«Ми – не Європа. Але не гірші від неї». Ізраїльський кейс для України

Між двома країнами існує ціла низка зв’язків – релігійних, етнічних, історичних, тощо. Так, Україна, на території якої до Другої світової війни проживала найбільша єврейська спільнота в Європі, для Ізраїлю у певний історичний момент стала колискою єврейської культури та країною походження видатних єврейських діячів мистецтва, релігії та політики. Напевно, у світі немає іншої країни, у історії якої стільки представників політичної еліти мали українське походження – в Ізраїлі це президенти і прем’єр-міністри Іцхак Бен-Цві, Ефраїм Катцир, Моше Шарет, Леві Ешкол, Гольда Меїр, нинішній спікер Кнессету Юлій Едельштейн. Україна також є місцем зародження хасидського руху, а його послідовники щороку здійснюють паломництво до Умані, де похований один із засновників цього руху равин Нахман із Брацлава.

Своєю чергою, Ізраїль також був і залишається місцем паломництва українських християн, де, згідно зі Святим Письмом, жив і був розп’ятий Ісус Христос. Внаслідок кількох хвиль еміграції українського єврейства після розпаду Радянського Союзу між Україною та Ізраїлем зберігаються тісні міжлюдські контакти. Туристичний потенціал між двома країнами є таким, що з 2012 року, коли був скасований візовий режим, туристичний потік щороку зростає (приміром, у 2016 році на 13%), а найбільше авіарейсів з аеропорту «Бориспіль» виконується саме до Тель-Авіву.

Окрім того, в останні три роки в Україні Ізраїль дедалі частіше згадують як «трансформаційну модель» – країну, яка змогла досягти розквіту у стані перманентного збройного конфлікту, а також забезпечити власну безпекову самодостатність. Ізраїль увійшов до топ-10 країн, які були названі українцями в рамках загальнонаціонального опитування, даючи відповідь на таке: зовнішня політика якої країни має стати прикладом для України.

Але двосторонній порядок денний має і «зворотній бік». В історичному плані це спадщина єврейських погромів, а пізніше — Голокост, з якими асоціюється Україна у колективній пам’яті ізраїльтян.

У політичній площині обидві країни прагнуть підтримки одна одної на міжнародній арені: Україна — у протидії російській агресії, Ізраїль — у власному протистоянні з Палестиною. При цьому переслідування власних національних інтересів, а також залежність від ширшого геополітичного контексту не завжди дозволяє країнам послідовно виступати союзниками, а подекуди породжує взаємну недовіру і погіршення відносин. Відповідно, і ворогом для Ізраїлю є не Росія, а Іран та ХАМАС.

У відносинах з Ізраїлем узагалі не працює звична для України система координат, у якому орієнтиром є проєвропейський вектор розвитку і європейські цінності. Ізраїль, якого з Україною об’єднує Європейська політика сусідства ЄС, провадить щодо останнього політику, абсолютно відмінну від української. Як пояснюють ізраїльські дипломати, «Ми не говоримо, що Ізраїль — це Європа, і не хочемо бути в Європі. Однак ми працюємо так, щоб бути не гіршими від Європи». При цьому Ізраїль вважає єврейську культуру колискою «європейських цінностей» у сучасному, західному, розумінні, як запозичених з єврейської соціально-політичної традиції, зображеної у Старому Завіті (Торі).

Попри усі відмінності, Україна та Ізраїль є цінними партнерами. Для України, зокрема, відносини з Ізраїлем є провідником для ефективної та успішної політики на Близькому Сході. Для Ізраїлю Україна – цінний (потенційний або реальний) союзник.

Взаємні інтереси України та Ізраїлю збігаються у двох сферах:

1. Голосування на підтримку одна одної у міжнародних організаціях, передусім в ООН.
2. Державній політиці пам’яті: йдеться про визнання Україною своєї причетності до Голокосту, а Ізраїлем – Голодомору геноцидом українського народу.

Окрім того, Україна зацікавлена у приверненні ізраїльських інвестицій, а також запозичення технологій і високих стандартів у низці сфер, від сільського господарства до безпеки та оборони, а Ізраїль – у захисті єврейської громади в Україні від проявів антисемітизму.

