Іван Марчук: як це, творити мистецтво у 90 років? Велике ювілейне інтерв'ю з легендарним художником

Ніхто не знає, що з ним станеться,

коли і як, чому і де.

Хто пробіжить свою дистанцію,

а хто до фінішу впаде.

Отож не варто й перейматись,

а бігти свій кілометраж.

І до останнього триматись.

Життя – це вищий пілотаж.

Ліна Костенко, 2023 рік.

За неповне століття Народний художник України Іван Марчук побував практично на всіх континентах, за винятком Антарктиди. І куди б не приїздив цей життєрадісний чоловік, з ним завжди його вірні супутники – пензель та фарби. «Поселили мене в готелі Австрії, – ділиться з «Главкомом» спогадами подій чотирирічної давнини митець. – І я одразу кинувся працювати. А що? Акварель під руками, папір під руками».

Легенда українського живопису зараз осів у Відні. Каже, що його «європейська одіссея» стала вимушеним кроком, коли в Україні почалася повномасштабна війна. Тоді разом із вірною помічницею, мистецтвознавицею Тамарою Стрипко Маестро (так Івана Марчука називає його близьке оточення) виїхали з України. 

Попри розлуку з рідною землею Іван Степанович сповнений оптимізму – дуже хоче побачити за життя музей свого імені у Києві. Таку обіцянку давали художнику, щонайменше, два президенти: Віктор Ющенко і Володимир Зеленський. Із останніх заяв чинної влади на цей рахунок: війна не дає можливості реалізувати проєкт швидко, тому є об’єктивні затримки. 

У День народження Івана Марчука, 12 травня, у столичному мистецькому центрі «Шоколадний будинок» відкриється постійна виставка його творів. Її родзинкою стане цикл «Шевченкіана», його цінність у тому, що всі картини серії зберігаються саме у музейних колекціях. 

Напередодні поважного ювілею «Главком» узяв ексклюзивне велике інтерв’ю в Івана Марчука. На дев’ятому десятку у Маестро збереглися феноменальна пам’ять і гострий розум. Три години розмови промайнули непомітно.

«Я проходив крізь терни колючі, обминав я і лози слизькі. То була лиш єдина дорога, що вела до моєї мети», – заворожував журналістів «Главкома» художник читанням віршів.

Марчук – свідок перегибів тоталітарної радянської системи. Цікавий факт: у 1970-х роках художник мав тісну дружбу з сином першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України Петра Шелеста Віталієм. Це дозволяло Маестро певний ковток свободи, зокрема, його твори виставлялися у коридорах Спілки письменників та композиторів. Однак по-справжньому світове визнання до Івана Марчука прийшло після падіння СРСР.

Пане Іване, ви продовжуєте активно працювати у поважному віці. Чи правда, що можете написати кілька картин за день? 

Можу і десяток, залежно від циклу. Це моя технологія, подивіться (показує картину у себе вдома. Мова про цикл «Нові експресії» – це графіка, потрібно працювати експресивно і швидко – «Главком»). Мій винахід. Його поки що не дублюють, як пльонтанізм (у пльонтанізмі малює вже багато митців, вплив на яких справив Іван Степанович. Але є й такі художники, які дублюють навіть сюжети Маестро – «Главком»). Це з циклу, що налічує 500 робіт, який я винайшов в Америці – «Нові експресії». Ці картини виставлялися і в Мадриді, і у Польщі, і Відні, зрештою на кожній виставці з тих, що я проводжу у світі. Вони дуже цінні для мене. Я навіть зараз створюю їх у Відні, бо тут знайшов матеріал, який дуже підходить для цієї технології. 

