Паралельний світ Януковича: між Межигір’ям і Майданом

Круглий стіл, організований першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком нагадував сюрреалістичну виставу, яка не має нічого спільного з обєктивним станом справ. Адже якщо організатори вважають лідерами суспільної підтримки та моральними авторитетами, наприклад, запрошених до участі Ганну Герман чи Інну Богословську – це вже межує з абсурдом.

Та й сам круглий стіл перетворився на фарс ще до його початку. Леонід Кравчук спочатку заявив про те, що він пройде за участі усіх чотирьох президентів, глав церков, інтелігенції та громадськості. Але потім громадськості пісунули підозріло зрежисований «междусобойчик» чотирьох президентів, який не тільки не анонсувався – навіть транслювався у записі.

Вже навіть з одного цього факту можна було безпомилково зрозуміти, що усе це режисується з Банкової.

Вочевидь, президентська адміністрація в передчутті наближення моменту переговорів вирішила ініціювати їх самостійно, але через Кравчука, щоб видавалося як стороння ініціатива. Після столу на чотирьох це дозволило Януковичу перейти до наступного етапу «консультацій»: сформувати комфортний для себе склад переговорної групи. Туди увійшли Кравчук, Азаров, Рибак, Литвин, Симоненко, Кожара, Єфремов, Мороз, троє представників «студентства», інші «регіонали» та сателіти влади. Це виглядало просто смішно: за столом зібралися люди, сумарний політичний рейтинг яких коливається у межах статистичної похибки, а моральний авторитет у суспільстві настільки високий, що без охорони краще на вулицю не виходити. І ці люди збиралися вирішувати долю цілого народу з його революцією.

Якби опозиція погодилася покластися на рішення цього збіговиська – вона б могла спертися хіба на представників церкви.

Але лідери опозиції спізнилися, причому, схоже, що навмисно. Доки їх чекали – Ющенко про щось люб’язно розмовляв з Кучмою, якого колись називав батьком, а потім рівно девять років тому таврував зі сцени Помаранчевого Майдану. Намагаючись не потрапляти на очі, круг столу нарізав кола Михайло Кулиняк, якого навіть звичне запобігання перед Януковичем не порятувало від пониження з міністра освіти до завклубом – нехай клуб і називається палац «Україна».

Про участь Януковича у цьому круглому столі свідчили надзвичайні заходи безпеки, які супроводжували подію. У кореспондента «Главкому» пильні охоронці відібрали навіть подарований дочкою каштанчик, який багато років лежав у кишені сумки і за цей час не викликав стурбованості ані у охорони Кабміну, ані Верховної Ради. За мірками Януковича, навіть каштанчик тягне на «важкий тупий предмет» і розцінюється як терористична загроза.

Про те, що Янукович вже приїхав можна було зрозуміти з того, як заметушився Кулиняк. Янукович з Азаровим повагом пройшли доріжкою, охорона вправно розсувала журналістів.

Круглий стіл вирішили починати без опозиції – ще одне свідчення того, що це все повний фарс. Ну як можна обговорювати пошук компромісу між владою і Євромайданом, якщо троє лідерів Майдану навіть при цьому не присутні? Це – що завгодно, але не переговори.

Але Янукович не хотів переговорів. Взагалі, склалося дивне враження, що він або погано поінформований про події останнього місяця, або неадекватно сприймає дійсність. Президент почав, як завжди, з Угоди про асоціацію і причин, які змусили його відмовитися від її підписання.

На нього дивилися з погано прихованим здивуванням і насмішкою. Усім, окрім президента, було ясно, що мова давно вже не йде про одну лише Угоду, і що навіть якби він прямо отут на місці підпише її – Майдан не розійдеться і не пробачить. А заява Януковича про необхідність знайти і покарати винних у підготовці Угоди про асоціацію викликала сміх, адже він сам впродовж останнього часу неодноразово розповідав українцям, наскільки важливо цю угоду підписати.