Точки перетину

Політичний діалог: спільності, що роз’єднують

Ізраїль – особливий партнер України на близькосхідному напрямку. Варто лише зазначити, що динаміка двосторонніх відносин України з Ізраїлем є вищою, ніж з усіма іншими країнами Близького Сходу, Африки та навіть деяких країн-членів Європейського Союзу.

Так, президент Порошенко за останні три роки двічі відвідував Ізраїль з візитом, міністр закордонних справ України Павло Клімкін – тричі. Не менш інтенсивним є міжпарламентський діалог: парламентарі обох держав зустрічалися як в рамках діалогу на рівні міжпарламентської групи дружби, так і поза ним. Інтенсивність двосторонніх контактів сягнула апогею у 2016 році, на який припала річниця встановлення дипломатичних відносин між Україною та Ізраїлем. Тоді Україну відвідав президент Ізраїлю Реувен Рівлін, спікер Кнессету Юлій Едельштейн (вперше за 20 років), а президент Петро Порошенко зустрівся з прем’єр-міністром та за сумісництвом міністром закордонних справ Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу в Єрусалимі. Не менш високий темп спостерігався і на рівні бізнес-зв’язків і контактів між громадянським суспільством. Все це дозволяє стверджувати, що Рік України в Ізраїлі разом із урочистими заходами з нагоди 25-ї річниці встановлення дипломатичних відносин мали реальне, а не суто символічне наповнення. Подібна динаміка зберігається і у 2017 році: у травні відбувся візит українського прем’єр-міністра Володимира Гройсмана до Ізраїлю; готується також візит спікера Верховної Ради України Андрія Парубія.

Утім, така динаміка відносин спостерігалася не завжди. Імпульсів для посилення відносин було декілька, як символічно-історичного (роковини трагедії в Бабиному Яру), так і геополітичного (російсько-український конфлікт), а також інституційного (непостійне членство України в Раді Безпеки ООН у 2016-2017 роках) характеру.

Подія, яка чи не найбільше вплинула на формування зовнішньої політики України в останні три роки – російська агресія – зблизила Україну та Ізраїль. Однак йдеться не про зближення на знак солідарності у боротьбі зі спільним ворогом. Радше, Україна та Ізраїль опинилися у подібному становищі щодо відстоювання власних інтересів на світовій арені – передусім як держави, які перебувають у стані збройного конфлікту, а також у тому, що жодна з них не може у виявах підтримки вийти за межі, які встановлюють їхні власні національні інтереси. На цьому подібність закінчується: ізраїльсько-палестинський та російсько-український конфлікт мають занадто різний історичний бекграунд і будь-які паралелі були б щонайменше натягнутими.

Україна традиційно намагалася займати «збалансовану» позицію щодо ізраїльсько-палестинського протистояння, не солідаризуючись з жодною із сторін конфлікту на противагу іншій. Причиною цього були два протилежні «важелі»: «особливе партнерство» з Ізраїлем, з одного боку, та великий арабський ринок, з іншого. Іще одним фактором, який традиційно впливав на політику України щодо близькосхідного конфлікту, була позиція Європейського Союзу, з якою Україна намагалася координувати.

Зі свого боку, Ізраїль сприймає російсько-український конфлікт передусім з проекцією на власне безпекове середовище, у якому і так вистачає викликів – від протистояння з Палестиною до іранської ядерної програми та війні у Сирії. При цьому, Росію у такому середовищі офіційний Єрусалим сприймає не як ворога, а скоріше як «заклятого друга», який може за бажання порушити баланс сил у регіоні. Саме тому Ізраїль утримується від публічного засудження російської агресії, а також від запровадження санкції проти РФ. За словами ізраїльських співрозмовників, такі кроки, як засудження або введення санкцій проти Росії, можуть нести для Ізраїлю екзистенційні наслідки, на кшталт підтримки терористичних угруповань як-от Хамас або Хезболла.

В Ізраїлі також роблять свої висновки щодо російської агресії в Україні, посилаючись на недотримання Будапештського меморандуму як на прецедент щодо (не)дотримання міжнародних безпекових гарантій і наголошують, відповідно, на безсенсовності таких гарантій у разі згоди Ізраїлю на проголошення Палестинської держави.

