Чи треба звільненому Криму автономія?

Навколо кримської автономії із моменту її створення в 1991 році тривали  різноманітні дискусії про зміст та перспективи. Суперечки супроводжували не тільки періоди врегулювання «кримського сепаратизму» початку 90-х, конституційний процес у республіці в 1996–1999 роках, а й навіть у 2013 році окремі політичні сили, приміром партія «Свобода», виступали за проведення референдуму про скасування автономного статусу Криму. У мотиваційній частині таких пропозицій йшлося про неприпустимість існування територіальної автономії як такої в унітарній державі, про потребу перетворення автономної республіки на область. У свою чергу в представницьких національних інститутах кримських татар постійно йшлося про відсутність у кримській автономії будь-яких чітко артикульованих гарантій стосовно збереження та розвитку кримськотатарського народу як корінного, а також гарантованого права на внутрішнє самовизначення.

Подібні дискусії про автономію тривають і після окупації Криму. Зокрема, питання статусу, змісту автономії вкладається у формування бачення майбутнього Криму як частина міркувань щодо напрямів деокупації.

Сьогодні можна викоремити три підходи щодо автономії:

• «Залишити все як є». Адепти цієї позиції також вказують, що зміну статусу автономії може бути негативно оцінено більшістю в Криму, вони з пересторогою дивляться на майбутнє автономії в контексті трансформації, подекуди натякаючи на «сепаратизм кримських татар». Ці позиції ґрунтуються на складності процедур конституційної реформи, посиланні на твердження, що це насамперед юридичне, але не політичне питання;
• «Кримський півострів – область». Основа позиції – зміни в Конституції потрібні, але без будь-яких спеціальних державних інститутів на кшталт Верховної Ради Криму чи навіть спеціальної кримської конституції, йдеться про скасування автономного статусу – «звідки всі проблеми». При цьому прихильники цих перетворень не заперечують гарантії та розвиток соціокультурних прав кримських татар, у такій формі також можуть бути гарантії на розвиток кримськотатарської мови та культури, розвиток культурної автономії кримських татар, чи «національно-персональної автономії». Сьогодні про «національну культурну автономію кримських татар» активно говорить країна-агресор;
• Кримськотатарська національно-територіальна автономія у складі України. Йдеться про реалізацію права на самовизначення кримських татар, що зможе гарантувати розвиток мови, культури, політичне представництво кримськотатарського народу, комплексні права інших національних груп у Криму. У прихильників такої позиції визначальною є потреба відновлення історичної справедливості, адже свого часу кримську автономію 1921 року було скасовано після депортації кримськотатарського народу. Свого часу радянські документи часів перебудови, у 1989 році, зокрема постанова ВР СРСР, рекомендували відновити права кримських татар через відновлення автономії з урахуванням і їхніх інтересів, проте думку кримських татар під час формування конституції АР Крим не було враховано.

Назагал перші дві позиції – «залишити все як є», «півострів – область», – як правило, не передбачають можливостей реалізації права на представництво, затвердження національних інститутів кримських татар, йдеться насамперед про гарантії розвитку та реалізації мовно-культурних, освітніх прав в Україні, що також викликає неприйняття адептів кримськотатарської національно-територіальної автономії. У прихильників таких позицій існує низка застережень відносно того, що будь-які зміни статусу автономії можуть призвести до негативних політичних наслідків: запуску сценаріїв федералізації, парадів автономій інших нацменшин, завершуючи посиланнями на неприпустимість будь-яких статусів у контексті ОРДЛО. Існує ще й четверта група думок – «можемо ухвалити що завгодно, все одно Крим сьогодні не повернути». Вголос про це майже не говорять, але така «політкоректність» стратегічно передбачає сценарій Failed state, такий популярний у РФ стосовно України, – сигнал про готовність легко втрачати громадян та території.

Окрім цього існують найрізноманітніші політичні пазли, пов’язані зі складністю будь-яких голосувань у Верховній Раді, а особливо про зміни до Конституції. Президент Порошенко в травні 2017 року вказав, що готовий стати суб’єктом конституційних пропозицій, напрацьованих у рамках конституційної комісії, проте важливо знайти 300 голосів у парламенті, а це дійсно може бути проблемою з огляду на різномані перестороги депутатів та й певну непріоритетність кримських питань у парламенті.

Спроба відповідей на незручні запитання

Окрім позицій існує низка запитань та тверджень, чому реформи бути не може. Приміром, хіба в унітарній країні може бути автономія? За кримськими татарами на автономію претендуватимуть представники національних меншин в інших регіонах, а це шлях до федералізації. Тоді треба надавати особливий статус ОРДЛО? Як реформа допоможе деокупації?

