Ірина Гук: Жертвувати гроші на тепловізор значно краще, ніж на іграшки дітям полеглих воїнів

«За нинішньої інтенсивності бойових дій страшно думати про те, що скоро гроші закінчаться»

У кількох офісних кімнатах ще радянської адміністративної будівлі – багато коробок, кілька волонтерів і завжди гості. Найчастіше – військові. Розмову «Главкома» з волонтеркою Іриною Гук, однією зі знакових фігур у галузі тактичної медицини, кілька разів переривають несподівані візитери. «Я такий-то від такого-то. Сказали, що ви дасте турнікети. О, а це у вас що?». Далі лунають назви засобів, невідомі широкому загалу. За якийсь час по-дитячому щасливий велетень із новісіньким рюкзаком за плечима, вщент запакованим медичним скарбом, прощається, обіцяючи «прислати своїх хлопців, яким таке теж дуже треба». 

Ірина жартує, що знає за принципом «знайомий знайомого» чи не половину медиків на фронті. За вісім років у ЗСУ добре знають і її. Часом передають «подарунки» з передка – уламок ракети, гільзу від снаряда чи трофейну російську аптечку. А ще скидають «робочі» фото поранень. Останнє, за словами волонтерки, може добряче «вибити» з емоційної рівноваги, бо за весь цей час звикнути до війни їй так і не вдалося. 

Про тактичну медицину, закупівлі Міноборони та те, що доводить волонтерів до сказу, – у розмові з представницею благодійного фонду Leleka Foundation в Україні.

«Ми почали активно збирати усе необхідне для фронту із середини січня»

Війна в Україні розпочалася у 2014-му, але після подій лютого 2022-го українці масово включилися у волонтерство. 

Так, це правда. Цей процес йде хвилями, з піками та спадами. Звісно, до 24 лютого 2022 року таких масштабів ніколи не було.

Отже, у лютому ви почали більш активно… 

Не у лютому. Ми почали збирати усе необхідно для фронту фактично з початку року. Я шукала й купувала кровоспинні засоби, перев’язку, ноші на всі накопичені волонтерські гроші –все, до чого можна було дотягнутися в Україні за гривні. Потім, у перші дні великої війни, коли я з маленькою дочкою була на Західній Україні, набрала парамедика Галину Алмазову і сказала: «Галь, ось адреса нашого складу в Києві і телефон охоронця. Їдь і винось все, що бачиш».

Тобто ви дослухалися до попереджень західних політиків про повномасштабну війну і не довіряли заявам нашої влади, яка не бачила підготовки до вторгнення? 

Так, ми довіряли цим повідомленням. Усім друзям і знайомим казали готуватися. Але активно донатити нам почали після 24 лютого. До того у нас уже були витрачені майже усі резерви. 

На що саме витрачаєте? Чого найбільше бракувало?

Ми купуємо абсолютно все те саме, що й купували з 2014-го року. Просто обсяги інші. Щоб ви розуміли, за останні пів року спакували медичних рюкзаків і аптечок більше, ніж за попередні вісім років війни.

Як так сталося, що в січні 2022 року знову довелося купувати те саме, що й в березні 2014-го? Є якась відповідь на це запитання? 

Вона дещо філософська, хоча я про це постійно думаю. Влада  мала готуватися до війни. Люди, які її обрали, теж мали б готуватися до війни. Але чи багато ви знаєте людей, які виїхали з Києва до 24 лютого, виїхали свідомо із зібраними заздалегідь речами? Я навіть серед своїх знайомих, хоча ми у своїй бульбашці, яка цікавиться війною крутимося, чула тільки: «Боже, ми 24-го все забули, документи схопили, зібралися поспіхом». Хоча скільки місяців до того обговорювали, що треба мати «тривожні валізки», запаси готівки, бензину. Чи багато у вас знайомих їх зробили? У мене особисто ні.

Люди можуть поводитися досить інфантильно. Але для влади це неприпустимо. За офіційними даними, сьогодні до оборони залучено близько мільйона людей. Скільки з них, за вашими оцінками, забезпечені державою медициною? 

Складно сказати, я не можу оперувати цифрами і мати детальну загальну картину. Але, спілкуючись з бойовими медиками на різних рівнях, від червоної зони до великих військових шпиталів, ми бачимо, що держава робить дуже багато. Наприклад, вона забезпечує евакуацію, систему стабпунктів, шпиталів польових і клінічних, вчить фахівців зрештою. Також частини видають особовому складу які не які, проте аптечки. Їх якість і кількість ще дуже не рівномірна, не стандартизована, але динаміка процесу все ж позитивна.