Російський фактор також впливає на двосторонні відносини у сфері військово-технічного співробітництва. Відомо, що Україна не раз висловлювала зацікавленість у придбанні ізраїльського військового обладнання, зокрема безпілотних літальних апаратів (БПЛА) та засобів зв’язку. Однак у 2014 році угода щодо придбання ізраїльських БПЛА, погоджена оборонними відомствами, була заблокована МЗС Ізраїлю – як повідомляли деякі ЗМІ, через небажання дратувати Росію. Наразі Україна обирає постачальника засобів зв’язку і, з-поміж інших, розглядає ізраїльську компанію Elbit Systems. Попри подальшу зацікавленість України в ізраїльських технологіях, стримуючим фактором у налагодженні співпраці є тісні зв’язки ізраїльської і російської армій, а також разюча подібність продукції російського виробника до пропозицій Elbit Systems.

При цьому Ізраїль, також і з власного інтересу, виступає проти переділу кордонів і відкрито висловлює підтримку територіальної цілісності України. Так, наприклад, після анексії Ізраїль закрив своє почесне консульство у Криму, а після того, як депутат Кнессету Яков Марґі відвідав Крим, Кнессет виступив з публічною заявою про неправомірність таких дій (пізніше сам депутат визнав, що це був непродуманий з його боку крок). Ізраїль також надає допомогу у лікуванні та реабілітації українських бійців, які постраждали внаслідок участі в бойових діях на Сході, приймає українських лікарів на стажування в Ізраїлі, а також допомагає у впровадженні клінічних і тренінгових програм в українських військових і цивільних шпиталях.

Ключовим викликом для двосторонніх відносин і водночас одним з головних очікувань двох держав з обох боків є голосування в міжнародних інституціях  – йдеться передусім про Організацію Об’єднаних Націй. Як для України, так і для Ізраїлю вона є однаково важливою: для України – в контексті засудження російської анексії Криму та агресії на Сході, для Ізраїлю – з точки зору відстоювання власних інтересів у протистоянні з Палестиною. Представники обох держав визнають, що хотіли б бачити від іншої сторони більшу прихильність у голосуванні, однак дилема «національні інтереси versus особливе партнерство» і тут дається взнаки.

Так, приміром, з п'яти важливих для України голосувань в ООН 2014-2016 років Ізраїль чотири рази не брав участі у голосуванні. Під час критичного для України голосування резолюції щодо територіальної цілісності України у березні 2014 року ізраїльський представник був просто відсутнім – з ізраїльського боку це пояснили тим, що у той день весь ізраїльський МЗС страйкував. Тоді як Україна не раз дорікнула Ізраїлю тим випадком, для офіційного Єрусалиму така політика є втіленням ізраїльського «нейтралітету», на мові якого «утриматися» означає «підтримати мовчки».

Саме такої підтримки – мовчазної або й відкритої – очікує Ізраїль від України в контексті голосування у міжнародних інституціях –Резолюції ООН є інструментом постійного тиску на Ізраїль з боку міжнародної спільноти (часто з подачі арабських країн), а сама організація відома непропорційно великою кількістю резолюцій із засудження Ізраїлю щодо його політики поселень у Східному Єрусалимі та прав палестинців у порівнянні з будь-якою іншою країною світу. У середньому ООН приймає понад 20 резолюцій із засудження Ізраїлю на рік, тоді як, приміром, у 2016 році тільки шість критичних резолюцій Генеральної Асамблеї стосувалися інших країн світу (три – Сирії, і по одній стосовно Ірану, Північної Кореї та ситуації з правами людини у Криму). Позиція України під час голосувань щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту є незмінною: Україна виступає з засудженням політики ізраїльських поселень як такої, що суперечить міжнародному праву, і, вочевидь, після початку російської агресії дотримання цієї позиції стало для України ще більш нагальним.

Зі свого боку, Ізраїль бурхливо реагує на прийняття таких резолюцій, що позначається також і на двосторонньому діалозі з країнами, які їх підтримали.

Саме цим пояснюється дипломатичний скандал, який виник між Україною та Ізраїлем наприкінці 2016 року, на фоні розквіту дипломатичних відносини та напередодні запланованого візиту українського прем’єра до Єрусалиму. Саме тоді, після голосування України у складі Радбезу ООН за резолюцію 2334 щодо ізраїльських поселень на палестинських окупованих територіях, Ізраїль у відповідь скасував візит українського прем’єр-міністра Володимира Гройсмана (за іронією долі, першого українського посадовця-єврея, перед яким Ізраїль гучно зачинив двері). Попри оцінку усієї ситуації деякими коментаторами як «найбільший скандал за 25 років між Україною та Ізраїлем» та її високий медійний резонанс, насправді вона є скоріше уроком для розуміння ізраїльської дипломатії та подальшої розбудови відносин з цією державою.