Сьогодні (бесіда з Маестро записувалася 5 травня – «Главком») я 14 полотен до обіду «вистрілив» розміром 40х50 см. Ще працюю з аквареллю. Ці невеликі роботи входять до циклу «Віденська Рапсодія» (написані Іваном Марчуком після переїзду з Києва до Відня у 2022 році – «Главком»). Я зрозумів дуже швидко, що Відень пахне і дихає мистецтвом. Довкола мене – сотні картин (милується митець своїми творіннями – «Главком»). Вони тут усюди на стінах, окрім стелі. Я дивлюся на них і бачу кілька різних Марчуків.

Ми записуємо це інтерв'ю напередодні вашого ювілею. У свої 90 років ви працюєте, мандруєте, даєте інтерв'ю, відвідуєте публічні заходи. Поділіться секретами довголіття і енергійності, якій можуть позаздрити молоді люди.

Як тільки я народився, у перший же день почав брикати. Підріс, хотів підкорити світ. Закінчив сім клясів і уже я був лідером. Вступив в училище (Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша – «Главком») і теж хотів бути першим, іншого не визнавав. Така ненаситність, одержимість, упертість вела мене по життю. А ще максимальна організованість й цілеспрямованість.

Зараз на виставці в Музеї історії Києва представлені книги, які були вилучені, під час обшуку вашого житла у 80-х роках. І там є підручники з йоги. Ви займалися йогою? 

Так, займався. До мене потрапили книги про йогів, їх тоді розповсюджували і продавали як самвидав. Я цікавився йогою, тибетськими мудрецями, правильним харчуванням, різними системами оздоровлення, зокрема періодично голодував.

Можливо, це один із ваших секретів довголіття? 

Думаю, це зіграло свою роль: мало їсти, мало спати і багато працювати. Я слідкував дуже за тим. Хоча міг дозволити собі іноді й чарку…

Ви народилися 12 травня 1936 року в селі Москалівці, яке тоді входило до Волинського воєводства Польщі, у сім'ї ткача. Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, хто сформував у вас потяг до мистецтва, живопису?

Тато закінчив усього три кляси, але він за рівнем свідомості й розуму дорівнював професору університету. Був гарним математиком, мав почерк такий каліграфічний, як у шкільних прописах. Не було такої роботи, щоб її не міг виконати тато: ткав килими і рядна, виплітав кошики з лози тощо. Інструменти, верстат теж сам виготовляв – цілу фабрику зробив в хаті. А конструкцій, креслень же ніяких не було. Сам винайшов і змайстрував ткацький верстат, на якому ткав рядна. Ляда (частина ткацького верстата) стукала і день, і ніч. 

У тата був брат, дядько мій. Я його один раз усього лише бачив. Він був серед партизанів, у період Другої світової війни, коли наші хлопці партизанили в лісах. 

Не раз НКВДисти приходили до нас у село ловити так званих «бандитів». Приходили і до нашої хати. Тато тоді переховувався на печі, яку сам і зробив (НКВДисти шукали батькового брата, котрий був в УПА, тому приходили з обшуками – «Главком»). Ми, четверо дітей, накривали його, щоб врятувати. Він прожив всього 68 років... 

Ніхто не знає, де брат батька зник зрештою. Очевидно, загинув. А татові, коли хтось гинув, люди замовляли зробити хрест, обов’язково березовий. Мало беріз було в моєму селі. Але коли таке замовлення надходило, то тато вночі вручну стругав хрест і дуже відповідально ставився до роботи, щоб ніде не лишилося березової тріски. Якщо б хтось доніс, покарали б. На ранок по селу линули тужливі пісні…

Біда була чорна: одна корівка нас годувала, гектар поля мали. Коня і воза не було, їх орендували. 

Вчився я добре, закінчив з похвальною грамотою. Вредний був страшно, не давав воронам життя, десь же енергію треба проявляти. У селі все кругом моє; я пацан і все можу зробити: піти на чужу яблуню, на чужий город помідори вкрасти, в чуже поле горох поїсти. Тоді гартувалися затятість і впертість.

