Ігор Білозір – 70. Історія легендарного музиканта, якого запрошували до Голівуду і вбили посеред Львова
Колеги називали Ігоря Білозіра Дуче, його вбивство вважається ритуальним, а похорон увійшов в історію Львова
24 березня співаку, композитору, художньому керівнику легендарного ансамблю «Ватра» Ігорю Білозіру виповнилося б 70 років. На честь ювілею легендарного композитора у Львові – місті, де Білозір жив і творив, відбудеться серія заходів та концертів, зокрема у Львівській Національній опері та у театрі ім. Марії Заньковецької.
Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року у містечку Радехів на Львівщині. Зі шкільних років, навіть без знання нотної грамоти, намагався писати пісні, мав музичний колектив. Перший професійний запис його музики відбувся 1969 року на Львівському радіо в передачі «Мандрівний меридіан».
Після закінчення школи вибір подальшого шляху хлопця був визначений: він вступив на хормейстерське відділення Львівського музпедучилища, а потім закінчив ще й диригентське Львівської консерваторії. Проте диплом про закінчення консерваторії так і не отримав. Річ у тім, що дипломною роботою Ігоря стала написана ним рок-опера «Стіна», на слова поета Богдана Стельмаха. Біда була в тому, що на той момент творчість Стельмаха була заборонена радянською владою. На компроміси Ігор не пішов, переписувати твір не збирався. Ігор Білозір також стажувався у США та Канаді.
Ігор Білозір залишив після себе величезний творчий спадок. Він писав естрадні пісні, камерно-інструментальні композиції, твори для оркестру, музику для театральних вистав. Серед найвідоміших його пісень: «Пшеничне перевесло», «Мамина світлиця», «Весільний марш», «Ніби вчора», «Коханий», «Перший сніг», «Лицарі» тощо. Творчість Білозіра здобула визнання у США, Канаді, Німеччині, Польщі, РФ. 1996 року митець отримав звання Народного артиста України.
Білозір не був засновником легендарного вокально-інструментального ансамблю «Ватра», з яким його тепер асоціюють. Цей гурт діяв у Львові з 1971 року, створив його композитор і виконавець Михайло Мануляк при Львівській філармонії. Заслуга Білозіра в тому, що він вивів творчість гурту на принципово новий рівень. Ігор Йосипович очолював третій склад ансамблю (1979-2000). Солістами тоді були Оксана Білозір та Мар'ян Шуневич, у початковому складі грали саксофоніст Олексій Сердюк, клавішник Зиновій Левковський, барабанщик Юрій Кедринський, гітарист Андрій Береза, пізніше долучилися скрипаль Ростислав Штинь, вокаліст Ігор Богдан, бандурист Остап Стахів та інші.
Після трагічної гибелі композитора ансамблем керує Андрій Кучерепа.
Якщо проглянути склад «Ватри» у роки керівництва Білозіра, можна помітити певну плинність кадрів. Оксана Білозір це пояснює вимогливістю керівника до учасників гурту. До слова, найбільше діставалось саме їй – як солістці. І така вимогливість дала свої плоди. «Багато людей йшли, бо не витримували його напористість, у хорошому розумінні тиранію, деспотизм... його називали Дуче. Я була тією людиною, яка завжди балансувала, я всіх завжди мирила. Коли Ігор був в емоціях, з ним було неможливо розмовляти. Але він і швидко мінявся. То він злий, деспотичний, амбітний, то вже за десять хвилин казав: «… Я щось не те зробив», – розповідала вона.
Саме Оксана Білозір (у дівоцтві – Розумкевич), майбутня суперзірка української естради стала музою композитора. Як розповідають друзі Білозіра, любив він Оксану сильно, навіть фанатично. Коли пара познайомилось, композитору було 22 роки. У 1977 році вони побралися. Пара прожила разом 14 років, офіційне розлучення отримали 1 квітня 1991 року. І рівно через три дні Білозір зустрів свою майбутню другу дружину Ольгу Гошовську. Через два роки вони побралися.