Тобто є прогрес у порівнянні з 2014-м?

Звичайно, він є. Але не такий швидкий, як хотілося б і як того вимагає нинішня ситуація.  Насправді «наші» українські аптечки у 2014 році малий такий вигляд, як нинішні трофейні аптечки російської армії: джгут Есмарха та ІПП (індивідуальний перев’язувальний пакет), подекуди ще радянського виробництва, скляна пляшечка зеленки й номер пакувальника, як в цукерках.

Стандарт аптечок дуже сильно змінився у наших Збройних силах, завдяки громадському тиску на чиновників зокрема.

З іншого боку, від 2014-го ніхто не думав про формування хоч якогось відчутного держрезерву. Чому так, чому втрачали час, наприклад, минулого року, коли владу вже попереджали про ймовірний розвиток подій іноземні розвідки, мені невідомо. У результаті, так, в частині такмеду, Збройні cили точно виявилися не готовими до великої війни. У попередні роки, умовно кажучи, нам тих аптечок треба було мати 50-60 тисяч, а тоді раптом виявилося, що треба в 10-15 разів більше. Про рюкзаки бойових медиків і специфічні дорогі розхідники для них я взагалі мовчу – це суцільні сльози.

У перші місяці війни і держава, і волонтери давали солдатам такі собі аптечні набори: наприклад, турнікет і бандаж, або турнікет, бандаж і кровоспинне. Банально ні на складах Міноборони, ні в громадського сектору не було самих сумок. Не кажучи про таку розкіш, як ножиці для одягу чи протиопікову серветку. Тоді дуже оперативно великі закупівлі напряму для Міноборони зробили Віктор Пінчук і Київська школа економіки. Це сумарно сотні тисяч одиниць такмеду, та, на жаль, цього вкрай замало. Навіть із заяв президента ми пам'ятаємо, що в найкритичніші періоди ми мали до сотні загиблих і сотні поранених на день. Є випадки використання шести-семи турнікетів на одну людину, коли відірвані декілька кінцівок одночасно. Крім того, медицина – це таке ж «смертне» майно, що втрачається в бою, горить під час обстрілів тощо.

У соцмережах ви викладали відео про те, що краще взагалі не купувати турнікет, ніж купувати неякісний. Наскільки велика ця проблема?

Це глобальна проблема. Стандартна ситуація: військова частина потребує аптечок. Якісь добрі волонтери привозять тисячу, дві, три. Частина бере майно на баланс і розподіляє. При цьому обидві сторони роблять вигляд, що не помічають склад цих аптечок: а там самопальний китайський турнікет по три долари, яким можна хіба шо помідори підв'язувати, і цивільний гемостатик для дітей, що падають з велосипеда й забивають колінку. Ви знаєте, ми з колегами постійно під час розмов з медиками чуємо питання з острахом: «А у вас які турнікети? Ви правда можете передати нам справжні?». Частини масово наводнені цим хламом, який з якогось дива називають «турнікетами».

Є якийсь контроль з боку держави над роздаванням таких аптечок чи турнікетів?

По-різному буває і дуже залежить від особистості начмеда конкретного підрозділу. Але така волонтерська «допомога» насправді не допомагає, а шкодить. Бо створюється ілюзія, що військовий забезпечений аптечкою. Що він чи військова частина роблять у такому випадку найчастіше? Вони перестають шукати далі. Шукати далі перестає і сім’я військового, його друзі. А неякісний турнікет при накладанні може просто зламатися. Добре, якщо в когось з побратимів пораненого буде якісний турнікет. А якщо у всього підрозділу неякісні? Людину у критичний момент просто не встигнуть врятувати, хоча це було б можливим.

«Якісна аптечка коштує від $70 до $200»

Скільки коштує аптечка, яка потрібна бійцю на фронті?

По-різному, залежно від наповнення, від $70 до $200 приблизно, якщо ми говоримо про собівартість. Зараз комерційні пропозиції, таке враження, взагалі не мають цінової межі.

Переважно американські складові у ній? 

Є різні, аптечка – це ж ручна збірка.

Якщо людина в Україні зараз захоче десь купити подібну аптечку, маючи кошти, чи може вона це зробити, де її дістати?