Далі пішов вчитися до львівського художнього училища і вперше потрапив до міста. Як у хлопця з села, який не бачив у житті три- чи чотириповерхового будинку, в мене зразу виникло питання: «А де люди прості живуть?». Я думав, що вони повинні в хаті жити, а не в якихось великих будинках, бо то для чиновників, багатіїв… Як пройшов трамвай, подумав: «Що то за таке чудо їде, ще й кольорове?». Такі були враження. (мова про 50-ті роки XX століття – «Главком»). 

Закінчив п’ять років навчання в училищі й по глупоті своїй опинився у війську. Коли отримав повістку і з’явився до військкомату, чекав разом з іншими новобранцями на подвір’ї, коли визначать місце служби й покличуть. При мені був записничок й олівець, і я вже сиджу й малюю на рюкзаку. І раптом роздався голос: «А художник серед вас є?» І всі хлопці, як один, повернулися у мій бік і вказали: «Он сидить, малює». Як потім з’ясувалося, одному з вербувальників, який приїхав набирати строковиків, було завдання з частини: «Без художника не приїжджай». Так я потрапив на службу у Бєльці до Молдови. Автомат мені не дали – збагнули, що я не вмію тримати в руках щось краще, крім пензля. Так і відслужив. Стільки полотен намалював… Слава Богу, що мене там не чіпали. Коли в нас було тренування на Чорному морі, то я ще й купався там.

На початку 1960-х вступив до Інституту (Львівського інституту прикладного мистецтва – «Главком»). Але я лишився тим, ким був після училища (митець не бачив особистого прогресу – «Главком»), а були молодші за мене хлопці – Любомир Медвідь та Олег Мінько, які вже дуже цікаві речі малювали. Подивився на це й подумав: «Боже мій, як я відстав!». Тоді мене почав «ламати» професор Звіринський (український педагог і живописець Карло Звіринський – «Главком»): «Ви не те робите, вже не ті часи». Я закінчив інститут і сказав: «Хочу бути ненормальним (незвичайним – «Главком») художником, а яким – не знаю, але іншим». Після навчання приїхав за направленням до Інституту надтвердих матеріалів у Києві. Це була для мене дещо незнайома сторона, тоді Київ зі Львовом гиркалися, не дуже дружили. 

Але саме тут я знайшов себе як самобутній художник і саме тут тоді сказав: «Я єсмь» (біблійний вираз, що означає «Я є Той, Хто є» або «Я існую» – «Главком»). У 2023 році вийшла однойменна книжка, яку написав мій колега (Олександр Климчук – «Главком»). Цей есей-біографія про мене.

У Києві малюю, відключаючи повністю свідомість і слідуючи інтуїції, маленькі формати тушшю і пером. Було багато вільного часу на казенній роботі: як дають завдання – зробиш, а нема – то сидиш вісім годин. Так з’явився новий художник, невідомий нікому. Що він витворяє, хто йому підказує?! І сам не знаю. А рисунок з’являється. То був ранній період, який став початком «Голосу моєї душі» (цикл картин, належить до раннього періоду творчості Марчука – «Главком»), мого нового народження як митця. 

Згодом з’явився мій пльонтанізм (назва техніки походить від західноукраїнського діалектизму «пльонтати», що означає плести, переплітати – «Главком»), який заворожив весь світ. Сьогодні моїми «ниточками» можна не один раз обпльонтати і Місяць, і планету Земля. Паралельно працював й інший Марчук (в інших техніках – «Главком»).

Я настільки полюбив українську землю, що її не можна було не сотворити на полотні. Коли Господь дарував людям землю, комусь дісталася тундра, комусь пустеля, де майже нічого не росте… А Україні що дав? Рай! То чому ж у раю, в Україні, люди так погано живуть? 

Іване Степановичу, ви згадали свого викладача Карла Звіринського. Є такий факт: ви кілька років були в підпільній школі, яку організував Карло Звіринський. Розкажіть, що це була за школа?

