Викрадення Ірини Білик
Її карʼєра – це топовий блокбастер: від співачки №1 до...?
Як часто ви задумуєтесь про Ірину Білик? Взагалі не задумуєтесь? Дуже даремно! Їі карʼєра – це топовий блокбастер, який можна досліджувати як еталон поведінки артиста, якого ми програли в гроші у себе ж.
Мені не пощастило, я почав сприймати на звук, щось крім «поклади» і «не займай» у постбіликівську епоху, коли вона вже закінчила свою українську карʼєру, та і в моїй родині панували інші музичні смаки, тому я її практично не чув, аж до концертів 9 травня на «Інтері» з пілотками і дідами. Але щось оце недавно мені вискочив на якійсь сторінці в інтернетах цікавий альбом Ірини Білик 2002 року. І понеслося...
Після перегляду її диско- і біографії, особисто для себе, я чомусь обрав її тією українською співачкою, котра найдовше ганялася за нами перед тим, як ми погасили її як недопалок в пачку з рублями.
Для того, щоб зрозуміти контекст, просто уявіть, що українського шоу-бізнесу колись не було. Не було нічого. Ні кліпів, ні продажів, ні агентів, ні концертів, нічого. Були програмні твори схвалені партійними органами, або небагаточисельні випадки, коли мистецтво з відра великої совєтскої культури переливалося через край. Уявили? Добре.
І от ви народилися в Києві в 1970 році. Почали співати. Багато співати. З самого дитинства почали писати пісні, вчитися, а з 18 років самостійно вчити вокалу інших. Враховуючи, що ринку немає, ви починаєте свою карʼєру практично в чистім полі, і як це практично ніколи не буває, починаєте ви її з вражаючим успіхом. Ви перша робите тури всією Україною і перша продаєте по два повні Палаци «Україна» підряд. Вас запрошують на зустріч із Клінтоном, як найпопулярнішу співачку, збираєте нагороди і відзнаки, змітаючи їх, як грабіжник з полиці дорогі товари, і берете участь у найкрутіших церемоніях і програмах. Одним словом, топ з топів. Експериментуєте з музикою, робите нові і нові аранжування, граєтесь з мелодикою, заробляєте порядну копійку, але з часом, досягаєте самої гори і впираєтесь потилицею у стелю українського шоу-«бізнесу». Враховуючи те, що ви самі і будували цю вершину багато в чому, якихось видимих трамплінів або підказок ви тупо не бачите, окрім як пробувати пробиватися за кордон і конкурувати там, де є з ким.
Ну і відбувається те, що і мало відбутися. Не знайшовши розвитку на українській сцені, ви записуєте перший альбом неукраїнською мовою. Саме той, котрий потрапив мені на очі...
Не вгадали, польською.
2002 року виходить студійний альбом Biłyk, у якому було 12 треків польською мовою (один з яких взагалі є перекладом вірша Шевченка!!!). Для такої зірки, як ви, для ваших фанатів і взагалі, для естради тих часів, коли в Україну вже добудували грошепроводи з Росії це був нонсенс! Яка? Польська? Ти здуріла?
Але ви не здуріли. Скоріш за все, ви просто мали очі, і час від часу їх роззували. Співаючи від народження і роблячи якісну музику свого часу, опираючись на західну традицію, ви чудово усвідомлювали, що конкурувати і розвиватися можна лише там, де мистецтво працює ринково, а не тендерно. А враховуючи обставини початку нульових, у Росії тендер вже остаточно перемагав ринок. І вам, як людині котра стоїть на самостійно вибудуваній вершині, просто не хотілося б розмінювати реалізацію і розвиток на виступи в Крємльовском дворце і стагнацію. Мабуть.