Найбільше питання – як пересічному солдату, чи скажімо його мамі, бабусі з райцентру, розібратися з тим, що продають в інтернеті. Коли ти вбиваєш «купити аптечку» пропозицій дуже багато, від тисячі гривень і далі. Але коли я дивлюся на їхній вміст, виникають запитання навіть до великих магазинів, які продають це. Бо це, власне кажучи, шахрайство. З таким же успіхом можна покласти в аптечку конюшину чи жолуді – замість цих «перевірених турнікетів». Те саме з турнікетами: от людина вибиратиме, між САТ, який мало того, що треба знайти, так ще й викласти 2 тис. грн, і якоюсь зробленою в гаражах з собачих повідків «Кульбабкою-кровостоп» за 250 грн – і подумає: «О, клас, вітчизняний виробник, навіщо платити більше?». Звідки пересічна людина знатиме про стандарти ТССС (TCCC, Tactical Сombat Сasualty Сare) та якісь міжнародні рекомендації – питання риторичне.

Тобто продають здебільшого неякісні аптечки?

Саме так. І не лише в Україні, до речі. Вміст аптечок у вільному продажу станом на сьогодні у 95% випадків – просто жах.

Якщо такі аптечки продають, значить, на них є попит. І виходить так, що людина, коли іде на фронт і їй потрібно купити аптечку, не знає, що у ній має бути. Що робити? Звертатися до волонтерів?

На жаль, це не завжди вихід. По-перше, у всіх волонтерів сукупно немає і близько стільки аптечок, скільки зараз потрібно ЗСУ, НГУ, ДПСУ, Нацполіції, і ДСНС, до речі теж. По-друге, волонтери також різні є. От до нас прийшов вахтер нашої офісної будівлі і каже: «У мене бабуся, сусідка, шиє турнікети. Візьмете?». А якщо серйозно, то я особисто знаю прекрасних волонтерів, великих і потужних, які працюють за принципом «це ж краще ніж нічого». Випадок з життя: знайома привезла 5 тис. аптечок. Ми дістали ці турнікети – а вони китайського виробництва, неякісні, не можна їх на фронт. Натомість вона запевняє, що вони працюють, мовляв, їй знайомий лікар, який в АТО з 2014 року, так сказав. І ось людина себе переконала, що вона робить гарно, що п’ять тисяч аптечок з псевдотурнікетами передасть на війну.

Коли ми отримували від дарувальників подібні аптечки (а отримували багато разів), то мовчки міняли там турнікет, висипали інше лайно і міняли на нормальні складники. Викинуте передавали на навчання – це теж треба. Але політика нашого фонду: краще ми нічого не відправимо військовим, ніж оце небезпечне й непотрібне «хоч щось».

У країнах-членах НАТО, в Ізраїлі є певні стандарти  тактичної медицини. В Україні такі стандарти є? 

Є еталонні стандарти американського Комітету з Тактичної допомоги пораненим в умовах бойових дій (TCCC, Tactical Сombat Сasualty Сare). Це, власне кажучи, протоколи та правила дошпитальної допомоги при бойових ушкодженнях, на них орієнтуються армії країн НАТО. Дані там постійно доповнюються, оновлюються. Це ж, по суті, ціла наука, яка розвивається. Ми в своєму американському та українському офісах також намагаємося орієнтуватися на ТССС при проведенні закупівель. Наскільки цей стандарт враховується державними структурами на сьогодні, я просто не знаю. Я не чиновник і ніколи не була членкинею громадських рад при відповідних відомствах.

«На фронті немає жодного медика, який не пройшов би сучасні навчальні курси»

А чи були спроби з боку держави знайти серед волонтерів тих, хто якраз дотримується передових стандартів, набив руку на цьому і залучити до співпраці? 

Було багато спроб. Те, як трансформувалися українські військові аптечки з 2014-го, – великою мірою заслуга громадського сектора і взагалі само по собі переможенька. Так, ці аптечки ще не ідеальні, але це вже бойові аптечки (хоч зараз їх не вистачає). Волонтери упродовж восьми років довбали і довбали державу, в тому числі не давали закуповувати усілякі штуки від виробників, що не вміли робити якісні речі, зате вміли дружити з чиновниками і вигравати тендери. А от з рюкзаками для бойових медиків все було і є набагато сумніше.

Що таке рюкзак? Чим він відрізняється від аптечки? 

