Що таке європейські цінності?

Більшість пропагандистів вибору на користь патріархально-бюрократичного устрою пострадянської Азії, яких чимало розплодилося на теренах мереж останніми роками під виглядом «євроскептицизму», як правило, глузують з поняття «європейські цінності». Чи можна їх помацати – питаються вони. В якій кишені вони знаходяться -- іронізують спраглі до російського газу «євроскептики».

Що ж, мабуть це питання і справді слід з’ясувати раз і назавжди. Як і роз’яснити нерозривний із ним «демократичний аргумент».

-- Спочатку формальний бік справи.

Стаття 49 (колишня стаття «O») Договору про утворення Європейського Союзу (TEU) або Маастрихтський договір визначає, що будь-яка європейська країна, яка поважає принципи ЄС може подавати заявку на приєднання до Союзу. У червні 1993 р. Європейська Рада у Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями, а саме:

політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин; економічного: дієва ринкова економіка;

«членського»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.

Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.

Співробітник Центру європейських студій Гарвардського університету Стелла Гервас у статті «Європейські цінності: між ідеалом, дискурсом і реальністю» (http://rethinkingdemocracy.org.ua/themes/Ghervas.html) зазначає (цитую із скороченнями): «У дійсності, пафос, що надається цінностям, з'явився недавно. Так, у Римському договорі 1957 року згадувалося лише «збереження миру і свободи». І тільки в «Єдиному європейському акті» 1986 року держави заявляли про «рішення разом сприяти демократії, ґрунтуючись на правах людини». В 2000 році Європейська Рада публікує політичну декларацію, «Хартію ЄС з прав людини», яка заявляє в преамбулі, що «народи Європи, встановлюючи між собою все більш тісний союз, вирішили будувати мирне майбутнє, засноване на загальних цінностях»(...) У статті 2 проекту Конституції 2005 року була сформульована їхня сутність: «Союз заснований на цінностях поваги людського достоїнства, свободи, демократії, рівності, правової держави, а також дотримання прав людини. Це цінності загальні для країн-членів співтовариства, яке характеризується плюралізмом, терпимістю, справедливістю, солідарністю та відсутністю дискримінації»

Тож, загальні цінності Європи – хоч і загальні, і допускають інтерпретації (чим і користуються адепти «керованої демократії») прості, як палиця. Але, припустимо, комусь вони і зараз незрозумілі. Тоді – нижче наведено простий перелік.

Легітимність влади на основі її виборності. Свобода політичної та економічної конкуренції. Рівність перед законом, суд рівних. Соціальна солідарність. Громадянські свободи (слова, совісті, друку, особистого життя). Захист навколишнього середовища. Захист культурної спадщини європейської цивілізації (сьогодні оновлюється у бік посилення через деструктивний вплив до-модерних ідеологій). Громадянськість (зокрема, демонстрована як активізм і нетолерантність до злочинних практик). Інтернаціоналізм.

-- Крапка.

По суті, поки що єдиний і відносний виняток у контексті свободи совісті робиться для держав, де християнство ще грає політичну роль, і абсолютно заплуталися у своєму важкому вбранні католицька та православна церкви, а в своїй демагогії – їхні конкуренти. Союзна еліта і справді поки не вирішила, більше від них користі чи шкоди. З цим і пов'язані то хрещення Блера, то атеїстичні набіги на Ватикан, правда, в основному руками, як вважають американські ультраправі, «п'ятої колони Європи в США» (тріумф цієї колони - президентство Обами), на кшталт Дена Брауна.

Якщо із цінностями тепер усе прозоро, то повернімося в інший бік – хто їх вороги, чого вони прагнуть, і чи реалістичні їхні цілі? Або, іншими словами, куди прямує сучасна демократична ідея?

Отже, хто ж схильний не довіряти демократії? Найбільше - обивателі усталених демократичних держав. Їхній здоровий гумор наші шукачі чорної кішки в темній кімнаті часто приймають за чисту монету і носяться з такими жартами, як з доказом власної рації. Тим часом, кепкування громадян демократичних держав зі свого режиму – ніщо інше, як поведінка вільної людини, чия освіта, спосіб життя дозволяють зрозуміти, що ефективна демократія аж ніяк не є конкурсом ерудитів або «Божим судом», що йому належить призначити на царство праведника без страху і докору.

