Дисидент Михайло Косів: ЗСУ бореться за те, що й УПА. Що ж тоді робить Польща, роздмухуючи скандал?

Наприкінці травня 2026 року відносини між Україною та Польщею несподівано різко загострилися. Сталося це через указ президента Володимира Зеленського, який присвоїв Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій ЗСУ почесне найменування «імені Героїв УПА». У документі зазначено, що це зроблено «з метою відновлення історичних традицій національного війська».

Реакція польської еліти відверто шокує. Президент країни-сусідки Кароль Навроцький запропонував позбавити главу нашої держави ордена Білого Орла – найвищої відзнаки Польщі. Навроцький дорікнув: «Україна з ментального погляду, з огляду на прославлення бандитів і вбивць з Української повстанської армії, не готова бути частиною європейської родини». Експрезидент Польщі й лауреат Нобелівської премії миру Лех Валенса зняв значок з українським прапором і звинуватив Зеленського в тому, що він «відзначив бандитів УПА», чим «образив його й усіх убитих земляків».

Прем’єр-міністр Дональд Туск наголосив, що поляки не викреслять з пам’яті «злочини Української повстанської армії». Він також поклав відповідальність на українського президента, який, на думку глав уряду Польщі, повинен продемонструвати добру волю і знайти вихід з кризи навколо підрозділу імені Героїв УПА.

«Главком» поспілкувався з Михайлом Косівим, легендарним українським політиком, народним депутатом п’яти скликань, дисидентом і сином керівника проводу Української повстанської армії на Прикарпатті. У першій частині інтерв’ю 91-річний Михайло Косів поділився спогадами з дитинства про УПА, розказав, як рятував обгорілі томи Грушевського, які палили НКВДисти, а також оцінив свіжий польсько-український скандал.

«Армія без держави – це унікальне явище»

Пане Михайле, у відкритих джерелах є коротка згадка про ваших батьків. Зазначено, що батько Василь Степанович і матір Юлія Миколаївна були селянами. Розкажіть більше про своє дитинство, сім’ю. Як формувався ваш світогляд?

Батько походив із багатої родини. Під керівництвом його прапрапрадіда Федора у нашому селі Вільхівка на Прикарпатті збудували церкву та міст. Міст служив єдиним сполученням із населеним пунктом, тож, коли сюди приїжджали чужі, вони платили мито нашій родині.

Десь наприкінці XIX століття у село завітав цісар Австрійської імперії Франц Йосиф I. На честь поважного візиту прапрапрадід розстелив килими на мосту. За це цісар кинув йому калитку з грішми.

Василь і Юлія Косіви з дітьми Михайлом та Ярославою

фото з сімейного архіву Косівих

Моя мама була з біднішої сім’ї. Батьки татові дуже не хотіли, щоб він одружився з бідною. Однак наперекір тато таки побрався з мамою. Вони мали невеликий клаптик городу, на якому й донині стоїть наша батьківська хата.

Тато дуже любив коней. У своїх батьків він взяв лоша, яке виховав. У нас коней жіночого роду теж називали «кінь». У нас була Лялька. Це був кінь, Каштанка, але кінь. «Кобилою» не називали, бо це було лайливе слово.

Батько мав дивовижну хватку до землі; знав, де що треба сіяти, садити; де які сівозміни застосовувати. Мама займалася, звичайно, городом і обробітком поля, зокрема, жала жито.

У батька не було документа про закінчення школи. Він закінчив церковно-парафіяльні класи; умів читати і писати вмів. Переважно, читав багато релігійної літератури. Він був дуже глибоко віруючою людиною. Але то була зовсім інша віра, ніж та, про яку я дізнався. Вона виглядала як система практичної діяльності кожного дня: що можна робити, а що – ні. Якщо ти щось зробив, то ти це зробив для Ісуса.

Ще важливий факт. Мій дід по маминій лінії Микола служив спочатку в австрійській армії, а потім в Українських січових стрільцях. Він настільки стояв на проукраїнських позиціях, що продав шмат землі і за виручені гроші купив «Історію Руси-України» Михайла Грушевського у 10 томах. Також він виписував періодичні видання, що виходили українською мовою.