Ольга Гошовська нині опікується збереженням пам’яті про Ігоря Білозіра, періодично бере участь в організації концертів «Ватри», зокрема, у складі 1980-х років. Гошовська часто є ведучою цих концертів. Вона також висвітлює всю інформацію про діяльність групи, про її учасників у себе на сторінках у соцмережах.
Та довго прожити разом не довелося…
Убивство посеред рідного Львова
Про те, наскільки потужною постаттю був Білозір для українською культури, та як його любили українці, красномовно свідчить кількість людей, які прийшли з ним попрощатися. За різними даними похорон композитора зібрав 100-200 тис. осіб.
Якщо вірити офіційним звітам, смерть Ігоря Білозіра стала наслідком побутового конфлікту. Композитора було побито 8 травня 2000 року у кафе «Цісарська кава», де він відпочивав з друзями. За одним столиком у гурті сиділи Білозір, журналіст Богдан Гнатовський та модельєр одягу Олександр Куровицький. Гнатовський почав співати пісню Білозіра «Перший сніг». Поруч сиділа компанія російськомовних людей, і вони попросили перестати співати: мовляв, співак заважає їм слухати шансон.
«Серед нас присутній народний артист України Ігор Білозір. Ми виконуємо його пісню», –Гнатовський. Любителі шансону почали образливо висловлюватись щодо української мови й українців, почався конфлікт. Один з російськомовних, проходячи повз столик Білозіра, раптово вдарив його по голові – так, що композитор впав, і носом йому пішла кров. До слова, Гнатовський, який колись займався боротьбою, нічого не зробив, не заступився за Білозіра. Працівники закладу викликали міліцію, яка вгамувала відвідувачів кафе. Коли компанія Ігоря Білозіра йшла з закладу, композитор спробував помиритися: він підійшов до компанії російськомовних, запевнив, що не тримає зла і простягнув руку. У відповідь почув відбірний мат.
Обставини, за яких Білозір отримав смертельну травму, досі лишають запитання. Коли Білозір разом з друзями йшов із кафе, слідом за ним вийшли вбивці: Дмитро Воронов, який, власне, і проломив череп Білозіру, і Юрій Калінін. Воронов виявився сином першого заступника начальника Львівського міського управління МВС. Він служив старшим лейтенантом у відділі Західного оперативного командування, яке займалося контррозвідкою. Мав вступати до Інституту військової дипломатії в Києві. Юрій Калінін – підприємець, раніше служив у прикордонних військах. Добивали вони Білозіра біля приміщення обласної прокуратури ударом з ноги в голову – удар був такої сили, що вбивця травмував свою ногу.
28 травня 2000 року композитор помер у лікарні швидкої допомоги у Львові. «Фактично мало місце ритуальне вбивство наперед визначеної жертви, і цей злочин має всі ознаки саме такого вбивства», – вважає Руслана Білозір, сестра композитора.
Український композитор, диригент, педагог, засновник української диригентської коли Микола Колесса, казав: «Болить мене, що так нагло вбивці відправили на той світ два молодих життя (тут він мав на увазі Ігоря Білозіра та Володимира Івасюка – «Главком»). Досі не покарані ті, хто знищив Івасюка. Певно, через протекції і певні зв’язки тих бузувірів. Через те, думаю, вбивці й Білозіра отримають надто легенький вирок. На жаль, зла і несправедливості в нашому житті надто багато».
Історик української естради Михайло Маслій продовжив цю думку: «Досвідчений майже столітній Микола Філаретович, як у воду дивився: наш рідний гуманний суд москаля-нелюда Юрія Калініна і москаля-бузувіра Дмитра Воронова визнав винними у скоєнні навмисного вбивства «групою осіб з хуліганських міркувань». Перший відсидів всього два роки!? (засуджений на 10), та й то його більше бачили вдома, аніж був у тюремній камері, другий – відсидів п’ять (із восьми за вироком суду). На місці Ігоря того вечора міг опинитися будь-який український артист, композитор чи співак, і його б спіткала така ж доля».
