Ауріка Ротару. Історія народної артистки в сімейних фото та відвертому інтерв'ю (ексклюзив)

22 жовтня співачка Ауріка Ротару відзначає день народження. Народній артистці України виповнюється 67. З цього приводу, а також святкування 45-річчя музичної кар'єри, вона влаштовує великий концерт в столичному Жовтневому палаці. Ауріка Михайлівна ексклюзивно надала «Главкому» фотографії сімейного архіву. Крізь призму реставрованих знімків вона розповіла про своє життя.

Зіркова іменинниця – наймолодша серед шести дітей Михайла Федоровича та Олександри Іванівни Ротарів. Ауріка має трьох сестер (Зінаїду, Софію та Лідію) та двох братів – Анатолія та Євгена. Їхнє дитинство пройшло в рідному селі династії Маршинцях (Чернівецька область). У ньому й досі живуть брати Ауріки Ротару зі своїми сім'ями. Старша сестра Зінаїда давно проживає в столиці Молдови, Кишиневі. Лідія – в Чернівцях, а Софія та Ауріка у передмісті Києва.

Ауріко Михайлівно, ви люб'язно надали «Главкому» десятки архівних сімейних фотографій. Розкажіть, як прийшла ідея оцифрувати, графічно реставрувати знімки? Де їх також можна буде побачити?

Я їх бачила, але не всі. Цим займається мій директор Ігор. Це його була ідея, не моя. Бо я казала: «Нащо тобі ці фото? Кому це цікаво?». А він каже: «Ти що, це цікаво людям побачити. Якими були в дитинстві, юності, молодості». Я дала згоду, щоб він займався цими фото. Він хоче на концерті теж показати фото під деякі пісні. До речі, ось перший знімок – на ньому мене ще не було на світі. Це наш старий будинок, де ми всі жили, росли. 

Наступні фотографії – ваші перші, наскільки розуміємо? 

Це я і мій брат Євген. Пам'ятаю цей день, коли прийшла фотографиня. Ми з Женею сховалися, бо думали, що прийшла медсестра робити нам уколи. І нас батьки вмовляли дуже довго, ми врешті здалися і пішли фотографуватися. Я взагалі зростала з двома братами, бо сестри були старшими. Зінаїда поїхала до Кишинева, батько її повіз. Там була спеціальна школа для незрячих. Вона її закінчила, вийшла заміж. У неї там друзі, куми – вона завжди жила в Кишиневі. Софія теж рано поїхала, мені було років дев'ять. Лідія теж в Чернівцях жила. А я з братами росла. З Женею були ближче, бо в нас різниця менша. 

Пам'ятаю, як в цьому віці, що на фото, коли мені було десь п'ять років (орієнтовно 1963-1964 роки – «Главком»), нас запросили заспівати на чернівецькому телебаченні. Сестри ще жили вдома, і ми вчотирьох поїхали. Тоді в нас вдома був телевізор. Пам'ятаю, що всі сусіди до нас збіглися «на телебачення» – подивитися, як ми співаємо. На той час це було щось. 

А це я в художній самодіяльності в клубі, в нашому селі. Я дуже полюбляла народні танці, ми співали. До Чернівців я переїхала після того, як закінчила школу, 10 класів. При чому, вчилась вісім років в Маршинцях, а 9-10 класи в Новоселиці, це 2 км від рідного села. Ми пішки туди ходили, завершували навчання в молдавській школі. 

Яким воно було, ваше дитинство?

Ви знаєте, щасливим. Бо поруч були батьки, брати, сестри, велика сім'я. Нас батьки любили. Звичайно, їм було тяжко, бо тоді не було таких можливостей. Працювали важко. Ми всі працювали. У нас у всіх були обов'язки. Я годувала курочок, в нас було велике господарство: вівці, гуси, індики. Велика сім'я – треба всіх годувати. Ми зранку встали, зробили свою роботу, поснідали і пішли до школи.

Як змінилось рідне село зараз? Що відчуваєте, коли приїжджаєте?

Відчуваю зв'язок з батьківською хатою. Це, звичайно, зв'язок на все життя, залишається. Село звичайно змінилось, у кращий бік. З'явились нові будинки, люди працюють. Багато хто працює за кордоном і вкладає гроші в будівництво – собі або онукам. Намагаюсь якомога частіше приїжджати, але не завжди виходить з нашою роботою. Я була там два місяці, коли почалась повномасштабна війна. Щодо батьківської хати, то в нас велика ділянка була. Коли Толя одружився, батьки дали ділянку, він побудував собі будинок. А в батьківській хаті брат Женя живе з дружиною та десятирічним сином. Вони зробили ремонт. А старша донька в Кишиневі.