Рюкзак – набагато складніший, з ним працює не солдат, а медик. Там десятки складників: від турнікетів, бандажів, оклюзивних пов'язок й гемостатичних бинтів до вузлового турнікета, катетера внутрішньокісткового доступу, девайсів для інтубації, препаратів для крапельниці тощо. Вартість одного найпростішого рюкзака з начинням складає $1 тис. З більш дорогим начинням – до $2-3 тисяч. У нас було кілька рюкзаків, собівартість яких наближалася навіть до $4 тисяч.

Це саме собівартість того, що ми купуємо в різних куточках світу, і тут на місці збираємо. Готові рюкзаки купувати дорого. Крім того, їх нереально знайти в потрібних нам кількостях та й якість теж часто посередня.

Українські військові медики розуміють, як з цим працювати?

Так, рівень знань у наших військових медиків насправді дуже високий. Багато людей з досвідом служби ще з 2014 року. Хтось вчився закордоном або в іноземних інструкторів, хтось працював у миротворчих місіях. Той самий 205-й навчальний центр ще до великої війни підготував сотні бойових медиків дійсно за стандартами НАТО. Зараз також обов'язково підвищують кваліфікацію мобілізованих медиків.

Бо, наприклад, мобілізували фельдшера з райцентру. Людина хоч і медик, але не має знань про якісь девайси, пов’язані саме з польовою медициною. Зараз таке враження, що на фронті немає жодного медика, який не пройшов хоча б якісь навчальні курси (як це було в 2014-му, коли медиком взводу легко призначали ветеринара чи просто кмітливого непитущого солдата). Вчать різні інструктори – і наші, і іноземці, і військові, і цивільні. Це приклад дієвої кооперації волонтерів і Міноборони.

Скільки аптечок, рюкзаків на місяць ви готуєте і відправляєте на фронт?

З початку повномасштабної війни зібрали більше, ніж за попередні вісім років. Ось за весну-літо кількість рюкзаків вже наближається десь до 1300. Якщо говорити про аптечки та аптечні набори, то це десь 17-18 тис. штук за цей самий час.  

Leleka Foundation – це підрозділ американської організації в Україні?

Так, у нас тут офіс благодійного фонду, який юридично зареєстрований в США. Це неприбуткова організація, і я її представник на громадських засадах тут, в Україні. 

Розкажіть більше про цей фонд? 

Leleka Foundation заснували наші українці, діаспоряни, які багато років живуть у Штатах, ще у 2014 році. Спеціалізація з самого початку – медична допомога українській армії. З 2014 року вона не змінилася. Змінився тільки масштаб і, звичайно, досвід.

Про які суми допомоги ми говоримо? Це десятки, сотні тисяч чи мільйони доларів?

З 24 лютого ми зібрали й відповідно витратили з американських рахунків $3,8 млн. Якщо врахувати і українські внески, то загалом буде більше $4 млн. Більшість – закордонні гроші, переважно великі корпоративні пожертви від юридичних осіб.

Наскільки сильно зараз спадає хвиля пожертв? 

Спадає, дуже сильно. Це прямо для нас катастрофа. У перші тижні війни, коли весь світ був шокований нападом Росії, ті ж американські компанії передавали і по $50 тис., в по $100 тис. Зараз вони думають, що уже ж долучилися, допомогли, і взагалі свій ресурс, запланований на благодійність, витратили. 

Окрім того, всі ж бачать інформацію, що Україна отримує допомогу від партнерів. І складається ілюзія, що будь-яка допомога Україні – це вже питання до ленд-лізу і чи не особисто до Байдена чи інших лідерів та урядів. Пересічний американець чи європеєць вже впевнений, що влада його країни все тут заливає ріками допомоги, допоки в нього проблем вистачає. Також працює і інформаційна втома: ті ж звірства в Ірпені та Бучі шокували світ, але зараз вже ніхто не слідкує за тим, що аналогічне відбувається на окупованій Херсонщині.

Я не можу сказати, що зараз взагалі не надходять кошти, але це вже не ті суми, які впродовж лютого-березня були. Ці $4 млн, які ми витратили, були зібрані якраз впродовж дуже короткого «шокового» часу. 

А ще люди соромляться давати мало грошей, 10-20 гривень чи доларів. Вони вважають, що це незначуща допомога. Але насправді великі фонди значною мірою існують за рахунок саме таких пожертв. Тисяча переказів по 100 гривень – вже щось. 

Трошки цинічне питання: а що мотивує людей донатити? Чи потрібно додатково пояснювати, чи достатнім приводом є загострення на фронті? 

