Гра в російську рулетку для окупованих луганчан

Колись давно колега запросила мене сходити з нею на вечір гри «Мафія». Я знала, що це таке, але весь мій попередній досвід був незначним порівняно з тим, що я там побачила. Організатори орендували приміщення і трепетно витримали весь антураж цієї гри - маски, оксамит, бейджі з іменами учасників, спеціальна колода карт, джаз... Хтось приніс з собою чай і солодощі, а хтось навіть торт і шампанське, щоб разом відзначити день народження.

Досвід і враження про той дивовижний вечір засіли в пам'яті. О, мирний час і ті клопоти, такі важливі тоді!

Вчора я півгодини чекала, поки рушить автобус на Станицю Луганську, що на українському боці, точніше, до КПП. Їхати хвилин 10-15, а чекати відправлення хвилин сорок. І ось, чекаючи і дихаючи в потилицю сина, я згадала той лимонний осінній вечір і «Мафію» з зеленим сукном столів, приглушеним світлом і азартними гравцями. Чомусь клан подорожніх дуже нагадав тих захоплених грою хлопців і дівчат. Якщо не брати до уваги вік і матеріальне становище, за рівнем завзятості ці групи дуже схожі.

В автобусі говорили про ціни в Станиці, переважно про ціни на овочі. Порівнювали, збуджено потирали руки і готувалися до пішого переходу. Хтось їв пиріжок, хтось тісніше ставив ящики і візки, щоб не заважати іншим. Я не в системі цього руху ходоків за дешевими продуктами, але якщо вже я в цьому автобусі, то я з ними. Слухаю про безумовну вигоду цих походів і поради «бувалих».

Публіка найрізноманітніша - хтось зовсім без речей, а хтось - обвішаний вузлами. Явна бідність. Усі одягнені нижче середнього. Хтось взагалі не заморочується зовнішнім виглядом і одягає те, в чому зручно - тапки, халати. А ті, хто виглядає пристойно, губляться на загальному тлі дивних, старих і убогих.

Відразу після зупинки автобуса всі вистрибують, випереджаючи одне одного, щоб бути першими в черзі на перехід кордону. Першими бути не виходить, тому що черга немаленька - людей вісімсот. Стояти тяжко і жарко. У повітрі агресія і взаємна ненависть. А спека загострює ці відчуття.

Люди абсолютно «не паряться» не лише з приводу одягу, а й сумок, вибираючи те, що надійніше і більше - білі торби з маркуванням «Допомога МНС Росії» і символікою Міжнародного Червоного Хреста.

На лавці, поклавши голову на коліна дідуся, лежить дівчинка, а поруч з нею - чорна кицька. Але ні це, ні немічні старі вже нікого не дивують.

«Військові» з цього боку зміцнюють позиції - возять тачкою пісок, перевіряють загородження і гаркають на всіх, хто говорить по телефону.

Я йду без черги. Моя пільга - трирічний син. Я добре розумію, що брати його з собою в такі подорожі не просто егоїстично, а й неправильно. Не беруть же малюків на похорон. А я тягну його по спеці, в цьому просякнутому потом і матом автобусі тільки тому, що він дасть мені право не стояти годинами, чекаючи команди «Наступна п'ятірка».

Я погана мати, я добре це розумію. Таких як я - сотні. Беруть з собою крихіток, щоб пройти без черги і купити на тому боці продукти.

Мій син в захваті від справжньої подорожі, від моста і річки, від протитанкових їжаків і військових з обох боків. Він у тому віці, коли будь-які враження - досвід. Я шепочу йому про бруствери і танки, про систему укріплень і загороджувальну стіну. Я шукаю для нього враження й історії, а він безмежно щасливий провести цей день зі мною. Ось як буває. Замість моря я дарую синові піші походи в Станицю, а як компенсацію - апельсин, який він випрошує всю дорогу.

Ці історії так добре згадувати потім, коли з таких умов виростають хороші сини, що стають гідними людьми і помагають своїм стареньким матерям... Але це буде потім. А зараз сонце, спека, біг щодуху по мосту. Вирви від вибухів на нейтральній смузі, решето металу з моста, свіжі сліди обстрілу і «підстрижені» дерева. І ці таблички «Міни» по всьому шляху.

З українського боку стоїть пам'ятний знак двом Романам, що загинули в січні 2015 року, захищаючи свободу України на цьому клятому мості. Згорілі коляски, зламані тачки, шини, ящики і шлейф поту втомлених людей, які намагаються бігти. І мої спогади про мирний час, дивовижне дозвілля, коли молодь несла торт і шампанське, щоб з друзями відзначити день народження, видаються примарними і далекими.

Смерть десь зовсім поруч - за цими червоними табличками «Міни», за вечірніми сутінками і вже звичною перекличкою пострілів. Тільки тепер ми граємо не в «Мафію», а в російську рулетку, на кону якої життя, пенсії, помідори - все в один ряд.

І щасливе дитинство синочка з картинками-спогадами про маму, яка йшла годинами, щоб принести додому трохи дешевших харчів з запасом хоча б на півмісяця - масло, м'ясо, печиво... Втомлена, обвішана сумками мама і малюк-син, щасливий від того, що може бути поруч з нею в будь-яких умовах.