Добу лежав із джгутами. Герой України Сергій Панфілов – про службу, реабілітацію і селфі з президентом

Капітан поліції Сергій Панфілов пройшов шлях від добровольця батальйону «Миколаїв» до бійця штурмової бригади Нацполіції «Лють». За його плечима – найгарячіші точки: від боїв під Бахмутом і штурму Майорська до першого поранення під Торецьком.

У листопаді 2025 року під Костянтинівкою він підірвався на міні й втратив обидві ноги. А перед цим боєць прикривав групу новобранців, підірвавшись на розтяжці вдруге за одну добу. 19 годин пролежав зі джгутами, чекаючи евакуації. Сьогодні Сергій уже вчиться ходити на протезах і каже: однозначно хоче повернутися до служби.

Президент Володимир Зеленський особисто вручив Панфілову «Зірку» Героя України – і навіть під час урочистостей знайшов телефон для спільного селфі. В інтерв'ю «Главкому» Сергій розповів про найважчі бої, шлях реабілітації, ставлення до проблем мобілізації, а також про те, якою бачить справедливу перемогу України.

Сергію, розкажіть, як ви потрапили в поліцію, а звідти – у штурмовий підрозділ «Лють». Це був свідомий вибір чи просто так склалося?

Я сам з Миколаєва. У поліцію потрапив у 2014 році після служби в добровольчому батальйоні – тоді він називався «Миколаїв», більш відомий як «Святий Миколай». Раніше підрозділи називали містами, де вони формувалися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі добровольчі батальйони об’єднали в бригаду «Лють». На той момент я був заступником командира взводу і починав свій шлях у піхоті. Потім став командиром взводу, згодом – заступником командира роти.

У нас у бригаді інша політика, ніж у деяких підрозділах Збройних сил: офіцери не відсиджуються в штабах, усі беруть участь у бойових діях. Вважаю це великим плюсом, хоча мало хто з хлопців, які служать у ЗСУ, у це вірить. Коли зустрічаюся на позиціях із суміжниками й кажу, що зі мною на завдання йде підполковник, – часто чую у відповідь: «Та ні, не вірю».

Якби можна було повернути час назад, чесно, обрав би, мабуть, щось складніше – можливо, ГУР. Це вже зараз я знаю, що туди можна було піти навіть із цивільного життя. Поспілкувався з хлопцями звідти – у них справді серйозніші завдання, вони заходять углиб на 30 кілометрів, проводять диверсії. Але це теж своя специфічна робота.

До повномасштабного вторгнення, з 2015 року, ми стояли в зоні АТО: їздили туди з Краматорська, ротаціями десь на два тижні. Стояли на тому, що тоді називали першою лінією, поряд із Національною гвардією та бронетехнікою прикордонників. Саме там я вперше почув свист мін – час від часу нас обстрілювали, а на позиціях по сусідству працював ворожий снайпер, який «мінусував» прикордонників і бійців ЗСУ. Кілька разів прилітало й нам.

Перед самим повномасштабним вторгненням ми в Донецькій області організовували мобільні блокпости – фільтрували населення, щоб перекрити диверсійним групам можливість пройти непоміченими, перевіряли, чи хтось не перебуває в розшуку. Знаходили дуже багато: і зброю, і наркотики. Поки тривала кожна наша ротація – а мінялися ми кожні два місяці – показники в нас були вищі, ніж у місцевого райвідділку, особливо з наркотиків і зброї.

Пам’ятаю випадок на блокпосту: зупинили машину, водій сильно нервував. Усе робили за законом – пояснили, якими нормативами керуємося, що людина має право на адвоката, попросили розписатися. Він показав усі документи, відкрив багажник – а там ніж. Холодна зброя, стаття 263-та. Викликали групу, оформили, відправили в райвідділ. Взагалі це правило працює завжди: якщо людина на блокпосту сильно нервує – майже напевно щось не так. А спокійні люди проходили за дві хвилини: перевірка документів по планшету – і «щасливої дороги».

Де вас застало повномасштабне вторгнення?

Половину підрозділу застало вже в Бахмуті – хлопці туди переїхали заздалегідь, ми ще залишалися в Миколаєві. На третій день у нас був перший загиблий: тоді ворог використовував хитрий прийом – поодинокі цивільні на вигляд УАЗи й «буханки» переїжджали полями, розстрілювали наших бійців, перевдягалися в їхню форму й на їхніх машинах намагалися заїхати в місто. Ми отримали інформацію й зустріли їх на в’їзді, зав’язався бій. З нами було ще близько 120 людей і бійці 36-ї бригади. У нас – один загиблий і чимало поранених, бо стріляли прямо з кузовів. Коли водій зрозумів, що це засідка, натиснув на газ, вивів машину з-під вогню – і тоді ми вже «відпрацювали» тих, хто стріляв. Саме тоді я вперше по-справжньому відчув, що таке війна.

