Депутат п'яти скликань Михайло Косів: Російську треба негайно вилучити з Конституції України

Михайло Косів – з тієї когорти народних обранців, які активно долучалися до написання Декларації про державний суверенітет України (ухвалена 16 липня 1990 року) і Конституції України (проголосована 28 червня 1996 року). Зокрема, Косів є автором Преамбули Конституції. В інтерв’ю «Главкому» дисидент, обранець Верховної Ради п’яти скликань і ексчлен партії «Народний Рух України» згадує, яких зусиль довелося докласти, аби у Преамбулі встояло словосполучення «усвідомлюючи відповідальність перед Богом».

скріншот: constitution.in.ua

Річ у тім, що більшість Верховної Ради II скликання мала проросійську орієнтацію. Вона складалася із 151 нардепа від фракції комуністів, соціалістів та представників Партії регіонального відродження України, яка пізніше перейменувалася у горезвісну Партію регіонів. Рухівці, до яких належав Косів, мали у парламенті 25 «багнетів».

«Знаходжу шахтаря-депутата з Донбасу, не пригадаю його прізвища. Я раніше бував у тих краях, багато спілкувався з людьми. Кажу йому: «Слухай, я знаю, що ви, шахтарі, коли опускаєтеся в шахту, молитеся. Це було і в комуністичні часи». А далі прошу шахтаря попросити слово у тодішнього Голови Верховної Ради Олександра Мороза саме тоді, коли парламент розглядатиме Преамбулу проєкту Конституції. Я дав йому напутнє побажання: «Ти встанеш, і коли Мороз зачитає той текст, ти наголосиш, що є шахтарем. І коли опускаєшся в шахту, то відчуваєш відповідальність перед Богом». Це позитивно подіяло на Мороза: «Ви бачите, це дуже серйозно. Це говорить шахтар, який щоденно ризикує своїм життям. То давайте підтримаємо». Треба подякувати Олександру Морозу за підтримку. Це унікально, що в Конституції держави записано, що ми за свої вчинки відповідаємо перед Богом», – тішиться Косів.

«Главком» зустрівся із 91-річним колишнім законотворцем у Львові. Він, як і кілька десятків років тому, проживає у віддаленому від центру мікрорайоні міста Лева. Цікавий факт: у 70-х роках минулого століття сім’я Михайла Косіва жила по сусідству (через дві хати) з майбутнім провідником Народного Руху Вячеславом Чорноволом.

«Зустрічалися й приходили один до одного практично щодня – і це було всім відомо», – згадує Михайло Косів у своїй книзі «Воскресають лише там, де є могили».

57 років тому саме Косів та Чорновіл запустили самвидавом «Український вісник». У ньому друкувалися твори письменників і поетів-шестидесятників. Наприкінці 80-х журнал припинив вихід.

Першу частину інтерв’ю з Михайлом Косівим читайте 👉 тут.

Розмову про внутрішню кухню, на якій нардепи II скликання готували проєкт Конституції України, Михайло Косів пропонує розпочати з подій 1990-1991 років. Адже, на його думку, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України і результати Всеукраїнського народного референдуму 1 грудня 1991 року заклали підвалини створення Основного закону, за яким досі живуть українці.

«Ми мусимо дуже глибоко глянути на час, в якому перебувала Україна протягом шести років (з 1990-го до кінця червня 1996 року – «Главком»), – каже Михайло Косів. – Між 24 серпням і 1 грудням 1991 року я провів три місяці на Донбасі. Дуже не хотів туди їхати, але В’ячеслав Чорновіл буквально випхав. «Ти мусиш саме туди їхати. Ти вмієш говорити, ти з ними знайдеш спільну мову», – казав він. І ви знаєте, що мене вразило там? Назву чотири епохальні стимули.

Перший – «надоело». А далі розшифровка: «Надоело быть всесоюзной кочегаркой». Шахтарі Донбасу мені казали, що їм набридло все робити для того, щоб відправляти корисні копалини в Московію. «Надоело быть всесоюзной кочегаркой», – цей крик душі перетворився на певний стимул до самостійної України.

Другий – «хватит». І продовження – «хватит унижатся». Вони не розшифровували, але цілком очевидно було, що вистачить принижуватися перед тими московськими чиновниками, які приїжджають в Україну.