Досить імовірно, що ерудит у кріслі правителя виявиться політичним імпотентом або демагогічним прожектером, а праведник без страху і докору - блискучим тираном, який замислив фізично знищити тих, над ким тяжіють страхи і кого саме й можна в чомусь дорікнути.

Тим часом, сенс демократії якраз полягає в уникненні насильства в умовах змагання за владу.

Зрозуміло, такому визначенню можна заперечити так, що передача влади в монархіях і теократії здійснюється ненасильницьким шляхом, від монарха до монарха спадкуванням, від жерця-правителя до наступника. Однак, як бачимо, тут йдеться лише про передачу влади, а не про владу взагалі, чи не так?

Безумовно, справно функціонуючі монархія і теократія містять передумови для мирного спадкування (зауважимо, що диктатури-тиранії ми не розглядаємо - вони такого механізму взагалі не містять, внаслідок своєї примітивності). Самодурство монарха у справно працюючих монархіях обмежено: в ранніх думкою землевласницької та військової знаті, в пізніх - бюрократією та її процедурами.

У теократії самодурство-самовладдя не може бути обмежене, оскільки лідер є свого роду пророком.

Ватикан нам тут доведеться виключити, оскільки незважаючи на те, що архієпископ римський (і всі вірні католики) вважає себе намісником Бога на Землі, його вибирає рада вищих чиновників церкви, які свої мантії теж аж ніяк не в спадщину отримали, і це так не одну сотню років. Ми не знаємо, чи проникає голос Господа крізь кардинальські шапки, але ніхто особливо не приховує, що того чи іншого свого побратима кардинали вибирають швидше з політичних міркувань. Тому, говорячи про теократію у Ватикані, ми аж ніяк не ставимо його в один ряд з державами інків, ацтеків, обожнюванням цезарів (що, чесно кажучи, взагалі з іншої опери), поняттям « державної церкви », історичним Тибетом, певними рисами політичної системи Ірану, ранніми мусульманськими державами.

По суті, це олігархія церковної бюрократії, на вершині якої знаходиться горизонтальне конкурентне співтовариство. У цьому і секрет стійкості папської держави.

Як показує досвід інків, теократія крихка: перший же «прокол» призводить до масового занепаду довіри до інституту держави і кривавої різанини, розпаду країни. Це й сталося із інками. Але, припустимо, теократія абсолютно застаріла.

Монархія подобається багатьом обгідалам демократії до тремтіння в стегнах. Ах, ці середньовічні романи, лицарі круглого столу, мушкетери короля і, нарешті, сімейство Романових в мундирах і ефірних сукнях, а бакенбарди Габсбурга, а вже повсюдна зачарованість англоманів Вікторією та Єлизаветою, куди ж без цього! Не будемо наводити буденний аргумент про засіле у попереку плебейство або латентний садомазохізм (який, до речі, може бути зведений до відносної безпечності для оточуючих певними методами, наприклад дозволом його носіям одружуватися між собою).

-- З плебейством-лакейством складніше…

Англійці підпиляли ікла своїм помазаникам ще в середньовіччі, а остаточно видаляли їх протягом півстоліття між 1640 і 1688 рр. У французів пішло на це 82 роки.

Проблема монархії банальна – порядний монарх попадається нечасто, хоч і не так щоб уже зовсім ніколи. Хрестоматійний приклад – це перша династія римських цезарів, Юлії - Клавдії, з яких лише двоє, Октавіан Август і Клавдій були розсудливими дбайливцями про державне та суспільне благо, тим часом як Тиберій, Калігула і Нерон та й, чого приховувати, сам Юлій, були соціально небезпечними елементами. Розквіт Римської імперії при Антонінах - наслідок відмови від фактичної передачі влади в спадщину, формальне усиновлення наступників, максимально підготовлених до державної справи та затверджених сенатом. Збій у цій системі - успадкування Коммодом трону Марка Аврелія (180 р.) - ознаменував проходження Римом свого зеніту. Утім, збій був запрограмований - від монарха залежить дуже багато, а значить, ймовірність випадковості занадто висока.