Варто підкреслити, що «ляпас»  Україні від Ізраїлю не був суто українсько-ізраїльським конфліктом. Одразу після голосування Ізраїль оголосив про тимчасове припинення дипломатичних зв’язків з усіма країнами, які проголосували «за», - окрім України, це ще 13 постійних і непостійних членів Радбезу (виняток становлять тільки США, які утрималися). Інтерпретація ситуації як «скандальної» відбулася саме в українському середовищі через скасування запланованого візиту прем’єра. За словами ізраїльських співрозмовників, у цьому кроці Ізраїлю не було «нічого особистого» – тих самих заходів було б вжити і щодо, приміром, прем’єр-міністра Франції, якби його візит було заплановано на той самий час. При цьому одразу після голосування на першій же зустрічі в українському МЗС посол Ізраїлю запевнив, що реальна співпраця між двома країнами не зазнає змін -  підтвердженням цього є, зрештою, те, що візит Гройсмана до Єрусалиму таки відбувся у середині травня 2017 року.

Відомо, що Ізраїль неодноразово звертався до України з проханням утриматися під час голосування (до речі, за чотири дні до голосування резолюції 2334 Ізраїль дав голос «за»” резолюцію щодо ситуації з правами людини у Криму, у тексті якої відкрито засуджується анексія Криму Росією). Таким чином, Ізраїль намагався отримати від України бодай символічної підтримки. Однак з Києва так і не надали відповіді до голосування. Можливо, якби в українському МЗС чітко проартикулювали свою позицію напередодні голосування, Ізраїль поставився до неї з більшим розумінням. Окрім того, ізраїльська сторона з певною недовірою поставилася до великої кількості аргументів, які було озвучено з українського боку вже після голосування, - на думку деяких ізраїльських дипломатів, якщо називають так багато причин, жодна з них не є правдою.

Утім, було б несправедливо стверджувати, що Ізраїль цілковито позбавлений української підтримки. У низці випадків Україна голосувала відповідно до очікувань країни-партнера: наприклад, у 2009 році, проголосувавши в ООН проти резолюції із вимогою розслідувань злочинів щодо порушень прав людини, скоєних ізраїльтянами та палестинцями згідно з так званою «доповіддю Голдстоуна» під час війни у Секторі Ґаза. Також у 2011 році Україна утрималася при голосуванні за надання Палестині статусу члена ЮНЕСКО, у 2012 році не брала участі при голосуванні за статус спостерігача в ООН для Палестини, а у травні 2017 року не підтримала Єрусалимську резолюцію в ЮНЕСКО. Імовірність «прихильного» до Ізраїлю голосування зберігатиметься і в майбутньому – за умови, що резолюції не є чутливими для української ситуації та відповідного консенсусу серед західних держав.

Історичний діалог: Голодомор і Голокост

Точкою перетину взаємних інтересів двох держав є політика пам’яті одна одної, при чому за накалом пристрастей цю сторінку двосторонніх відносин можна порівняти хіба що з польсько-українським діалогом. Іншою спільною рисою, яка об’єднує українсько-польський та українсько-ізраїльський діалог, є те, що його ведуть народи-«жертви», що, відповідно, ускладнює дискусію, яка має не меті не тільки примирення, але й визначення винних.

Так, ключовою претензією Ізраїлю до України є визнання причетності українців до Голокосту. У свідомості ізраїльтян Україна і Голокост особливо пов’язані: під час Другої світової війни було винищено близько 1,5 млн українських євреїв, тобто кожну четверту (!) жертву Голокосту в Європі.

Певні кроки у цьому напрямку вже відбулися – президент Порошенко під час візиту до Єрусалиму 23 грудня 2015 року вибачився за причетність деяких українців до Голокосту, і це не пройшло непоміченим з боку Ізраїлю. Однак українська державна політика пам’яті (для якої, за іронією долі, саме ізраїльська модель вважалася взірцевою за часів Віктора Ющенка), продовжує бути постійним подразником для відносин з Ізраїлем.

