Після припинення водопостачання з України, площа зрошуваних земель півострова зменшилась на 92%
Після окупації Криму Росією Україна перекрила надходження води на півостров через Північно-Кримський канал. На півострові проблема зі зрошенням була завжди. Після спорудження каналу в 1963 році, вода з Дніпра потекла до Криму, перетворюючи пустелю на родючі поля. Оскільки кримські водосховища й річки не здатні забезпечити водою півострів, цілком природно, що після припинення водопостачання перед окупаційною владою постало питання: як забезпечити вологою поцуплений Крим? Цікаво, що таку проблему російські окупанти намагаються вирішувати не вперше: за Російської імперії загарбники теж ламали голову над цією халепою.
1846 року видатний ботанік Християн Стевен уперше запропонував використовувати води Дніпра у степовій частині Кримського півострова шляхом будівництва каналу. Проект потребував 40 млн російських карбованців, які так і не були виділені урядом. У 1864-1867-х організували експедицію до Криму, яка мала дослідити розподіл води та методи зрошення. При дослідженні степової частини півострова, яка взагалі позбавлена прісних озер та рік, було виявлено, що воду брали з колодязів, подекуди - із джерел. Однак, 3/4 колодязів у Феодосійському, Перекопському та Євпаторійському повітах містили солону і гірку воду. Переважна більшість населення була змушена збирати дощову воду для споживання. Лише в одній Владиславській волості (сучасні райони Кіровського та Феодосійського районів АР Крим) налічували 36 селищ, де солону воду з колодязів давали тваринам, але для споживання людиною вона була непридатна.
За статистичними даними, у 1867 році 45,2% кримських селищ вкрай потребували забезпечення водою - необхідної умови для існування. З метою вирішення цієї проблеми, того ж року, до Таврійської губернії була спрямована експедиція з гідротехніків, гірничих інженерів та інших спеціалістів. Однак, будівництво загат, буріння свердловин та колодязів призвело до того, що рівень місцевих вод знизився. Це викликало постійні неврожаї та посухи. За ствердженнями спеціалістів, більшість кримських рік через швидке засмічення та маловодність, не могли бути корисними. Тому були здійснені спроби очищення деяких джерел, буріння свердловин та артезіанських колодязів, а також розчищення русла річки Салгір та спорудження гребель для затримання води. Роботи, що потребували значних грошових витрат, виявились невдалими та безуспішними. Наприклад, у Сімферопольському повіті облаштування глибоких колодязів через свою дорожнечу було доступне не для всіх. До того ж, під час тривалих посух, вода в колодязях зникала. У посушливу пору року, жителям доводилось за окрему плату купувати воду в бочках.
У 1889 році в Сімферополі була видана «Пам'ятна книжка Таврійської губернії», яка містить дані статистичного бюро. Автори вказували, що Таврійська губернія з усіх боків оточена водою, але все ж таки, страждала від її нестачі. Південні схили Кримських гір рясніли безліччю струмків та джерел, але їхніх течій було недостатньо для того щоб перетворити їх на ріки. Оскільки через нестачу води ведення господарства було майже неможливим, то в багатьох кримських селищах розподілом води займались садовласники. Наприклад, встановлювали чергу і термін поливу. Визначальними обставинами були: кількість води в річці, площа винограднику (саду) та загальна площа необхідного поливу усіх садів селища. Це призводило до суперечок між місцевими жителями та орендарями - садовласниками та тютюнниками. Стосовно цього в «Пам'ятній книжці» автор висловлював побажання якомога скоріше врегулювання користування проточними водами на законодавчому рівні. На той час усі кримські ріки, разом із припливами та струмками, зрошували менш як 1/5 частини Кримського півострова.
Після входження Криму до складу Української СРСР у 1954 році почалися позитивні зміни в економіці півострова. Так, почали зводити Сімферопольську ТЕЦ і тролейбусну лінію, що з'єднала Сімферополь, Алушту і Ялту. Окрім того, 1963 року був споруджений Північно-Кримський канал. Завдяки цьому обводнювально-зрошувальному каналу забезпечувалось 85% потреб Криму в прісній воді. Площа зрошуваних земель збільшилась втричі. Посушливий степ поступово перетворювався, почали вирощувати рис, на півострові з'явилось рибництво, а виноградники і сади виникали там, де раніше їх не було. Збільшувалась кількість сільських жителів, будувались нові населені пункти.
Після анексії Криму, з метою блокади півострова, були перекриті шлюзи Північно-Кримського каналу, а в подальшому - споруджена дамба. Аби забезпечити водою Крим, підконтрольні Кремлю представники влади пропонують опріснювати морську воду й тягнути канал із Краснодарського краю, або здійснювати перекидання води з кримських рік до водосховищ (які наповнювались лише завдяки Північно-Кримському каналу). Ці заходи потребують неабияких коштів та все одно є малоефективні. Без води конструкції Північно-Кримського каналу руйнуються, а металеві деталі розтягуються на брухт. Північний Крим ризикує перетворитися на пустелю із засолоненим грунтом. Буріння свердловин не вирішить проблему водозабезпечення, а лише прискорить руйнування екосистеми півострова. Після припинення водопостачання з України, площа зрошуваних земель півострова зменшилась на 92%. Страждають рибні господарства та повністю припинився обробіток рису.
Саме дніпровська вода дала Криму життя та вона його і забрала у 2014 році. Окупаційній владі важко визнати, але без української держави проблему водозабезпечення Криму вирішити неможливо.
Ескєндер Абджєллю, для «Главкома»
Коментарі — 0