Ветеран війни на Донбасі Антон Орестович звертає увагу на дату побиття: ніч з 8 на 9 травня. «…хто такі Дмітрій Воронов і Юрій Калінін. Це – етнічні русскі, предки яких заїхали до Львова з іншими визволителями у 45-50-х роках і тут залишились. Батько Дмітрія Воронова (Алєксандр Воронов) на момент скоєння злочину займав посаду заступника начальника міської міліції м. Львова. Ймовірно що він спадковий чекіст, батько якого був причетний до репресій проти національно-визвольного руху. Обидвоє вчились в русскіх школах і отримали висококласну русску шовіністичну освіту. На момент злочину Воронов був старшим лейтенантом військової контррозвідки (ймовірно потрапив туди за старими чекістськими зв’язками) та збирався поступати до інституту військової дипломатії у Києві. Калінін був підприємцем та колишнім прикордонником. І один і другий ненавиділи українців, і все українське. Бо так їх виховали. Бо так їм підказувала їхня «русская» душа».
Актор Анатолій Хостікоєв так висловився про загибель Білозіра: «Сумно мені, від того, що Білозір входить до тієї своєрідної Небесної сотні, яку катували ті суки, які віками хотіли вбити в наших серцях українство, які нині хочуть забрати нашу свободу, нашу пісню, і наше слово. Ігор загинув за Україну, за те, що якимсь нелюдам не сподобалося, що він у своєму рідному Львові розмовляв українською мовою!».
Поет Богдан Стельмах переконаний: Білозірові не вибачили саме його української пісні. «І то де – в серці Галичини, яка, як вважали, має сили протистояти русифікації. Але якщо так, то скоро взагалі українцям стане небезпечно жити вже навіть у Львові!».
Перша дружина Ігоря Білозіра Оксана провела паралелі між вбивством Ірини Фаріон та Білозіра. «Українці всього світу прощаються з Іриною Фаріон... Ще одна сакральна жертва – жінка, Ірина Фаріон, і знову показово... у Львові, біля дому, як у 2000 році... Ігор Білозір! Болить?...– Ні! Уже не болить, а закипає лютою ненавистю і жагою помсти!», – написала співачка у день похорону у Львові мовознавиці та опублікувала кадри із церемонії прощання.
Цікаво, що двома роками раніше сама Ірина Фаріон під час інтерв’ю у розмові з кореспондентом «Главкома» також згадувала вбивство Ігоря Білозіра. Тоді пані Ірина назвала трагедію показовою стратою – мовляв, не просто так воно фактично сталося у центрі міста, просто неба, під будівлею обласної прокуратури. Це, на її думку, було демонстративне знищення українського – того, навколо чого гуртувалась нація.
Оксана Білозір: «Ігор Білозір присвятив своє життя людям, а коли йому було важко, лишився з бідою сам-на-сам»
Співачка, екснардепка, ексміністерка культури Оксана Білозір прожила у шлюбі з Ігорем Білозіром 14 років. В одному з інтерв’ю вона зізналася, що пішла від першого чоловіка через його проблеми з алкоголем. Згодом Оксана одружился із Романом Недзельським – громадським та музичним діячем, директором палацу «Україна» у 2014-2020 рікок. Артистка зазначала, що була шалено закохана в обох своїх чоловіків, проте ні з першим, ні з другим їй не вдалося збудувати міцних стосунків. «У мене були найкращі чоловіки, і перший, і другий. Я і першого, і другого чоловіка шалено любила. Вони для мене залишилися світлом у моєму житті, яке я прожила. Єдине, що би я хотіла, це мати з ними гарні стосунки», – казала вона.
В інтерв’ю «Главкому» пані Оксана згадувала: «Ігор був унікальний – він сідав за фортепіано, і з-під його пальців виходили такі геніальні, чуттєві мелодії, що у мене просто сльози текли. Було дуже гірко, тому що не можна було тоді їх записати. Зараз є відповідні технології, а тоді такого не було. Він не завжди міг повторити зіграну мелодію – хіба що якусь невелику частину».