Знаєте, жартома говорили, що в Україні українцям належать хіба що перукарні і їдальні громадського харчування. А жодна галузь, жодне підприємство в Україні не мало закінченого циклу виробництва. Я займався львівським автобусним заводом і концерном виробництва телевізорів «Електрон». Так-от до випуску їхніх автобусів і телевізорів було задіяно близько 200 підприємств Совєтського Союзу! Це була дуже хитра імперська політика, мовляв, українці без Москви не зможуть дати собі ради.

Третій – «сможем». Та ми й самі зможемо керувати тим, що відбувається у нас. Можемо, запросто можемо.

І четвертий – «до Києва все-таки ближе». Отже, «надоело», «хватить», «сможем», «ближе» – чотири стимули, які вплинули на те, щоб Україна та її території врешті відділилися від Московщини.

Але будьмо реалістами: на зорі незалежності владна верхівка України не була готова до повного відокремлення від Москви. У політичному повітрі того часу панувала ідея ЄЕП – Єдиного економічного простору. Ми, рухівці, звичайно, зовсім не хотіли бути «єепнутими», але такі настрої нав’язувалися.

Тут варто згадати і той факт, що до моменту прийняття Конституції України, продовжувала діяти Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки (Лише з 7 травня 2022 року цей документ офіційно припинив існування на території України. Підставою послужило прийняття закону про дерадянізацію законодавства України – «Главком»). Ми нею користувалися і називали її «латана Конституція». І «Група 239» – об’єднання депутатів-комуністів у Верховній Раді I скликання – ні за що не погодилася б, щоб ми цю Конституцію відкинули й прийняли ту нову у 1996 році. Тому Основний Закон держави ухвали обранці в другому складі парламенту.

«Настав час, аби Верховна Рада виправила промосковські настрої Ради II скликання»

28 червня Україна відзначає 30 років Конституції. Вранці 28 червня 1996 року 315 народних депутатів після ночі дискусій таки ухвалили текст Основного Закону, за яким досі живуть українці. Які норми Конституції викликали тоді найбільше суперечок? Що не вдалося закріпити в Основному законі?

Для початку ознайомлю вас зі складом Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради II скликання, який я очолював і який розробляв, обговорював, писав усі конституційні гуманітарні норми. У нас були доволі гострі дискусії щодо багатьох аспектів. 

Отже, до Комітету входило 13 депутатів: 

• Микола Горбаль, політв’язень брежнєвських часів.
• Едуард Гурвіц, ексмер Одеси, один із відомих керівників єврейського національного руху в Україні.
• Микола Дондик, один із комуністичних діячів Донбасу. Я його запропонував секретарем Комітету.
• Ярослав Кендзьор, рухівець, відомий своїми політичними етюдами на телебаченні.
• Леонід Кравчук, перший президент України. Він сидів навпроти мене у Комітеті. До речі, він дуже мене підтримував.
• Володимир Кулінич, керівник краєзнавчого музею в Обухові.
• Петро Осадчук, відомий поет, один із керівників Спілки письменників.
• Петро Симоненко, секретар ЦК Компартії України.
• Василь Терещук, молодий комуніст.
• Лесь Танюк, голова Спілки театральних діячів.
• В'ячеслав Чорновіл, голова Народного Руху України.
• Микола Жулинський, віцепрем'єр-міністр з питань гуманітарної політики, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ.

І я – на чолі цього Комітету! Зліва від мене сидів Дондик, який вів протоколи засідань. Далі Петро Симоненко. А справа від мене – В'ячеслав Чорновіл, навпроти, як я уже говорив, Леонід Кравчук. У цьому колі не могло не бути дискусій. Та все ж мої постійні заклики працювати над законодавчими правовими нормами брали верх.

Які розгорялися пристрасті?! Особливо щодо гуманітарних, культурологічних проблем. А от суперечки стосовно економічних, адміністративних, правових нормативів не були такими суттєвими.

Мабуть, мовне питання багатьом дошкуляло...

Стаття 10 Конституції. Державною мовою в Україні є українська мова. З цим погодилися без суперечок. Перша частина цієї статті про те, що «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України», також не викликала особливих дискусій.

