Чи треба віддавати Булгакова і Гоголя Росії? Розмова про місце нашої літератури у світі з Тамарою Гундоровою

Тамара Гундорова – легенда вітчизняного літературознавства, докторка філологічних наук, культурологиня, з 2022 року – головна наукова співробітниця Інституту літератури імені Шевченка НАН України.  

Тамара Іванівна родом з Полтавщини, 17 липня їй виповнюється сімдесят. Останні роки вона перебуває за кордоном. Те, що спочатку було втечею від війни, згодом стало «академічною міграцією». Гундорову майже відразу запросили до себе два престижні американські університети. Нині вона викладає курс української літератури і бачить свою місію у тому, щоб поширювати знання про неї якомога ширше.

«Один студент, прослухавши мій курс у Гарварді, сказав мені, що найсильнішим художнім текстом, який він коли-небудь читав, є «Сентиментальна історія» Миколи Хвильового. Його реферат про цю повість був найкращим з усього, що я колись читала про Хвильового», – каже Гундорова в інтерв’ю, яке «Главком» записав з науковицею, що нині перебуває у Сполучених Штатах.

Говорили на доволі дражливу тему: яке місце займає українські література та культура у світі зараз. «Ми ще не в центрі, але вже й не на периферії» – приблизно так відповідає на це питання Тамара Гундорова. Ближче за нас до центру, на превеликий жаль, й досі перебуває російський контент. Про те, чому це так, і як нам завоювати визнання інших народів – далі у розмові. 

«На Заході й досі вважають: якщо ти читав Толстого-Достоєвского, ти є культурною людиною»

У 2024 році повість Федора Достоєвського «Білі ночі» несподівано здобула популярність у буктоці (BookTok є спільнотою книголюбів у мережі TikTok – «Главком»). Вона зібрала понад 40 млн переглядів і стала четвертим найбільш продаваним перекладним твором у Великій Британії. Тобто міф про велику російську літературу залишається живучим попри все?

Так, міф про «велику російську культуру», яка відображає «загадкову російську душу», живий, і зруйнувати його, мабуть, не вдасться. Він стосується російської класики, насамперед періоду реалізму. Я бачила, як, приміром, у Принстонському університеті сотні студентів не лише гуманітарного, але й технічного напрямку записуються на курси про Толстого-Достоєвського.

При цьому вони знають, що таке імперський дискурс та колонізація, але теоретичні знання при цьому не діють. Діє міф, який уже став культурним капіталом. Якщо ти можеш сказати, що читав Толстого-Достоєвского, ти є культурною людиною. Однак не варто думати, що при цьому працюють самі тексти – є ціла індустрія, яка розбудовує і запаковує міф: опера, театр, кіно. Коли ти знаходишся всередині цього, то стаєш залежним.

Якщо ж ідеться про «Білі ночі», то ця рання сентиментальна повість Достоєвського – коротка і зрозуміла, говорить про нещасну маленьку людину у великому світі. І ці настрої в нашому охопленому катаклізмами і потрясіннями світі знаходять відгук. Текст занурює в меланхолію і викликає емпатію не так до персонажів, як до себе самого.

Водночас в іншій європейській країні, Франції, проукраїнські активісти зірвали презентацію книги колишньої керівниці телеканалу RT France Ксенії Федорової на паризькому Фестивалі книги. Чи означає це, що інтелектуальними зусиллями росліт не здолати, бо проти нього ефективно діють тільки силові методи?

Я би відрізняла сприйняття класики і дискусії з сучасними російськими літераторами. Класику варто перечитувати і, скажімо так, ре-інтерпретувати, а, може, і знімати з п’єдесталу. Щодо сучасних російських авторів, то на них падає відповідальність за війну, бо нинішня російська культура не існує поза розв’язаною Росією імперської війни проти України. Визнати імперськість російської культури, мабуть, найтяжче для діячів росліту, навіть тим, хто в опозиції до нинішньої Росії.