Загострення бойових дій – абсолютно прямо впливає на кількість пожертв. 

«Закордоном багато людей хоче давати гроші на медицину, але не на військову»

Ірино, зараз дуже багато усіляких благодійних фондів і волонтерів. Скажіть, як відрізнити справжнього волонтера від шахрая, поділіться лайфхаком? Як ви для себе визначаєте хто «наш», а хто ні?

Легко, бо ми всіх знаємо (сміється). Якби я була просто громадянкою, яка не в темі, і думає, кому передати тисячу гривень, я би дивилася на історію людей в соцмережах, медіа. Я не хочу образити якихось хороших людей, які почали волонтерити після 24 лютого, але я би шукала тих, хто працює з 2014 року. Просто тому, що в багатьох речах потрібно навчитися розбиратися, а підготовка і досвід вимірюються часом. Всі фонди, які давно працюють, обрали для себе якийсь напрямок і вони в ньому компетентні, навчаються разом з армією багато років. Хто оптикою займається, хто квадрокоптерами, хто такмедом. 

Звичайно, треба вивчати соцмережі. Якщо ти зайдеш до якогось нормального фонду чи волонтера у коментарі, то побачиш, що є люди, які допомагають роками, ставлять плюсики, пишуть, скільки вони перераховують грошей. Також на сторінках у соцмережах можна знайти і самих військових, які відмічають людину або фонд та дякують. Крім того, системно публікуються детальні пояснення: на що збираємо, скільки зібралося за такий-то період часу, є фото закупленого й переданого. Це все сукупно свідчить про те, що ось волонтери, які реально працюють багато років.

Чи правда, що на медицину легше зібрати кошти ніж на бронежилет чи тепловізор?

Так, і це мене доводить до сказу. Наприклад, як тільки наближається Новий рік, до тебе набігають десятки людей і вимагають: «Дайте мені дитину загиблого, я його привітаю з Новим роком!». Серед таких були і мої знайомі, які точно ніколи нічим не допомагали військовим. Тобто вони приходили до волонтера на Новий рік із 50 тис. грн на іграшки дітям полеглих воїнів. Зараз, звичайно, це виглядає Оk, бо нині значно більша кількість дітей, які залишилися без батьків. А тоді, в 2016-му, я намагалася пояснити, що вже всі діти з подарунками, і не з одним, тому краще віддай ці гроші на тепловізори. Чула у відповідь категоричне «ні», мовляв, це на вбивство, не хочу. І не поясниш, що той тепловізор врятував би чийогось батька, а це значно краще плюшевих ведмедиків і цукерок.

Ця проблема залишається і після початку повномасштабної війни?

У нас цей, перепрошую, тупий пацифізм природнім шляхом майже зник, але закордоном – ні. Закордоном велика кількість людей хоче давати гроші тільки на медицину, але, не дай бог, не на військову медицину. «Боже, що це за рюкзак кольору хакі? Ой ні, я хочу в шпиталь передати підгузки», – постійно чуємо від іноземців.

А ви займаєтесь медичними автівками? Наскільки велика в них потреба?

Трішечки займаємось, але точково. Може, до десятка за весь час закупили. Потреба в них не спала і не може спасти, бо це просто розхідний матеріал. Навіть медикам ми купували пікапи, бо для вивезення поранених часто не підходять красиві реанімобілі. Куди вони доїдуть бездоріжжям? А на пікапи можна покласти кількох. Як з сумом жартувала одна лікарка, хто легше поранений, той лежить знизу і не смикається. Тобто часто буває так, що машина для медиків і звичайна машина для ЗСУ – це однакові машини.

«Самостійно скласти круту аптечку складно і дорого»

Медичні аптечки і рюкзаки наповнені начинням іноземного виробництва. Багато позицій мають українські аналоги?

На жаль, якісних українських аналогів мало. Дуже мало. А ті, що є, фактично недоступні у вільному продажу. От є українські турнікети SICH (вітчизняний виробник кровоспинних турнікетів), які в багатьох медиків на другому місці після САТ (Combat Application Tourniquet – провідний американський виробник турнікетів). Вони були в аптечках ЗСУ ще до 2022 року. Це реально круті турнікети, а також ще й бандажі, велике сертифіковане виробництво. У велику війну держава почала закуповувати продукцію SICH, якщо не помиляюся, тільки десь в другій половині літа. Напевно на це були якісь причини, але хотілося б більше й скоріше.