Десь через тиждень-два я вже не міг всидіти на базі й сам зателефонував заступнику комбрига з проханням забрати мене в ротацію в Бахмут. Не один я захотів – тоді поїхало шість чи сім чоловік, ми приєдналися до хлопців. Окопалися навколо блокпоста, за яким уже йшли бої за Попасну й Володимирівку. Не минуло й місяця, як фронт стрімко присунувся до нас.

Ми простояли на тій позиції три з половиною місяці – трохи «в землі», як самі кажемо, «поїхав дах». Адже навіть досвідченим військовим важко, а цивільні люди, потрапляючи в таке середовище, довго не можуть звикнути до постійної небезпеки. За цей час разів п’ять доводилося йти в повну бойову готовність – на нас намагалися прорватися колони з 10-15 одиниць бронетехніки. Ми відразу виставляли всі точки на пів кілометра, підтягували протитанковими комплексами Nlaw. Були моменти, коли всі нервово курили в очікуванні бою, розуміючи, що ось-ось почнеться.

Урешті нас перекинули на відпочинок, а десь за тиждень наш блокпост таки захопили. Довго не могли вибити звідти ворога – вони добре укріпилися: балки, бруси в глибину, засипані землею, шифер. По нас весь цей час працювала ствольна артилерія й «Гради».

Потім почала формуватися бригада «Лють» – пройшла реорганізація, нас розставили по посадах: хто в піхоту, хто командиром взводу. На першій же зимовій ротації почалися перші штурми – Кліщіївка. Зима, все голе, доводилося сидіти в норах, добиратися до позиції пів доби. Дронів тоді ще було небагато, зате всі перехрестя були прострілені – там загинуло чимало сильних, досвідчених хлопців. Взимку особливо важко: складно дійти, важко висидіти, є проблема з водою, та й обморозитися можна дуже легко. Зате з екіпіруванням проблем не було: скільки треба грілок – стільки й давали, для рук, взуття, шкарпетки – усе без обмежень. Тоді ж почали зачищати перші «нори».

Чи відчували ви наближення повномасштабної війни? Чи вірили, що вона справді почнеться?

Ні, зовсім не відчувалося. За місяць-два писали, що біля кордонів скупчується техніка, але я особисто в це не вірив – здавалося, що це просто демонстрація сили, як буває у політиків. А потім по Миколаєву почали летіти ракети – і все стало на свої місця. Цікаво, що саме в ті дні я був у відпустці, у селі. Мені зателефонували, оголосили тривогу, і я поїхав у бік Миколаєва. На трасі в мій бік не було нікого, а назустріч, із міста, – суцільний затор у три ряди: люди виїжджали на Київ чи на захід. Людей можна зрозуміти: ніхто тоді до кінця не розумів, що відбувається, усі боялися найгіршого – просто ніхто у цивілізованому світі не міг повірити, що таке можливо.

Розкажіть про свої подвиги.

Чесно кажучи, їх багато, але я б не сказав, що це якісь особливі вчинки. Просто коли ти там, робиш те, чого тебе вчили, майже рефлекторно. Бачиш пораненого, неважливо, свій це побратим чи суміжник, – накладаєш турнікет, допомагаєш. Наскільки пам’ятаю, особисто врятував життя двом людям. Вони потім телефонували, запрошували в гості родиною.

Багато разів доводилося брати командування на себе під час штурмів і ухвалювати самостійні рішення, коли не було зв’язку або коли позиція падала від прямого влучання. Пам’ятаю один бій: одразу з’явився поранений, потім ще кілька, автомати позаклинювало – цілий день відбивали атаку. Довелося ухвалити рішення – відійти, позиція була передовою і фактично зруйнованою, туди навіть не треба було підходити впритул, щоб закинути гранату.

За штурм під Майорськом отримав нагородну зброю. Тоді ми взяли дві позиції поспіль. Я командував першою групою: з моєї шістки один боєць загинув, двоє зазнали важких поранень. Після зачистки першої позиції взяли полоненого.

Друга група теж мала втрати: боєць спочатку наступив на міну, а під час евакуації стався приліт і він дістав поранення живота. Деталей уже й не згадаю – це був 2023 рік. Із позиції виходив останнім, коли підійшли суміжники закріплюватися. Хотіли, щоб вони зрозуміли: ми все-таки трималися до кінця – на виході навіть забрали два ворожі кулемети.