Російські автори презентують не лише самих себе, вони вписані в символічні зв’язки та контексти, бо культура давно є справою державною і політичною для Росії. Тому канселінг російської культури і відмова брати участь у дискусіях з російськими представниками – це також про силу. Я хочу нагадати одну дуже показову історію. У 1896 році Леся Українка написала відкритого листа-звернення до французьких інтелектуалів під назвою «Голос однієї російської ув’язненої».

У ньому вона назвала Росію «в’язницею поетів» і звернулася до французьких літераторів, які прийшли вітати у Версаль щойно коронованого російського царя Ніколая Другого після жахливої масової давки на Ходинському полі. «Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповняли акордами зали Версаля», – заявила вона. Підписавшись «однією російською ув’язненою», Леся Українка нагадала про становище підневільних народів і брак свободи в Росії.

Протести проти тиранії, воєн і злочинів проти людства є великою традицією всіх пригноблених націй.

Наскільки звучить або не звучить, перебиває або не перебиває російські голоси голос української культури та літератури? Хто і на яких майданчиках просуває наші наративи?

Без сумніву, голоси українських авторів нині звучать значно сильніше, зросла та стала видимою присутність української культури в сучасному світі. Маю на увазі участь у фестивалях, публічних дискусіях, публікацію перекладів, концерти, вистави. Величезну роботу здійснює Український інститут (Ukrainian Institute of America, культурна установа, заснована у 1948 році зі штаб-квартирою у Нью-Йорку – «Главком»), який займається культурною дипломатією, розширює коло спілкування, формує нові зв’язки.

Скажу також про український ПЕН, який співробітничає з різними місцевими осередками та центральним бюро в Нью-Йорку і провадить значну роботу з координації участі українських авторів у міжнародних культурних акціях. Особисте знайомство і підтримка відомих авторів, як, наприклад, Салмана Рушді багато важить при цьому.

Знаю, що американські колеги організовували тури по цілій Америці для українських авторів, включно з виступами в провідних університетах. Мені здається, що варто відзначити і величезну роботу, яку здійснюють університети та українознавчі програми, запрошуючи авторів та працюючи з ними.

Я особисто також беру у цьому участь, як академічний вчений і професорка. Викладаючи українську літературу у Принстонському та Гарвардському університетах, я кожного семестру знайомлю студентів з 20-30 творами української літератури. Коли ми вчимо з них уривки, це викликає у них бажання прочитати ці твори повністю.

Думаю, що роль університетів у поширенні української літератури на Заході також значна. Хоча питань лишається багато. В американських книгарнях не часто можна побачити твори українських письменників. На жаль, їхні переклади рідко публікуються у престижних видавництвах, і трапляється, що нові переклади не завжди є найкращими, а одиничні авторські виступи і тури не можуть змінити цілу ситуацію.

«Ми мали цілий період, коли українська література існувала як «література малоросійська»

До речі, про аналіз російської літератури. Чому українці не були тими, хто написав би таку, в принципі, нескладну працю, як «Трубадури імперії» Еви Томпсон? Кому, як не нам, знатися на цьому предметі? Чи Україні гостро бракує високоосвічених критиків?

Феномен Еви Томпсон засвідчує потужну присутність польської академічної спільноти у західному світі. Вона навчалася у варшавському університеті і, перш ніж написати «Трубадурів імперії», була авторкою кількох книг про російську літературу. Тобто написати книжку про імперське знання і колоніалізм російської культури означає добре знати російську культуру і літературу.

Я не буду говорити про перебільшення чи однобічність трактування російської літератури, що є елементом антиколоніального пафосу книги. Але «Трубадури імперії» є річчю невипадковою. Як невипадково те, що книга вийшла з польського боку, адже польсько-російські відносини і питання колонізації було завжди актуальним в Польщі.

На жаль, видимість україністів у західній академії не є такою сильною, а есеїстична інтелектуальна традиція такою потужною, як польська. Хоча точніше сказати, що вона є також сильною, але не актуалізованою. Можна назвати класиків цього жанру – Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, В’ячеслава Липинського, але у нас немає сучасних  праць, написаних так яскраво, пафосно та інтелектуально, як їхні.  