Популярним є твердження стосовно неможливості існування будь-яких автономій у складі унітарної країни, водночас світова практика має багато прикладів, які спростовують подібне твердження. В унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці не мають суверенних прав, статусу державних утворень. Наприклад, в унітарній Іспанії існує 17 автономних територіальних одиниць, три з яких визначені як території з високим рівнем самоврядування для «народів» або «націй», – басків, каталонців та валенсійців. В унітарній Великий Британії існують Шотландія та Північна Ірландія, у 1998 році було створено власні парламенти у Шотландії та Уельсі, проводиться «політика деволюції» – делегування окремих повноважень з центру на місця. Унітарна Молдова має гагаузьку автономію, що якраз дозволило їй уникнути сценарію федералізації, який активно нав’язувався РФ.

Кримські татари – корінний народ України, він не є національною меншиною. Кримські татари, на відміну від національних меншин, не мають іншої національної батьківщини, цей народ сформувався як цілісність у межах кримського півострова. Твердження про корінний  народ проголошувалися з початку 90-х, Конституція України містить три посилання на корінні народи, але прийняття рішення зустрічало шалений спротив різноманітних громадських та політичних кіл – від комуністів до різних діячів, які вбачали в ухваленні такого рішення крок до кримськотатарського сепаратизму. Це почасти триває й сьогодні, зокрема говорять: зараз дай автономію – потім буде держава. Ця традиція мала корені в радянсько-імперському дискурсі, який цілеспрямовано робив з кримських татар народ-зрадник, знищив у 18-му столітті кримськотатарську державність, проводячи депортацію кримських татар 1944 року, створюючи умови для депортації в 18-19 столітті, запроваджував ідею по суті «російського Криму».

Відсутність материнської батьківщини, окрім іншого, означає, що можливостей для збереження та розвитку народу не відбудеться ніде, окрім місця, де він сформувався як цілісність. Будь-який народ має право на самовизначення, кримські татари говорять про вираження цього права як українську національно-територальну кримськотатарську автономію. Посилання в цьому контексті на національні меншини, які мають свої держави за межами України, не є коректним. Що не заважає розвивати дійсні гарантії забезпечення комплексних прав національних меншин в Україні, в тому числі й стосовно представництва. Безпідставні й посилання на «статуси ОРДЛО» в цьому контексті, бо в Луганській та Донецькій областях, на тимчасово неконтрольованих територіях, не існує якогось окремого народу, а війна – наслідок агресії та підживлення збройного конфлікту з боку РФ.

Існують побоювання, що при формуванні кримськотатарської національно-територіальної автономії Крим втратить «український зміст», зокрема деякі депутати висловлювали побоювання, що кримськотатарська національно-територіальна автономія не враховує права етнічних українців у Криму. Проте на півострові до окупації існувало сім українських шкіл, а українці практично були меншиною, права яких не було забезпечено. Політичне представництво протягом багатьох років здобувалося виключно завдяки політичним угодам з політичними інститутами кримських татар, в останній ВР Криму була фракція «Рух-Курултай». Адепти створення кримськотатарської національно-територіальної автономії вказують на обов’язковість врегулювання всіх питань взаємодії різних національних груп у Криму.

Про майбутнє

Так чи інакше, дискусії стосовно конституційних змін у Криму може об’єднувати солідарна думка, що обрана у 1991 році форма «Аавтономна Республіка Крим» фактично була задумана як територіальна автономія етнічної більшості та стала свого часу наслідком домовленостей комуністичних еліт, прорадянської більшості, що заклало апріорі прояви прорадянського сепаратизму та підвалини для окупації. Де-факто це була специфічна російська національно-територіальна автономія, в АРК фактично не виконувалось законодавство України про державність української мови, до 2013 року в Криму освіту російською мовою отримувало 89,4% школярів, у той час як українською і кримськотатарською – відповідно 7,3% і 3,1%. Представницьку владу в АРК – Верховну Раду – формували партії, які у виборчих програмах ставили вимогу російської мови як другої державної, артикулювали різні форми проросійської орієнтації. Так, за результатами виборів до ВР АРК лише п’ять мандатів зі 100 отримали представники партії «Народний рух України» (за списками якого балотувались і представники Меджлісу), яка у своїй виборчій програмі не експлуатувала проросійської риторики; решта демонстрували відверті проросійські позиції. Ще більшою мірою подібні характеристики спостерігались у Севастополі до 2014 року. За всіма ознаками це було місто зі статусом регіону, який представляв собою російську національно-територіальну автономію, без будь-яких балансів інтересів різних громад.

Дискутуючи про майбутнє, яке ми закладаємо тут і тепер, це потрібно враховувати та намагатися сбалансувати інтереси та повідомлення для різних груп співгромадян, позбувшись упереджень та стереотипів. Адже саме проактивна позиція – пропонувати, слухати та аналізувати, відхід від радянських наративів – допоможе змінам на краще.

Юлія Тищенко, УНЦПД