Альбом виходить, але без фурору. Ви отримуєте середньої руки нагороду в Польщі за дебют на польській сцені, котрий ви розцінюєте, як товста дитина грамоту «за волю до перемоги» на спортивних змаганнях. Біда в тому, що в Польщі з 70-х не бракувало потужного жіночого вокалу. На правах «найвеселішого бараку» в соцтаборі, вони мали більше волі в музиці і мистецтві загалом. Після відновлення незалежності, їхній мистецький цех працював у три зміни, не забуваючи потужно капіталізуватися, тому на момент 2002 року Польща була в естрадно-попсовому плані майже повністю забезпечена власним продуктом і була багато в чому заточена на внутрішній продукт. Увірватись туди можна було лише за рахунок чогось абсолютно нового, приземлено простого, або хоча б напористого свого.
Враховуючи ту кількість зусиль, що ви поклали на запис цього альбому (вивчили мову, випрацювали дикцію (а вона в польській непроста), записали альбом у Варшаві і рекламували його на незнайомому для себе ринку), і отриманий фідбек, ви, мʼяко кажучи, засмучуєтесь. Перервати випуск українських альбомів, втратити стільки часу, і не пролізти. Прикро.
З попередніх синглів, польськомовних пісень, та кількох оригіналів українською з того ж таки польського альбому, складаються в останній альбом неросійською мовою «Країна». Не знаю чому, але прослухавши його, в ньому мені вловлювались нотки прощання. А може тоді просто так співали попсу, і я собе накрутив, чорт його зна. Послухаєте – скажете.
Наступний альбом ви записуєте вже російською. Враховуючи існування попереднього польськомовного експерименту, це вкладається в рамки експерименту і творчого пошуку нового конкурентного простору. Виходить він під назвою «Любовь.яд». І знаєте шо? Знаєте? Не знаєте? За 10 днів він стає платиновим. Передзамовлення в Україні (!) складає 53000 штук (!). Враховуючи патологічне небажання українців платити за контент, котре тільки кілька років як почало викорінюватись, цей результат просто приголомшливий. І очевидний – слухачу зайшло.
А росіянам – ні. Уявляєте прикол? Як вона сама говорила, коли її чоловік і продюсер їздив домовлятися про випуск альбому в Росії, вони не хотіли цього робити, і тільки через пару років, завдячуючи тому, що її пісні переспівав Кіркоров, і завдяки різного роду «Словʼянським базарам» вона таки влізла в російську музичну двіжуху, але так і не стала своєю, бо нішу талановитих співаків там скасували за непередбачуваність. Тоді вони ще не засмоктували в себе все, що криво лежить, і Білик, випускаючи російськомовні альбоми, лишалася варитися в Україні. Співати, відвідувати програми в телевізорі, виходити заміж, розлучатися, і навіть їздити підтримувати Януковича в 2004-му та Тимошенко в 2009 році, (двічі не вгадала, лол). Що це як не черговий облом? Першу солідну російську премію Білик отримала тільки в 2013 році, вже тоді, коли росіяни намертво клеїли нас до себе і не жаліли ані грошей, ані нагород. Власне, тоді їй ще дали «народну» артистку в Росії, що тільки підтверджує попереднє твердження (мова не про державне звання, а про титул, яким нагороджувала одна з комерційних російських радіостанцій – ред.).
На жаль, з переходом на російську мову виконання змінилися і ваші орієнтири, тому ви починаєте конкурувати саме з російським ринком, працюючи за його правилами і відповідаючи його вимогам. Зовнішність, манера спілкування, стиль, аранжування, мелодика, поведінка, кубометрові губи і багато інших аспектів сильно перекошуються в бік саме російських лекал, і з першої поміж своїх ви стаєте однією з багатьох їхніх. Але, як і в варіанті з експансією на Польщу, ви не до кінця прорахували стратегію, і якщо тоді напоролися на розвинений ринок, то у випадку з росіянами, на повну його відсутність і тендерну основу естради, де на «Голубой огоньок» звуть тільки тих, хто достатньо довів власну відданість. Враховуючи політичні тенденції в Росії, вони обрали дуже дієву тактику, щодо українських артистів (і взагалі діячів мистецтва) – перекупи їхніх найкращих і перетвори в спільну посередність. Ротару, Білик, Віктюк, Повалій, Лорак, Поривай і багато інших висмикнули на підйомі, і прописали їх на розігріві перед «справжніми» артистами, щоб навіть на концертах національну субординацію було дотримано.