Академічні вчені, такі як Дмитро Чижевський, Юрій Шевельов, Григорій Грабович, Юрій Луцький були і є дослідниками, а не публіцистами, і мали свої цілі. Але те, що пише Ева Томпсон, можемо прочитати у Шевельова, Донцова, Маланюка, у Оксани Забужко. Своєрідним академічним аналогом книжки Томпсон є книжка Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії: російська і українська літератури новітньої доби».

Чи потрібен нам власний погляд на російську літературу? Той, котрий передбачає не тільки здачу «толстоєвських» у макулатуру, а вивчення їх як об’єкта, який значною мірою впливав на нас в минулому і, можливо, продовжує свій вплив у теперішньому?

Я мрію про те, щоб у нас була серйозна критика, яка б не лише пафосно, але інтелектуально доказово сформулювала українську оптику щодо російської культури. Публікації про імперську природу великоросійської літератури і культури, які я досі читала в Україні, є емоційними, але без глибшого знання матеріалу та ширшого контексту. Це цілком зрозуміло зараз і відповідає нинішнім потребам. Однак нам потрібен переконливий аналіз та інтерпретація всього того, що нав’язувалося нам імперською культурою.

Є дуже складні питання, які нелегко визнати. Наприклад, те, що ми мали цілий період, коли українська література існувала як «література малоросійська» (можна ще назвати її колонізованою). Це письменство першої половини ХІХ ст., яке мало подвійну ідентичність. Юрій Луцький писав, що власне національна українська література починає формуватися з Шевченка, а як на мене, існування в межах російської імперської культури впливає на неї мало не до кінця ХІХ ст.

Треба визнати, що досить довго українські письменники існували у «великій» імперській і водночас у своїй культурі, писали двома мовами. Навіть твори, які стали наріжними для нашої літератури, публікувалися в Петербурзі – згадаймо «Енеїду» Котляревського чи «Кобзар» Шевченка. «Малоросійська література» – це цілий етап, де постійно присутній спротив і підрив імперської культури. Григорій Грабович називає це маскою і щитом для захисту. Я називаю це малоросійським маскарадом.

«Малоросійська» «Енеїда», видана у 1798 році у Санкт-Петербурзі

колаж: Мислене Древо 

Елементом цього етапу розвитку національної культури є також російськомовні повісті Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Костомарова, Куліша, Старицького та інших. Вони є дуже важливими для розуміння становлення нової української культури. Загалом, питання імперії і колонізації є досить складним і не зводиться лише до протиставлення метрополії та провінції. Існує чимало проміжних етапів і форм. Є так званий умовний «третій простір», де борються за існування (чи домінування) мови, літературні формації, культурні ідентичності.  

Загалом, ми налаштовані на те, щоб віддати (Росії) все, що є «не суто наше», але я побоююся, що так можна лишитися з однією графоманією. Я знаю, що мої погляди можуть здатися досить радикальними, але я досить довго займаюся цими темами, як науковець, і маю про них свою думку.

Так, деколонізація є одним з ваших наукових інтересів, а тому – питання, на яке цікаво почути вашу відповідь. Існує теорія (яку, звісно ж, просувають росіяни) про те, що Україна не була по відношенню до Росії такою класичною колонією, як Індія щодо Британії. Бо Україна брала участь у розбудові російської імперії, докладаючи свій науковий та творчий потенціал. Ваша думка про це?

Дійсно, часто говорять, що ми себе применшуємо, називаючи колонією, що Україна не була класичною колонією, а Росія класичною імперією. Але історія України свідчить, що була. 

Щоб переконатися у цьому, досить глянути на присвоєння матеріальних, інтелектуальних і культурних ресурсів, пригадати зображення українців як екзотичних і простодушних «хохлів», згадати заборони щодо вживання мови, переписування і привласнення нашої історії, а також обмеження на шляху творення високої культури. 

Є імперії класичні, відділені морями і територіями від своїх колоній, з расовими відмінностями і насильством. Але є і некласичні – континентальні, як, наприклад, Російська, яка здійснювала колонізацію Середньої Азії, Кавказу, України. 

