«Ховаючи колишню». Інтерв'ю з режисером, що створив серіал-сенсацію

Українське серіальне виробництво останнім часом приємно дивує. Якщо раніше воно могло похизуватися справді якісними, але штампованими мелодрамами, або ж кримінальними стрічками, то нині ситуація почала змінюватися. Лише в останні кілька місяців глядачі отримали два серіали без перебільшення рівня Netflix. Ці роботи геть не схожі на те, що досі знімалося в Україні. Мова про проєкти – «Тиха Нава» та «Ховаючи колишню».

«Ховаючи колишню» – 10-серійний серіал, який вийшов на одній з українських платформ інтернет-телебачення. Він – про кохання, про втрату, про дружбу. Починається все з того, що четверо чоловіків (імена яких глядачеві так і залишаться невідомими) з абсолютно різного віку, типажу, характеру та бекграундом зустрічаються на похороні своєї колишньої. Молода жінка стала військовою та загинула на фронті. Звісно, всі ці парубки – конкуренти «заднім числом» і недолюблюють один одного. Але у них є тепер спільний привід для наступних зустрічей в інших обставинах: то необхідність звільнити орендовану квартиру колишньої, то її день народження… Під час цих регулярних зустрічей вони розмовляють, згадують свої стосунки з нею, з’ясовують деталі, за щось ображаються, за щось – прощають…

Втілив колишніх обранців загиблої військової на екрані без перебільшення зірковий каст українських акторів: В’ячеслав Довженко, Слава Бабенков, Артур Логай та Олександр Рудинський. 

Про те, чим унікальний серіал, хто над ним працював, як проходили зйомки та що відбувалось за кадром, в інтерв’ю «Главкому» розповів режисер та сценарист «Ховаючи колишню» Сергій Кулибишев.

Сергій Кулибишев: «Зараз Україна потребує хепіендів»

фото надано Sweet.tv

«Легше створювати ідеї, самобутні історії, ніж копіювати те, що вже є»

Найперше, що привертає увагу у вашому серіалі, це титри на початку: якісні, тривалі. Продумані титри є, наприклад, «фішкою» франшизи про Джеймса Бонда. У нових українських та зарубіжних фільмах чи серіалах таких видовищних титрів немає. Хто їх придумав? Хто виконав?

Я, як автор і режисер серіалу, продумав абсолютно все. Коли ми починали працювати над виробництвом початкових титрів або опенінгу – так вони правильно називаються, ми знайшли чудову аніматорку Ольгу Гаврилову. Вона дуже крута, в неї хороші анімаційні фільми, вона бере участь у міжнародних фестивалях.

Я думав, що ми будемо робити ці титри десь місяць-два, а насправді вони забрали приблизно пів року щоденної роботи. Паралельно працювали з композитором Микитою Мойсеєвим. Спочатку він написав музичну чернетку, потім ми почали розробляти аніматик цих титрів з Ольгою – це як псевдомультик, неакуратно промальований. Під цей аніматик ми підправили музику, почали розробляти вже детально кожен кадр. Потім знаходили ритм, як анімація накладається на музику, інколи трошечки змінювали музику. І музику змінювали під історію, і історію – під музику.

Моя задача була розкрити в цих титрах, які відкривають серію, всіх героїв, символічно показати передісторію, історії стосунків кожного з героїв з колишньою. Починається все з героя Довженка – як в реальному часі було. Потім – герой Слави Бабенкова, далі з'являються герої Саші Рудинського та Артура Логая. Тобто цей опенінг спочатку розказує щасливі історії стосунків кожного героя з колишньою, потім показує, як ці чотири чоловіки змінилися завдяки стосункам, як ці стосунки змінили колишню, і те, як кожен з цих чоловіків сумував, коли вона пішла з його життя.