Де ви отримали перше поранення? Як ви повернулися потім до служби?

Перше поранення отримав під Торецьком. До позицій не дійшли буквально метрів тридцять. Провідник мав довести нашу групу – треба було перебігти відкриту ділянку вулиці внизу, бо вище на сусідній уже були вороги. Я біг першим, за мною – хлопці. Провідник вибіг нам назустріч, шумно й різко – я навіть злякався: подумав, що він жене нас надто швидко. Крикнув хлопцям: «Усе-усе, побігли», і ми продовжили.

Уже майже на повороті до потрібного будинку побачив, як під ногами провідника щось спалахнуло. За секунду – вибух зліва від мене. У ліву руку залетів уламок; автомат я тримав міцно й не відпускав, а на плечі висіла ще й протидронна рушниця – коштовна річ, теж не хотілося кидати. Другій руці «прилетіло» вже відчутніше.

Забігли ми в укриття всі в паніці – хтось кричав: «Я трьохсотий! Я трьохсотий»! Бігли з рюкзаками, у бронежилетах, метрів 100-120. Захеканий, на адреналіні, я кричу: «Зніміть із мене броню, я ще й у термобілизні», і руками не можу поворушити.

Побратим перемотав усіх, наклав турнікети, надав першу допомогу – одному з хлопців відірвало палець, він висів на шкірі, нічого – перемотали, а потім його лікарям вдалося пришити.

За нами приїхав евакуаційний KIA Sportage. Дорогою нас ще й закидали газовими шашками – товариш, який залишився неушкодженим, вибіг і ногами повибивав ті банки з газом. Яким дивом під рукою опинився протигаз – не знаю, часу спускатися по нього не було. Двері машини ледь встигли закрити – по металу кузова уже цокали уламки чи кулі, коли всі заскакували всередину.

Потім два місяці мене вдома фактично виходжувала дружина, а через три місяці я повернувся до служби. Відновлення далося непросто: руки були дуже слабкі, довелося багато тренуватися – стадіон, біг, силові вправи, надолужувати м’язову масу. Але зрештою все зажило.

«У якийсь момент я вже не сподівався дожити – подумки попрощався з родиною»

Історія з міною під Костянтинівкою: там ви отримали друге важке поранення. Що сталося того дня?

Це сталося в листопаді 2025 року. Ми вели групу новоприбулих бійців, які щойно пройшли базову військову підготовку, до позиції. Шлях був відносно прийнятний, але ближче до місця з’явилося багато лісосмуг, а того дня була висока активність ворожих FPV. Ми перечекали до вечора в бліндажі – молоді хлопці на той момент ще не мали досвіду, тож не поспішали. Уже поночі рушили далі, в антидронових костюмах – дуже ефективна річ, до речі.

Пройшли кілометрів зо три лісосмугами, повільно, із зупинками, коли чули або бачили дрони. Дійшли до бліндажа за кілометр від кінцевої точки. Я запропонував хлопцям відпочити, але один із побратимів – досвідчений інструктор – сказав: «Давай доведемо їх до кінця, а тоді по темноті повернемось». Погодився. Вийшли, пройшли метрів сто – і хтось із молодих зачепив розтяжку чи магнітну міну. Вибухнуло за кілька метрів від нас.

Посікло кількох молодих бійців і мене з тим-таки досвідченим побратимом-інструктором – ми удвох вели групу. Йому дуже сильно дісталося в ногу, а вже пізніше з’ясувалося, що уламок зачепив і легеню – довелося дихати через трубку. Решті поранених пощастило більше: рани були наскрізні, неглибокі, кровотечі майже не було. Ми повернулися в бліндаж, за яким тільки-но відійшли, я оглянув людей, доповів по зв’язку. Відповіли: «Чекайте, сенсу вести поранених темної ночі немає – відпочивайте до світанку, тоді виходьте на точку евакуації».

Ми відпочили, навіть посміялися, покурили. Був один важливий момент: ще вдень, поки сиділи в тому бліндажі, повз нас пройшла група з чотирьох людей – по дорозі, хоча стежки там фактично не було, лісосмуга густа. Судячи з усього, це були розвідники, які згодом і замінували той шлях.

Поверталися вже під ранок, іще темно. Пройшли метрів п’ятсот – і я сам наступив на розтяжку. Мене підкинуло вибухом, я вдарився головою, одразу почав кричати: «Турнікети!». Болю спершу не відчував – просто все різко заніміло. Побратими наклали турнікет на ліву руку, а через густий і волохатий антидроновий костюм спершу навіть не побачили масштабу поранення.