Некласичні імперії більшою мірою використовують еліту підкорених провінцій, але також витворюють клас «гібридних» людей, які мають бути «такими ж, як ми, але не зовсім». Це чиновники, службовці, вчителі, священники… Саме вони мають проводити на місцях імперську політику, саме вони змішують свою мову і мову колонізатора, обслуговують інтереси імперії, відмовляються від своєї ідентичності.  

Все це нагадує «Протокол про освіту в Індії», написаний у 1835-му відомим британським істориком і політиком Томасом Бабінгтоном Маколеєм. Він запропонував виховати клас посередників між Британською імперією та колонізованими провінціями. 

Тобто «створити клас людей, індійців за кров’ю і кольором, але англійцями за смаком, думками, мораллю та інтелектом». Цей клас і стає джерелом гібридної «англійськості», де англійська мова служить не лише посередником, але й відкриває шлях до нової ідентичності.

Та водночас, якщо говорити про колоніальність України, то її прикметою є надзвичайно високий «локальний патріотизм». Чимало «малоросів», які служили імперії, вважали себе українцями. Вихідці з України, працюючи в метрополії, ідентифікували себе з рідним краєм, збирали фольклор і цікавилися історією, писали, видавали українські твори, були меценатами.  

Прикметна до прикладу постать Максима Парпури, який видав «Енеїду» і над яким посміявся Котляревський. Зрештою, у нас є Пантелеймон Куліш – з різними його ідентичностями, служінням імперії і українському народу, українофільстфом і козакофобством. 

На жаль, ці складні питання ми зазвичай оминаємо і говоримо лише про очевидні речі. Між тим маємо величезні необроблені пласти нашої культури та історії, які не є такими очевидними. Що там говорити – у нас досі навіть не написані сучасні біографії Шевченка і Куліша! 

Ви сказали, що ми, віддаючи все «не суто наше», ризикуємо залишитися з графоманством. То чи не впадаємо ми у крайнощі, намагаючись деколонізувати нашу літературу та культуру і вишукуючи крізь російський слід чи вплив? Власне, чи є безкінечні дискусії довкола Булгакова є тими надмірними потугами позбавитися спільного з Росією минулого у форматі «тут і зараз»?

Я вважаю деколонізацію важливим і вкрай необхідним етапом. І «випадок Булгакова», так само як і Гоголя, є дуже красномовним. Без цього ми лишимося знову з неперебореним комплексом вторинності і, боюся, провінційності також. 

Але я не думаю, що справа лише в тому, щоб перейменувати вулиці. Думаю, що важливим є переосмислення історіографічних і культурних наративів. Якщо ми визнаємо, що Україна була колонією (чи напіколонією, як іноді говорять), тоді цілком логічно говорити і про те, імперія мала своїх агентів, інституції, видання і свою культурну сферу в Україні-Малоросії. 

Існувала київська імперська російська культура, це варто також визнати. Чи її всю перекреслити і видалити, як ракову пухлину? Можливо. Але принаймні її треба проаналізувати і зрозуміти, як вона діяла, які міфологеми, часто антиукраїнського змісту, продукувала, що присвоювала і розгортала. 

Нещодавно вийшла книжка Фабіана Баумана «Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів». У ній автор розглядає національне розмежування в межах однієї київської родини кінця 19 – початку 20 ст. – сім’ї Шульгіних, з якої вийшли як прихильники УНР і націоналізму (Володимир Шульгин, котрий загинув під Крутами), так і представники імперської свідомості (організатор та ідеолог білогвардійського руху Василій Шульгин). 

Ця книга також про природу і долю українофільства, яке пов’язане з малоросійською ідентичністю. Можливо, ця книга збоку підкаже, як нам ставитися і розуміти нашу складну національну спадщину, включно з процесами колонізації. А розуміння імперського київського «проєкту» допоможе осягнути і феномен Булгакова.

«Є великі проблеми з тим, що славістичні студії були і досі є російськоцентричними, зокрема в США»

Скажіть, будь ласка, чи існує, умовно кажучи, українська культура та література «на експорт» та для внутрішнього користування? Приміром, художник Іван Марчук – це точно експортний варіант, а от Розстріляне відродження – радше, продукт для внутрішнього споживача. Бо чи зрозуміють та відчують його на Заході? Чи не знадобиться тамтешньому критику ціла – як кажуть зараз – «роз’яснювальна бригада»? 