23 березня у фойє Львівської Національної філармонії Оксана Білозір відкрила експозицію картин з їхньої спільної колекції з Ігорем Білозіром. «У Національній філармонії імені Людкевича у Львові ми з Ігорем працювали понад 10 років, і філармонія погодилася зробити спільно з сім'єю виставку цих картин. Я сформувала колекцію – на це пішло півтора року», – розповіла вона.
Що це за картини? За словами пані Оксани, у колі спілкування Білозірів були в основному творчі люди, митці, художники. Коли вони приходили в гості – а це бувало нерідко, бо квартира Оксани та Ігоря була осередком молодої творчої інтелігенції Львова – вони приносили картини як подарунок господарям. «Тут є картини нерадісні, на дуже важкі теми. Я не хотіла їх вішати вдома. Але я розумію, що це – про національний рух, про теми, які тоді були у головах художників», – розказала Оксана Білозір під час відкриття виставки.
На відкриття виставки завітали ексучасники «Ватри», які виконали кілька пісень Ігоря Білозіра.
Картини з колекції Ігоря та Оксани Білозорів
Оксана Білозір розказала «Главкому» про те, яким був Ігор Білозір у житті, як творив і як нині сім’я вшануває його світлу пам'ять.
24 березня у Львові відбудеться великий концерт, присвячений пам’яті Ігоря Білозіра. Загалом концерти вшанування пам'яті Ігоря Йосиповича мають регіональний характер, а у Києві великого концерту, присвяченого творчості Білозіра, не було. Чому так?
Річ у тім, що Київ для Ігоря не був рідним містом. Його аудиторія шанувальників починається із заходу України і розповсюджується на весь український світ по всіх континентах. На його піснях виросло не одне покоління українців за кордоном. Багато із них вивчали українську мову, культуру, мелодику, музичні образи саме через пісні «Ватри». Переважна частина цих пісень – композитора Ігоря Білозіра. Львів був для Білозіра стартовим майданчиком, а далі його музику підхопили українці по всіх світах. Білозіра двічі запрошували до Голівуду – він писав музику для кінофільмів. Саме у Голівуді доля його звела з Квіткою Цісик, згодом ми товаришували сім’ями. Пісня Ігоря Білозіра «Коханий», а вона була написана для мене, увійшла в легендарний альбом Квітки Цісик.
До речі, її переспівала Тоня Матвієнко, і вам це не дуже сподобалося. Чому?
Я тільки за те, щоб пісні Білозіра звучали. Але хотілося б, щоб було підписано, що це пісня не Тоні Матвієнко, а композитора Ігоря Білозіра, щоб було посилання на нього. А оскільки я – перша виконавиця, то згідно з законом про захист авторських прав, мало бути посилання на те, що ця пісня з мого репертуару. Це елементарні речі, і вони мають виконуватися.
Квітка Цісик зробила власний варіант аранжування пісні «Коханий» – під концепцію свого альбому, але Ігорю вона не подобалася. Тому що він створив цю пісню роковою, агресивною, наполегливою, – такий собі крик душі. Тому мені б хотілося, щоб виконавці подавали цей музичний матеріал так, як його бачив Ігор. Тому що якби композитор був живий, можливо, він би зателефонував і сказав, якою хотів би чути цю пісню.
Це мої пісні, я їх співала, і я бачила, як вони творилися. Вони при мені всі писалися в нашому домі. І я пам'ятаю, як Ігор вивіряв кожну нотку і казав: «А може отак, а як так звучить фраза? А ну попробуй заспівай. Чи зручно саме так мелодичну лінію вести?». Він кожну ноту ставив на своє місце і не дозволяв жодної ноти поміняти. Він тонко відчував мелодику вірша, з яким працював. Тому коли я чую, як на пісні Білозіра починають робити якісь ремікси, у мене болить душа. Я на концерті завжди кажу, що у піснях кожен композитор залишає частинку своєї душі. Це важливо, тому що його особистість і індивідуальність закладені у кожній нотці.
До слова, в Ігоря всі пісні – на глибокому поетичному українському слові, і інших поезій він просто не сприймав. Він працював тільки з глибокими образами, і так виникали його фантастичні мелодії.
Кому нині належать авторські права на пісні Ігоря Йосиповича? Чи звертаються артисти за дозволом на використання цих творів?