Ваша сестра Зінаїда старша за вас на 16 років. Вона давно живе в Кишиневі. Чи вдається бачитися з нею?

Я їздила, ми були в червні цього року. Як живе? Ви знаєте, в нас така доля – всі чотири сестри залишились вдовами. І якщо ми ще працюємо, бачимось, то вона одна. Живе сама, практично нікуди не виходить. Добре, що поруч живе двоюрідний брат. Ми їй пропонували переїхати у Чернівці. Але вона не хоче. Вона там звикла. У неї там друзі, куми. Ми майже кожного дня зідзвонюємося.

Ви з дитинства співаєте, маєте досвід виступу на різних майданчиках. Зараз відзначаєте 45-річчя кар'єри. З якого саме моменту почали відлік творчого шляху?

Коли почала офіційно працювати в Чернівецькій філармонії у 1980 році. До цього працювала, але не офіційно. Бо навчалась в музичному училищі в Чернівцях. Тоді казали «на разових» – поїхала на концерт, мені заплатили три рублі, чи скільки. Коли була в мене можливість – їздила. Коли ні – то навчалась.

А перший гонорар, напевно, ви ще в дитинстві отримали?

Так, у дитинстві, у чотири роки. Один рубль. Ми в сусідньому селі виступали. Я така була маленька, що поставили табуретку на сцену, мене підняли і акордеоніст був поруч. Я заспівала пісню, люди в залі зібрали гроші, прийшли до мене і дали той рубль (сміється – «Главком»).

Коли ви переїхали до Чернівців, то там вже жили і працювали Софія та Лідія. Як вас підтримували сестри?

Перший рік я жила в Софії, в неї була квартира. Вона постійно була на гастролях. Ми по-сестринськи тільки могли поговорити, запитати як справи. Я ще тоді в філармонії не працювала. Вчилась в музичному училищі. А потім Софія переїхала до Криму, ми взагалі рідко бачились. 

Ви залишились жити у квартирі Софії Михайлівни?

Потім я переїхала до Лідії, у неї своя квартира була. Коли створювався ансамбль «Черемош», Лідії запропонували працювати в ньому. І якось вихідними поїхала з ними на концерт, послухати. Приїхали, був ще час перед концертом. Там був наш керівник Леонід Затуловський. Він нас покликав з Лідією і попросив щось заспівати вдвох. Ми заспівали нашу першу пісню Primăvară (у перекладі з румунської «весна» – «Главком»). Йому це дуже сподобалось. У той же день мені знайшли якусь сукню і випустили на сцену на тому ж концерті. Так утворився наш дует з Лідією.

Тоді Шарварко Борис Георгійович (режисер урядових концертів, керівник «Укрконцерту» – «Главком»), царство небесно завжди проводив в Палаці «Україна» (у Києві – «Главком») великі заходи. Коли створився наш дует в Чернівцях, він про це почув і запросив нас приїхати на якесь зі свят, вже не пригадаю. А в нас ні костюмів, нічого не було. Так це нам видали в Будинку культури в Чернівцях, і ми ото приїхали у Київ і заспівали.  

Це був ваш перший приїзд до Києва, коли працювали в «Черемоші»?

Ні, ще раніше приїжджала. У Софії був сольний концерт був в Палаці «Україна». І я приїхала Київ подивитися і на концерт. Від великого міста якось ніяково було. Звикла до маленького села. Чернівці теж невелике місто. Я до Чернівців теж дуже довго звикала. Коли вступили в музичне училище, я кожен день на електричці їздила додому з ранку і верталась після занять. І так десь пів року. А потім вже потихеньку почала ночувати в Чернівцях.

Повертаючись до того сольного концерту Софії Михайлівни в столичному Палаці «Україна», які емоції тоді ви відчули?

Звичайно, я дуже пишалась тим, як сестру сприймала публіка, як вона співала, скільки було квітів, овацій, компліментів. Мені було дуже приємно. 

У кожної сестри ви чомусь навчились. Що ви перейняли від Софії та Лідії Ротару, з якими гастролювали?

Від Софії – відповідальність за свою роботу. До кожного концерту вона як до останнього готується. Тобто, це велика відповідальність. Я це взяла собі з тих часів і на все життя. У мене теж велика відповідальність – ніхто з колективу не може запізнитися. А в Лідії є така риса – вона дуже вимоглива до всіх, вміє домовлятися. 

Чи було до вас особливе ставлення в «Черемоші», як до молодшої дитини родини Ротару?

Казали: «Дитино, йди сюди» (сміється). А ось на фото впізнаєте хто? Іво Бобул, він у нас в «Черемоші» працював. Мій кум зараз. А тоді з Іво ми нормально спілкувались. Він спочатку працював, співав, в ресторані. Ми почули, дуже сподобалось і запросили його в «Черемош». Відтоді пішла його кар'єра.