Іронія долі в тому, що багато доморощених антидемократів щиро не розуміють, що конституційна монархія в Британії - по суті своїй парламентська республіка, в якій монарх служить символом історичного правового компромісу, культурної єдності народів екс-імперії («британський світ», якщо завгодно), способом утримання Шотландії та Уельсу в складі Великобританії (з шотландцями все гірше і гірше виходить, але навряд чи вони відмовляться від роялістської символіки), статтею витрат в бюджеті і туристичною визначною пам'яткою.

Це багато, але тільки от у іспанського монарха, і того дещо більше реальних політичних повноважень. До речі, Хуан Карлос I є радіоаматором-короткохвильовиком, його позивний EA0JC. Тож із ним можна зв’язатися,якщо є бажання. Але спробу військового перевороту в 1982-му, як гарант Конституції і кавалер Великого хреста Пошани і Благочестя Суверенного Військового ордена госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського, Родоського та Мальтійського – король успішно придушив. Тоді лідер іспанських комуністів Сантьяго Каррільо вигукнув: «Боже, бережи короля!». І справді, конституційне правління і парламент -- понад усе.

А конспірологічне коріння дивакуватої версії про таємні рішення, що їх приймає Privy Council, помітне неозброєним оком, хоча - безсумнівно - у вузькому колі за чашкою чаю нормально вирішується набагато більше тонких питань зовнішньої політики, що ними так цікавляться носії хворобливої пристрасті до таємниць. Спеціально для них скажемо по секрету - на території Євросоюзу немає жодної реальної монархії, втім, не можна бути впевненим на всі 100 відсотків, раптом Андорра, Монако і Сан-Марино спільно і таємно вирощують у винних погребах якогось Карла, Фрідріха або Луї із бездоганними правами на корону Священної Римської імперії?! Втім, не будемо забирати хліб у Дена Брауна.

Не забуваймо, однак, про те, що буржуазна демократія розвивалася поступово, як у Британії, так і в США, лише поетапно охоплюючи, залучаючи нові й нові соціальні верстви. Вельми раджу, щодо початків демократії в Британії насолодитися спершу такими творами як «Змова паперів» і « Ярмарок корупції», що належать перу історика грошей Девіда Лісса. Дуже нагадує наші вітчизняні обставини, з тим лише виключенням, що всі ми все ж від народження наділені виборчим правом і народилися вже в століття телебачення.

І тут ми зустрічаємося з наступним « убивчим » аргументом розбещувачів люмпена і симпатиків кріпосного права: явна і неявна олігархія маніпулює свідомістю мас за допомогою ЗМІ, зумовлюючи їх вибір на виборчих дільницях!

У цьому випадку досить популярні приклади Росії 1996 і 2000 рр., коли олігархія - «семибанкірщина » згуртувалася навколо Єльцина, а потім його наступника. Що ж, перш за все, відзначимо, що тільки в Росії та СНД слова « політтехнолог » і « політтехнології » мають таку містичну конотацію таємної могутності і тлумачаться як управління людьми мало не проти їх волі шляхом чи не гіпнотичного переконання.

-- Російським - пострадянським за походженням є і потворне слівце «адмінресурс».

У загальновизнаних демократіях «політичний технолог» - другорядний штабний фахівець, а політична технологія - це в тому числі і така банальність, як розклеювання листівок і кампанія «від дверей до дверей ». Це функціональні визначення, ніяк безпосередньо не пов'язані з якимись ганебними вивертами.

Огидного і лукавого значення вони набули на пострадянському просторі, а якщо бути точним, то з російської подачі-96, коли виникли в контексті завдання переобрання фактично неадекватного політичного діяча, який повністю втратив підтримку суспільства і перетворився у функцію захисту створених розбійним шляхом капіталів від справедливої відплати в вигляді комуністичного реваншу.

Пізніше це поняття полірувалося, перетворившись на синонім високооплачуваного базікала, який полоще мізки телеглядачеві і читачеві, а також придумує для господаря або клієнта шляхи підкупу виборців, а то й прямої фальсифікації голосування на його користь.

Існує і красива версія про помсту перебудованим представникам номенклатури з боку перебудовчої гуманітарної інтелігенції, яка задушила перших в обіймах своєї незамінності у справі ушляхетнення їхньої убогої авторитарної клептократії стрункими ідеологічними концепціями і знущається над гальмівними правителями у своїх салонах.