У Ігоря Білозіра є один-єдиний спадкоємець – це його рідний син. І до нього артисти не звертаються, поки що самовільно виконують. Легше ж просто заспівати, ніж у когось питати. Тому коли ми почнемо виконувати юридичні норми, тоді у всіх будуть прекрасні стосунки, і ми будемо разом творити спільну справу.
Пісні Білозіра зачіпають підсвідоме, підсвідоме – це наше дитинство, наша молодість, ті часи, коли ми самі реалізовувалися, вставали на ноги. Ігор Білозір, Богдан Янівський, Володимир Івасюк – вони всі втрьох львів’яни, різного віку, але творили в один період. І коли чуєш їхні пісні, у душі виникає особливе відчуття: чогось дуже рідного, якогось до болю ранимо-солодкого.
На усіх концертах, які я даю, зокрема, і в Києві, у мене є окремий блок пісень Ігоря Білозіра. Я про нього розповідаю всі ці роки, скільки я працюю на сцені, а це 45 років.
Пані Оксано, ви приїдете у Львів на концерт пам’яті Білозіра, який влаштовує його друга дружина Ольга Гошовська. Вам вдалося зберегти з Ігорем Йосиповичем теплі стосунки після розлучення? І якими тепер є стосунки з його другою дружиною?
Дивіться, коли ми розлучилися, я залишила йому все, що ми нажили разом. Я взяла тільки дитину, і ми продовжили жити далі. Поміж нами не було яблука розбрату, нам не було що ділити, бо я ні на що не претендувала. Навпаки, я прагнула створити йому максимальний затишок, комфорт. Лишила йому квартиру – бо знала, що він її дуже любив. З часом я думаю там зробити квартиру-музей Ігоря Білозіра. Тільки зараз я забрала з тої квартири нашу спільну колекцію картин. Річ у тім, що наша квартира розташована у центрі Львова, і у ті часи вона була своєрідним маяком, куди стікалася вся творча інтелігенція, дарували картини. Бо ж усі, хто приїжджає до центру, обов'язково хочуть зайти в гості. Ну, принаймні так було раніше.
Чи були в вас якісь погані передчуття напередодні того трагічного 8 травня 2000 року?
За останні роки до загибелі Ігоря Білозіра дуже сильно змінилась ситуація всередині країни. Мистецтво було кинуто на самовиживання, і чимало моментів для творчих людей були дуже несприятливі. Я не можу сказати, що в Ігоря було комфортне життя, йому було непросто у той період. Тому загальна тенденція тривоги, думки про те, як жити далі, як знайти сили розвиватися, охоплювала майже всіх. Навіть його – попри його життєрадісність. А Ігор був дуже життєрадісним і оптимістичним. Слухайте, як тільки навколо нього з'являлися люди – друзі чи незнайомі – одразу комунікував. Для нього оцей вир людей навколо був дуже важливим. Чи зберігся вир у той період? Думаю, що ні, тому що дуже багато творчих людей виїхали.
Навіть зараз, я приїжджаю до Львова і думаю собі: «О, зараз я пройдуся по стометрівці (У Львові посередині проспекту Свободи від Львівської опери до площі Міцкевича прокладена широка центральна алея завдовжки понад 300 метрів, яка в народі вона має назву «стометрівка». У святкові дні заповнена львів'янами і туристами, – «Главком»), зараз я когось знайомого зустріну». І нікого. Я йду по місту, і навколо чужі для мене люди. А це ж моє рідне місто, я знаю, як там пахне кожен куточок, в якій кав'ярні що було смачненьке. І виходить, атмосфера – моя, але люди уже не знайомі. Я думаю, що ця тенденція певним чином впливала і на Ігоря.
Ігор Йосипович був відомою людиною. Як вважаєте, чому ніхто не втрутився в ту бійку? Чому, на ваш думку, ніхто не зупинив це публічне вбивство?