Мені б хотілося, щоб ці сфери збігалися. Але ви маєте рацію, кожна країна тією чи іншою мірою має свою зовнішню культурну стратегію. Її формують національні інтереси, а також попит і глобальний ринок. Треба визнати, однак, що тут є досить велика і складна тема. А саме питання про те, хто представляє національні культури на Заході. Письменники в країнах колишніх колоній, які пишуть рідними мовами – це один тип авторства.

Інший – творчість авторів з колишніх колоній, які перейшли на англійську – тобто мову колонізаторів, і здобули популярність у великому світі.  Закид у бік останніх полягає в тому, що вони пишуть з позицій Заходу і представляють його цінності та смаки. 

Є ще одна категорія – автори в діаспорі, народжені на Заході, але які визнають свою приналежність до української культури. Серед них назву Аскольда Мельничука, Юрія Тарнавського, Віру Вовк та інших. Кожна з цих категорій авторства має свою стратегію входження у західний канон. 

Щодо Розстріляного відродження скажу лише, що це поняття (повторю, поняття, а не саме явище) не дуже розуміють на Заході, оскільки воно говорить передусім про втрати і має віктимізаційний відтінок. Зрозумілішим є «Червоний ренесанс», що наголошує на здобутках цього часу. Зрештою, дискусії щодо самого поняття «Розстріляне відродження» в академічному світі тривають вже давно.  

Думаю, що варто говорити більше про окремі індивідуальності, а не період. Нині вийшли з друку англомовні переклади «Міста» Підмогильного, «Подорожі Доктора Леонардо» Йогансена, «Без ґрунту» Домонтовича. І це прекрасно, бо таким чином ми відкриваємо світові першорядних українських письменників.

Загалом, я бачу, що варто видавати українську класику: впевнена, що нові якісні переклади Івана Франка, Володимира Винниченка, Івана Нечуя-Левицького та інших могли б здобути популярність у західних читачів. Досить красномовно, що неймовірний успіх здобули нині переклади драм Лесі Українки. 

До речі, а чи є на Заході фахівці саме з україністики? Чи нас досі розглядають у прив’язці до Росії або ж до східної Європи?

Так, україністика існує і розвивається. Згадаю Сергія Плохія, Григорія Грабовича, Сергія Єкельчика, Михайла Найдана, Максима Тарнавського та багатьох інших. Є центри українознавства, є курси з української культури, які читаються по цілому світу. Останнім часом відкриті українські програми ще в кількох університетах в США.

У «Видавництві «Кліо» наприкінці 2024 року побачила світ перекладена з англійської збірка «Нариси про минуле і сучасне України» Сергія Плохія. Цього історика Гундорова зараховує до відомих популяризаторів України

фото: glavcom.ua

Традиційними центрами були і є Гарвардський український дослідницький інститут, Канадський інститут українських студій, також формується українська програма в Колумбійському університеті. У Німеччині створено великий консорціум університетів та інституцій з українознавства з центром в Університеті Віадріна (Франкфурт-на-Одері), а також у Берліні і Регенсбурзі.

Але є великі проблеми з тим, що славістичні студії були і є досі російськоцентричними, зокрема в США. Всі програми зорієнтовані на них, а інтерес до російської літератури не спадає. Деколонізація славістичних студій є тривалим процесом і не завжди таким ефективним, як очікувалося, бо існують загальноуніверситетські стратегії та таке явище, як записи студентів. На жаль, на українські курси записується не так багато студентів.

Мій досвід викладання у Принстоні і Гарварді засвідчує, що потребують переосмислення способи та підходи до викладання україністики. Зокрема, я вбачаю нові можливості у створенні інтегральних курсів, де би поєднувалося вивчення історії, літератури, культури, мови. Залучення таких напрямків, як гендерні студії, постколоніальні студії, а також ширші компаративні курси. Все це могло би бути також успішним.

«Думаю, що минулого року Нобеля мав би одержати Жадан – за всіма високими критеріями премії»

Війна ставить на паузу культурний ріст чи навпаки мотивує його? Про що свідчать твори письменників, які стали виходити саме упродовж останніх 3,5 років? 