Звіринський працював в училищі в 1950-х роках, коли я там вчився. Потім ми знову зустрілися з ним уже в Інституті, де він був професором. А його підпільна школа на вулиці Адама Міцкевича у Львові уже активно функціонувала, коли я був у війську.

Звіринський слідкував за мною, і таки зумів зробити великий надлом у моєму менталітеті. Що я, хлопець з села, міг знати про мистецтво? Для мене малювання зводилося до вміння щось перемалювати або повторити з натури. Звіринський дуже вплинув на мене, дав зрозуміти, що творити й перемальовувати – це різне. Збагнути це і знайти себе у мистецтві – була велика мука, бо я любив бути в перших рядах, а не позаду. І тому несамовито прагнув засвоїти уроки Звіринського й утвердитися.

Він вибрав кількох хлопців, якими опікувався: мене, Зеновія Флінту, Петра Марковича та ще кількох. Ми приходили до нього просто до хати. Там він показав нам свою маленьку картину і сказав: «Це абстракція». Я злякався, подумав, що зараз за нами прийдуть (КДБісти – «Главком»). Слово «абстракція» було страшним у ті часи, а Звіринський його не боявся. Він був дуже цікавий художник, новатор.

Тобто він хотів, щоб ви малювали абстракцію? 

Не саме абстракцію, а щось нове, неподібне до іншого. Він був не радянським художником, а європейським. Бо всі ті течії, які в Європі тоді процвітали, він вже освоїв і намагався, щоб ми, його учні, трошки порозумнішали. 

Крім того, ми боготворили Сельського (український художник-імпресіоніст Роман Сельський – «Главком»), коли він приїхав з Європи і почав нам викладати у Львові. 

Ви підтримували зв'язок із шістдесятниками Ліною Костенко, Іваном Дзюбою та іншими?

З Іриною та Ігорем Калинцями, Аллою Горською, Галиною Севрук, Ліною Костенко, Іваном Дзюбою я знайомий, з усіма ними (шістдесятниками – «Главком») знайомий. У той час я мріяв тільки про мистецтво, несамовито працював і хотів виразитися у творчості так, щоб це приваблювало інших. Уже тоді вони всі мною захоплювалися, бо я почав робити щось нове, яке хоч незрозуміле, але дуже притягальне. 

У мене були в тих колах хороші друзі, я розділяв і підтримував їхні ідеї. Однак займався творчістю, не політикою. Але те, що я тоді робив на полотні, також викликало підозру системи. Я навіть був близький до того, щоб вкоротити собі життя. 20 років я перебував «під забороною». Якщо б не було такого шаленого тиску і обмежень (не приймали, не виставляли, забороняли), скільки б я міг ще створити?!

Як самобутнього художника мене першими помітили вчені-фізики. А фізики – це був передовий загін. Вони мене опікували, я дружив з Віталієм Шелестом (фізик, син першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста – «Главком»).

Мій колега, фізик, доктор наук Олег Сарбей, який зараз живе в Німеччині і приїде до Відня на мій день народження, влаштував тоді в Києві виставку моїх робіт на квартирі в академіка Кирила Толпига. Туди мали запросити Віталія Шелеста і познайомити зі мною. А у Віталія назріла потреба – у цей момент збудували в селі Хотів, біля Києва, Інститут теоретичної фізики, і там чекали на Рочестерську конференцію (у 1970 році в Києві пройшла міжнародна Рочестерська конференція з фізики високих енергій – «Главком»). 

Шелест захотів оформити Інститут і доручив це мені. Часові рамки виконання робіт були обмежені. Я запросив долучитися свого колегу, Миколу Стороженка. Виконав там два монументальних керамічних  панно – «Ярослав Мудрий» і «До далеких планет», на стінах розміром 3 м х 7 м. 

