодна зима, що їм буде дуже погано. А вони відповідають: «Ми залишимось, бо це наша земля. Ми не поїхали звідси, коли тут були росіяни, не поїдемо і надалі».
Інфраструктура на деокупованих територіях працює, але працює так собі. Магазин якийсь є, але у ньому мало що є. Все дуже відносно. Дуже багато гуманітарної допомоги, тому люди щось отримують безкоштовно, а щось їздять купувати у Харків. Загалом ситуація вже набагато краще, ніж одразу після деокупації, в Ізюмі, наприклад, вже є світло.
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0
