Апокаліпсис в Японії. Записки очевидця

Теорія відносності дійсно відносна навіть щодо самої себе. Особливо це добре видно останніми днями в Японії. Коли тут відбувся перший, найстрашніший поштовх, я навіть не вийшов на вулицю і не заліз під стіл. Я просто стояв в кімнаті, намагаючись зловити свої колонки - єдину відносно нестійку річ у своєму помешканні в гуртожитку. Так, тоді в голову прийшла саме ця думка. За півроку перебування в Японії я звик до періодичних невеликих землетрусів. Маючи непоганий вестибулярний апарат, спочатку я був впевнений, що землетрус, як і завжди, швидко пройде. Через декілька миттєвостей я вже подумав, що точно пройде, до того ж вже зараз. Ще пізніше збагнув, що тепер пізно виходити, як і лізти під стіл (до того ж, там вже були мої колонки). І лише за мить до закінчення землетрусу я трохи злякався.

Злякався б більше, якби не мінімалізм моєї кімнати з її єдино нестійкими колонками. Вже згодом, побачивши зруйновані кімнати своїх друзів з заваленими важкими шафами, вирваними поличками, розбитими телевізорами та загалом повним безладом, я трохи задумався. До того, подивившись на вибиті вікна, завалений асфальт і зрушення плит (хоч і невелике), я задумався несвідомо. Ну, а ще раніше, дізнавшись про звалені з усіх поличок бібліотеки книги, які «мають тепер збирати не менше тижня», я посміявся. Посміявся зовсім не зі зла — просто стало весело, кожен на моєму місці тоді б посміявся. Адже все пізнається у порівнянні, і кожен міряв завдану шкоду своїми мірками.

Наприклад, мій товариш з Росії спочатку шкодував про зіпсований зразок в лабораторії, та звичні для п`ятниці партії гри на більярді зі мною. Адже вони могли бути скасовані через часткове вимкнення електроенергії. А потім, через кілька днів (коли ситуація на реакторах стала критичною), він вже шкодував про зіпсовану наукову кар`єру в Японії, про автомобіль, який доведеться продати за безцінь, про те, що все життя треба починати спочатку десь далеко від країни «сонця, що сходить».

Я ж у той печальний день лише тоді, коли дістався до телебачення (Інтернет тимчасово зник) та подивився новини, зрозумів, що треба подзвонити батькам. Картини на екрані, звичайно, були страшними. І я абсолютно розумію горе тих людей, які потрапили під головний удар.

Але не можу не сказати своє величезне «спасибі» ЗМІ. Зроблені ними репортажі насправді дійсно слугувати кращими посібниками для режисерів та сценаристів Голівуду. В їхніх сюжетах тільки страх, смерть, розруха та глобальний Апокаліпсис. Так, був страх, так, була смерть, так є розруха. Але ж не повний Апокаліпсис! Чому ніхто не говорив, що навіть постраждалі регіони постраждали іноді формально? Чому не показували на противагу розрусі більшість японських міст, що продовжували жити в нормальному режимі? Чому першими вони так наполегливо сіяли паніку і налякали тисячі людей? Невже лише заради рейтингу та прибутків?

На цьому фоні смішним, ні, вибачте, безвідповідальним прозвучала заява українського МЗС за 2 години після катаклізмів. «Серед українців Японії загиблих немає», - розповіли нам вітчизняні дипломати. Їх прагнення відрапортувати можна зрозуміти, але ж, напевно, в посольстві України в Японії працює Нострадамус. Бо коли вся Японія ще й близько не розуміла, що відбувається, а ситуація була абсолютно незрозуміла... наш МЗС уже знав, що жертв серед українців немає.

Мало кому сьогодні можна довіряти, навіть думати, що можна довіряти. Бо навіть люди, які щодня поводяться стабільно, стають зовсім іншими у критичних ситуаціях. Одні панікують і їдуть при першій можливості, кидаючи все та всіх. Інші просто сіють паніку серед населення, а треті лишаються до кінця, підтримують друзів й їдуть останніми. В звичайному житті ми могли б вважати когось із них покидьками, інших впевненими в собі й сміливими, добрими і щирими.

Але насправді все не так. У моїй Цукубі, науковому містечку за 60 км від Токіо та 200 км від Фукусіми, не сталося нічого жахливого. Сила землетрусу досягла 6 балів, але новозбудоване місто відбулося переляком: розбитими шибками, просілим асфальтом та розтрощеними квартирами. Нікого цунамі не кидало прямо на автомобілі, ніхто не падав зі зруйнованого мосту... Частково вимкнули воду, електрику, виникли тимчасові проблеми з продовольством та дещо більші з бензином. Але паніка, що виникла серед іноземців, була жахливою. На четвертий день студмістечко нагадувало покинуте місто. Відновили електро- та водопостачання, почали потрохи підвозити харчі. Але на вулицях можна було зустріти обмаль людей. Виглядало це гнітюче. І тільки ті, хто лишилися, ділилися харчами, давали ключі від квартири, щоб прийняти душ, зливали бензин в каністру зі своїх мотоциклів, або хоча б просто морально підтримували... тільки вони давали сили жити далі нормально.

Я не звинувачую і не возвеличую нікого, як дехто, наприклад, пишається показовим спокоєм та вірністю японців своїй країні. Бо у тім і справа, що це їхня країна, їхні будинки та їхні родини. Їм нікуди йти зі своєї землі. І їхній уряд допоможе їм (принаймні, більше, ніж допоміг би мені). Але якби вони опинилися поблизу Чорнобиля в 86-му, вони були б зовсім іншими. Я лише хочу сказати, що ми маємо бути більш людяними і добрими, особливо у важких обставинах. Під ми я розумію усіх людей, а не конкретно якусь націю. Не захищати грудьми тих, кого захищає бронежилет, але і не падати на коліна, ховаючись за його спиною.

Покинувши таки врешті свій регіон на напівзаправленому автомобілі, ми побачили зовсім інше життя. Таке враження, що одні японці просто не вірять, що з іншими можуть статися жахливі речі. Хоча губернатор Фукусіми звертався з проханням приймати біженців до всіх співвітчизників, ніхто особливо не переймається. Допоки грім не вдарить їх самих... Постраждалі навпаки сидять у себе і дивляться телевізор. Наступного дня вони робитимуть те, що там скажуть дослівно, мов роботи. Механічно, чітко і злагоджено. Бо якщо треба вдягати літню форму, то її треба вдягати. Навіть якщо на вулиці лежатиме сніг. В чомусь це добре, але в чомусь не дуже. При цьому я дуже шкодую тих, хто втратив все — будинок, родичів, майно (важко тут не це дивитися без сліз). Пишаюся тими військовими пілотами, що охолоджують реактори, отримуючи дози радіації, прекрасно розуміючи що вони роблять. Я пишаюся силою людського духу як такого. Але не якоїсь нації. Бо усі люди відносно однакові, хоча водночас, і такі різні.

Роман Лихограй, для «Главкому» з Японії