Якщо комусь це цікаво, як складалося життя наших героїв з колишньою, то можна уважно придивитися. Там немає жодного випадкового символу, там все щось означає. До речі, ці титри подобаються людям, навіть коли вони дивляться вперше, не зчитуючи, що тут передісторія.

фото надано Sweet.tv

У кінці, коли все розбивається і з'являється напис «Ховаючи колишню», це про те, як розбиваються їхні життя через її загибель. Що ще важливо: опенінг зроблений у стилістиці поліекранів, тобто постійно декілька різних екранів. Вони означають, що життя кожного з героїв були окремі, розділені. Потім в кожному анімованому поліекрані з'являється відео, як кожен герой заходить у бар – кожен на своєму поліекрані. У кожній серії ці чотири поліекрани з'єднуються в один, бо герої стають одним цілим тільки тоді, коли вони зустрічаються в барі. Межі між поліекранами зникають – ніби кордони між ними падають на той момент, коли вони разом. Коли вони йдуть з бару, кордони знову з'являються в кожній серії. Лише після дев'ятої серії, після танців, коли вони танцюють з колишньою, і всі кордони падають остаточно, вони примиряються з її втратою і визнають, що вони стали друзями. От після танцю, в кінці дев'ятої серії, вже немає розділення екранів. І в десятій серії вони не з'являються. 

Серед українських серіалів немає жодних жанрових аналогів «Ховаючи колишню». Принаймні, асоціація може виникнути хіба що, наприклад, з італійським фільмом «Ідеальні незнайомці». Чим ви надихалися? І як, власне, назвати цей жанр?

Я люблю камерні роботи. Я би сказав, що це камерні драми, коли герої залишаються в одному просторі. В якомусь сенсі я надихався Агатою Крісті, бо «Ховаючи колишню» – це також детективна історія. Тобто в кінці, коли вже додивляємося, ми розуміємо, що детектив тут ні до чого, але ця детективна складова присутня.

Наштовхнув мене на цю ідею британський серіал State of the Union (в українському перекладі – «Сімейний шлюб», 2022-2023 рр.). Він про зустрічі чоловіка і дружини, які розлучаються, не живуть разом і зустрічаються у психолога. Цей серіал не такий, як «Ховаючи колишню», але дещо схожий: там теж одна локація. Там нема жодної загадки, це суто психологічний серіал про шлюб. Щоправда, вони там ще по вулиці ходять у кожній серії, у нас такого нема.

Коли народжується якась ідея, то шукаєш для неї відповідну форму, яка тобі дозволить краще розказати цю історію. І поліекрани, і опенінг – це ніде не підглянуто, ніким не підказано. Мені здається, що легше створювати ідеї, самобутні історії, ніж копіювати те, що вже є.

Мені цього, чесно кажучи, трошки не вистачає в українському кіно і серіалах, більшість проєктів робиться за калькою, і добре, якщо з американських фільмів. У нас до 2022-го року усі дивилися на російські проєкти й і робили точно такі ж самі. Навіть телеканали замовляли, мовляв, є такий-то серіал чи фільм, нам хочеться точно такий.

А Україна – дуже самобутня країна. Тим більше, що ми живемо під час повномасштабної війни. У нас є коло дуже самобутніх історій, тому мені здається дивно брати щось чуже. Я вважаю, що українська культура здатна продукувати самобутні твори, які можуть бути цікаві навіть закордоном.

фото надано Sweet.tv

«Я писав під цих акторів»

Кожен з персонажів «Ховаючи колишню» дуже ретельно виписаний. І кожен по-своєму переживає втрату. Чи були залучені до зйомок психологи?

Мені здається, що це просто робота сценариста: робити героїв достовірними, проживати їхні життя. Робота сценариста – це входити під шкіру кожного з героїв. Я цих чотирьох всередині себе зіграв. Я ж режисер і ще й сценарист. Тому якщо мені здавалося, що десь недостовірно, то я над цим працював ще більше, щоб досягти достовірності.