Він був не сам, а з друзями, причому з такими друзями, які постійно з ним поряд були, які знали, як діяти в тих чи інших ситуаціях. І потім – Ігор взагалі ніколи не бився. Якщо десь біля нього відбувалась бійка, він ішов геть. Тобто почати бійку – для нього це було нереально. Коли він вийшов з друзями з бару, ці молоді люди, вбивці, його наздогнали і завдали йому смертельний удар біля обласної прокуратури – там висить нині терновий вінець і хрест. І всі ці роки я не можу знайти відповіді на питання: куди подівалися ці друзі, які з ним були? Чому, коли Ігор потрапив в лікарню, його підібрали чужі люди, його ніхто в лікарні не пізнав? Чому втекли люди, які були з ним? Прізвища цих людей відомі, щоправда, їх нема вже серед живих.
Але ж ви, напевно, ставили ці запитання?
Вони відмежовувалися, мовляв, ми не бачили, ми не знали.
Коли Ігор Йосипович був у лікарні, чи хтось допомагав його рятувати? Нова сім’я, друзі…
Ні. Впродовж трьох днів взагалі ніхто не знав, хто це. Мені зателефонували через три дні, коли пізнали, що то Ігор. Спочатку думали, що це якийсь п'яний просто впав десь, впав, хай протверезиться. У нього ж зовні не було крові, відкритих ран. Тоді б він потрапив зразу на хірургічний стіл. Така доля: Ігор Білозір все життя присвятив людям, а коли йому було важко, лишився з бідою сам-на-сам.
Досі лишається незрозумілою історія з вбивцями. Вони отримали вирок, потім той вирок пом'якшили. Обертаючись назад, можна сьогодні зробити висновок, що у них була висока «криша»?
Один з них – Дмитро Воронов – син начальника львівської поліції. Я вам розкажу одну історію. Я займалася пошуком і обміном полонених і часто виїжджала в Краматорськ – вела перемовини, їздила на обміни. І от на одному із обмінів підходить до мене військовий в масці – такий, дуже високий, ледь не двометровий. І каже мені: «Я вже давно вас шукаю. Я хочу перед вами вибачитися». Я кажу: «Цікаво, за що?». І він починає розповідати: восьмеро чоловіків, і він у тому числі, займалися в одного тренера, який готував їх у спецназ. Цей тренер вчив їх вбивати – тобто бити так, щоб вбив ти, а не тебе. І вони дали клятву – що ніхто з них ніколи цю майстерність і ці удари не буде застосовувати до звичайних людей, в побуті. Тільки на війні – як самооборона, як виконання своїх функцій. У кінці розповіді цей чоловік промовив: «Один із нас вбив вашого чоловіка». Я ридала. Це все відбувалося на нулі, там кругом небезпека. І тут від його слів мене накрило вихором спогадів. Ще я подумала про моральність цієї людини, яка довго шукала мене, аби вибачитися за «колегу». Бо самі вбивці так і не вибачились. Вони нині на волі, хай собі з тим живуть. Нам не треба їхні вибачення.
Чи відома вам їхня подальша доля?
Невідома. Я тим не цікавлюся. А для чого? Бог суддя їм.
У Львові на Личаківському цвинтарі встановлено дуже вишуканий пам'ятник Ігорю Білозіру. Чим надихався його автор?
Так, пам’ятник на дуже помітному місці, просто біля входу. Ми так і хотіли, щоб його відразу було видно. Впродовж 10 років після загибелі Ігоря пам'ятника не було. Поки була жива мати Ігоря Білозіра Марія Іванівна, Царство їй Небесне, вона нікого не підпускала до могили. Вона була просто вся покрита барвінком, і хрест стояв.