Ліву ногу відірвало одразу до коліна. Права постраждала майже так само сильно – вибуховою хвилею розвернуло знизу вгору, зачепило стегно; дісталось і лівій руці. Коли на праву ногу накладали турнікет, я відчув, що продовжую втрачати кров, і попросив накласти ще один – розумів, що інакше буде критично. Наклали другий, витягли мене, доповіли. Я, як завжди в таких ситуаціях, спершу сказав хлопцям: «Усе, залиште мене, йдіть». Вони, звісно, відмовилися.

19 годин я пролежав із джгутами – і жодного разу не подивився на свої ноги. Думав: який сенс дивитися, якщо їх однаково ампутують? Лежав на животі – було не так боляче, хоча джгути стягували неймовірно сильно.

Перед світанком до мене підбігли суміжники з найближчого бліндажа – почули вибух. Мене замаскували гілками, наказали не рухатися, почали вирішувати питання евакуації. Машина виїхала одразу по світанку, але на півдорозі підірвалася на міні: поранило водія. Авто довелося покинути – за словами хлопців, його знищили десь за 15 хвилин.

Поки шукали інше рішення, до мене прислали важкий дрон «Вампір», який скинув знеболювальне – якийсь сильний препарат, можливо морфін. Укололи просто через костюм, здається, у плече. Після цього я вже перебував у напівпритомному стані. Пам’ятаю тільки уривками, що мене забирали – було вже темно. Медична евакуація їхала до мене з позиції годин зо п’ять, об’їжджаючи заміновані ділянки. У якийсь момент я вже не сподівався дожити – подумки попрощався з родиною. Знаєте, це специфічне відчуття: ти вже все розумієш і вже готовий.

Коли стемніло, хлопці сказали, що приїхав «евак». Я лежав на животі, підняв голову – машини не бачив. Мене посадили на квадроцикл і повезли. Їхали хвилин сорок до позиції, де стояла медевакуація – там дали сигарету, трохи води.

Як минули перші дні й тижні після поранення? Що найбільше підтримувало вас у цей період?

Спершу мене медикаментозно ввели в сон і повезли до Харкова, звідти перевезли до Києва, у військовий госпіталь. Лікарі там дуже професійні, я їм дуже вдячний – і лікарям, і медсестрам, і санітаркам, усі надзвичайно круті люди. Було важко: привозили дуже багато важких хлопців, і майже щодня хтось помирав. Привозили нових – і так по колу.

Увесь цей час поруч була дружина. Спершу вона не могла ночувати в госпіталі, але фактично проводила зі мною весь день – з ранку до вечора. Коли дозволили їсти, почала готувати сама – я тоді вже не міг більше їсти прісні лікарняні каші, буквально сходив з розуму від них. Потім мене перевели з військового госпіталю до цивільної лікарні – і там дружина взагалі перебралася до мене в палату, де спала на розкладачці, й провела зі мною два місяці. Я тоді ще не міг ні сидіти, ні самостійно обслуговувати себе.

Був і складний фізичний період: якийсь час погано працювали нирки, я почав лисіти – випало волосся, брови, борода. Ходив, як після хіміотерапії, і дуже переживав, що залишуся лисим і, як мені здавалося, страшним. Дружина заспокоювала: «Усе буде добре, чого ти хвилюєшся». І справді – зараз волосся навіть густіше, ніж було до поранення.

Наскільки довгий і складний шлях реабілітації? На якому етапі ви зараз?

Я вже ходжу. Сьогодні, наприклад, із 9 до 11 в мене була фізіотерапія: пройшов на стабілізаторах – невисоких навчальних протезах – через увесь фізкультурний зал, повністю вийшов із корпусу, спустився сходами на перший поверх (спускатися, до речі, особисто мені важче, ніж підійматися), пройшов через весь будинок на вулицю, прогулявся, спустився ще одними сходами до курилки. На все це пішло хвилин сорок плюс п’ятнадцять хвилин перекуру, і стільки ж – назад.

Навчання проходить поетапно: спочатку тримаєшся руками за паралельні бруси, звикаєш до опори на стабілізаторах, потім одну руку відпускаєш, дають одну милицю. З часом виходиш із брусів і йдеш залом уже з підтримкою – на тебе надягають страхувальний пояс, фізіотерапевт тримає ззаду. А потім настає момент, коли пояс знімають, і ти вже, як маленька дитина, наново вчишся ходити, поки м’язи, що залишилися, звикають до навантаження й ваги протезів. Головна проблема на цьому етапі – лайнери (спеціальні силіконові чохли під протез) сильно тиснуть, доводиться то знімати, то знову вдягати.