А от далі. Я пропоную: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин». Вони ж наполягають на варіанті: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Можете собі уявити: з цієї конструкції випливає, що російська мова не входить до складу мов національних меншин, а виглядає як самостійна, певною мірою привілейована над іншими мовами!

Ба більше: запекла гризня точилася за те, чи ставимо кому після слова «російської», чи пишемо сполучник «і», додавши слово «інших» «мов національних меншин». Дискусія перекинулася і до Президії Верховної Ради, куди я теж входив. І тоді керівник депутатської групи із Криму Микола Багров каже: «Ми проголосуємо за це, якщо Народний Рух підтримає розділ про Автономну Республіку Крим». Переказую ситуацію представникам нашої фракції. Що ж, Чорновіл каже: «Нема ради. Мусимо погодитися. Але вимагатимемо ще й української символіки». Так і сталося.

Хвилинку, а хто ж запхнув «російську» до статті про державну мову?

Про це кричали всі комуністи. Ніхто тоді з більшості парламенту не ставив під сумнів окрему згадку про російську мова. Навпаки – у такому вигляді вона мала ввійти до остаточного варіанту проєкту Конституції. Я кажу, що зі свого боку, пропонував так записати: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України». Без «російської», без слова «інших мов».

Сьогодні ж, я переконаний, настав час, аби Верховна Рада IX скликання виправила промосковські настрої Ради II скликання – негайно вилучила з Конституції України згадку про російську мову. Тим паче, що п’ятий рік триває загальноукраїнська визвольна війна проти Московії, яку вона веде, як заявляє, за свою мову.

Окрім мовних баталій, багато колег-депутатів прискіпувалися до формулювання про Державний Прапор України, називаючи його «бандерівським». У статті 20 Конституції записано: стяг складається з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Тож мені пощастило відшукати книжку про Запорізьких козаків, у якій на одній з ілюстрацій зображено жовто-блакитний прапор як символ козаків.

Та й цього аргументу виявилося замало. Комуністи наполегливо намагалися впихнути третій колір прапора – червоний. Свої докази підкріплювали тим, що козаки також мали прапори з рожевим, малиновим кольором. Щоб «збити» цю абсурдну ідею з додатковим кольором, довелося підключати, здається, тодішнього посла України, здається, в Об’єднаних Арабських Еміратах. Він переконав українських парламентарів приблизно таким формулюванням: «Я представляю Україну в арабському світі. У мене на посольстві висить синьо-жовтий прапор. І всі знають, що це прапор Української держави. То що ж: я приїжджаю в посольство, і маю міняти прапор? А тоді мені скажуть: «Чекай, а ваша держава існує чи вже вашої держави немає?». Адже прапор – це символ держави». Подіяло.

Намудрували в Конституції 1996 року також із великим Державним Гербом України (У статті 20 дослівно це звучить так: «Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України») – «Главком»). Терміну «тризуб», як бачите, там зовсім немає. До речі, кілька років читав у ЗМІ, що парламент розгляне варіант законопроєкту про великий Державний Герб (перше читання припало на День незалежності, 24 серпня 2021 року – «Главком»). На мою думку, не треба нічого вигадувати: єдиний символ на всіх документах з часів князя Володимира Великого – це тризуб. Це і є державний герб України. Крапка.

З початку широкомасштабного вторгнення з’явилося кілька варіацій від народних депутатів стосовно осучаснення Гімну України. Наприклад, обраниця Людмила Буймістер хоче змінити перші два рядки куплету гімну. А нардепи-«слуги» Іван Юнаков та Георгій Мазурашу мають намір переписати весь гімн, залишивши старий лейтмотив. Ще є законопроєкт, яким пропонується замінити словосполучення «браття молодії» на «браття українці». Що не так із текстом Гімну?

«Ще нам, браття молодії...» – це абсурд. А чому тільки молодим? Тому необхідно відновити автентичний текст гімну, бо в Україні представники різних національностей – це теж громадяни України, це теж частина українського народу. І там треба написати: «Ще нам, браття українці, усміхнеться доля».

Торік в інтерв’ю «Главкому» рухівець Тарас Стецьків розповів: «Комуністи хотіли російську другою державною, але мова була за нами. Натомість Крим був за ними. Вони наполягли на тому, щоб кримська автономія носила не національний характер (як це бачили ми), а адміністративний. Це була поступка, але іншого шляху не існувало». Чи можна було на той час внести в проєкт Конституції такі запобіжники, щоб у майбутньому не сталося анексії Криму з боку Росії?