До психологів я звертався, але за іншим. Вже коли сценарій був написаний, мені треба було дізнатися, чи історія в такій формі не травмує.

У кожному з цих героїв є частинка мене. Я просто був чесним сам із собою: як би я поводився на місці кожного з цих героїв. 

Останнім часом в Україні багато знімають медичних серіалів – це і «Нове життя», і «Екстрена допомога», і «Лікарі». Є якісні драми – «Впіймати Кайдаша». Але «Ховаючи колишню» – це щось зовсім інше. Чи ви не боялися знімати щось геть інше? 

Мені не було страшно, бо я чудово розумію, що цей серіал сподобається розумним, мислячим, рефлексуючим людям. Давайте чітко зазначимо, що «Ховаючи колишню» – це серіал для стрімінгової платформи. На телебаченні він не міг би з'явитися. Я його навіть не пропонував на телебачення.

У глядачів стрімінгової платформи є певний запит. Люди не приходять туди, щоб дивитися щось «у фоновому режимі» – включив і пішов на кухню. Тут люди включають щось саме для отримання кінодосвіду, для кіноемоцій, для переживання історії.

Тому я не боявся. Я точно знав, що мені не буде соромно за цей проєкт. Знав, що він дасть глядачеві можливість ніби зі сторони подивитися на себе, на своїх знайомих, і прожити цю реальність. У проєктів, які ви назвали (медичних, тощо) – інша мета, вони робляться не для того, щоб глядач міг відрефлексувати. Це не авторське кіно, це жанрові продукти ескапістського штибу, які відволікають від сьогодення. Такі проєкти теж потрібні. Я їх не знецінюю. Серед них є достойні уваги.

Я вважаю, що якісні розважальні проєкти мають бути, бо не можна жити в Україні у часи повномасштабного вторгнення, де війна, де гинуть і отримують поранення знайомі, близькі, друзі, родичі, де постійні відключення електроенергії, де холод… Я розумію, що треба розважитися, але має бути певний баланс між розважальними проєктами й тими, у яких йдеться про нас.

До «Ховаючи колишню», за великим рахунком, ніхто не говорив з українською аудиторією у серіалах по-дорослому. У повнометражних фільмах – говорили. А у серіалах – ні. Щоправда, був чудовий серіал «Спіймати Кайдаша» – от у ньому говорили з глядачами, як з дорослими людьми. Але на жаль, «Спіймати Кайдаша» не став переламним проєктом, який запустив би ланцюг змін, щоби такі проєкти з’являлися кілька разів на рік. Подивимось, чи стане проривним «Ховаючи колишню».

Роль Слави Бабенкова – щасливий у шлюбі багатодітний батько, який щемливо згадує колишню, яка познайомила його з нинішньою

фото надано Sweet.tv

Одна річ – якісно виписати персонажів, інша річ – втілити їх. Чи ви писали кожного, уже розуміючи, хто  буде грати? Як проходив кастинг? 

Я писав під цих акторів. Я уявляв Артура Логая, Славу Бабенкова, В'ячеслава Довженка, Сашу Рудинського в цих персонажах. Це був мій Dream сast (омріяний підбір акторів). Dream сast майже ніколи не стає кастом.

Але так сталося, що у нас на проєкті працювала одна з найкращих в Україні кастинг-директорок Орина Петрова. Вона змогла зробити так, що весь Dream Cast став кастом. Вона змогла зробити так, щоби всі актори погодилися. І я в захваті від того, як хлопці працювали!

На роль барменки (яка обслуговує цих чоловіків у закладах майже в усіх серіях, – «Главком») був кастинг, і дуже великий – його теж зробила Орина. Зіграла барменку Настя Король. Роль дружини героя Слави Бабенкова зіграла Оксана Черкашина. Це теж пропозиція Орини. Ми зробили маленькі проби – і одразу стало зрозуміло, що це дуже правильний вибір. Так само, як і на роль сестри колишньої, яку зіграла Ольга Сафронова.