Війна відкрила або ж показала по-іншому творчість багатьох письменників. Назву до прикладу Станіслава Асєєва, Артема Чапая, Артема Чеха, Бориса Гуменюка, Олену Герасим’юк, Максима Кривцова, багатьох інших… Музи, як виявляється, не мовчать на війні. Війна – екзистенційне напруження на межі життя і смерті, людські історії і втрати, спомини і саме виживання – все це піднімає наверх чимало з власного досвіду і актуалізує культурні асоціації. 

Думаю, не варто орієнтуватися на великий твір про українську війну, кожен твір про війну є її фрагментом. Цілком закономірно, що найпопулярнішими є есеїстика та поезія. Вони виконують роль документів, часто щоденників війни. За три з половиною роки війни українська література стала різноманітною і менш філологічною. Маю на увазі те, що досі за кожним словом ти бачив персону автора, бо писалося про себе, любимого. Нині у твори входить реальність і з’являються різні люди, а ще емоційна стриманість як ознака великої літератури.  

І навздогін попередньому питанню: а чи посилює війна жіночі голоси? Адже жінки нині набули ще одну іпостась: тієї, що чекає з війни, або навіть тієї, котра сама взяла зброю до рук. Наскільки такі голоси підривають патріархальні засади нашого соціуму?

Так, у війни є і жіноче обличчя. Нинішня література звучить жіночими голосами. Особливо відзначу поетичні – Ія Кія, Галина Крук, Юлія Мусаковська, Ірина Шувалова, Ярина Чорнгуз, Катерина Калитко та інші. Хтось говорить, що поезія  перетворюється на документ. Хтось навпаки розгортає глибинні метафізичні рівні, в яких знаходить відлуння власних настроїв. Хтось  фіксує ритми кожнодення.  

Жінки на війні та питання гендерної (не)рівності – ця тема все частіше озвучується в медіа і звучить у суспільстві. Зазвичай в часи війни патріархальні запити та ідеї посилюються, адже на жінку перекладаються ролі берегині сімейного вогнища та опікунки і виховательки дітей. 

Хоча мені здається, що до війни ми пройшли досить великий шлях емансипації суспільства, тож присутність жінок у всіх сферах і гендерна рівність не зводиться до лозунгів. Однак війна динамізує всі стосунки і форми життя, загострює вона  і питання про насильство в родинах, і права жінок на війні, вона розводить сім’ї, випробовує почуття і водночас створює нові можливості. Ще одна сфера – жінки-переселенці вдома і поза межами України. Думаю, тут уже пишуться нові тексти. 

Українські автори жодного разу не отримували Нобелівську премію, премію Гете, премію Симони де Бовуар та відзнаки калібром менше – міжнародну премію з фентезі тощо. Це говорить про якість нашого літературного продукту чи про недостатню промоцію української книги в світі? 

Знаю зі свого невеликого досвіду члена комітету Національної премії імені Тараса Шевченка, що премії даються не лише за художню якість. Важить ідеологія, актуальність, стратегія. Щодо Нобеля, то зрозуміло, що бездержавне існування України, відсутність повноцінної національної еліти, слабке лобіювання, нечисленність перекладів – все це не сприяло появі українського лауреата. Ми мали і нині маємо добрих письменників, які без сумніву, заслуговують на Нобеля. Я думаю, що минулого року його мав би одержати Жадан – за всіма високими критеріями премії. 

Але я б не переоцінювала роль міжнародних премій. Як я вже сказала, це – випадок, везіння і довга та напружена робота. Останнім часом наші деякі письменники почали працювати із західними літагентами, які здійснюють і організовують промоцію, публікацію та критику. Думаю, це один з можливих, а точніше, чи не єдиний можливий спосіб отримати якусь престижну премію. Культура – це також ринок. 

Але я думаю не лише про міжнародні премії. Мені здається, що у нас бракує добрих власних відзнак. А їх мало б бути багато і різних. Шевченківська – це передусім премія не за літературні здобутки, а за актуальність і значущість. Для оцінки літературних здобутків, тобто художньої новизни та оригінальності має бути окрема велика і престижна українська літературна премія – такий собі український Букер, до журі якого входили б також представники західної культури. 