Окремий каталог ваших фотографій має назву «Сестри». Ви періодично виступали втрьох – з Софією та Лідією. Чи часто виходили такі концерти?

Нечасто. Декілька разів Шарварко Борис Георгійович запрошував в Палац «Україна», коли були грандіозні заходи. Ще на зйомках деяких разом виступали, але нечасто. 

Чи були у вас якісь традиції, коли ви бачились втрьох?

Та ні, ми збирались в готелі, спілкувались, перекусити, випити кави. Розповісти, що в кого відбулось. Як і у звичайній сім'ї. 

За артистами в радянській Україні спостерігали і представники комуністичної партії, а інколи і спецслужб, на кшталт КДБ. Чи стикалась ваша родина з подібним?

Звичайно контролювали. Мені пропонували вступити в партію. Я навідріз відмовилась, ніколи не давала згоди на це. Бо розуміла: будеш робити те, що тобі скажуть. Враховуючи ще те, як з батьком моїм вони вчинили. На Новий рік брат вбрав ялинку, і увімкнув її на старий новий рік. І за цю ялинку тата виключили з партії, брата – з комсомолу та інституту.

А чи не було у вас проблем через те, що ви відмовились вступати до компартії?

А я сказала, що ще не гідна бути в партії. На роботі проблем не було. Комсомолкою я була, звичайно. Але безпартійною. І сестри також. А ось вже зараз, десь за рік до початку повномасштабної війни, з російського НТВ (федеральний російський телеканал – «Главком») дзвонили мені і пропонували відзняти програму. Я кажу, навіщо мені програма з НТВ? А вони: «Ну це ж і про вашого брата, в нього ювілей». А я відповідаю: «А навіщо про брата знімати? Він що, зірка, чи що? Навіщо?». Шукали якийсь привід. Я відмовилась, мені це не потрібно. А вони: «Ми приїдемо, куди скажете». Я їм кажу – не треба приїжджати, зніматися не буду, а брат тим паче. 

А вже під час повномасштабної війни чи дзвонили вам росіяни? Бо в медіапросторі активно обговорювали, зокрема, питання нерухомості Софії Михайлівні в Москві та тимчасово окупованій Ялті.

Ні, мені ніхто не дзвонив. Я взагалі перестала спілкуватися з будь-ким з Росії. У мене там не має родичів. Було декілька, які не зрозуміли війну і я перестала з ними спілкуватися. 

Можливо вашому директору дзвонили з країни-агресора та хотіли взяти коментар, як мінімум?

Ні, ніхто мене не запитував. Запитував якийсь український журналіст, не пам'ятаю. Аби прокоментувала (йдеться про нерухомість Софії Ротару – «Главком»). А я нічого не можу коментувати, бо нічого не знаю. Те, що пишуть там, це взагалі видумки. Те що їм треба, вони те і пишуть. 

Саме росЗМІ пишуть, зокрема, що Софія Михайлівна переїхала до Італії. А тут, в серпні, на своє 78-річчя, вона публікує фото з Києва. І ви не раз казали в інтерв'ю, що сестра живе в себе вдома, в передмісті Києва. 

Ось, ніхто мені не вірив. Казали, вона за кордоном.

Як зараз проходять ваші зустрічі?

Як з сестрою, як з рідною людиною. Ми завжди на зв'язку. Є можливість – зустрічаємось. Походити по ділянці, подихати свіжим повітрям, поговорити про наших рідних. Взагалі про все. Бо це родина. Нема можливості – на телефоні: «Як справи? Як ніч пройшла? Як у вас, було тихо? А у вас, гучно?». На жаль, не так часто бачимось, бо зараз в мене підготовка до концерту, ці повітряні тривоги нескінченні… Не хочеться відлучатися, є чим зайнятися. Мене вдома зараз песик чекає цілий день – теж дитина. 

Не раз ви казали, що про старшу сестру розповідати ви не будете. Чому така позиція?

Не розповідаю, бо думаю, що кожен сам, якщо захоче, розповість про себе. Те, що він захоче. А я тільки можу сказати, що вона в Україні. Вона так само переживає за всіх нас, за наших хлопців, за нашу Україну. У неї є фонд, який допомагає нашим хлопцям. Вона з нами. Вона ні в якій ні в Росії, ні в Криму. Вона тут – в Україні. 

Повернімось до сімейних фото. Судячи з цього знімку та стилю, ви втрьох на концерті десь наприкінці 1980-х?

Це ми в Австралії на гастролях, 1990-ті. Там велика українська діаспора, приймали чудово. Були в Сіднеї, Мельбурні і Канберрі. Таким складом тоді ми були і в Ізраїлі. 

