Як так сталося, що у «миротворчому плані» Расмуссена можна побачити згадку про Казахстан та Білорусь…
Аналіз поточного стану «регуляторів» світової безпеки та міжнародних безпекових структур має для України суто прагматичний сенс. Саме від ефективності Ради безпеки ООН залежить запровадження миротворчої місії на Донбасі, а від співвідношення впливу Заходу (НАТО, ЄС) та Росії на процес формування складу контингенту миротворців – рівень та вектор заангажованості «блакитних касок».
Втім наявні процеси не дають підстав для оптимізму. РФ активно намагається переформатувати систему міжнародної безпеки «під себе», а там, де це не вдається, – блокувати ухвалення невигідних для себе рішень.
Крим як демонстрація слабкості
Кремль почав демонстрацію неспроможності міжнародної спільноти ефективно вирішувати безпекові питання ще 10 років тому.
У серпні 2008 року Москва здійснила пряме військове вторгнення в Грузію, а потім визнала як незалежні держави окуповані грузинські автономії Абхазію та Південну Осетію. У результаті Тбілісі втратив реальну можливість в найближчому майбутньому повернути під свій контроль Сухумі і Цхінвалі, а Росія збільшила свою військову присутність та політичний вплив в Закавказзі.
Російська атака на світову безпеку десятирічної давнини не викликала не те що руйнування існуючого миропорядку, а навіть різкої реакції міжнародної спільноти. Втім не було зроблено й іншого, на що сподівалася Росія – ніхто не сів за стіл переговорів і не почав обговорювати події в іншій гарячій точці світу, в Косово.
Як відомо, на початку 2008 року косовська влада проголосила незалежність, яку в дуже стислі терміни визнали провідні західні держави. Москва відкрито об’єднувала косовське та абхазько-південноосетинське питання в один «пакет» сучасних проблем миропорядку, але на Заході цієї ідеї не сприйняли. В результаті Косово визнали понад 100 країн, більшість членів ООН, але все одно залишилося частково визнаною державою, тоді як Абхазію та Південну Осетію визнала, фактично, лише Росія. Можна, звичайно, і це назвати «обміном», але з дуже великою натяжкою.
Анексія Криму 2014 року відкрила новий раунд «великих, але віртуальних» переговорів між Москвою з одного боку, та Брюсселем, Вашингтоном, Лондоном, Берліном та Парижем з іншого. Уявний баланс, який нібито встановився з 2008 року, було в односторонньому порядку зруйновано. Причому за новим, значно зухвалішим сценарієм, про який ніхто в Європі не згадував із Другої світової війни – відбулося не сепаратистське відділення якоїсь частини держави, не одностороннє оголошення нової незалежної країни – Крим було приєднано Росією до своєї території, анексовано, а це вже зовсім інший рівень виклику нормам міжнародного права.
Світ, як ми знаємо, відповів Росії на її зухвале нехтування міжнародним правом санкціями, але чи можемо сказати, що Москва через це відмовилася від своєї загарбницької політики щодо України? Напевно, світовій спільноті вдалося зменшити апетити Кремля та попередити подальшу російську інвазію, вже на Південному Сході України. Але «вигнати» Росію з України, відновити фактичну територіальну цілісність Української держави так і не вдалося.
Отже, анексія Криму принесла Путіну одині з тих результатів, якого він прагнув, а саме – продемонструвати світу, що система світової безпеки не працює так, як вона це має робити.
Хто не проти Асада?
Через чотири роки після анексії Криму та початку війни на Донбасі світова система колективної безпеки залишається практично в тій точці відліку, на якій вона була наприкінці лютого 2014 року. На «вершині» цієї «безпекової піраміди» розташована Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Саме цей орган несе головну відповідальність за підтримання миру на планеті, водночас держави-члени ООН погоджуються підкорятися рішенням РБ ООН і виконувати їх. Але в умовах, коли серед постійних членів Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй є держава, яка сама є порушником або головним союзником порушника, механізм захисту миру у всьому світі закономірно дає збій. Прикладів цієї «пробуксовки» навіть за нашого життя було вдосталь, але є і зовсім свіжий.
Нещодавно голова Постійного представництва США Ніккі Гейлі прямо заявила, що Башар Асад використовував вето, яке РФ постійно накладала на резолюції з осудом Сирії як «зелене світло» для застосування хімічної зброї. За даними США, сирійські урядові війська застосовували хімічну зброю щонайменше 50 разів під час збройного конфлікту в країні, який триває від 2011 року. Позаминулого тижня через хімічну атаку в місті Дума загинуло декілька десятків осіб, включаючи дітей.
Гейлі в своєму виступі тоді попередила, що Сполучені Штати не дозволять режиму Башара Асада надалі застосовувати хімічну зброю для «масового вбивства». Що було далі – ми знаємо: США, Велика Британія та Франція завдали «точних ударів» по сирійських військових об’єктах, які використовувалися для виробництва хімічної зброї.
Прем'єр-міністр Великої Британії Тереза Мей наголосила, що це був єдиний варіант реакції Заходу на ситуацію, яка склалася у Сирії, тому що альтернативи застосуванню сили проти сирійського уряду не виявилось через позицію Росії у РБ ООН - постійне вето росіянами резолюцій щодо Сирії.
