Опозиція лишила Євромайдан напризволяще

Після вчорашнього феєричного дня, коли переповнений людьми Київ нагадував Майдан зразка 2004 року, понеділкове пікетування Кабінету міністрів виглядало жалюгідно.

Близько сотні людей мокнули під холодним дощем. Не розвівалися прапори (дощ же!), не запалювали протестувальників з трибун партійні лідери (дощ же!). не стелився понад бруківкою сльозогінний газ (дощ же!). «Беркут» явно переважав.

Але справа навіть не в кількості людей, і не в поганій, явно не революційній погоді. Найбільша проблема в тому, що Євромайдан почав захлинатися через відсутність бодай якогось плану дій.

Опозиція в останні роки під час масових акцій часто розповідає українському суспільству, що, мовляв, мало людей приходить на мітинги, нема громадянської свідомості, усього лише дві тисячі прийшло, то що ж ми зробимо? От якби було 100 тисяч, от ми б тоді… Доля пожартувала і дала опозиції жадані 100 тисяч. Далі що?

А далі, як виявилося, нічого особливого. Плану на випадок такого розвитку подій не виявилося ні в кого. Більше того: здавалося, що лідери опозиції навіть злякалися настільки великої і погано контрольованої маси людей. І що самі намагалися загасити стихійний революційний запал учасників акції. Їм геть не йшлося про те, щоб за класичною схемою брати телеграф і вокзал. Опозиція виявилася здатною лише принести сотні партійних прапорів і робити суворі мужні обличчя, стоячи на сцені під прицілом телекамер. Зате з огляду на дощ «Батьківщина» вчасно зорієнтувался і увесь понеділок роздавала учасникам акцій протесту білі дощовики з партійною символікою.

Ця риса абсолютно точно відтворює ситуацію, яка склалася під час акції «Повстань, Україно» 2002 року. Навіть місце те ж саме – Європейська площа. От тільки лідери опозиції геть інші на трибуні – нема ані Тимошенко, ані Симоненка, ані Мороза. Але нікуди не поділась розгубленість від того, що ось усі ці десятки тисяч людей чекають наказів, яких нема, а якби й були – то віддавати страшно.

Але у діях (бездіяльності) опозиції ховається неприємна для неї перспектива: якщо вся разом опозиція на свої акції не здатна зібрати і 10-20 тисяч людей, а спонтанна акція «фейсбучників» вивела на вулиці 100 тисяч – то, можливо, лідери опозиції тут ніхто, звичайні паразити? Питання лише в тому, коли це зрозуміють учасники протестів. Крім того, існує ризик, що одна з таких от акцій несподівано виллється у зміну влади, і діюча опозиція взагалі залишиться за бортом.

Наступне питання: скільки має тривати акція? Тримати цілий тиждень десятки тисяч людей на вулицях – задоволення дороге. Потрібні намети, їжа, біотуалети… Зрештою, натовп потрібно чимось розважати, інакше він стає некерованим. А це теж не безкоштовно: оренда сцени і апаратури, робота обслуговуючого персоналу, забезпечення ротації артистів і т.д. Вочевидь жодна з опозиційних партій не схотіла вбухати партійні гроші у цю довготривалу і непевну інвестицію. Лідери скромно обмежилися заповненням прайм-тайму усіх телеканалів своїми обличчями – і зникли.

Місце проведення акції теж має серйозне значення, але, здається, його обирали без розрахунку на тривале протистояння і кількість людей. Майдан Незалежності перетворився на Євромайдан, а опозиція з прапорами отаборилася на Європейській площі (яку, схоже, обрали перш за все через назву).

Нічого не заважало політикам просто приєднатися до Євромайдану. Але, по-перше, туди з партійними прапорами не пускали, а по-друге - хто з цих народних лідерів захоче коритися якимось там громадянським активістам? Ну, і не треба забувати про телевізійні камери.

Байдуже, що обороняти одну точку простіше, ніж дві або більше. Байдуже, що кожне місце акції вимагає додаткових фінансових, організаційних і людських ресурсів. А кинувши частину учасників мітингу на блокування Кабміну, опозиція розділила сили і ускладнила собі продовження акції. При цьому сам Кабінет міністрів насправді не має особливого значення, і штурмувати його – ідея безглузда. В будинку уряду нема нічого такого, що мало б значення для революції негайно. Якщо вже і є сенс штурмувати щось, то хай це буде, наприклад, Межигір’я або принаймні склади зброї Міністерства оборони.

Що ж стосується самих вимог, то їх спектр представлений як закликами до Януковича підписати Угоду про асоціацію, так і вимогами оголосити тому ж Януковичу імпічмент. Це свідчить про відсутність координації між різними групами мітингувальників, але також і відсутність розуміння, навіщо це все. Більшість цих вимог – заздалегідь нездійсненна. Ну, як наприклад, опозиція збирається оголошувати Віктору Януковичу імпічмент, якщо зробити це може тільки Верховна Рада – а там хазяйнують Чечетов і Тедеєв?

Але найголовніше – люди прийшли. І, якщо пощастить, вистоять до останнього. Не за партії чи партійних лідерів, і навіть не за євроінтеграцію. За право жити з високо піднятою головою.

{1-}

Віктор, 43 роки, науковий співробітник: «Вийти сюди – це мій громадянський обов’язок, як я його розумію. Це наш, можливо, останній шанс змінити щось у цій країні – продовжити європейський курс України, добитися відставки уряду, який нібито сам, без волі Януковича ухвалив це рішення (про призупинення євроінтеграції – «Главком»). Повірити у це, звичайно, неможливо. Але, слава богу, це сколихнуло народ, ми вийшли вперше так після помаранчевого Майдану і, сподіваюся, усе буде по-нашому».

{-2}

Леонід, 59 років, пенсіонер: «Ми не хочемо жити в кримінальному феодалізмі, не хочемо, щоб від спроб однієї людини сторгуватися, хто більше заплатить чи гарантує йому царство довічне у 2015 році, залежала наша доля. Справа не в тому, чи нас послухають. Він чхати хотів, йому Європа не потрібна – він не для того забирав Межигір’я, не для того вони мільярдерами стають за рік-два, щоб у Європі їх носом пхали, що це нецивілізовано. Але потрібно стояти, щоб люди підтягувалися, щоб у людей гідність прокидалася».

{3-}

Олеся, 28, Львів: «Я проти того, щоб мене й інших людей водили за ніс і думали, що вони самі зможуть вирішити нашу долю за нас. Особливо дратують скептичні зауваження Азарова. Так що я не стільки за Євросоюз, скільки проти Митного союзу і сучасної влади, яка ще поки тут сидить, але сподіваюся, що скоро піде. Багато людей розійшлося, бо чекають, що хтось за них прийде і все це зробить, але треба самому в собі цю віру шукати, приходити, агітувати інших людей».

{-4}

Людмила, 30 років, приватний нотаріус: «Я прийшла сюди для того, щоб моя дитина навчалася у Європі і нікуди від мене не їхала. Я хочу висловити свою позицію таким публічним тиском. На даний момент неможливо сказати, чи цього досить. Я мама, в декреті, покинула дитину на сусідку, а сама прибігла сюди, підтримую, чим можу».

Заглавное фото: Vladyslav Musiienko,Facebook