Розділ X Конституції України присвячений Автономній Республіці Крим. Народний Рух і наш лідер Вячеслав Чорновіл стояли на принципах: кримськотатарський народ як корінний народ, зокрема на кримському півострові, має право на самовизначення. Наші візаві комуністи, навпаки, хотіли адміністративної автономії Республіки Крим, щоб з часом приєднати її до Росії.

Отже, рухівська версія статті 134 про Крим була такою: «Автономна Республіка Крим є історичною територією кримськотатарського народу, який згідно з міжнародними правовими нормами здійснює на цій території своє право на самовизначення, утворення державних органів влади, силових структур, правоохоронних і культурологічних органів». (В оригіналі Конституції, ухваленій 1996 року, стаття 134 має такий вигляд: «Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання» – «Главком»).

Чи передбачав варіант Народного Руху автономію Криму у складі України?

У складі України з правом на відокремлення. Кримські татари мають самі вирішувати: чи вони хочуть бути з Україною, чи вони хочуть з Туреччиною.

А тоді вони з ким хотіли бути?

З Україною. Тільки з Україною. Кримські татари постійно хочуть тільки з Україною. Бо Кримський півострів територіально має зв’язки з Україною. І географічно також. Він відокремлений від Росії. І тільки мостами, які можна, зрештою, зруйнувати, він поєднується з Російською Федерацією.

А чисто органічно – і сушею, і через повітряний простір, і через морський простір – Крим поєднаний з Україною. Тільки з Україною. Однак корінний народ має мати право на власну національну автономію.

Якою Чорновіл і ви бачили державну мову у Криму?

Кримськотатарську і українську. Тридцять років тому ми пропонували там двомовність. Сьогодні, по факту, там лише російська мова.

Будьмо реалістами: бачення рухівців щодо Криму було приречено на поразку. Ви ж добре мали розуміти, що це не пройде у Раді, де більшість за комуністами та їхніми тодішніми союзниками?

Для нас мало історичне значення сформувати ідею. Сформувати ідею права кримськотатарського народу на своє самовизначення. Уявімо: сьогодні Україна повертається до цієї ідеї. Чи підтримав би весь мусульманський світ? Думаю, підтримав би. Бо ж кримські татари – це їх брати по вірі. І тоді у Путіна не залишилося би шансів надалі контролювати Кримський півострів.

Усе ж таки, яка доля очікує на Крим у ближчому майбутньому? 

Гадаю, що вся тимчасово окупована територія України разом із Кримом повернеться до складу Української Держави. А те, що стосується Російської Федерації, то вона має абсолютно всі передумови для розпаду. Я не кажу «знищитися». Російська Федерація складається, якщо можна так сказати, з 83 етнічних суб’єктів державного права. Наприклад, Чукотка – це ж окрема автономна територія, окреме господарство. Я вже не говорю про республіки – всього їх 22. Чому б їм не мали мати свою державність? Та ж Ічкерія. Вони ж навіть війну вели за самовизначення. Такі ж ідеї були в казанських татар у якутів. Вони хотіли цього.

Яку роль відіграв президент Леонід Кучма під час голосування парламенту за Конституцію? Чи були з його боку спроби через підконтрольних депутатів чи міністрів «впихнути невпихуєме» у тіло Основного Закону?

Тут інший аспект. Якою має бути Конституція? Себто через Конституцію, якою має бути Українська Держава? Себто яким має бути державне правління в цій країні? Це має бути президентська республіка, де президент призначає уряд, уряд йому підзвітний і працює під його керівництвом?

Чи це має бути парламентська республіка, де парламент визначає все, формує уряд. А може бути об’єднана – парламентсько-президентська або президентсько-парламентська. І у тих словосполученнях насправді визначається роль першого.

Коли ми 27 червня 1996 року зібралися на пленарне засідання сесії Верховної Ради, Олександр Мороз сказав так: «Або ми схвалимо Конституцію, не розходячись на перерву, бо нас сюди можуть уже не пустити. Ми не виходимо з цієї зали, поки не схвалимо Основного Закону. Або Конституцію через день-два проголосить президент Леонід Кучма. Він винесе її на всеукраїнський референдум, але ця Конституція буде президентсько-парламентською, власне президентською».