Одним з перших кроків керівництва України, які не знайшли розуміння в Ізраїлі, було посмертне присвоєнння звання Героя України командувачу УПА Роману Шухевичу у 2007 році. Як ляпас Ізраїль сприйняв також і прийняття закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», який вшановує пам’ять ОУН та УПА, що їх, справедливо чи ні, Ізраїль вважає причетними до винищення євреїв під час Голокосту. Аналогічно, в Ізраїлі були шоковані відкриттям пам’ятника українській поетесі Олені Телізі, членкині ОУН та розстріляній нацистами у Бабиному Яру, на території заповідника. Виступ президента Рівліна у Верховній Раді, у якому він звинуватив ОУН у винищенні євреїв у Бабиному Яру, повернувся до України тим бумерангом, який був запущений у день, коли Верховна Рада проголосувала за низку декомунізаційних законів у присутності Броніслава Коморовського і що у Польщі було інтерпретовано як приниження польського президента.

Заява Рівліна стала для українців несподіванкою, а в українському МЗС була проінтерпретована як особиста позиція президента Ізраїлю. При цьому, особи, причетні до підготовки промови Рівліна, запевняють, що попередня версія заяви містила ще гостріші формулювання.                                            

З українського боку «каменем спотикання» у двосторонніх відносинах є визнання Ізраїлем Голодомору в Україні як геноциду українського народу. Те, що Ізраїль має «свою» катастрофу, парадоксальним чином не сприяє досягненню згоди у цьому питанні, а, навпаки, роз’єднує. Філософія розуміння Голокосту в Ізраїлі відрізняється від розуміння будь-якого іншого геноциду і полягає у інтерпретації Голокосту як катастрофи космічних масштабів і, що важливо, без будь-якої раціональної мети окрім як тої, щоб єврейський народ припинив існувати. Таким чином, визнання будь-якого іншого геноциду як такого для Ізраїлю означало б «тривіалізацію катастрофи».

При цьому в Ізраїлі відзначають, що у країні практично нічого не відомо про Голодомор (на відміну від, наприклад, вірменського геноциду) і, перш ніж навіть ставити питання про визнання Голодомору геноцидом, необхідно, щоб так вважали не лише ізраїльські парламентарі, але й громадськість. Так, Голодомор не вивчають ані в школах, ані навіть на історичних факультетах ізраїльських університетів. Заповнення цієї прогалини є критично важливим як для України, так і для Ізраїлю: як поширення знань про трагедію українського народу, але як і трагедію народу єврейського, представники якого стали жертвами Голодомору і подальших радянських репресій.

В Україні дійсно визнають, що активно почали працювати з ізраїльською стороною щодо питання Голодомору тільки у 2016 році. Зокрема, з ініціативи Почесного консула Ізраїлю в Західному регіоні України Олега Вишнякова, в програму ізраїльських парламентарів, що приїхали в Україну задля відначення 75-ої річниці трагедії у Бабиному Яру, був включений візит до «Меморіалу жертв Голодомору». Цей візит настільки вразив ізраїльських депутатів, що одна з учасниць делегації, віце-спікер Кнессету Нава Бокер, уперше в історії Ізраїлю внесла на порядок денний розгляду Кнессету пропозицію визнання Голодомору геноцидом. Пізніше пропозиція була знята через побоювання, що на її підтримку не знайдеться достатньо голосів. Однак вже цей прецедент є свідченням того, що за наполегливої роботи можна досягти суттєвого зближення позицій.

Економіка та інвестиції: нерозкритий потенціал

Одним із чільних інтересів України щодо Ізраїлю є залучення ізраїльських інвестицій та запозичення технологій цієї країни у низці галузей, а саме у сільському господарстві, ІТ та в оборонній промисловості (зокрема виробництві безпілотних літальних апаратів та у сфері кібер-безпеки). При цьому Україні йдеться як про технології виробництва, так і про роль держави у підтримці бізнесу і стартапів.