Родина Ротару – велика. Щодо вашої сім'ї, то ви разом з чоловіком виховали доньку Анастасію. А в неї дві доньки, ваші онучки. Розкажіть, чим займаються дівчата?

Ауріці скоро буде 13 років, а Вероніці буде дев'ять. Вони обидві займаються великим тенісом, англійською мовою, навчаються в українській школі. Веронічка ходить на вокал, вона любить співати. Я їй кажу: «Вчись!».

Це мій чоловік, мій Володя. У цьому році вже 20 років, як його не має з нами (банкір Володимир Пігач помер 3 жовтня 2005-го. Йому було 45 років – «Главком»). Це Анастасія маленька, ми біля нашого київського зоопарку. 

Ви живете зараз одна чи з кимось?

Живу одна за містом. Дітям залишила квартиру в Києві, вони живуть там. А я виросла на землі. Мені – квіти, щось виростити, щось подивитися, послухати пташок. Мені так подобається. Я приїжджаю в місто, коли мені потрібно. А так я там (за містом – «Главком»).

Спілкуєтесь з сусідами, чи ходите одне до одного в гості?

Ви знаєте, у нас таке місце, де багато дачних ділянок. І більшість людей приїжджає влітку. Взимку не так багато хто живе постійно. Коли ми зустрічаємось, я кожного вечора гуляю зі своїм собакою, то спілкуємося. Зараз вони всі світлини висилають, побачили афішу мою. Кажуть: «Все, ми всі йдемо на концерт». Я кажу: «Добре, буду рада вас бачити». 

Щодо вашої творчості – коли почали записувати сольні авторські композиції?

Як переїхала в Київ, то почала працювати сольно. Це був 1987 рік, народилась Анастасія, я вже була тут, в столиці. Потім ми створили колектив з моїм чоловіком, і я почала працювати сама. Створила програму і звичайно, шукала свій репертуар, пісні. І тоді композитор Олександр Тищенко написав декілька пісень, які записувала в студії, професійно. Так я зайнялась своєю творчою кар'єрою. На концерті, до речі, буде прем'єра пісні, яка ніде не звучала. Українською мовою.

Нещодавно, на музичному фестивалі «Покоління», який пройшов в Києві, ви заспівали композицію «Червона рута». Зі сцени сказали, що зробили нове аранжування. На тлі нещодавніх скандалів в українському шоу-бізнесі щодо авторських прав, ви в когось їх придбали?

Ми завжди чесно працюємо. Нещодавно, менш як рік тому, ми купили права на 20 років у сестри Івасюка (композитора, співака, Героя України Володимира Івасюка. – «Главком»). Можемо спокійно співати, зробили нове аранжування. Бо я якраз їздила в березні на благодійні гастролі до Ізраїля. І дуже просили «Червону руту».

Ви активно займаєтесь благодійністю, виступаєте з концертами на підтримку з ЗСУ як сольно, так і з іншими артистами. Як вони проходять, зокрема, за кордоном?

Всі співчувають. В Ізраїлі, наприклад, всі нас гарно розуміли, бо в них також війна. У різних країнах – концерти для переселенців, українців. Вони дуже сумують за домом, хочуть повернутися. Але багато хто боїться, не хочуть ризикувати. У когось діти, і я їх розумію.

Після масованих обстрілів, в соцмережах чимало українських знаменитостей публікують «крик душі» до світу. Дехто вважає, що світ потроху забуває про війну в нашій країні… 

Хочеться, щоб Європа і Америка прокинулись, і нарешті побачили, що дійсно відбувається. Бо вони дуже багато говорять, але дуже повільно щось роблять. Поки дійдуть до якогось рішення, а в нас люди гинуть, хлопці на фронті. А Трамп тим паче. Я його не розумію. Я навіть не дивилась (зустріч президентів США та РФ на Алясці 15 серпня цього року – «Главком»), мені було противно, не змогла. Мене бісило все це. Як він стелить цю червону доріжку, як він з ним зустрічається.

Не хочеться закінчувати нашу бесіду Трампом та Путіним. У вас у день народження запланований ювілейний концерт до 45-річчя творчості. Які подарунки любите отримувати, може щось колекціонуєте, які ваші улюблені квіти?

Всі квіти гарні, я їх обожнюю. А подарунок – це люди (слухачі, глядачі – «Главком»). Їхні очі, оплески, усмішка, любов. Це найкоштовніший подарунок. Нічого не колекціоную, не збираю – все є, дякую. Нехай приходять на концерти, хочу їх бачити, співати для них, ділитися своєю душею, любов'ю. 

Рома Семикін, «Главком»