Патріотизм як прихисток

В усьому іншому так званому цивілізованому світі запізніла (на думку багатьох) смерть Команданте не тільки не залишила більшість байдужими, а й викликала надзвичайне пожвавлення. Особливо в Росії, де соціальні мережі заіскрилися гумором і сатирою (часом цілком собі noir), анекдотами, піснями, їхніми переспівами і примовками ‒ з радянських часів до наших днів. Згадалися популярні радянські хохми шістдесятих років на тему настільки ж популярних радянських пісень, на кшталт:

Кубо, віддай мій хліб.

Кубо, бери свій цукор.

Ти не отримаєш більше ракет.

Кубо, пішла ти на...

То тут, то там у соцмережах можна наштовхнутися на нові анекдоти чи римейки старих, так чи інакше присвячених відходу Кастро. Чого вартий один із них (стверджують, що це переспів старого радянського) про те, як Фідель після смерті з'явився до раю, а святий Петро не міг знайти його в загальних списках і спецзаявках і, зважаючи на відсутність вільних місць, відіслав Команданте до пекла. Забудькуватий Фідель, ідучи, залишив у райській приймальні свою валізу. Люцифер у пеклі зробив для Фіделя теплий прийом, виділив йому окремий номер із ромом і дівчатками, але тут Кастро згадав, що забув у раю валізу. Послужливий Люцифер послав за ним кілька бісенят. Але в офісі святого Петра трапилася перерва на обід, і тоді чортенята вирішили перелізти через паркан, щоб виконати наказ. На що один із архангелів-доглядачів зауважив: «Дивись! Фідель у пеклі всього п'ятнадцять хвилин, а в нас уже біженці!»

Так, безсумнівно, Фідель не тільки сам «копита відкинув» (якщо використовувати чи не найбезпечніший пекельний епітет із коментарів, постів і блогів у соцмережах), він і країну відкинув років на сто назад. Десятки тисяч страчених і замучених, зруйнована економіка, сотні тисяч біженців. Звісно, як завжди, в усьому винні «піндоси» зі своєю блокадою й санкціями. Безумовно, методи й підсумки правління Командате страшні й огидні, незважаючи на одвічну чарівність зла. Але досі багато хто, серед них і політичні лідери (і не тільки на Кубі), ставляться до Фіделя з пієтетом. Президент Росії Володимир Путін, наприклад, у телеграмі співчуття кубинському народу назвав Кастро «щирим і надійним другом Росії».

Навряд чи підвищену увагу росіян до цієї події можна пояснити лише тим, що покійний Фідель, як висловився Путін, «зробив величезний особистий внесок у становлення й розвиток російсько-кубинських відносин, тісного стратегічного співробітництва в усіх галузях». Судячи з тих же коментарів у соцмережах, громадяни, швидше за все, задумалися про те, що ж чекає на саму Росію, коли об'єктивний хід історії й закони еволюції (якщо нічого іншого не дано) приведуть її одного разу до неминучого переосмислення дійсності ‒ як уже було не раз, починаючи з ХХ з'їзду покійної КПРС...

Куди йде Росія? Уперед чи в глухий кут? Чи опиниться Росія в найближчому майбутньому в об'єктивній біологічній точці підведення підсумків, як зазвичай, «попереду планети всієї», чи буде відкинутою на десятки років назад, як і Куба в результаті своєї багаторічної ізоляції? Виступаючи минулого четверга перед російським парламентом зі щорічним посланням, національний лідер не піддав ні найменшому сумніву курс країни. Як і покійний Фідель, Путін приділив особливу увагу патріотизму, патріотичним цінностям, навколо яких об'єдналися наші громадяни, і «не тому, що вони всім задоволені, що все їх влаштовує». «Ні, труднощів і проблем зараз вистачає, ‒ додав Путін, ‒ але є розуміння їхніх причин, а головне, впевненість, що разом ми їх обов'язково подолаємо. Готовність працювати заради Росії, сердечна, щира турбота про неї ‒ ось що лежить в основі цього об'єднання».