От ми і засіли у Раді, стаття за статтею… Ми вважали, що Україна має бути парламентсько-президентською. Президенту залишили вплив на виконавчу владу, Кабмін, але через Верховну Раду (глава держави не може одноосібно звільняти або призначати прем’єр-міністра, міністрів, окрім міністра оборони, міністра закордонних справ, генерального прокурора, голови СБУ. З погодженням парламенту). 

Не забуваймо, що президент України він ще й Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Також він голова Ради національної безпеки і оборони. А РНБО фактично керує, може поставити на свій контроль будь-яку гілку виконавчої влади. Тому, я вважаю, баланс гілок влади у Конституції України дотримано.

«Чорновіл постійно нагадував нам: «Хлопці, Росія нас так не відпустить»

Михайле Васильовичу, коротко охарактеризуйте постаті, поруч з якими ви йшли у перші 20 років незалежної України. Перший президент України Леонід Кравчук.

Він – людина, яка без сумніву дотримувалася законодавства; дотримувалася вимог і багато зробила для утвердження Української Держави. Він не піддався наполегливим пропозиціям президента СРСР Михайла Горбачова щодо створення якихось наддержавних структур. На що Кравчук постійно мав залізний аргумент: «Я маю рішення всеукраїнського референдуму, я не можу знехтувати волею українського народу».

Одначе, я все-таки вважаю, що Леонід Кравчук, як виходець і комуністичної системи, став заручником ситуації, коли в Україні почався ганебний процес «прихватизації», коли всеукраїнське народне добро за безцінь опинялося у приватній власності. Це була слабка сторона першого президента.

Якби на його місці був В'ячеслав Чорновіл, все було би інакше. Бо ми могли б подолати отой клан (комуністів – «Главком»), і Україна пішла б тим шляхом, яким пішли країни Європи, колишні члени соціалістичного табору. У них, як і в Україні, також була колективна власність. Проте відмінність між ними і нами у тому, що за президентства Леоніда Кучми почалося формування олігархічного клану й олігархічної форми державного правління. 

Ви вже багато разів згадали про постать В'ячеслава Чорновола... 

В останні роки я опублікував кілька своїх трактатів, які так і називаються: «Якби Чорновіл...». Якби Чорновіл 1 грудня 1991 року став президентом України, то Україна була б зовсім іншою державою. 

Часто доводиться чути від скептиків, що у Чорновола не було команди. Це неправда. У Чорновола була програма, ідея. І на цю ідею працювало дуже багато людей. Зокрема, я запропонував щонайменше шість-сім основоположних принципів, які б утвердили Україну як потужну економічну, військову й культурологічну державу, якби президентом був В'ячеслав Чорновіл.

Щодо самого Вячеслава Максимовича, то він виступав за єдність Заходу і Сходу; мав ідеї утворення потужних Збройних Сил. Саме Чорновіл постійно нагадував нам: «Хлопці, Росія нас так не відпустить. Ми мусимо робити те, те і те, бо вони підуть на нас». Це він говорив 30 років тому. Він це говорив постійно. 

Очевидно, що в 1991 році програв не Чорновіл, – програла Україна.

До речі, у своїх спогадах (книга «Воскресають лише там, де є могили») ви зацитували слова Чорновола з його останнього інтерв’ю від 24 березня 1999 року, де він переповідає приказку про себе і називає її влучною. Цитата: «Наша лінія така – вибираєм Кравчука. А за те, що срака гола, проклинаєм Чорновола». Чому він каже, що це влучна приказка?

Тому що на Вячеслава Чорновола за життя лилися потоки брехні…

А за що? Він же не став президентом.

Чекайте. Але він усе-таки міг стати. У 1999 році, коли після Кравчука і Кучми вибирали нового президента, кандидатом був би Чорновіл. Росіяни це дуже добре знали. І дуже добре оцінили, що очільник Народного Руху мав величезні можливості стати президентом. А тому його треба було прибрати.