Оскільки дружив з Віталієм Шелестом, поки той залишався у Києві, я був ніби «під прикриттям». Потім приїздив до Москви і завжди в нього зупинявся на квартирі. У Москві й відбулася моя перша офіційна виставка. Вона пройшла у залі художників-графіків на вулиці Малій Грузинській, де дозволяли під суворим оком органів безпеки виставлятися художникам-нонконформістам з інших республік (творчий рух у XX століття, що характеризується бажанням митців чинити спротив офіційним ідеологічним і художнім вимогам – «Главком»). Режим змушений був рахуватися з гострою критикою з боку західних країн на знищення напередодні «бульдозерної виставки» у Москві (несанкціонована вулична виставка картин московських художників-нонконформістів, жорстоко розігнана владою 15 вересня 1974 року в Москві – «Главком»). Там я познайомився з неформальним лідером нонконформістів Оскаром Рабіним. Тоді ж вперше мене згадують у центральній газеті «Известия». Так, у цьому виданні з’явилася стаття «Известный, но не признанный». Окремі журналісти негласно симпатизували тому, що я робив. Незважаючи на тотальний контроль, у середині суспільства визрівала величезна потреба на свіжу думку, новий погляд, і переважно інтелігенція схвально сприймала мої нечисленні виставки, які відбувалися переважно в коридорах різних організацій й установ (медична бібліотека у Києві, Інститут матеріалознавства, Інститут кардіології, який очолював Микола Амосов тощо). 

Як мені стало відомо зовсім недавно (близько десяти років тому), у той же час у 1979 році у Лондоні також відбулася виставка українських нонконформістів, на якій були і мої картини, котрі я передав на Захід через емігрантів. Не знаючи, що буде зі мною, рятував хоча б створене мною. 

Ви були знайомі з батьком Віталія, Петром Шелестом? Яке він справив на вас враження?

Був знайомий. Коли зробив панно «Ярослав Мудрий», Віталій запросив батька і мене, щоб показати йому цю стіну, а це така архаїка буквально. І Петро Шелест запитав: «Іване, як ти це робиш, що воно таке старе на вигляд? Та не бійся, я повторювати не буду».

А я тоді вдало експериментував з керамікою, малою пластикою, навіть придбав піч, муфельок такий маленький, і почав у ньому випалювати глину. Пішов у хімічний магазин і кажу: «Дайте мені щось таке, що при температурі 800° не згорає». Дали. Розводив цей порошок у мисці, покривав ним глиняні фігури і випалював, поки вони не ставали червоні.

Іване Степановичу, сьогодні у Музеї історії міста Києва, де організована ваша найбільша виставка, представлені також керамічні вироби і та піч, яку ви використовували. Як цей вид мистецтва вас зацікавив і де встигли попрацювати?

Я вчився на відділі кераміки в Інституті. Хоча я марив живописом, довелося вступати туди, оскільки живописний факультет закрили через «формалізм» (неслідування принципам соцреалізму – «Главком»), художника Євгена Лисика навіть відрахували з Інституту. Потім його забрав до себе Федір Нірод, тодішній головний художник оперного театру в Києві. 

Мені, до речі, якось теж запропонували роботу в театрі – оформити якийсь балет. Але це не моя стихія, тож відмовився. Мене взагалі ніяка офіційна робота не цікавила. Лише короткий час я працював у Київському комбінаті декоративно-монументально мистецтва. Але в 70-х роках покинув її, все-таки живопис переміг.

У радянські часи заробляв гроші дуже легко, ілюструючи періодичні журнали. Найлегше мені було заробляти у видавництвах, літературних журналах «Вітчизна», «Ранок», «Київ». Там платили гонорари за ілюстрації. Я собі за десять секунд заробляв на квиток на літак до Львова і назад. Картини ж свої я не хотів продавати, та й не було нагальної потреби – я їх роздавав. Роздав сотні робіт, бо я не знав, чи я виживу, а картини ж у когось точно будуть жити. Приємно, коли твої роботи цінуються. 