І от орієнтовно у 1948 році чи 1949 році НКВДисти прийшли з обшуком до мого діда. Вони викинули з дідової хати всі оці книги, десятитомник Грушевського і почали палити на подвір’ї. Морально знищували. Мені на той час було 14-15 років. Як побачив, що горять книжки, кинувся разом із братом їх вихапувати з вогню. Солдати не чинили на опору, тож вдалося врятувати окремі томи Грушевського. Ця подія дуже глибоко закарбувалася в пам’яті. Уже тоді я зрозумів, що повинен захищати свою історію та коріння, маю це берегти і говорити про це вголос.

Хтось з ваших родичів перебував у лавах УПА?

У 1943 році у нашому селі з’явилася Організація українських націоналістів і сформувалася управа Української повстанської армії. Очолив районний провід УПА мій батько Василь Косів. Він відповідав за розташування, постачання та збір коштів. Донині я пам’ятаю, як хлопці та чоловіки проходили вишкіл. Це слово «вишкіл» сильно врізалося у пам’ять. А ще слово «Коновалець». Спочатку, гадав, що це щось пов’язане з конваліями. Як з’ясувалося потім, то це був лідер, вождь того всього (Євген Коновалець – полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, засновник і перший голова Організації українських націоналістів  – «Главком»).

УПА мала свою мережу, через яку люди здавали продукти. Ми, українці, мали би на кожному кроці зі здивуванням говорити, що не маючи незалежної Держави, ми мали свій уряд Української головної визвольної ради (УГВР), який одночасно виступав законодавчим і виконавчим органом. Ми мали свою Армію. Армія без держави – це унікальне явище. Не просто якісь повстанські загони, а управлінська структура, чіткий командний склад, підпорядкування тощо. Саме ми, українці, створили це унікальне явище. Це вже потім я довідався, що в багатьох воєнних академіях, скажімо, у Франції та Америці, вивчали цю тактику партизанської боротьби. Поляки в 60-ті роки також вивчали досвід й організацію нашої визвольної боротьби та видавали літературу на цю тему.

Чи викрили НКВДисти вашого батька на співпраці з УПА?

Це відбулося восени 1947 року. НКВДисти заарештували батька. Що цікаво: у селі тато працював заготівельником продукції для совєтської армії. Так-так, вів подвійне життя. Бо вдень влада одна, а вночі влада інша. Батько категорично не сприймав радянську владу, вона була йому чужа.

НКВДисти сильно знущалися над татом, вибиваючи свідчення про базу, де у селі перебуває підпільна структура УПА. Але тато не здав. Він витримав страшні муки і його відпустили.

Розрахунок радянської каральної системи був простим: до нього прийдуть побратими з УПА, а тоді їх усіх накриємо. Проте до тата прийшов священник Микола Дичковський сповідати на смерть. Він йому передав те, що від нього вибивали НКВДисти. Потім до священника прийшли упівці, яким він переповів інформацію мого тата. Таким чином, вдалося запобігти знищенню штабу УПА в селі; він завчасно передислокувався у безпечне місце.

Як син упівця пояснює для себе теперішню польську істерію довкола того, що Україна відзначила військовий підрозділ «іменем Героїв УПА»?

Польща здійснювала загарбницьку, окупаційну політику щодо України протягом багатьох століть. По суті, Українська держава, яка формувалася у часи давньої Русі за князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, знищувалася, з одного боку, Золотою Ордою, а з іншого – окуповувалася Польським королівством.

Отже, те, що сьогодні ми чуємо від польської влади не що інше як рецидив, історичний синдром спадкоємного менталітету держави-окупанта. На превеликий жаль, сучасна польська нація від того менталітету не позбулася.

Часто доводиться чути, що окремі представники польської еліти вважають, що українські землі, зокрема, Волинь, – це територія, на яку вони мають право. Яке право? От два питання. Де знаходиться Волинь? Де? Вона під Варшавою? Під Краковом? Чи це під Києвом? Чи це частина Київської держави і Київської Русі?