Кастинг на дитину – то окрема історія! Орина тут щось неймовірне зробила. За історією цій дівчинці мало бути саме два з половиною роки. Ми шукали дівчинку, яка буквально народилася між 31 серпня до 1 листопада 2022-го року. Це був дуже складний кастинг, бо акторки не слухались режисера, не вміли працювати. Але нам вдалося.

фото надано Sweet.tv

«Ми робили бар під себе, і в ньому багато символізму»

Скільки тривали зйомки серіалу?

Приблизно місяць. У серіалі є дати певні – дати зустрічі наших героїв. Перша зустріч – це поховання колишньої, 19 квітня 2024 року, а фінальна серія – це 15 квітня 2025 року, в роковини загибелі жінки. Фінальну серію ми знімали 15 квітня 25-го року – дата абсолютно справжня.

Мені треба було, щоб серіал зафіксував відбиток реальності цього часу. Щоб коли ми подивимося серіал через 5-10 років, то визнали, що реальність тоді була саме такою. Що ми були такими, так дивилися на себе, на життя, на війну, на перемогу, на відключення світла, на повітряні тривоги.

Як ви обирали локації? Скажіть, будь ласка, бари, де вони зустрічаються у різних серіях, – це один заклад, просто по-різному оформлений, чи це різні заклади? 

Ми з художником-постановником Максимом Німенко кілька днів ходили по закладах Києва. Дивилися. Ми знали, що не зможемо все це зняти в реальному барі, але ми зібрали наш бар із уривків якихось найкращих місць, допридумали, докрутили, вигадали цю скляну світлову стіну, цей коридор і Максим Німенко та його команда це все побудували.

Це сконструйований «бар», спеціально для знімального павільйону. Ми знайшли місце, де він нібито знаходиться у реальному житті: на перетині Рейтарської та Гончара. Там знаходиться не бар, а магазин. Ми зайшли в цей будинок, зафіксували все, що видно з вікон. До речі, дизайн вікон ми «взяли» з іншого закладу. 

Ми робили бар під себе, і в ньому багато символізму. Наші герої змінюються від зустрічі до зустрічі між якими минає близько місяця. Кожен з героїв трошечки відірваний від реальності на початку і кожен з героїв починає розуміти себе і свої почуття в кінці.

Ну, і, звісно, це серіал про дружбу, про чоловіків, які один одному не подобаються, бо вони колишні однієї жінки, вони не мають одне одному подобатися. У кінці вони стають друзями. Так от, вони змінюються, навколишнє середовище змінюється, як і погода за вікном.

Є серії з дощем, зі снігом, з вітром, є серії нічні, є ранкова серія – День народження колишньої. Бар теж змінюється, змінюються його кольори, змінюється навіть вік відвідувачів. І на кожну серію команда Німенка змінювала бар. Це була кропітка робота. Ми з ним пропрацювали кожну деталь, включно з кольором серветок, які відповідали кольору одягу героїв.

Художниця костюмів Альона Гресь створювала костюми для кожного героя відповідно до сезону, до його внутрішнього стану. Кожна серія зроблена в трикольорових рішеннях. Наприклад, перша – синьо-червоно-жовта, друга – зелено-фіолетово-золота.

І під це змінювався колір стін, одягу відвідувачів бара, напоїв, картини на стінах, книжки на полицях, якісь речі на вішачках, плакати, постери – все змінюється. Це кропітка робота кількох команд: художників-постановників, художників по костюмах, операторського цеху, освітлювачів. Актори знали, якого кольору кожна серія, і чому вони в одязі такого кольору. 

Кулибишев: «Кожне суспільство має відрефлексувати в мистецькому просторі»

фото надано Sweet.tv

«У серіалі дуже багато містичних збігів»

Нещодавно «Главком» опублікував інтерв’ю із актором Сергієм Киселем – про ще один проривний український серіал «Тиха Нава». Він розказував, що, на жаль, зйомки були дуже обмежені в часі. Аж до того, що на деякі сцени виділялось не більше, скажімо, семи хвилин. Чи були у вас такі обмеження, і які складнощі виникали під час зйомок?