Ще є «Кровоспас», гемостатичний засіб, за складом подібний до QuikClot (комплексний засіб для контролю і запобігання кровотечі, яке використовує інноваційні технології для зупинки кровотечі). Там інша біда. «Кровоспас» – громадська організація. І вони не мають права продавати свій товар без державної сертифікації. А щоби пройти процедуру державної сертифікації, навіть враховуючи тільки офіційні витрати, треба зробити ряд вдосконалень на виробництві. Наприклад, потрібно, щоб їхні бинти пакувались певними машинами, щоб працювали потужні системи вентиляції тощо. На сертифікацію, за словами винахідника «Кровоспасу», потрібно витратити понад 1 млн гривень. Продавати свою продукцію не можуть, відповідно, заробітку нема. Хоча вони поставили вже декілька сотень тисяч цих гемостатичних бинтів у військові частини та благодійним фондам, таким, як ми. Як на мене, це продукт, який вартував би державної цільової підтримки якоїсь чи спрощеної процедури держзакупівлі у воєнний час.

У Кам'янці-Подільському роблять декомпресійні голки, які в рази дешевше іноземних аналогів. Як на мене, класно було б, якби вони попрацювали б над більш «військовою» упаковкою. Але, знову ж таки, щоб вкладатися в апгрейд, виробник, напевно, має бачити на горизонті перспективи держзакупівель.

Як людині зібрати аптечку самотужки? 

В Україні? Це теоретично можливо, але на практиці дуже дорого і складно. Треба розбиратися в номенклатурі, в якості, відслідковувати оголошення на якихось військових барахолках. САТ – за ціною нирки (дуже дорого – «Главком») і спробуй вихопи. SICH – ніби доступна по ціні, 400 грн, але купити швидко й вроздріб нереально. «Кровоспас» не продається, QuikClot знову ж таки за ціною нирки і невідомо де. Добрі люди досі в інтернеті продають гранули Celox, які вже морально застарілі і в руках немедика взагалі легко призводять до страшних хімічних опіків. Але ж звучить привабливо – кровоспинне! А ще треба вміти дібрати дрібниці – ножиці, котушечний пластир, бинт тощо.

А є пріоритетність, кому допомагати першим, яким підрозділам? Територіально або за родом військ? 

Звичайно, ми вимушені робити систему градації, бо запитів більше, ніж можливостей. Тому в першу чергу дивимося на карту бойових дій: зараз схід і південь у пріоритеті. Але у нас багато медиків і з півночі, які, умовно, чекають наступу з боку Білорусі. І їм також потрібні рюкзаки, і вони також подають заявки. Ми намагаємося на кожні п’ять заявок з гарячих точок, де вже є потік поранених, задовольняти одну з умовно негарячих. Бо хто в тилу, а хто – ні? Ми розуміємо, що зараз така ситуація, що будь-який навчений медик хай через місяць, хай через два опиниться на війні. Тим більше, наказ вирушати, скажімо, на Херсонщину, підрозділ зараз може отримати чи не будь-якої хвилини.

Як відслідковуєте, що рюкзак такмеду чи ваші аптечки дійсно слугують воїнам на фронті, а не пішли на продаж? 

Ефективно працює сарафанне радіо. Наприклад, медик їде на навчання на полігон, пише нам заявку, отримує класний рюкзак поштою. На наступний день надходять ще 20 заявок від  курсантів з тієї ж групи. Або ми передаєм рюкзак медику-волонтеру, який працює на евакуації і якого ми добре знаємо з 2014-го року. Колеги з підрозділів, з якими він перетинається, бачать, з чим людина працює, розпитують, і теж потрапляють до нас.

Взагалі все максимально перевіряємо, іноді з кількох джерел. Я особисто маю сотні контактів, мабуть, за ці всі роки. Можемо заявку «знизу», наприклад, від ротного медика, перевірити в начмеда батальйону чи бригади або ж навпаки.

Комусь із давніх знайомих можемо просто написати самі – оновити дані про потреби. Телефонувала, наприклад, до 25 Окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ на початку літа. Розпитувала про потреби. А вони кажуть, що у них нормально, буквально з десяток рюкзаків треба, а от підрозділ тероборони із поганеньким забезпеченням. Будь-ласка, от вам телефон медика, подзвоніть йому та допоможіть. От так воно рухається.

Тероборона найгірше забезпечена? Чи ваш приклад – виняток з правил? 