У моїй бібліотеці є книга «Трагедія волинських сіл 1943-1944 років». У ній перераховані села, які постраждали від поляків. Тобто знищені поляками. Але що цікаво: у книзі перераховано і тих поляків, які полягли на Волині. Тобто це трагедія і з того, і з того боку. Однак українці загинули тому, що себе обороняли; захищали свою свободу, свою землю, своє право на життя. А поляки були окупантами.

До речі, у XIII столітті Галицько-Волинське князівство очолював Данило Галицький, який був волинянином. Папа Римський Інокентій IV звів князя Данила до рангу короля, давши королівську корону. З того часу Ватикан категорично застеріг польську корону: не мати жодних негативних зазіхань на ці східні землі. А навпаки, підтримувати дружні стосунки із Данилом, із Руссю-Україною. Чого сучасні поляки не дотрималися настанов предків?

За яких умов українська влада може піти на поступки полякам і прибрати зі спірного указу згадку про Героїв УПА?

Я дуже довго думав, чому президент Володимир Зеленський не реагує. А потім збагнув – це правильний хід! Нічого не треба міняти, лише спостерігаймо, як поляки самі вийдуть із цейтноту, який вони створили. Хочуть забрати орден Білого Орла? Давайте зачекаємо, що вони вирішать.

«Україна тому і збереглася, що держави не було, але всі державні справи вирішувала громада. Вирішували люди»

Може усе набагато приземлено, ніж ми думаємо: поляки просто заздрять українцям, які мали тоді і зараз сильну і мотивовану армію?

Знаєте, тут я не став би виключати чи заперечувати будь-які твердження, які будуть лунати з цього приводу. Навіть те, про що ви кажете. Одначе, тут є глибша, небезпечніша річ. Україна перебуває в дуже жорстокій війні проти Московщини. Україна ослаблена. Москва поставила питання на виснаження.

З інших боків претензії до України (поки на словах) висловлюють Угорщина та Словаччина. Тому це не тільки моральний стимул їхнього ставлення до нас. Це ще й якісь, знаєте, чисто історичні, непередбачувані перспективи – на всякий випадок. Тому ми маємо про це говорити дуже відверто.

Я думаю, що в Європейському Союзі мав би хтось знайтися серед європейських лідерів. Зокрема, Великобританія, Франція, Німеччина та й Італія, зрештою. Повинна бути чітка реакція, бо це дуже небезпечна ситуація.

Натомість мене приємно здивували румуни та болгари. Наприклад, на Одещині є місто Болград. Тут живуть багато етнічних болгар, які свого часу втекли від переслідувань турецької експансії. Вони дружньо живуть між собою і разом з українцями.

Нові польсько-українські «гойдалки» можуть розхитатися довкола ще однієї події. Україна розглядає можливість перепоховати останки лідера Організації українських націоналістів Степана Бандери на Національному військовому меморіальному кладовищі під Києвом. Ця постать є дуже тригерною для поляків. До речі, 25 травня цього року на цьому цвинтарі знайшов спокій прах другого голови Організації українських націоналістів – полковника Андрія Мельника та його дружини Софії. Яку інформаційну політику повинна вести Україна, щоб упередити повторення у майбутньому скандалу з Польщею?

Ви ставите дуже серйозне питання. Українській владі варто розробити чітку державну політику у цьому питанні, до якої залучити усі наукові, творчі, громадські структури. Адже без історичної пам’яті не може існувати країна, держава, народ, суспільство. Навіть окрема родина без родинної пам’яті не існує. Населений пункт без своєї традиційної історичної пам'яті не існує. А тим паче не може існувати держава, не може існувати нація.

Якби я повернувся у той Народний рух України, яким він був наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття за В’ячеслава Чорновола, ми би поставили це питання (відновлення історичної справедливості – «Главком») перед державою.