Естрадна реальність Незалежної України: на концерті без жодного російського виконавця, могло не пролунати жодної української пісні
У такої ситуації є ще один болючий підводний камінь. Обмежена популярність в Росії змушувала вищезгаданих діячів ще й активно працювати вдома, тим самим самостійно русифіковувати українське поле, отримуючи за це обмежений допуск на російський ринок. Так воно все і працювало, коли на концерті без жодного російського виконавця могло не пролунати жодної української пісні.
Геніальна схема, не приколупаєшся.
Пропрацювавши багато років на два стільці, у 2014-му, у момент ікс, ви вже не до кінця розумієте, що ви є таке, бо за буквально за рік до того ви нарешті отримали таке вимріяне визнання в Росії, маєте стільки звʼязків, грошей, майна, 10 років минуло, як ви тут і там, то ж шо його робить, неясно. Звідки ви б могли знати, що в 2013 році, вас нагородили не за музику? Разом з титулом «народної» в Росії, ви просто виграли тендер і були потрібні як приклад. Як приклад, що лояльність винагороджується, і цей народ – ваш, а ви – його.
І шо, як це неодноразово траплялося, ви закінчилися. Пісні, альбоми, концерти і т.д., це вже не розвиток, це інерція. Залікова книжка досі працює на вас, але спіраль тільки звужується. Молодь знає вас як авторку російськомовної душної попси, якщо знає взагалі. Скандал з польотом з Москви в Крим і зриви концертів в Україні через невиразну позицію щодо війни все більше і більше стирали вас з модернової сцени, і записували в рядок сценічних блондинок, які колись там були десь і кимось.
Так от, до чого це все.
Дорога українських акторів і співаків, все ж не така сама. Якщо кіно в нас не робили в принципі, і актор як професія, взагалі була заробітчанською, то з музикою трохи простіше. Вона була. І іноді навіть багато. Але.
Українська музика завжди існувала хвилями і не вміла в тяглість. Перша умовна хвиля 91-99 року, нагадувала бліх у банці, коли правил не існувало, кожен робив, що хотів, але більшість явищ були імпульсивними, хаотичними і не лишили по собі фундаменту, на якому могло будуватися наступні в черзі. Багато хто не пережив 90-х, хоча на піку карʼєри був богом во плоті, багато хто просто завмер в розвитку. Але такий спосіб побудови системи рідко працює, якщо взагалі десь-колись спрацював. Галузь може жити і розвиватися виключно коли в ній існує ринок, і чим більше грошей в цьому ринку крутиться, тим швидше він розвивається. Але ринок тяжка це робота і інфраструктура, котру треба вміти робити. Продюсери, концертні зали, вміння організувати звук і рекламу, створення бренду і інші необхідні для розвитку співака скіли не падають з неба, а взятися їм нема звідки, бо в СССР «нє било» не тільки сексу, а й багато чого іншого. Багато хто прокладав собі дорогу сам перед собою, не маючи ані досвіду, ані прикладу, ані навіть когось, в кого можна спитати, бо всі навколо знаходяться на абсолютно інших еволюційних сходинках. Саме рівні розвитку естрадного ринку є тими сходинками, якими кожен новий артист піднімається на вершину, і будуються ці сходинки з вкладених в цей ринок грошей. Інакше це не працює і ніколи не працюватиме. Змиріться з цим.
Білик не будувала сходів, бо одній, навіть найбільш талановитій співачці не під силу створити таке масове явище. Вона, якщо ми вже граємося в візуалізації, залізла на високу розкладену драбину, де стояла не тримаючись руками, і саме звідси полетіла униз, коли трохи похитнулася, впавши в липку багнюку посередності. В обколоті губи, пінопластову пластику і нудні кліпи «пра любофь».