Ви зараз прямо натякаєте, що ДТП, у якій 25 березня 1999 року загинув лідер Народного Руху, не випадковість. Хто тоді замовник? В той час поширеною була версія – «Кучма прибрав конкурента»…

У Кучми не було реальних причин це робити. От навіщо це йому? Кучму підставили. Тут треба дивитися на поведінку тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Припускаю, що він міг знати про це замовлення. Але практичний замовний і виконавець – це Москва.

Щоб завершити блок питань про Чорновола, скажіть, хто винен в розколі «Народного Руху»? Адже ще за життя В'ячеслав Максимович не зміг втримати партію в єдності.

Це була зрада 30 народних депутатів. Вони могли піти цивілізованим шляхом: скликати Центральний Провід партії або позачерговий з’їзд Руху, на які винести питання заміни голови партії. Проте цього не було зроблено. Більше того, розкольники вдавалися до рейдерських атак на місцеві осередки «Народного Руху». Було таке, що ми мусили на ходу створювати нові організації. Вони захопили, а ми створювали нову організацію і так далі.

Гадаю, що Костенка (на початку 1999 року Юрій Костенко з колишніми членами «Народного Руху» створили нову партію «Український народний рух», яку потім перейменовано в «Українську народну партію» – «Главком») втемну використовувала влада Кучми. 7 травня 2001 року я вийшов із лав Народного руху, оскільки він повністю почав підпорядковуватися президентові Леоніду Кучмі. Ще факт, який підтверджує мої слова: міністр закордонних справ Геннадій Удовенко (був заступником Чорновола по партії) жив поруч – двері в двері з президентом Кучмою…

«Треба віддати належне Зеленському…»

Другий президент Леонід Кучма: його, так би мовити, плюси і мінуси.

Я проти Кучми виступав дуже активно, коли він, ідучи на другий президентський термін, у своїй програмі обіцяв надати російській мові статус офіційної. У 1998 році я видав книжку «Двоязичіє чи без’язичіє?». Вона справила неабияке враження на Адміністрацію президента. Мене туди запросили і сказали, що особисто Кучма хоче зустрітися. Ми говорили з Леонідом Даниловичем близько години; він заперечував, що підтримує другу державну російську мову. Тоді ж він запропонував мені посаду позаштатного радника з гуманітарних питань. Я погодився.

Якщо узагальнити правління Кучми, то він усе ж зіграв позитивну роль у становленні української державності. Щоправда, той процес «прихватизації», який почався при Кравчуку, при ньому майже завершився.

Знаєте, якщо йдеться і про Кравчука, і про Кучму, у них були і загальнодержавні, і власні інтереси. Людина завжди хоче щось для себе. Питання тільки в тому, якими методами й яким способом.

Віктор Медведчук, «сірий кардинал» при Кучмі.

Якби мене запитали: «А звідки взявся такий суспільний суб’єкт як Медведчук? Звідки взялося таке явище як його промосковська політика?». Я не маю пояснень. Мені важко збагнути, чому такі, як Медведчук, відстоювали ідею, що Україна має бути частиною Росії. Не колонією, а однією з губерній Росії. Адже в такому разі Україна перестає бути сама собою.

Пригадався один показовий випадок. Стою я біля кабінетів, де сиділи спікер і заступники голови Верховної Ради. А в руках моя стаття із заголовком: «Ґвалт по-московськи». І тут підходить Віктор Медведчук (на той час заступник Голови Верховної Ради – «Главком»), кидає поглядом на промовисту назву і питає: «А чому «Ґвалт по-московськи?». 

«Саме так», – відповів я.

«І ви вважаєте, що це правильно?» – не здавався Медведчук. 

«Я пишу на основі документальних матеріалів», – наголосив я.

«Ну-ну», – і пішов геть. 

Його це зачепило. Оце така була єдина наша розмова.

Третій президент Віктор Ющенко.

Він дуже самовідданий українській ідеї. Саме він почав утверджувати в Україні українську національну ідею, українську ідентичність, українську мову і так далі. Єдине, що я сказав би: очевидно, внаслідок важкої хвороби, він обмежив себе «любими друзями». Бо як і ще пояснити його результат у 5,45% на президентських виборах 2010 року? На жаль, Ющенко відсунув від себе людей, котрі могли би принести багато користі для країни.

Четвертий президент Віктор Янукович.