Після Януковича Кравчук передав слово Азарову. Той так захопився перераховуванням збитків, яких зазнала і ще зазнає Україна від інтеграції з ЄС, що в кілька разів перевищив регламент і Кравчук навіть мусив йому про це нагадувати. Азаров поглянув на першого президента налитими кровю очима: «Якщо вам не цікаво, то я не знаю, для кого я це кажу». Присутні теж не знали.

Частину виступу Азарова застали і лідери опозиції. Їм умисно відвели місця за столом поряд з політичним лузером Петром Симоненком, який наприкінці політичної кар’єри втратив не тільки рейтинг, але й вождя.

З промови голови Кабміну опозиція, вочевидь, зрозуміла, що особливого сенсу в перебуванні тут не передбачається. Їхні виступи не відрізнялися оригінальністю, лише набором слів – про Майдан, про «беркут» та про ніч на 30 листопада.

Опозицію не слухали. Віктор Янукович робив вигляд, що щось пише, і навіть не підводив очей. Азаров старанно вивчав сторінку тільки-но прочитаної промови, а Богословська переписувалася з кимось смс-ками і поміхалася.

Зрештою Яценюк своєю безапеляційністю і категоричністю довів Азарова до нервового зриву. Голова уряду рознервувався, відкинув усю інтелігентську мішуру і в його мові зазвучало швондерівське «ти». «У меня хватит смелости, а вот ты прими решение, уйди в отставку», - істерив Микола Янович, нагадуючи усім відому народну казку про папєрєдніків.

«Ми вислухали обидві сторони...», - підсумував Кравчук після промов лідерів опозиції, чим продемонстрував повне нерозуміння ситуації. Адже соціологія показує, що лише 5% революціонерів вийшли на площу підтримати партійних лідерів, тобто не Майдан іде за опозицією, а вона – за ним. Однак громадськість, долю якої ці всі достойники намагалися тут вирішити, слова не отримала.

Далі мікрофон перейшов до другого ешелону. «Люди добрі, не їдьте до Києва, ми самі розберемося...», - агітував Олександр Мороз, хоча на минулорічних виборах люди недвозначно показали, наскільки дослухаються до думки Сан Санича, а оте претензійне «ми» викликало посмішку навіть у Кравчука.

«Подивіться, будь ласка, за вікно. За вікном – розколота нація, розколотий народ, криза...», - почав свою промову Віктор Ющенко. Він традиційно присвятив три чверті промови унікальним акцептам української нації, а потім несподівано заявив: «Я хочу виступити по суті» - і продовжив навантажувати присутніх образами і прикладами з історії.

«Я не вірю, що дитина, студент філологічного факультету, напала на чотирьох омонівців і побила. Я хотів би вірити, але не можу», - Ющенко так і не зрозумів двозначності сказаного, але це було єдине з його промови, що беззаперечно прийняв би Майдан, який, мабуть, теж би хотів у це вірити, бо якби студенти-філологи були здатні розкидати озброєних «беркутів» - революція вже давно перемогла б.

«І останнє, якщо в мене ще є трохи часу...», - Ющенко вочевидь планував зайти на нове коло акцептів. «Часу немає, але якщо останнє...», - меланхолійно підколов його Кравчук.

Так тривало ще досить довго. Опозиція терпляче вислуховувала «моральних авторитетів», чекаючи, чим це закінчиться.

Виявилося, що нічим. З’ясувалось, що цей круглий стіл був скликаний лише для того, щоб скликати наступний круглий стіл. Янукович не поступився ані міліметром, і не дав навіть натяку на шанс, що компроміс можливий.

Але цього можна було сподіватися. Ймовірно, опозиція про це добре знала, а проте все ж прийшла, щоб ніхто не міг звинуватити її в небажанні сідати за стіл переговорів.

Відтак в Україні нині залишається лише два центри, здатні впливати на ситуацію. Один з них знаходиться у Межигір’ї, але не здатен об’єктивно оцінити ситуацію. Інший – стоїть на столичному Майдані і ще багатьох майданах країни, але зв’язаний небажанням застосовувати силу.

А доля і майбутнє України – це і є той канат, який вони перетягують.