Але що що, але Ірині Білик дуже важко дорікнути у відірваності від слухача, і це головний біль її кейсу. Вона йшла до нього і з ним за руку. Саме українці розкупили рекордним накладом її російськомовний альбом. Не росіяни, не білоруси і не еквадорці. А українці. І скажіть мені тепер, будь ласка, хто як не мудрий нарід сам підбив ногою ту високу драбину, на яку вибралася Ірина Білик? Чи вона такий сигнал мала сприйняти якось інакше? Ми самі у себе викрали Білик, і за руку привели на «новую валну», в теплі руки пушкіністів в штатському.
Росія вивела її на маргінес естради, вирвавши з мʼясом у нас з вами великий пласт первородної і самобутньої музики
Чи могла б вона поступити інакше? Звичайно, що могла. Але давайте не будемо порушувати принцип історизму. Коли все це відбувалося, це було не те, що нормою, а мало не вимогою часу. Початок нульових, «Територію А» забили дошками, СВ шоу, головна зіркова полялякалка на телевізорі, працювала на Росію майже від початку, Вакарчук співає в «Браті-2», нових рухів дуже мало, тож починається велика депресія в українській музиці, і вона йде в андеграунд під тиском кілотонн рублів. Тоді це було нормою, і те, що так не робили всі, не доказ зворотного. Росіяни ніколи не мали на меті скуповувати або заглушити всіх поголовно, навіщо? Вони просто скупувували і глушили стільки, скільки могли, і скільки було треба, щоб не дати розвиватися ринку, і українська культура не ферментувала, не самовідтворювалась і не виросла в щось субʼєктне, що їм чудово вдавалося багато разів. Аж до 2014 року, коли вони просто змародерили десятки виконавців і акторів, давши їм вибір або/або, попередньо добре підготувавши ґрунт у вигляді шабашок, нагород чи компромату, або якщо того, кого вони підгодовували, не вдалося змародерити, вони прирікали на засудження і маргіналізацію в українському культурному полі, тож ми знову залишилися з порожньою естрадною сценою. Ну, може не порожньою, але ринок схуд багатократно, і живих персонажів там було на пальцях однієї руки. Знову.
У випадку Білик, сталось якось посередині. Вона і не переїхала в Москву як прошм…ки типу Лободи і Лорак, але й не повернулась повністю назад. Можливо, тому що вже заточилася під русскій шаблон, може, не вірила в перспективу і думала, що «скора будєт как раньше», може, ще чомусь, не знаю. Але вивівши її на маргінес естради, в музичному процесі українських 90-х у нас з вами з мʼясом вирвали великий пласт первородної і самобутньої музики, котра органічно формувалась тут, на місці, серед нас. Сумніваюся, що знаючи (в кращому випадку), хто Білик зараз, у таких малих сцикунів, як я, знайдеться бажання переслухати її старі альбоми, бо шоб шо? Крінж швидко розповсюджується по часовій осі в обидві сторони, і нічого з цим не зробиш.
Так шо, якось так.
Була в нас поп-королева, своя, расова, справжня і нема. А замість неї Крістіна Орбакайте №4, і сім цікавих старих альбомів, котрі, хочемо ми чи не хочемо, міцно лежать у фундаменті того Зикурату, що ми його гордо іменуємо українською естрадою, і без її внеску він би мав зовсім інакший вигляд. Але сталося як сталося, і в момент нашої слабкості, у момент нашої дурості і інфантильності, наше просто забрали, а ми й самі віддати були раді.
Звичайно, що передумови цього теж не впали з неба, і це був і є масштабний заміс, у кінці якого ми мали перестати існувати як явище. Але просто цікаво, як ми з широко відкритими очима прогнали від себе щось дуже круте, за свої ж гроші, а потім скаржилися, що всі не такі і всі зрадники. Про те, що російська мова в Україні не просто так, і це все наслідки отого всього, можете не нагадувати. Це завжди в голові, але іноді треба виносити за дужки.
P.S. Варто додати, що я не згадую у дописі про продюсера Ірини Білик у 1990-2010 Юрія Нікітіна, бо говорячи про Ірину Білик, вважаю її цілісною мистецькою одиницею, що враховує всіх дотичних.
Матеріал був вперше оприлюднений на сторінці автора
В тексті використані фото: Фото Палацу «Україна»
Коментарі — 0