Наскільки взагалі просунулися технології протезування?

Ви будете в шоці, наскільки далеко це зайшло – я й сам не знаю, що буде через п’ять чи 10 років. Не виключаю, що на старість мені поставлять якісь електричні протези, і навіть напружуватися не доведеться, щоб іти. Наше протезування зараз настільки просунулося, що, вважаю, обійшло навіть Німеччину. Звідти в Україну тепер надсилають лише окремі компоненти, а самі німецькі фахівці приїжджають до нас і бувають у шоці від того, що тут роблять.

У мене висока ампутація. Те, на чому я ходжу зараз, – стабілізатори, тобто первинні, невисокі навчальні протези: на них тренуєш баланс, кукси звикають до навантаження, ти вчишся вертикалізуватися після тривалого лежання. Первинне протезування закінчиться приблизно за два-три місяці, після чого мені виготовлять коліно, і я знову вчитимусь ходити – вже на електронному коліні. Тоді буду повністю запротезований.

Чи повернулися б до служби після реабілітації?

Однозначно хочу повернутися. Мені вже пропонували посаду в райвідділі в Миколаєві, ще коли я був у Києві й навіть не встиг запротезуватися, – кадровики тоді вирішили дати мені ще рік на відновлення. У бригаді й батальйоні мене запевнили, що ніхто не збирається мене «виганяти»: я на хорошому рахунку і в командування бригади, і в батальйону, за роки служби мене кілька разів подавали на відзнаку «За мужність».

Плани на майбутнє – цивільна посада: із моїм досвідом це реально. Складніше з невизначеністю навколо законодавства: незрозуміло, що буде з військово-лікарською комісією, як вирішать питання ампутантів. Для військовослужбовців уже ухвалили, що після 12 місяців служби з тяжкою ампутацією можна далі отримувати виплати попри тривале лікування. Для поліцейських – ми ж не військовослужбовці – прийняли якусь свою заміну, але деталей я поки не знаю. Пенсія, думаю, буде більш-менш непогана. Але сидіти вдома точно не варіант – можна з розуму зійти.

«Президент просто приділив мені час, зробив фото – по-людськи, без зайвого пафосу»

Розкажіть, як ви дізналися про нагородження найвищою відзнакою держави. Що для вас означає звання Героя України?

Про нагородження дізнався за декілька днів: подзвонив комбат і сказав, що через три дні треба бути в Києві – вручатимуть «Зірку». Перепитав кілька разів, не міг повірити. Знаю, що це звання дуже важко отримати чесно – його не купиш і «не пропхнеш»: рішення ухвалює комісія, а гідних кандидатів вистачає. На мене майже тиждень збирали документи – усі виходи, заслуги за роки служби, і я навіть не заглиблювався в те, що саме, – так багато всього назбиралося.

Що означає звання особисто для мене? Як для піхотинця – підтвердження, що я зробив достатньо, аби його заслужити. А як для батька – це вплине на майбутнє моєї дитини: вона зможе безплатно вступити в будь-який виш, незалежно від того, що буде зі мною далі, чи зможу я працювати.

Яким був для вас той день нагородження? Розкажіть про фото з президентом. Чи обговорювали ви своє прохання про спільне селфі наперед? Адже це був публічний захід, урочистості з чітким сценарієм та серйозними заходами безпеки…

День був хвилюючим. Дружина, здається, хвилювалася навіть більше за мене, хоча я й сам намагався не показувати свого хвилювання. Але без курйозів не обійшлося.

Я дуже хотів сфотографуватися з президентом. І коли пересаджувався з машини в крісло колісне, подумав: «Навіщо мені та сумка? Навіщо телефон?» – і залишив його в авто.

Перед приходом президента ми проходили своєрідну репетицію: усі підходили, представлялися, щоб під час самого заходу не було казусів. Там була якась представниця МВС – чи радниця, чи секретар міністра, точно не пам’ятаю. Я її підкликав і питаю: «Можна буде якось сфотографуватися з президентом?»

Вона пояснила, що після нагородження президент має пройти повз стрій, привітатися з усіма, потиснути руки, тож, можливо, вдасться зробити фото. А якщо хотіти окреме фото, це треба було погоджувати заздалегідь.

Я подумав: «Ну, значить, не судилося».

Почалася церемонія, президент вийшов, почав вітати гостей. І тут через увесь стрій до мене підходить чоловік, нахиляється й каже: «Можна буде сфотографуватися. Дали добро, погодили».