Ще коли Марія Іванівна була жива, ми почали роботу над ескізами разом зі скульпторами Андрієм та Володимиром Сухорськими. Якісь ескізи давала сестра Ігоря Білозіра Руслана – вона ще тоді жила в Україні, нині вже багато років мешкає в Норвегії разом зі своєю дочкою Вікторією. Відбувалися публічні обговорення щодо цього пам’ятника, у міській раді збиралась якась комісія – один одне говорить, другий друге… Процес дуже сильно затягнувся. Тому через 10 років після смерті Марії Іванівни ми з моїм сином Андрієм сіли, і я сказала: «Ми зробимо татові пам'ятник такий, який ми вважаємо за потрібне. Тому що ти – син, найближча йому людина, а я твоя мама, і все яскраве життя Ігоря ми з ним прожили разом, і ми найбільше відчуваємо його душу». Ми ухвалили варіант пам'ятника-ангела, я його називаю ангелом української душі. Тому що пісні Ігоря дуже сімейні – про родину, про тата, про маму, про Україну, про батька, про сина. Це святі теми. І з цим ангелом пов’язані дві містичні історії.
Про це майже ніхто не знає: може, після цього інтерв’ю люди будуть приходити, щоб подивитися. Ігорова мама дуже хотіла, щоб пам'ятник був такий, як у Івасюка – на повний зріст, або щоб було його обличчя, або бюст. Коли наші скульптори закінчували пам'ятник, вони мені телефонують і кажуть: «Слухайте, тут якась містика: на профілі пам'ятника ангела з правого боку виходить рельєфний портрет Ігоря. Просто копія!». Звісно, я сказала: «Так і залишайте».
Це одне магічне місце, де Ігор проявився на пам’ятнику. Але є ще друге – це очі. Одразу після дощу, коли він тільки-но зупиняється, з очей ще довго капають сльози.
Сам пам'ятник зроблений із італійського білого мармуру. Наші дуже хороші друзі, власники «Епіцентру» Олександр і Галина Гереги запросили Андрія і сказали: «Андрію, ось собі гроші, лети в Італію, на кар'єри, де є білий мармур, вибери камінь для пам'ятника батьку, а ми його доставимо і все оплатимо». Андрій так і вчинив. Цей камінь приїхав до Львова, і брати Сухоцькі витесали з нього ангела. Тобто пам’ятник зроблений із цілісного каменю. У мене враження, що Ігор там, на центральній площі при вході до цвинтаря, ніби накриває ангельськими крилами і всіх сплячих там.
Ми з Галиною Федорівною Герегою товаришуємо багато років. Жили в одному місті, ходили до однієї школи, але в нас була різниця в віці, і в шкільні часи вона давалася взнаки: я була в одному класі, вона в іншому, тому тоді ми не знали одна одну, а познайомилися вже в Києві.
Центральне місце на Личаківському цвинтарі – як вдалося добитися того, щоб Ігоря Йосиповича поховали саме там?
Це теж містична історія, яка трапилася з його сестрою Русланою. Вона пішла на цвинтар вибирати місце для Ігоря. Коли вона зайшла на територію і пішла у той бік, закрутився вихор – на тому місці, де зараз Ігор похований. Там і місце було.
Міськрада, звісно, виділила це місце без питань. Загибель Білозіра була такою трагедією, що виділили би все, що треба. Це легендарна постать для Львова, та й для всіх українців по всіх континентах.
Тому, власне, і дивно, що Ігорю Йосиповичу досі не дали Героя України. Чи ніхто не звертався?
Ми робили подання, але не склалося.
Чи повторно зверталися? Такий ювілей – привід.
Ігор давно вже є духовною частиною нашої української національної культури. Для чого чіпляти ще якісь ордени? Він отримав Народного артиста, тобто він отримав титул за своєю професією. А людська любов вона вища, ніж будь-яка рукотворна нагорода.
В українських театрах ідуть вистави, музику яких написав Ігор Білозір. Ми започаткували конкурс імені Ігоря Білозіра – в пам'яті про композитора, називається «Біла зірка», він пройшов 8 березня. Хочеться, щоб він став щорічним. Крім того, сім'я видала його збірку пісень – їх близько вісімдесяти.
Єдиний спадкоємець – Андрій Білозір
Андрій – єдина дитина Ігоря Білозіра. Нині сину 43 роки.
Білозір-молодший навчався спершу у львівській школі №4, згодом переїхав до Києва, і там закінчив гімназію №117. Андрій обрав шлях підприємця і політика. Закінчив Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Шевченка, закінчив магістратуру за спеціальністю «юрист-міжнародник, перекладач з англійської мови». У період навчання також проходив стажування в Оттаві, як помічник депутата парламенту Канади Пітера Голдрінга, а також був учасником програми YLP (майбутніх лідерів) у Вашингтоні.