Ці відверті і навмисні перекручування, як мені видається, сильно вплинули на психологію вітчизняних політологів і політичних журналістів, які видають за демократичну політику щось незрозуміле і радше анекдотичне з точки зору їх «західних» нібито колег, через що народилися і подальші мутації - « демократи » як якась окрема партія або тип поведінки, а то й група людей, причому поширилося досить одіозне використання цих понять як зневажливих і знущальних. Внаслідок чого політична мова пострадянського простору нині остаточно відокремилася від загальносвітової і являє собою « неперекладний набір метафор».

А по суті, будь-хто, згодний із тим, що влада повинна змінюватися, бути обмеженою законами, здобуватися на конкурентних, прозорих і відкритих виборах мирним шляхом - демократ. Демократами, незважаючи на популістську і алармістську риторику, є навіть порушник більшовицьких заповітів («парламентаризм - гра за буржуазними правилами!») є навіть зупинений судом у справі референдуму Петро Симоненко і віднедавна охочий до дорогих автомобілів Олег Тягнибок, найближчі прихильники якого з числа тих, що їх запрошують у студії національних телеканалів, виглядають все краще «упакованими» та вгодованими.

Зрозуміло, цей український «пердімонокль» не знімає питання, яке справді гризе сучасну демократію - а саме відкритість демократичної системи для організованої політичної участі носіїв антидемократичних поглядів, які, із тактичних міркувань, погоджуються з процедурою. Це неминуче зло, але чи виправданим є жорсткий німецький підхід, за якого служба із захисту Конституції прикриває тоталітаристські лавочки, подібно до того, як у багатьох країнах спецслужби пильно стежать за масштабами діяльності тоталітарних сект?

Особисто автор, пригадавши нинішній сумний угорський досвід, схиляється радше до другого. Тому що м'яка блокада « запаморочених » держав хоча і є стратегічно дієвою, але обумовлюється вбудованістю цієї держави в союзну систему.

-- Україна в цьому сенсі геть беззахисна.

Про Росію навіть говорити в цьому ключі було б, мабуть, безпредметно, оскільки, попри показову боротьбу із різноманітним екстремізмом, російська верхівка змушена спиратися на громадську думку, а вона все більше зсувається вправо, і це аж ніяк не « європейська правизна», а правоконсервативний популізм.

Однак, на відміну від більшості українських оглядачів, які все ж небезпідставно вважають, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання (з моєї точки зору, це - російське питання), я гадаю, що із зав'язаного на транснаціональні банки уряду нафтогазових мільярдерів щирих правих популістів вийти не може. Російський випадок - тут, мабуть, варто підвести риску під його обговоренням - не може виступати прикладом дискредитації демократії, оскільки Росія не є демократичною державою ще з моменту артилерійського розстрілу Верховної Ради РРФСР. Принцип було принесено в жертву політичній доцільності.

-- Насправді ж реальних проблем у сучасній демократії - три.

Перша полягає в тому, що центристів лякають соціально болючі рішення, а вони неминучі в період економічного спаду. Це стара проблема, і очевидного універсального рішення вона не має. Уточню: це не тільки страх перед непопулярністю в середовищі нижчих соціальних верств, а й (залежно від специфіки політичної системи) страх втратити прихильність великих партійних спонсорів, якщо уряд вирішить змусити заплатити і багатих. Маневрування між інтересами великих власників та масових галузевих профспілок - високе мистецтво. Але затягування реформ приводить до влади популістів (як пан Грілло в Італії або Януш Палікот у Польщі) і краху багатопартійної системи.

Друга проблема -- це «геттоїзм», занадто повільна асиміляція іммігрантів, до якої призвів мультикультуралізм, або скуповування лояльності нових громад соціальними подачками і м’якотілість у питанні відповідності «культурних засад ідентичності» цінностям Просвітництва.

І третя - відсутність наразі достатньої концентрації ресурсів і волі більшостей, а також майнових еліт класичних буржуазно-демократичних держав, їхньої спільноти, до поширення своєї базової моделі на всі території світу.

Тоді будівництво глобальної демократичної політичної системи було б логічним. І нехай із вільним вибором варварства тими територіями, чиї народи щиро плекають любов мас до варваризму. Не слід долучати їх до цивілізованого способу життя ракетами – досить відключення від технологічного обміну.

Вірю, що глобальна перемога європейських цінностей є неминучою, але ми ще навіть не на старті цього шляху. Тому слід подбати про власну країну.