Я кажу: «Клас! А коли?» Він відповідає: «Прямо зараз, під час нагородження».

Коли я виїжджав до президента, вирішив, що треба ловити момент і запитати, чи можна сфотографуватися. А він мені каже: «Давайте телефон». А я: «У мене його немає».

Президент питає: «Як немає? Зараз знайдемо». Обернувся до дружини, вона сиділа далеко й не почула. Урешті дівчина-волонтер підбігла, принесла телефон – і ми зробили селфі.

Я взагалі не очікував, що все так вийде. І мені було дуже приємно. Бо в той момент президент просто приділив мені час, зробив фото – по-людськи, без зайвого пафосу.

Я потім бачив, що люди писали в соцмережах. Дружина читала коментарі. Ви ж знаєте менталітет наших людей: не всі можуть повірити, що хтось просто зробив добрий жест. Обов’язково треба облити когось брудом.

Але я особисто на це не звертаю уваги. Для мене нагородження пройшло добре. Я задоволений. Там ще багато репортерів брали інтерв’ю – начебто нічого зайвого не наговорив.

«Страшно уявити, що буде на фронті через два-три роки»

Чим «Лють» відрізняється від інших штурмових формувань?

Спершу в «Люті» була лише піхота й вогнева підтримка, дронів на той момент майже не було. Потім з’явилися дрони, а зараз у бригаді активно працюють навіть танкові екіпажі – їх небагато, але вони регулярно виїжджають на завдання.

Загалом у бригади нормальне забезпечення. Найголовніше – за всі роки в нас жодного разу не було затримок із виплатами. Спілкувався з людьми з різних бригад – у когось не доплачують, комусь доводиться скидатися на пальне чи ремонт машин. У нас такого немає.

Як з озброєнням і бронею – чи забезпечені бійці «Люті» всім необхідним, чи доводиться щось докуповувати самим або через волонтерів?

Стосовно амуніції – нормальний клас броні, зброя штатівська (США), M4A1, є й радянський АК, помпові рушниці, кулемети на вибір – проблем зі зброєю немає, боєприпасів вистачає. Форма видається повністю: від шкарпеток і термобілизни до плащів-дощовиків. Механізм такий: після затвердження бюджету кошти надходять до бригади, там роблять ескізи, збирають заміри розміру взуття та інше й замовляють форму. На початку якість була посередня, зараз – уже дуже пристойна, особливо взуття, не соромно й на люди в ньому вийти.

Який середній вік бійців у підрозділі? Це переважно досвідчені поліцейські чи багато новачків?

У середньому – 30-32 роки. Є багато молодих хлопців, є й досвідчені чоловіки до 50 років – здебільшого це водії.

Як відбувається підготовка новоприбулих – є окремий вишкіл під специфіку штурмових дій?

У підрозділі навчають дуже добре – інструктори самі постійно перебувають на позиціях і навчають з власного досвіду. Базова військова підготовка дає новачкам лише основи: як стріляти, тактико-технічні характеристики зброї, як кинути гранату, щоб не підірвати себе. А вже в нас бійців учать не так, як пише книжка, а так, як реально працює на передовій.

Пам’ятаю показовий випадок: приїхав інструктор із «совковим» баченням тактики, почав робити зауваження нашим хлопцям – досвідченим інструкторам тактико-спеціальної підготовки (ТСП) із бойовим досвідом. Наші прямо запитали: «Ви на якому напрямку воювали?» Той відповів щось про Афганістан.

– То ви особисто воювали, вам ставили завдання?

– Ні.

– Тоді які ви можете давати рецензії, якщо не знаєте про реальні бойові дії?

Бригада дуже добре вчить саме вогневої й тактичної роботи в урбанізованому середовищі, приділяє багато уваги окопному бою, відпрацьовує штурми, оборону й протидію дронам.

На заняттях використовуємо страйкбольну зброю – вона реально відчутно б’є, тож боєць не буде безглуздо висовувати голову, а той, хто штурмує, не побіжить наосліп. Усі в захисних окулярах, балаклавах, шоломах, рукавицях, бо кулька може вцілити прямо під шкіру – синці залишаються добрячі.

Раз на місяць проводимо «стрес-тести» – запозичили ідею в ССО. Це коли боєць у повній екіпіровці під психологічним тиском робить десять берпі (вправа), стріляє на двісті метрів із різних кутів, біжить на повній швидкості до однієї точки, стріляє знову, біжить до другої, повзе останні метри до фінішу – а весь цей час двоє-троє інструкторів голосно розказують, який ти нездара.