Перший покупець картин був Юрій Щербак (письменник, лікар, дипломат, експосол України в Ізраїлі, США, Канаді – «Главком»). Я йому продав три маленькі графічні твори, написані на стандартному аркуші паперу. 

Я ніколи не мріяв бути багатим художником... Я мріяв, щоб мої картини приносили задоволення глядачам. 

Іване Степановичу, попри зв’язки з родиною Шелестів, ви все одно були гнані в радянській Україні. Хто все-таки заважав проводити ваші публічні виставки? 

Я виставлявся в коридорах Спілки письменників, композиторів, в медичній бібліотеці… Це була самодіяльність. Якось я тиждень мав супровідників (КДБістів – «Главком»). Один був поганий, злий, другий був трошки людяніший. Вони зі мною говорили, хто я є і що я роблю.

Я знаю з дитинства, що то за люди (працівники радянських спецслужб – «Главком»), ще відколи ми вчотирьох накривали батька на печі, коли НКВДисти з району нападали на село.

Лише в період незалежності, коли я вже приїхав з Америки до Києва, то музеї запрошували робити виставки. Багатьом музеям я подарував свої твори. Сьогодні у музейних фондах України зберігається понад сотня моїх картин.  

1994 року у Хмельницькому обласному художньому музеї відбулася одна з найбільших ваших виставок за часи незалежності – одночасно експонувалося 70 картин. У розмові з «Главкомом» на той час заступниця директора обласного худмузею Людмила Рожко-Павленко повідомила, що на вас дуже справили враження металеві скульптури місцевого монументаліста, народного художника України Миколи Мазура. Чи знайомі ви були з Мазуром? Що вас із ним пов'язувало?

Я його знав, ми майже друзями були. Він дуже-дуже талановитий художник був, цікава особистість. 

Звернули увагу: на картинах Микола Мазур полюбляв зображувати ворон. Ви також часто зображуєте цих птахів. Мистецтвознавці стверджують, що Іван Марчук відчуває певну провину перед воронами, бо у дитинстві збивав воронячі гнізда. Це правда? 

Абсолютна правда. Я так лазив по гніздах, що я міг сто разів впасти і вбитися. За 50 м від моєї хати був гайок з тополями. І на всіх тополях були гнізда, вони мене притягували. Я лазив по деревах, як мавпа, і забирав яйця воронячі. Мені було років сім-дев'ять.

Тепер відчуваю велику провину перед воронами, що робив зло. Тому все життя свідоме в Києві підгодовував їх.

У вас є зараз учні або учениці, яким ви передаєте свою унікальну техніку? 

Ні, учнів нема. І, на жаль, учениць теж. Якось так склалося…

Я сам зрозумів дуже добре, коли закінчив Інститут, що вчитися на художника не треба, що мої 11 років навчання – це у значній мірі даремно витрачений час. Що б я міг зробити за ті 11 років, якби не вчився? Чого було йти в той інститут? Училища було вдосталь. Тим паче, що прийшлося прощатися з усім, чого там вчили.

Зараз є міжнародний конкурс малюнків «Шляхами Івана Марчука» (уперше відбувся у 2025 році, ініційований Українською суботньою школою у Відні – «Главком»). Тепер кожного року я оцінюю дитячі твори, дарую переможцям свої картини. 

Коли побачив перші дитячі роботи, то ще раз переконався: навіщо дітям вчитись на художника? Я там такі побачив речі, що якби зараз намалював ті сюжети і показав світу, то всі ахали б. Така фантазія у дітей, її не можна зупиняти. Це потрібно тільки заохочувати. 

Чи є у вас мрії? У живописі і не лише. 

Все я хочу. Хочу відвідати свій музей і побачити там тисячі відвідувачів, привітати їх і потішити. Вони мене надихають, а я – їх.