Для більшої переконливості Путін навів цитату від знаменитого російського й «радянського» (президент це особливо виділив) філософа Олексія Лосєва: «Ми знаємо весь тернистий шлях нашої країни, ‒ писав той, ‒ ми знаємо нудні роки боротьби, нестачі, страждань, але для сина своєї Батьківщини все це своє, невід'ємне, рідне». Після недовгої відсидки в 30-х роках на будівництві Біломор-Балтійського каналу (дали десять, зменшили до трьох; за легендою, сам Сталін сказав: «Нехай один ідеаліст буде») Олексій Лосєв прожив плідне життя в Радянському Союзі, викладаючи історію філософії в МДУ і МДПІ (Московський державний університет і Марійський державний педагогічний інститут ‒ КР), і, за свідченням очевидців, починав і закінчував мало не кожну зі своїх лекцій в 40-і роки цитатами Сталіна.

Не знаю, чи користувався Путін посиланням на висловлювання Лосєва свідомо, чи довірився спічрайтерам, але Лосєв досі багатьма експертами вважається одним із видних ідеологів російського нацизму. Цікаво було б дізнатися, чи знайомий Володимир Путін із іншою цитатою того ж «радянського філософа» з «Додатків до діалектики міфу» (1929 рік): «Як у дійсності не існує гідності жінки, так і не може бути поняття про єврейську гідність. У справжнього єврея немає внутрішнього благородства, що походить із гідності власної й із поваги до чужого «я». Цим пояснюються і єврейська зарозумілість, що виражає відсутність усвідомленості власного «я», і владна потреба підняти цінність своєї особистості ‒ шляхом приниження особистості іншого. Справжній єврей, як і жінка, позбавлений власного «я», а внаслідок цього й самоцінності. Єврей зовсім не антиморальний. Він аморальний».

У тій же роботі антисеміт і сексист Лосєв називав євреїв «оплотом світового сатанізму». Якщо Путін дійсно читав і вивчав Лосєва, то не міг він обійти увагою досить своєчасний пасаж, наприклад, про рабів: «Раб не тому раб, що його утискають. Рабом людина робиться тому, що він раб у своїй власній свідомості, раб у душі, тому що в нього рабська душа й недоступні йому переживання свободи. Не варто безглуздо звільняти такого раба. Будь-яку свободу він усе одно поверне в рабство». «Робітники й селяни від природи не можуть споглядати ідей, вони мають підкорятися тим, хто вміє їх споглядати; вони годувальники ченців і послушники аскетів-старців, ‒ писав Лосєв у тій же праці. ‒ Я... стверджую, що феодальний лад і його ідеологія прагнули не до експлуатації трудящих, а до істини ‒ так, звісно, як це тоді розумілося. Істина, яку сповідує феодальний лад, є Церква й послух їй. Таємниця вікового кріпосного права є таємниця послуху й відмови від своєї волі, в ім'я порятунку душі, через послух істині, ідеєю й душею кріпосного права є не експлуатація трудящих, але порятунок душі й церковні догмати. Треба пам'ятати, що кріпацтво є зовсім не те, що наговорюють на нього ліберали всіх країн і народів».

Не виключено, що в своїх роздумах про патріотизм, процитованих Путіним, видатний філософ якраз і мав на увазі рабський феодальний патріотизм, заснований на слухняності церкві і кріпосному праві. У будь-якому випадку, та обставина, що висловлювання печерного антисеміта, пропагандиста рабства й церковних догм, виявилося на видному місці в посланні Федеральним зборам, є досить симптоматичним. Особливо вкупі з тим, що особистість Кастро в Путіна питань не викликає. «Цей сильний і мудрий чоловік завжди з упевненістю дивився в майбутнє, ‒ йдеться у кремлівській телеграмі співчуття щодо смерті кубинського лідера. ‒ Він втілив у собі високі ідеали політика, громадянина й патріота, щиро переконаного в правоті своєї справи, якій віддав усе своє життя».

Підводячи підсумок історії однієї цитати, залишається запитати: якщо Кастро й Лосєв «патріоти, щиро переконані у правоті своєї справи», то хто такі тоді, наприклад, Сталін, Гітлер, Пол Пот і Розенберг?