Тут нема про що говорити. Була єдина розмова з Януковичем віч-на-віч. Це відбулося на тлі можливої коаліції у парламенті Блоку Юлії Тимошенко і Партії регіонів. Перед цим я публічно заявив ЗМІ: якщо такий політичний союз станеться, я складу депутатський мандат.

Пізніше у своєму кабінеті Віктор Янукович переконував мене не робити більше різких заяв. Також цікавився моїм баченням про розвиток державних справ; що зробити з тим чи іншим питанням. Це була коротка бесіда з осадом невирішеного конфлікту. Оскільки я не приймав жодних форм об’єднання між БЮТ і «регіоналами».

Дворазова прем’єрка з вічними президентськими амбіціями Юлія Тимошенко. До речі, чи нині слідкуєте за її політичним життям і ваше ставлення до нової корупційної справи проти ЮВТ?

Я дуже позитивно ставлюся до Юлії Володимирівни. Не можу сказати, що «Єдині енергетичні системи», які вона очолювала, були негативним явищем. Це вона, коли Путін вирішив закрити кран і не подавати Україні енергоносії (нафту, газ), той кран відкрила.

Ми можемо говорити як завгодно, чому вона це зробила. Чи мала свої інтереси? Та, звичайно, мала.

Я негативно не ставлюся до того, що робила Тимошенко, будучи при владі. Але те, що вона робила і для себе, і для України, це теж факт.

Щодо її свіжого кримінального переслідування, то, на мою думку, це була провокація. Гроші депутатам давали завжди. Наприклад, я не брав ні від кого ані копійки. Пам’ятаєте, у 2011-2012 роках, коли країною керував Віктор Янукович, у Верховній Раді з’явилося явище «тушки». Так називали народних депутатів, які за великі гроші вийшли з фракції партії Тимошенко і підголосовували більшості, сформованій Партією регіонів.

П’ятий президент Петро Порошенко.

Петро Порошенко здійснив низку загальнодержавних справ, які є новою епохою української історії. По-перше, він на практиці реалізував гасло: «Геть від Москви!». Увесь промислово-виробничий комплекс України, увесь аграрний сектор, десятками років побудований на зв’язках із Московщиною, вдалося переорієнтувати на Європу та інші країни. 

По-друге, енергетичну незалежність. Саме за час президентства Порошенка Україна перестала споживати російську нафту і газ.

По-третє, з 2014 року українська влада згуртувала світ довкола введення санкції проти Росії за вторгнення в Україну та анексію Криму. З того часу Московська імперія опинилася в ізоляції.

По-четверте, створення професійних Збройних Сил України.

По-п’яте, утвердження української мови. Верховна Рада VIII скликання за ініціативою президента Порошенка проголосувала за закон про забезпечення функціонування української мови як державної.

По-шосте, саме Порошенко добився, що Православна церква України отримала Томос – священну грамоту про автокефалію. Слухайте, це ціла епоха.

Шостий президент Володимир Зеленський.

Його президентство я розділив би на дві частини: до початку повномасштабного вторгнення і після. Не секрет, що Зеленський на початках демонстрував себе «президентом миру» і навіть у деякій мірі загравав з Путіним. 

Переломним для нього став лютий 2022-го. Треба віддати належне, що Зеленський включився у протидію російській агресії, використовуючи контакти передовсім із європейськими лідерами, Скажімо, добре й те, що тепер Володимира Зеленського ненавидять у Москві. Так само, як і Порошенка.

«Якби не Тичина, то невідомо, як склалася б моя доля»

Розкажіть про переслідування вас Совєтами. 27 серпня 1965 року вас було заарештовано за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»). Скільки часу сиділи у неволі і чи був вирок?

У 1960 році закінчилася епоха збройної боротьби Української Повстанської Армії. І почалася нова сторінка супротиву – шістдесятництво. Вона тримала протягом 1960-1990 років. Для мене найважливішими її віхами було таке явище як самвидав. Тобто ти щось написав, знаєш, що воно не піде в друк. Водночас ти маєш це поширювати. Тому самвидав набув масового поширення. І це не могло не турбувати спецоргани – Комітет державної безпеки СРСР (КДБ).

Ще одна важлива подія. У 1960 році в Києві сформував Клуб Творчої Молоді «Сучасник» на чолі з президентом клубу, режисером Леонідом Танюком (Лесь Танюк, народний депутат п’яти скликань від «Народного Руху» – «Главком»). Пізніше у Львові ми створили аналогічний Клуб «Пролісок», який я очолив.