Фактично, в умовах, коли Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй виявляється паралізованою, частина членів ООН вимушена здійснювати свої власні миротворчі операції проти диктаторів, що застосовують зброю масового знищення, проводять етнічні чистки, здійснюють інші злочини проти людяності. Задля впровадження таких силових дій, як ми бачимо на прикладі останньої сирійської операції, формуються союзи, які не тотожні наявним військовим блокам. Так, у військових діях проти Сирії відмовилися брати участь декілька членів НАТО, наприклад, Греція.
Греція, Туреччина…
Для України ретельне вивчення складу таких ситуативних союзів є дуже важливим – країни, які є членами НАТО, ЄС, але не підтримують політику США, мають всі шанси увійти до складу миротворців на Донбасі. (Якщо, звичайно, угоду про цю місію буде досягнуто).
Наприклад, колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен в своєму баченні формату миротворчої місії ООН на сході України особливо наголошував, що серед миротворців можуть бути представники країни, яким довіряють як західний альянс та Україна, так і РФ. І це не тільки країни Латинської Америки або Монголія та окремі члени СНГ - Казахстан, Білорусь. Це і представники ЄС Швеція, Фінляндія, Австрія, Греція. Остання є навіть членом НАТО, але одночасно дружною до Росії.
Частину цього списку серед країн ЄС пізніше підтверджував і президент Петро Порошенко. А буквально на днях до цього гіпотетичного переліку додався ще один учасник Північноатлантичного альянсу – Туреччина.
Факт наявності Греції та Туреччини в гіпотетичному «списку» країн, які відносяться до західного світу та/або західної системи безпеки, і одночасно є якщо не дружніми, то не ворожими до Росії, має значення не тільки для складання переліку учасників можливої миротворчої місії на Донбасі. Навіть обговорення того, що в НАТО, є країни, які мають іншу точку зору на принципове питання щодо визначення «недрузів» Альянсу, вже викликає думки про ефективність таких об’єднань. А якщо згадати про наявність протистояння членів НАТО Туреччини та Греції на грані силового сценарію, то питань з’являється ще більше.
Параліч або криза
Отже, як сьогодні діють органи міжнародної безпеки?
РБ ООН може в будь-який момент бути паралізована через вето одного з членів, водночас це стається в обов’язковому порядку, якщо мова йде про ситуацію, на яку члени Радбезу мають протилежні думки.
В НАТО констатуємо наявність розквіту плюралізму, що «паралічем», звісно, не загрожує, але може створити ілюзію слабкості Альянсу у його недоброзичливців та намагання перевірити його на міцність.
На цьому фоні зростає активність Організації договору про колективну безпеку щодо посилення та розширення. Окрім традиційних навчань в усіх регіонах присутності, ОДКБ активно намагається залучати до своїх лав нових членів. Насамперед, Сербію, яка наразі в цій Організації є лише спостерігачем.
Нещодавній візит сербського міністра оборони Александара Вулина до Москви, коли він не тільки був важливим гостем на організованій міністерством оборони РФ конференції з міжнародної безпеки, але провів теплі зустрічі з керівником Міноборони Сергієм Шойгу та генеральним секретарем ОДКБ Юрієм Хачатуровим, яскраво продемонстрували успіхи Кремля щодо переорієнтації вектору військової політики Белграда з Брюсселя на Москву. Звичайно, до повної зміни курсу ще далеко, але корективи вже внесені.
На цьому тлі трохи бентежить ставлення офіційного Києва до Сербії як до нейтральної країни, навіть союзника. З цього може випливати, що сербські військові теж з’являться в переліку потенційних миротворців, Україна буде це вітати, незважаючи на відверту проросійськість нинішнього Белграду. Це занепокоєння, до речі, стосується всіх членів ОДКБ. Як так сталося, що в плані Расмуссена можна побачити згадку про Казахстан та Білорусь, активних учасників Організації договору про колективну безпеку?.. Зрозуміло, що Україні треба визначатися з цього питання, не заспокоюючи себе наявністю «симпатій» з боку офіційних Белграда, Астани та Мінська до Києва.
Оцінка прийнятності участі в миротворчої місії на Донбасі Швеції, Фінляндії, Австрії, Греції та Туреччини, здається менш проблематичною. Але чи допоможе Україні приязнь цих країн щодо Росії у врегулюванні ситуації на Сході?
Вирішувати, якою буде миротворча місія, буде РБ ООН, і, якщо цей процес не буде заблоковано, ми побачимо рішення, яке в будь-якому разі буде компромісом Росії та Заходу, насамперед - США. Яким у підсумку буде це рішення – залежить від стану міжнародної безпеки на конкретний момент ухвалення рішення. І ніхто не може виключити, що РФ, щоб виторгувати собі кращі умови на Донбасі, не вирішить, наприклад, спровокувати суттєве загострення ситуації в тому ж Косово…
В цьому процесі затвердження та формування миротворчої місії Київ може переважно займатися спостереженням та аналізом. Втім намагатися вплинути на процес необхідно. Шляхом оголошення своєї позиції, перемовин, непублічних контактів… Інакше і оком не встигнемо моргнути, як доведеться вітати лояльних до Росії «миротворців» на своїй території. В решті решт, «миротворчі сили» СНГ, або просто «російські миротворці», з’явилися в Абхазії та Придністров’ї за погодженням зі світовою спільнотою.
Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики, для «Главкома»
Читайте також: Миротворці на Донбасі: місія здійсненна?
Коментарі — 0