«Західні читачі хочуть читати не лише про нашу війну, а й про різні речі, пов’язані з Україною»

17 липня у вас – день народження. Ви святкуватимете ювілей за кордоном чи в Україні? Власне, те, що останнім часом ви живете і працюєте в Європі та США, пов’язане з війною чи з науковою роботою? 

Я планувала бути в цей час вдома і чекала на це. Однак обставини так склалися, що я опинилася в Гарварді. Своє перебування на Заході я розцінюю як тимчасову академічну працю на відстані.

Моє життя за кордоном спочатку було вимушеним – я виїхала разом з онуком на початку повномасштабної війни. Але навесні 2022 року я майже одночасно отримала дві пропозиції – викладати в Принстоні та Гарварді. Я підписала контракт з Принстоном і два роки викладала там українську літературу. Один семестр я також викладала в Гарварді. Цей досвід безцінний для мене. 

У Принстоні до цього ніколи не читали курс української літератури. Викладаючи та зустрічаючись зі студентами, я зрозуміла, що студенти відкриті до сприйняття нового і цінують таку можливість. Я ділилася своїми знаннями з ними і пропонувала для читання цікаві українські твори, ми дискутували, а вони виступали з презентаціями та писали фінальні есеї. І я знала, що це не даремно. З аспірантів виростуть професори і вони знатимуть, що є українська література, а в ній є добрі твори, теми і автори.  

Тобто це робота на майбутнє. Зізнаюся, що я отримала фантастичні відгуки про свої лекції. Окрім того, я лишила своїм студентам теми і напрямки наукових досліджень, над якими вони продовжують працювати і нині. Деякі з них вводять українські розділи у свої дисертації, присвячені російській тематиці, деякі вивчають далі україністику і йдуть на курси української мови. 

Паралельно я закінчувала статті і готувала до публікації свої книги, а ще активно друкувалася і виступала з лекціями та презентаціями. Мушу сказати що у створенні культу Лесі Українки в Америці є і моя заслуга: після виходу моєї книги «Леся Українка. Книги Сивілли» я виступала з лекціями і презентаціями у найвідоміших американських університетах – Принстоні, Гарварді, Стенфорді, Берклі. У цей час вийшов англомовний переклад «Кассандри», і це підсилило інтерес до Лесі Українки. 

Я в певному сенсі сприймаю свою роботу як волонтерство, бо моя головна мета – різними способами і при кожній нагоді знайомити з українською культурою. Зараз готується переклад англійською мовою кількох моїх книжок і я дуже тішуся цим. Інколи у мене складається враження, що мої ідеї та книги знаходять більший відгук на Заході, аніж вдома. І це мені трохи прикро, бо ж я пишу насамперед для «своїх». 

Після перебування за кордоном як ви бачите місце української культури в світовому контексті? Ми все ще на маргінесі чи ближче до перших рядів? 

Не треба бути за кордоном, щоб зрозуміти, що ми не є в центрі, але і не є останніми в ряду. Зараз з’являється чимало англомовних перекладів, імена Жадана, Забужко, Андруховича знає багато хто на Заході. Але тут є нюанс. Читається і стає популярною література, яка певною мірою адаптована до західної аудиторії. Коли я давала читати «Інтернат» Жадана, західні колеги потім говорили, що багато чого не розуміють і це дратує. Та навіть і нам самим іноді не ясно в романі, на чиєму боці його герої – на українському чи на боці «ДНР». Такою є авторська стратегія. Але західні читачі цілком у ній губляться, бо не знають її правил.  

Але західні читачі хочуть читати не лише про нашу війну, вони хочуть читати про різні речі, пов’язані з Україною. Тому я думаю, що прийшов час знайомити західну публіку з хорошою українською класикою. В добрих нових перекладах. А для цього потрібна державна програма промоції української літератури на Заході, і це – не лише про організацію поїздок та участь у книжкових ярмарках. 

Наталія Лебідь, «Главком»