Наразі Ізраїль є важливим торгівельним партнером для України. Обсяг торгівлі товарами та послугами у 2016 році склав $861,7 млн, знизившись з позначки в $1 млрд, на якій обсяг взаємної торгівлі тримався в останні роки. При цьому експорт з України до Ізраїлю суттєво перевищує імпорт, у ньому переважають зернові, олійні, продукція борошномельно-круп'яної промисловості, цукор та кондитерські вироби; окрім цього, Україна також експортує чорні метали. За словами посла України в Ізраїлі Геннадія Надоленка, 50% ізраїльського хліба випікають з українського зерна. Саме тому Україна вже багато років веде переговори про зону вільної торгівлі з Ізраїлем, які президент Порошенко і прем’єр Нетаньягу домовилися завершити до кінця 2017 року.

Україна також зацікавлена запозичувати ізраїльські технології виробництва, що належать до найефективніших у світі: ізраїльський фермер виробляє продукцію, достатню для 95 осіб, в Україні аналогічний показник – 15. Поки що у цьому напрямку працює один проект на Півдні України, який із залученням канадських інвестицій та ізраїльських технологій спрямований на надання п’яти тисячам українських господарств оновлених систем зрошення. Ізраїль також сприяє розвитку сільського господарства в Україні, а також сфери охорони здоров’я, через стипендії державного фонду МАШАВ для українських підприємців, які дають можливість навчатися кращим ізраїльським практикам. За 25 років нею скористалися близько 700 українських фахівців.

Ізраїльські інвестиції в Україну сягають $50 млн, що становить 0,1% від загального обсягу іноземних інвестицій в Україні. Українські інвестиції в Ізраїлі узагалі відсутні. Прикметно, що ті ізраїльські підприємці, які таки ведуть бізнес в Україні (це сфери фінансової та страхової діяльності, операції з нерухомістю, будівництво, IT тощо), зазначають, що ізраїльський досвід конфлікту допомагає їм у веденні бізнесу, оскільки вони знають, що війна – не перешкода процвітанню  і приверненню іноземних інвестицій. Щоправда, поки що далеко не всі потенційні ізраїльські інвестори наслідують їхній приклад – за даними економічного відділу посольства Ізраїлю в Україні, за 2016 рік тільки три нові ізраїльські компанії прийшли в Україну.

На відміну від інших розвинутих держав, українці мало присутні на ізраїльському ринку у якості трудових мігрантів, оскільки іноземцям в Ізраїлі надзвичайно складно отримати легальну роботу. Винятки становлять державні квоти для певних національностей і певних спеціальностей – так, Україна зараховує до своїх дипломатичних успіхів те, що наприкінці 2016 року дві держави ратифікували угоду про працевлаштування українських будівельників із квотою на 20 тисяч осіб.

Хто є хто: групи інтересів та впливу

На рівні державних гравців ключовою особою, яка формує політику Ізраїлю щодо України, є прем’єр Біньямін Нетаньягу. Важливим стейкхолдером є також парламент, де за двосторонній діалог відповідають посадовці високого рівня – співголовою міжпарламентської групи дружби з ізраїльського боку є віце-спікер Кнессету Талі Плосков, а з українського боку відносини з Ізраїлем особисто курують голова комітету у закордонних справах Ганна Гопко та спікер Андрій Парубій.

Важливими фігурами, які впливають на вироблення політик, є посли Ізраїлю та України – відповідно, Еліав Бєлоцерковські та Геннадій Надоленко. Історія роботи на посольській посаді в Ізраїлі для Геннадія Надольного прикметна тим, що він очолив місію ще за президентства Віктора Януковича, однак після Революції гідності не був замінений. Під час Євромайдану він завоював довіру проукраїнських активістів, пішовши на діалог з протестувальниками, які вийшли у грудні 2013 року до українського посольства.

Ключовим недержавним стейкхолдером, який водночас і впливає на порядок денний двосторонніх відносин, і є її об’єктом, є громади: єврейська в Україні та вихідців з України в Ізраїлі. При цьому своєрідною “точкою неповернення” у ставленні обох громад для України стали події Євромайдану.