Із медициною, на жаль, все достатньо нерівномірно. Звичайно, у нових підрозділів зазвичай більше проблем. Також має значення, за моїми відчуттями, звідки власне тероборона. Наприклад, тероборона, яка була у Києві напочатку війни, а потім вже поїхала на схід, була краще забезпечена, ніж підрозділи з менших міст, де можливості громади, волонтерів об’єктивно менші.

«Прилітає – і маємо 62 поранених одночасно»

Якщо на початку січня ви вже передбачали початок великої війни, то які ваші відчуття зараз?

Не бачимо підстав «видихати». Бачимо натомість, що цих $4 млн, які ми вже витратили на закупівлі, вистачить, щоби попрацювати ще два місяці. Наше завдання має дещо кумедний вигляд: за найближчі два місяці зібрати ще гроші, щоби попрацювати ще два місяці. За нинішнього рівня інтенсивності бойових дій просто страшно думати про те, що скоро гроші закінчаться. Як відмовити медику, що пише тобі завдяки «Старлінку» з-під Бахмута і просить поповнити йому спорожнілий після обстрілу рюкзак? Та й взагалі самі рюкзаки горять під ворожою артою, як і інше майно, та, на жаль, гинуть зі своїми власниками. Розхідники, які в них, просто розлітаються. От приходить до нас медик на ротації і пояснює, що такої масованості уражень не бачив навіть в 2014-му. По його позиції прилетіло так, що було 62 поранених одночасно. Це реальність, і, на жаль, часта. Наскільки вистачить цього рюкзака, в якому лежить десять турнікетів? Його не вистачить і на один такий приліт.  

А треба ж не тільки видавати а й обслуговувати те, що ми вже видали. Зараз у нас 30% запитів – від тих, хто вже отримував рюкзаки раніше і вони приходять далі й далі, ми поповнюємо і поповнюємо їхній вміст. 

Такий емоційний момент: дуже мало медиків дозволяють собі показувати фотографії того, що відбувається насправді. Те, що я бачила… Я не уявляла, що таке може фізично відбуватися з людським тілом. 

І оця прірва між потребою військових медиків і нашими можливостями, вона дуже пригнічує. І я не бачу скорочення кількості запитів на рюкзаки, низку дороговартісних розхідників, і навіть на аптечки поки що.

Яке у вас побажання до держави є, що і як має змінитися, аби зменшити цю прірву?

Говорити державам-партнерам, що ми потребуємо не лише зброї і коштів для економіки, а й медичної військової допомоги. Вона є і працює на фронті, але в дуже недостатній кількості. Хоча, до речі, світові виробники такмеду теж не були готові до цієї війни.

Без комерційних назв, але навесні в них банально бракувало готової продукції навіть для великих оптових закупівель. У світі вже багато років не було такої війни. Великі благодійні фонди, той же фонд Пінчука, кинулись викупляти ті ж самі турнікети для України десятками й навіть сотнями тисяч. Загалом мабуть зо два десятка організацій, і ми зокрема, у перші тижні повномасштабної війни забрали усе, що було у виробників у наявності і коли велися перемовини про наступні партії, то черга стояла на пів року. Впевнена, що в цьому ажіотажі ще з’явилися країни, які кинулись формувати зараз свої державні резерви. Всі готуються, побачивши українські помилки.

І звісно, треба підтримувати тих українських виробників, які є і які роблять якісні речі. Підтримати – означає давати їм великі державні замовлення і податкові пільги.

Дозвольте буддистське питання. Яка мотивація вставати зранку та восьмий рік бігати по цьому волонтерському колу?

(пауза) Для мене це вже робота. Я громадянка, яка хоче підтримати державу у скрутний час, а значить, маю її виконувати. Хоча мені важко спілкуватися з військовими. Я за своєю природою інтроверт, та й ще й легко починаю сприймати історії окремо взятих людей, як особисті. Я дуже багатьох пам’ятаю, з ким я працювала впродовж восьми років війни. Знаю тих, хто загинув з медиків уже після 24 лютого, кому ми допомагали. Вони назавжди перед очима.

Є історії, які не відпускають?

Та є звичайно. Мене дуже вражають дівчата, такі маленькі, тендітні. Їх дуже багато серед справді бойових медиків. Я на них дивлюся і з’являється комплекс: «А чого це ти таке саме не робиш? Вони можуть, а ти?». От недавно написала дорога вже мені людина, що її було важко поранено, що вона тиждень була в реанімації і ще попереду багато операцій. І дякувала мені. Я взагалі не зрозуміла одразу за що. А потім згадала, що колись ще навесні оплатила їй спеціальний бронежилет за тисячу євро. Це чудо, що ця дівчина вижила. 