Не було нічого такого, що можна було б назвати форс-мажором. Бюджет ми знали заздалегідь, все планували, спираючись на нього.

Ми знали, скільки хвилин в день ми знімаємо, ані для акторів, ані для технічної чи знімальної групи не було жодних сюрпризів.

Звісно, іноді бувало, що ми трошки відставали від графіка. Іноді наздоганяли, іноді – ні, але на непередбачувані речі у нас також були закладені гроші.

Були веселі ситуації. Наприклад, на початку квітня ми знімали різдвяну серію – зі снігом. Весь павільйон засипали снігом. І було дуже смішно, що саме в цей день в Києві пішов сніг! Ми не очікували. В команді багато сміялися, мовляв, нафіга ми насипали в павільйоні сніг, коли могли спокійно знімати на вулиці.

Було і таке, що ми знімали епізод з повітряною тривогою в одній із серій – і саме у цей час у Києві пролунала тривога. Звісно, тут не до веселощів – хіба нервовий сміх.

Взагалі у серіалі дуже багато містичних збігів. Скажімо, герой Артура Логая каже, що він боїться інвалідності. Певно, ви чули – Артуру влітку відірвало пальця.

Скільки коштували зйомки?

Це закрита інформація, але, повірте, це не високобюджетний проєкт. Він виглядає набагато дорожче, ніж коштує.

Які відгуки про серіал ви отримували від колег, друзів, сусідів? Що їм подобалось, що не зайшло?

99% відгуків, які я отримував особисто чи бачив в соцмережах – це здивування тим, що в Україні зняли серіал світового рівня. Або – що зняли серіал, який, знову-таки, звертається до глядачів як до дорослих. Наприклад, моя сммниця мені написала, мовляв, не очікувала, що розмови, які ми ведемо з друзями за столом, можуть звучати в українському кіно. 

Суспільство має в мистецькому просторі відрефлексувати тему війни. Моя задача була зробити цю рефлексію не похмурою – хоча тема, звісно, сумна: втрата близької людини, втрата на війні. Було важливо зробити її не такою, щоб вона «прибила». У мене було декілька варіантів фіналу в історії, але я обрав найсвітліший. Бо для мене має значення відповідальність автора. Зараз Україна потребує хепіендів. Це мають бути, можливо, сумні історії, але ті, які в кінці не «прибивають».

У нас небагато фільмів чи серіалів, які говорять з людьми всерйоз на доволі сумні теми, але в кінці не залишають глядача зруйнованим. Наприклад, «Ти – Космос». Попри те, що там доволі сумний фінал, фільм все ж таки світлий. Я дуже тішуся, що у нас з'являються такі фільми. Мені здається, що «Ховаючи колишню» – теж з цієї полиці.

Над чим ви працюєте зараз? Чого чекати далі, що може перевершити «Ховаючи колишню»?

Це не змагання, тому я не планую перевершити. Я планую робити те, що мені цікаво. От мені було цікаво зробити цю історію – я її зробив.

З 2023-го року я мрію зняти фільм-байопік про одного з українських музикантів і про те, чому ми прийшли в ту точку, де перебуваємо зараз. Я не можу розповісти подробиці, ми ще не офіційно оголошували про цей проєкт, але я вже працюю над ним.

І звісно, я працюю в театрі. Моя попередня п'єса «Поліандрія» іде в театрі Франка, її поставив Давид Петросян на Сцені під Химерами.

Потихесеньку пишу наступну п'єсу, паралельно трошечки залучений у постановку Петросяна «Троянство» на великій сцені. Готуюся поставити виставу ще в одному з київських театрів. Це роки на півтора мені ще роботи.

Наталія Сокирчук, «Главком»