Сьогодні важливо на державному рівні відкривати забуті, але дуже важливі сторінки нашої історії. Наприклад, у серпні 1943-го вийшов програмний документ «За що бореться Українська Повстанча Армія», прийнятий на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН. У ньому висловлені державотворчі, конституційні засади відновлення української держави. Тобто те, про що ми зараз маємо говорити. Фактично за ті ж самі ідеї нині борються Збройні сили України про російського окупанта!

Або ще важлива, але для багатьох сучасників невідома подія: 11-15 липня 1944 року у селі Сприня біля Самбора на Львівщині пройшов Всеукраїнський збір усіх політичних і громадських організацій, який утворив Українську головну визвольну раду. А це було відтворення української державності.

Я перерахував лише окремі ключові документи та події, про які треба розповідати суспільству. Бо якщо не будемо пам’ятати, то це буде для нас дуже велика біда.

Велике прохання до «Главкома». Це треба, щоб прозвучало в нашій бесіді: не треба все звалювати на державу. Не треба в усьому, так би мовити, чекати рішень тільки від держави. Україна саме тому і збереглася як народ, як нація, як країна, що в нас держави не було. А всі державні справи вирішувала громада. Вирішували люди.

Тому не чекаємо, що це зробить хтось. Хоча добре було б, щоб зробив президент, уряд і держава. Але не чекаємо того. Давайте робити це самим, від себе. І таких можливостей у нас є. Тільки треба хотіти.

Я ж, зі свого боку, щомісяця намагаюся підтримувати ЗСУ, віддаючи четверту частину пенсії. Через студентів-волонтерів робимо корисні справи для армії. Наприклад, вдалося закупити кілька дронів.

Якщо не секрет, скільки отримує пенсії народний депутат п’яти скликань?

22 тис. грн у місяць. Нам із дружиною повезло в житті. Ми ніколи не хотіли чогось надмірного. Маємо все достатньо. Їсти є що, одягнутися є в що, жити є де. А на що мені ті тисячі? Навіщо вони мені? Що я з ними робив би?

Подяка військових Михайлу Косіву за підтримку ЗСУ

фото: Михайло Косів/Facebook

Я переконаний: люди мого покоління, які пройшли високі державні щаблі, мають допомагати армії. Абсолютно кожен. Адже по суті це продовження багатовікової боротьби за виживання Української держави. Бо в Москві поставили питання руба: України як такої немає, немає української нації, немає мови, культури.

У Верховній Раді II скликання (1994-1998 роки) ви очолювали комітет з питань культури і духовності. У наступних парламентських скликаннях були членом цього комітету, головою підкомітету з питань релігії. Що ви вкладаєте у поняття «українська національна ідея»?

Ви знаєте, що це те питання, над яким роздумують, про яке сперечаються дуже-дуже довго, багато і з різних точок зору. Абсолютно коротко, чітко, однозначно: українська національна ідея полягає в тому, що українці як нація мають не тільки право, а й обов’язок створити свою власну українську самостійну соборну державу, у якій основою буде українська історія, українська культура. Українська культура, то і є духовність. Українська церква, українська духовність. Оце і є українська національна ідея. Українська самостійна соборна держава на основі українських національних цінностей. Усе інше – похідне.

І ви собі можете уявити: Україна, яка протягом століть не мала власних інститутів, навчальних закладів та навіть звичайних середніх шкіл, створила культуру світового рівня, культуру на основі української мови?! Слухайте, такого явища, я не кажу про Шевченка, бо Шевченко – це унікум, такого явища, як Леся Українка, у світі нема. Це унікальне явище. Такого новеліста, як Василь Стефаник, у світі нема.

Мені можуть дорікнути: «Ти перебільшуєш». Добре, може. Під королівськими палатами були свої класики, а от під селянською стріхою – таки нема. От тому це глибинна народна історична основа, яка і є нашою національною сутністю і нашим національним символом життя. І це ми маємо утверджувати і далі у своєму житті.

Віталій Тараненко, «Главком»

У другій частині інтерв’ю читайте про невідомі факти написання Конституції України; чому розколовся Народний рух України та подробиці порятунку з радянської тюрми