Що там творилося? До нас приїжджали талановиті письменники і, зокрема, поети читали свої твори. Також ми влаштовували вечори-пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського… Щомісяця такі вечори відбувалися у Будинку актора театру імені Марії Заньковецької. Потім переходили в гуртожитки та будинки культури при якомусь заводі.

Як згодом з’ясувалося, наші заходи суперечать «генеральній лінії» Комуністичної партії. Тому треба було їх зупинити. 

Пригадую обшук, який був у мене на квартирі. Слідчий пише протокол. Поряд із ним лежить папка з написом: «П-Ш». Виявилося, ще це розшифровується як «Подозрение в шпионаже». У підсумку фактів на «шпіонаж» не назбиралося, тож мені пришили, крім українського націоналізму, ще і «Содействіє распространєнію єврєйского сіонізма». Мене обвинувачують за дві мої статті «Віч-на-віч з Кобзарем» і «Перегук геніїв. Тарас Шевченко й Іван Франко у контексті української історії», які вийшли за кордоном. Як вони туди потрапили, мені невідомо. Тоді я казав слідчому, що не мене треба притягувати до відповідальності за «Содействіє распространєнію єврєйского сіонізма», а Івана Франка, рецензію якого на трактат Теодора Герцля Der Judenstadt (Відень, 1905 р.) я поширював.

У кінцевому варіанті мені висунули підозру за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Вона передбачала покарання у вигляді позбавлення волі від шести місяців до семи років. Після арешту мене кинули до тюрми на Лонцького у Львові.

Я відсидів сім місяців. Своєму порятунку завдячую нині вже покійним голові Львівської обласної організації Спілки письменників Ростиславу Братуню, голові комітету у справах роботи з молоддю Володимиру П’янову і видатному радянському поету Павлу Тичині.

А яким боком тут Тичина?

З Тичиною я був знайомий заочно. Перед арештом я виступав на нараді молодих письменників в Ірпені. Доповідав про творчість Івана Франка. На заході був присутній Павло Тичина, якому сподобався мій виступ.

І ось, коли мене арештувало КДБ, Братунь вирушив до столиці, і вони з П’яновим пішли на зустріч з Тичиною. Вони розповіли йому про те, що сталося. При них Тичина набрав телефоном Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста і доповів: «У Львові арештували Михайла Косіва, талановитого молодого літератора. Ви його відпустіть, якщо є «звихнення», ми виправимо у Спілці». 

Яка була реакція Шелеста, як ви гадаєте? Він відправив розібратися до Львова голову КДБ України генерала Віталія Нікітченка!

Мене привели на зустріч із Нікітченком. Він почав випитувати про мої зв’язки з діаспорою, а потім каже: «Ми не хочемо губити вашу долю. Ви маєте вийти звідси. Але ви розумієте, що ми вас просто випустити не можемо. Бо як же? Чому ж ми вас пів року тут тримали? А стаття 62 передбачає до семи років». Я йому заявив, що відсидів більше шести місяців, а це мінімальне покарання, яке застосовується цією статею. У відповідь Нікітченко поставив питання руба: виходиш на волю і повинен засудити свої вчинки перед Клубом Творчої Молоді. Я жодним чином на це не погодився. Це дуже розсердило голову КДБ: «Ми хотіли тебе випустити без застосування кримінальної статті просто як такого, що помилявся, але прилюдно визнав свої помилки, а ти…».

У березні 1966 року я таки вийшов із в’язниці. Але зі статею із формулюванням: «Звільнити як такого, що відбув мінімальний термін покарання, визначений статтею 62 КК УРСР, і, перебуваючи на свободі, не становитиме суспільної небезпеки».

При незалежній Україні вас реабілітували?

Ні. Судимість є. Так, за статтею. Хоча обвинувачення без вироку суду.

Після звільнення з тюрми ви Тичину бачили потім?

Знаєте, з Тичиною зв’язків не мав, але йому дуже серйозно подякували (і від мене також) Ростислав Братунь і Володимир П’янов. Якби не Тичина, то невідомо, як склалася б моя доля.

Віталій Тараненко, «Главком»