Норматив – влучити щонайменше п’ять разів із десяти, інакше знову йдеш на коло. Поруч завжди стоїть медик із нашатирем – бували випадки, що людям ставало зле.

Командири проходять стрес-тест першими – щоб особовий склад бачив, що вимоги однакові для всіх, і командири не стоять осторонь. Перші місяці дехто «зливався» на середині вправи, та за кілька місяців регулярних тренувань люди почали влучати значно частіше, і ми зрозуміли, що це справді працює.

Ніякого негативу від цього немає – навпаки, навіть бійці, які фізично не в найкращій формі, ставляться до цього з гордістю: пройшов – молодець.

За ці роки війна дуже змінилася. Що пам’ятаєте про появу дронів на фронті?

Ще у 2023-му поодинокі дрони тільки-но з’являлися – переважно «Мавіки», зрідка важчий апарат «Баба-Яга». На початку 2024-го «Мавіки» стали масовими, наприкінці 2024-го – на початку 2025-го з’явилися FPV. Потім – дрони на оптоволокні, яких не бере радіоелектронна боротьба, – і рухатися стало значно важче. Навіть у густій зелені, у складках місцевості, відчуваєш, що тебе постійно моніторять.

Особливо важко було влітку під Костянтинівкою – там працює дуже потужний ворожий дроновий підрозділ «Рубікон», який контролює буквально кожен клаптик місцевості.

Через це пересування вкрай уповільнилося: перебігаєш невеликими ривками – один перебіг, знайшов укриття, голосом доповів, що всередині, – і чекаєш, бо в будь-який момент може прилетіти по тому, хто щойно біг. Якщо маршрут довжиною кілометрів десять, це реально означає провести в дорозі цілу ніч.

Є ще так звані «ждуни» – дрони, які просто сидять на дорозі в режимі очікування, зберігаючи заряд батареї (десь 50–60%), і злітають, тільки-но камера фіксує рух. Такий дрон може «чекати» добу чи дві, майже не витрачаючи заряд, поки не літає.

Розумію, що дрони зараз «боги війни», але позицію тримають не вони, а піхота.

Бачив уже відео, де наземні дрони самі беруть ворожі позиції – війна прогресує дуже швидко. Якщо в 2022-му ми ще не уявляли, що таке дрони, а зараз усі до них звикли, – страшно уявити, що буде на фронті через два-три роки.

«Поки при владі нинішній російський президент, реальних перемовин, найімовірніше, не буде»

Чи слідкуєте ви за дипломатичним треком війни? Чи вірите, що війну можуть зупинити політики?

Чесно, я не дуже стежу за новинами, навіть не маю соціальних мереж. Краще зателефоную хлопцям із підрозділу й дізнаюся з перших вуст, що насправді відбувається.

Я схильний вважати себе реалістом. Не знаю, чим закінчиться війна, і не будую особливих сподівань на те, що вирішать політики: чи допоможе Америка, чи «прокинеться» Європа. Ти ніколи не знаєш, що буде завтра: сидиш удома – і прилітає балістика. Але будь-яка війна рано чи пізно закінчується перемовинами. Питання – з ким. Поки при владі перебуває нинішній російський президент, реальних перемовин, найімовірніше, не буде: він занадто зациклений на власній зверхності, щоб вести конструктивний діалог із президентом України напряму.

Найпевніше, знадобляться впливові посередники – на кшталт Туреччини чи Китаю. І навіть якщо перші перемовини відбудуться, не думаю, що вони одразу до чогось приведуть – кожна сторона стоятиме на своєму.

Чи думали ви над тим, що для вас буде перемогою України?

Справедливий кінець війни для мене виглядає так. Перше – суд і найсуворіше покарання для всіх, хто ухвалював рішення, командував, безпосередньо брав участь у злочинах, включно з тими, хто пускав ракети.

Друге – повернення всіх викрадених дітей. Третє – повернення всіх територій. І четверте, звісно, – репарації: тисячі населених пунктів фактично стерті з лиця землі, і хтось повинен це відбудувати.

Хотілося б, щоб надовго – а краще назавжди – була закрита можливість повторення цієї історії: постійні санкції, жорсткий контроль в’їзду на територію України.

Чи впливає на стан нашого воїнства те, що відбувається в тилу –  скандали, протести?

Це впливає дуже сильно. Уявіть: людина місяць просиділа на позиціях, пройшла важкий бій, можливо, втратила побратима. Виходить, миється, відпочиває, нарешті вмикає телефон, дзвонить рідним, заходить в інтернет – а там чергові гучні скандали між силовими структурами чи корупційні історії на найвищому рівні. Що людина в такий момент подумає? «Та навіщо це все треба».