Тобто ви таки вірите, що незабаром постане музей вашого імені? Міністерство культури України підтвердило «Главкому», що будівельні роботи в приміщенні, де раніше було посольство США у столиці, стартували. 

Я не проти обраної локації. Це було єдине таке солідне приміщення, щоб зробити з нього музей. Місце хороше, територія гарна, зелена. Хай буде музей, де завгодно. Я для цього стільки картин зробив і зберіг, а не жив собі десь на Канарах, маючи всі можливості для добротного життя. Мені хотілося принести людям велику насолоду своєю творчістю. Мій девіз: «Люди, поспішайте робити добро».

Розкажіть про ваших друзів, близьких, які зараз вас найбільше підтримують.

Тамара підтримує (помічниця Маестро, мистецтвознавиця Тамара Стрипко – «Главком»). Вона може робити все те, чого я не можу. Усі виставки по світу робить Тамара. Я можу малювати тільки, а щось організовувати – це вже не моє. 

Чи є українські або іноземні митці, з якими ви зараз близько спілкуєтеся? 

У Відні мало спілкуюся, хоча до мене приїздять шанувальники. 

До розмови долучається Тамара Стрипко: «Людей дуже багато до нас приходить, до Марчука йдуть, як на прощу. Нашу квартиру ми жартома називаємо криївкою. У нас бувають і політики, і державні діячі, і дипломати, і музиканти, і видавці. На вулиці Маестро впізнають, просять сфотографуватися вже так, як і в Києві». 

Чи відомо, які ваші картини зараз лишаються в Росії?

Я того не знаю. Картини протягом усього мого життя розійшлися по світу.

Тамара Стрипко: Зараз шахраї, які зазіхнули на авторські права Марчука, розгорнули цілу кампанію проти нього і говорять про те, що його роботи продаються на російських аукціонах. Але ж справа в тому, що Марчук жодної роботи на мистецький аукціон не подав. Усе, що виходить на аукціони Sotheby’s, Goldens, Bonhams та інші – це все вторинний ринок. Це роботи, які люди колись отримали переважно як дарунок і тепер мають право виставляти на аукціони. Тож не виключено, що вони можуть з'являтися і на російських аукціонах. 

Хоча в Росії справді можуть бути картини Маестро. Наприклад, вони були в колишньому готелі «Україна» (нині «Radisson Collection, Москва» – «Главком»). Марчук, працюючи тоді в художньому комбінаті, був відряджений туди. Цілих дев'ять його картин перебували в інтер'єрах цього готелю. Де вони зараз, не відомо? Уже й готель давно перейменували.

Так само дуже гарна колекція, по ідеї, повинна була б бути в сина колишнього секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, Віталія. Коли Шелеста-старшого відправили у Москву через «неблагонадійність», щоб він був під наглядом Центрального Комітету, син переїхав туди разом із ним. Самого Віталія Шелеста вже шість років як немає, тож чи «живуть» картини в його родині чи деінде – невідомо. 

Іван Марчук: За часів СРСР я мав три чи чотири виставки у Москві, і в мене купляли там картини. Одна з них «Червона книга» називається, на ній – купа птахів, накрита сіткою. Відтоді вона ніде не «спливала».

У 2021 році президент Володимир Зеленський запровадив нову відзнаку «Національна легенда України». Ви стали одним із перших лауреатів цієї нагороди. Вам відомо, хто і як номінував вас на «легенду»? І що для вас означає це визнання?

Це приємне для мене звання. Також маю приємність бути удостоєним Орденом Свободи. Усе моє життя я сповідував ідею свободи творчості і творчої свободи. 

Ви очікуєте, що до вашого 90-річчя президент Володимир Зеленський нагородить званням Героя України?

Я сподіваюся, цього не трапиться. Я – не Герой, герої – на фронті. Вони боронять рідну землю, котру я прославив на полотні!

Єлизавета Жабська, Віталій Тараненко, «Главком»