Крім того, під час навчання у виші він встиг попрацювати в секретаріаті Київради. З 2002 до 2006 року був помічником в одразу двох нардепів: Віктора Бойка (Блок «За єдину Україну!»), а також своєї матері Оксани Білозір, яка у 2002 вперше потрапила до Верховної Ради від «Нашої України». З 2006 року також був помічником Петра Порошенка – коли той був нардепом від «Нашої України».
Одразу після закінчення вишу почав займатися підприємницькою діяльністю: став співзасновником видавничої групи «Італія-Україна» і компанії «Амід партнер», яка займається виробництвом текстильних виробів. Згодом отримав посаду в державних структурах: з 31 жовтня 2018 р. — виконуючий обов'язки генерального директора Національної акціонерної компанії «Украгролізинг». Відповідне розпорядження підписав тодішній глава уряду Володимир Гройсман.
Андрій Білозір двічі побував депутатом Київради. Перший раз – у 2014-2015 роках, тоді він був депутатом фракції УДАР-Солідарність і заступником голови комісії з питань місцевого самоврядування та міжнародних зв'язків. Вдруге став депутатом Київради восьмого скликання, але не з самого початку каденції у 2015 році. Після реєстрації вирішив залишитися позафракційним. Був членом комісії з питань транспорту.
Андрій одружений з нардепкою Ларисою Білозір. Власне, їхні шляхи досить схожі: вона також закінчила Київський інститут міжнародних відносин, була помічницею нардепів Миколи Сокирка («Наша Україна») та Олександра Бакуменка (БПП). Навчалась також закордоном – закінчила Міжнародний інститут менеджменту в Брюсселі, Бельгія (кваліфікація магістра з бізнес адміністрування (MBA), кандидатка економічних наук.
У 2019 році була обрана депутаткою Верховної Ради 9 скликання за виборчим округом №15 (Вінницька область) як безпартійна самовисуванка.
Батько Лариси Білозір – Микола Кучер, народний депутат VIII та IX скликання. З 27 листопада 2014 року обраний по мажоритарному округу № 17 (самовисування), член депутатської фракції партії Блок Петра Порошенка. З 29 серпня 2019 року — нардеп-самовисуванець.
У Андрія та Лариси Білозір троє дітей: Анна-Марія, Єлизавета та Матвій.
Андрій про розлучення батьків згадував, як про найстрашніший період свого життя: «Коли розпадається сім’я, рівноцінно винні обоє. У найважчі хвилини Мама прилетіла до Тата, в реанімації молила Бога, щоб вистояв, вижив. Просила пробачення і простила все Татові. Мабуть, подібне і він відчував, тільки не говорив. Ми з Мамою згадуємо Тата лише добрим словом... Якщо пам’ять добра і щира, це головне».
Крім того, Андрій згадував про дивний збіг: так сталося, що похорон Ігоря Білозіра відбувся у день народження Оксани Білозір. «Те, що Тата хоронили в день народження Мами, мене мучить весь час. Важко сказати однозначно: це збіг обставин чи випадковість. Згадуючи ті роки, коли ми жили усі разом (з Татом і Мамою), такі збіги прослідковуються неодноразово. Те, що так співпало в день 30 травня, треба розглядати як певний знак чогось. Хотілося б цю загадку колись розгадати».
Син Білозіра констатує, що навіть розлучившись, його батьки в душі добре ставились одне до одного. «Так, Тато Маму завжди кликав лише ніжно «Оксанка» чи «бандитка» (одне з його улюблених слів, бандитами ніжно називав тих, кого любив). Розповідали, що якщо інколи хтось дозволив непристойне слівце щодо Мами, Тато відразу попереджав «доброзичливця»: «Попрошу не ображати Маму мого сина». Таку компанію міг просто залишити. Це лише свідчить про високу інтелігентність, шляхетність і виняткову Батькову вихованість».
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0