Варто відзначити, що в Ізраїлі мешкає близько півмільйона вихідців з України, що становить близько 7% населення Ізраїлю. Така кількість є співмірною з найчисельнішими українськими громадами Західної Європи, однак подальші паралелі не зовсім доречні: емігранти з України в Ізраїлі є не трудовими, економічними чи політичними мігрантами, а в першу чергу репатріантами, що приїхали до Їзраїльської держави як євреї, а не як українці. Як правило, такі громадяни ідентифікували себе скоріше з «пострадянським єврейством», аніж з Україною, і цікавилися подіями у колишній країні проживання хіба що на побутовому рівні. Однак після Євромайдану та агресії Росії ситуація до певної міри змінилася, і в Ізраїлі з’явилася спільнота громадян, які  почали активно допомагати Україні. Йдеться, передусім, про Israeli Friends of Ukraine, ініціативу небайдужих волонтерів, які організовували лікування українських поранених в Ізраїлі, стажування для українських лікарів, передачу пожертв та гуманітаної допомоги, яку авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» транспортує безкоштовно.  За три роки їхня діяльність поширилася також і на публічну та бізнес-дипломатію, наприклад, організацію інтелектуальних заходів на історичну тематику, культурних фестивалей «Етнохутір» та бізнес-заходів.

При цьому було б перебільшенням стверджувати про певну одностайну налаштованість російськомовних євреї в Ізраїлі – як проукраїнськи,  так і проросійськи. Ізраїльське суспільство існує у своїй власній, «близькосхідній» системі координат, у якому звичні для України ярлики та інтеграційні вектори не працюють, а українські реалії та виклики сприймають з проекцією на власні. Так, наприклад, навіть сприйняття російсько-українського конфлікту транслюється ізраїльтянами на власний, ізраїльсько-палестинський, при цьому розуміння у ньому «агресора» і «жертви» також відрізняється залежно від політичних переконань та симпатій кожної окремої особи: «якщо Ізраїль — це Україна, то Донбас — це Іудея і Самарія, а Крим — це сектор Газа. Але якщо Ізраїль — це Росія, то, відповідно, Україна — це Іудея й Самарія, і картина перевертається».

І навіть за цієї перспективи не так багато ізраїльтян взагалі мають будь-яку позицію щодо конфлікту в Україні. Так, опитування, проведене в Ізраїлі серед російськомовних громадян засвідчило, що це питання хвилює гранично малий відсоток ізраїльського населення. За даними, навединими доктором Зєевом Ханіним в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня», «на запитання, чи повинен Ізраїль обрати активну позицію в конфлікті між Україною і Росією, 4% респондентів відповіли, що Ізраїль зобов'язаний заявити про підтримку Росії, а 6% вважають, що єврейська держава має стати на бік України. Співчувають Україні, але вважають, що Ізраїль повинен зберігати нейтралітет, — 27% опитаних. Ще 13% поділяють позицію Росії, але вважають, що Ізраїль не мусить втручатися у цей конфлікт. І близько 50% не співчувають жодній зі сторін або не мають позиції з цього питання, не відчуваючи цю тему своєю».

Прикметно, що загроза російської пропаганди в Ізраїлі також не стоїть так гостро, як в ЄС чи на пострадянському просторі, - якщо вже йдеться про загрозу пропаганди, тут скоріше мають на увазі арабську. Попри те, що ізраїльські ЗМІ майже не пишуть про Україну, а російськомовні ізраїльтяни отримують інформацію з російських каналів, існує ще одне важливе джерело, яке має в Ізраїлі чи не найбільший вплив на формування громадської думки щодо подій в Україні – її єврейська спільнота. Через значну кількість знайомих і зв'язків в Україні принаймні частина російськомовних євреїв в Ізраїлі зрозуміла: російські ЗМІ відтворюють не повну картину. Це усвідомлення є настільки сильним, що, згідно з вищезгаданим опитуванням навіть серед вихідців з Росії є більше прихильнів України (23% проти 17%). Цей відсоток ще вищий серед вихідців зі Східної України (38% проти 9%).

Повна версія Аналітичної записки

Аудит зовнішньої політики: Україна-Ізраїль

(для перегляду документа натисніть на зображення)

Публікацію підготовлено у рамках проекту Інституту світової політики «Аудит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.

Автор дослідження: Катерина Зарембо

Читайте також:

Аудит зовнішньої політики: Україна-Австрія

Аудит зовнішньої політики: Україна-Угорщина

Аудит зовнішньої політики: Україна-Туреччина

Аудит зовнішньої політики: Україна-США

Аудит зовнішньої політики: Україна-Німеччина

Аудит зовнішньої політики: Україна-Італія

Аудит зовнішньої політики: Україна-Грузія

Аудит зовнішньої політики: Україна-Молдова

Аудит зовнішньої політики: Україна-Китай

Аудит зовнішньої політики: Україна- Білорусь