А от ще історія мого знайомого зі студентських часів Максима. Він з родини десантників, де буквально «ніхто крім нас». Пішов добровольцем у 2014-му. Захищав Донецький аеропорт. 10 квітня цього року мені написала дівчина на ім’я Тетяна з таким самим прізвищем. Я одразу спитала її, чи часом не дружина. Виявилося, що так. Вона просила турнікети для десантного підрозділу свого чоловіка на Ізюмський напрямок. Ми зробили неможливе на той момент, і за три дні зібрали і привезли їм 13 ящиків такмеду (наборів засобів тактичної медицини). За місяць Таня написала мені, що Макс загинув. У них залишилася трирічна доня. Макс казав, що повернувся на війну, щоб вона не жила в совку. Це була дуже світла ідейна людина. Тетяна, а також батько Максима, час від часу переказують нам гроші, бачу за карткою. Вони всі тепер теж весь час в моїй голові. 

До речі, нам постійно перераховують гроші військові медики. По 5-10 тис. з зарплати кидають. Це дуже бентежить, але й дуже надихає. Бо розумієш, що все робиш правильно.

А ви підтримуєте контакти з «Госпітальєрами», наприклад, які цілі підрозділи бойових медиків організували?

Підтримуємо, всі роки підтримували. Ми «Госпітальєрам» трошечки щось навесні передавали, до речі. Але вони дуже потужні самі по собі, у них прекрасна комунікація і вони акумулюють колосальні гроші. Ми всі у якомусь партнерстві.

Ви хочете сказати, що немає конкуренції в тому, хто перший купить кровоспинні на ринку, де пропозиція обмежена, наприклад? 

Навпаки. Ми зараз співпрацюємо, наприклад, з великим фондом United Help Ukraine, потужнішим за нас. У нас із ними є спільний чат, можемо разом перевіряти, обговорювати якісь заявки, спільно їх закривати. Направляємо до них перевірені підрозділи по аптечки, а вони можуть направити до нас по рюкзак, або якісь інші штуки, якщо раптом у них на поточний момент нема. Так само фонду Притули навесні закинули десять упакованих рюкзаків. Я запропонувала чоловікові: «Льош, давай ми вам віддамо, ви їх тупо скоріше фізично довезете на війну». 

Тобто тепер ми можемо сказати, що Льоша – це Олексій Сіхарулідзе, який займається в Благодійному фонді Сергія Притули саме тим, щоби татусі поверталися додому, а не купляє дітям цукерки?

Можете. Фонд Притули нас логістично кілька разів виручав. Коли перестала працювати пошта в Донецькій області, я писала їхнім представникам у Дніпро: «Зараз вам пришлю 200 аптечок, ви коли зможете до Краматорська довести?». Відповіли, що через п’ять днів. Довезли за три.

Зараз «Нова пошта» – це найкращий спосіб доставки для всіх волонтерів?

Так. Тим більше з нинішніми цінами на пальне. Тобто якщо переганяємо авто, чи є в нас щось дуже дороге, як, наприклад, прилад нічного бачення за $10 тис., то його не відправиш поштою. А все інше – цілком.

А є ще «Укрпошта», у якої є відділення навіть у віддалених селах? З ними працюєте?

«Укрпошта» золота там, де немає «Нової пошти». У нас були прецеденти, коли ми доставляли хірургам, чия рота в Запорізькій області стоїть за 4 км від росіян, приладдя. 

Можу вам розповісти смішну історія про генератори. Десь за пару днів до війни ми оплатили два генератори бригаді в Донецькій області. Ну і потім почався кінець світу, логістичний колапс із «Новою поштою». Вже пройшло кілька тижнів від тієї відправки, ніякого зворотного зв’язку. Я уяви не маю, де ці генератори, яка їхня доля, куди вони доїхали. І тут надсилає мені 22 березня хлопчина фотографії генераторів на позиціях. «Як ви їх забрали і де?!», – питаю. Коротше, вони напрягли голову обласної адміністрації і той дав добро відвезти відповідальну людину на БТРі на місцеве відділення, відчинити і видати ті генератори. 

Неймовірні речі відбуваються навколо. 

Михайло Глуховський, «Главком»