Я сам повертався з однієї ротації, схудлий на 18 кілограмів, – просто не було нормальної води й харчів, бо постачання постійно розбивали дорогою. Після такого хочеться захищати свою країну, але точно не тих, хто на цьому наживається.

Люди не дурні: є інтернет, є телефони, всі все бачать. Хтось родину не бачив роками, хтось втратив дім у Херсоні. Дивляться на все це – і думають: невже так можна?

«Якщо ти знаєш, що в тебе немає броні, навіщо з цього робити трагедію?»

Як ви бачите вирішення проблем мобілізації?

Я вже багато з ким про це розмовляв, особливо з військовими. Питав майже в кожного, чи підходили до нього ТЦК за час війни. Жоден не сказав, що до нього ставилися грубо чи якось не так. Усі завжди підходили культурно: «Доброго дня», представилися, показали документи. І це не один, не п’ять – я спілкувався з цього приводу, ще до поранення, чоловік із 50 точно, зробив собі таке опитування.

До мене теж підходили не раз, і завжди все було нормально: вітаються, представляються, одразу питають: «Служите?», «Цивільний?». Я кажу: «Служу». «Де служите?». Кажу: «В «Люті»». «Можете, будь ласка, показати документи?». Кажу: «Звісно». Показав, усе спокійно, ввічливо. У всіх так було.

А те, що я бачу, – ці відео, де хтось знімає на камеру, доводить ситуацію до конфлікту, провокує військовослужбовців ТЦК, питає, чи той сам воював…

Якщо ти знаєш, що в тебе немає броні, навіщо з цього робити трагедію? Хтось має не вилазити з ротацій, а ти сидітимеш собі вдома, пиво питимеш, гулятимеш із сім’єю? А хтось по дев’ять місяців не виходить з позиції. Дружина ж не приїде до нього в Краматорськ шашлики смажити.

А він знімає це на ТікТок і Ютуб, що його там ТЦК «побили». Звісно, коли людина свідомо провокує і збирає навколо себе глядачів, щоб ті теж це знімали…

Я вважаю, що ТЦК роблять свою роботу, і все. Хлопці не безкінечні. Якщо ти усвідомлено не розумієш, що маєш захищати свою Україну, де живе твоя родина… Тоді я вже не знаю. Я до цього дуже погано ставлюсь.

Чому, на вашу думку, люди не хочуть іти до війська? Чи справді одна з причин – втрата мотивації?

Цивільні, які сидять вдома, ніяк не беруть участі у війні, що йде в нашій країні, вони можуть демотивуватися, лежачи у своєму ліжку, дивлячись телевізор чи гортаючи телефон.

Уявіть собі ситуацію: закінчується війна. Десь у барі зустрічаються двоє чоловіків, сидять поруч, потроху випивають, відпочивають. Один питає іншого: «Друже, ти де воював? З якої бригади?» А той відповідає: «Та я не воював». Йому одразу можуть дати в обличчя.

Той, хто питав, втратив побратима, ногу, руку, пальці. І він дивиться на людину, яка спокійно відсиділася всю війну вдома. Це на нас чекає. На мою думку, буде дуже погане ставлення до тих, хто не воював.

Щодо так званої «бусифікації»: людину мобілізують, вона проходить військову підготовку, а потім залишає частину і йде в СЗЧ. Наскільки гострою, на вашу думку, є ця проблема?

Якщо людина втекла в СЗЧ, значить, вона не пройшла підготовку до кінця. Ті, хто справді хоче служити й воювати в нормальному підрозділі, не чекають мобілізації чи 25-річного віку. Вони самі йдуть у хороші підрозділи.

А йдуть усі у «Трійку», в «Азов», у ГУР. Це, напевно, більш розпіарені бригади, бо в них сильна піар-кампанія, виділяється багато коштів: білборди, відео. Зрозуміло, що в «Люті» такого немає – хоча є одне відео зі мною! Ще на милицях, ми знімали його для нашого підрозділу, щоб приходили люди в «Лють».

А якщо людина сидить і чекає закінчення війни, а потім ображається, що її «загребли» в буса, – я тут не бачу проблеми. Розумію, якщо це батько-одинак з малою дитиною і йому справді нема на кого її залишити. Але якщо в тебе повна сім’я і ти здоровий чоловік – не знаю, як на мене, купувати собі бронь, інвалідність для дитини чи щось таке – це ганьба.

Кароліна Терещенко, «Главком»