«Ненависть стала нашим побутом»

В’ячеслав Дрофа, він же репер Otoy, за останні два роки встиг наробити чимало галасу не лише в українському маскульті, а й у політичному житті держави. З-під його пера позаторік вийшла композиція Chort, у якій, у знущальній манері, розповідається про колишнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, і яка неодноразово звучала під час вуличних протестів під Офісом президента. А минулого року мініальбом Otoy «Околофронт» визнано претендентом на найкращий реліз за версією відомого вітчизняного музичного видання «Слух».

На сотий день з початку повномасштабного вторгнення Міністерство закордонних справ випустило подячне відео для вшанування внеску наших закордонних партнерів у зміцнення української обороноздатності. Кадри перших ста днів війни у ньому показано під речитатив Otoy.

Також артист допомагає полку «Азов», заснувавши, у співпраці з родичами оборонців Азовсталі, благодійний фонд «Агов». Маріупольську твердиню серед інших захищав двоюрідний брат музиканта Дмитро, котрий воює у складі полку «Азов» з 2014-го.

В інтерв’ю «Главкому» Otoy розповів, чому припинив співпрацю зі своєю менеджеркою і яким бачить розвиток сучасної української музики.

«Юра Бардаш – приклад того, як російська політична система використовує дурня»

Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що припинили співпрацю зі своєю менеджеркою Ніною Марченко через її проросійські погляди. Наскільки вони співставні з переконаннями одіозного Юрія Бардаша?

Я би не став їх порівнювати. Бардаш – це хвора людина. У нього біда з психічним здоров’ям. Як на мене, у Юри Бардаша розвинулась якась форма шизофренії і від цього його сприйняття світу дуже сильно викривилося. Всі ці агресивні проросійські випади – це приклад того, як російська політична система використовує дурня.

У Ніни натомість немає якихось яскраво виражених проросійських поглядів. Вона скоріше пасивно толерує росіян. Бо після свого виїзду на Балі, а потім – до Європи, вона не виклала жодної сторіс про війну в Україні. Зате є публікації з концертів Земфіри у Берліні і сторіс із російськими типу антивоєнними блогерами. Мені таке зовсім не близьке. Для мене всі росіяни погані, окрім, хіба що, апатридів.

Ніна продовжує працювати менеджеркою гурту 5’nizza. У період нашої з нею співпраці вона, по суті, ніяк мені навіть і не допомагала. Всю роботу, пов’язану із творчістю, робив я сам.

Ви є засновником благодійного фонду «Агов», який зокрема допомагає проводити обміни. Як це відбувається? Цікаво, адже заснована вами організація не є, вочевидь, класичною волонтерською.

Основний напрямок діяльності фонду «Агов» – надання фінансової, юридичної чи будь-якої іншої допомоги сім’ям захисників Маріуполя. Як загиблих, так і тих, хто перебуває у полоні чи на фронті.

Взагалі, не можна сказати, що хоч якийсь фонд має відношення до обмінів, бо ними займається держава. Навіть командування «Азову» вкрай рідко причетне до підготовки обміну. Все, що вони можуть робити, – подавати свої списки, але фіналізують їх усі все одно ГУР і СБУ. Ми ж просто отримуємо якусь інформацію і за можливості передаємо дані про того чи іншого бійця, якого треба обміняти, нагору, командуванню полку.

До прикладу, звертається до нас родич когось із захисників Маріуполя, кажучи, що за його інформацією, захисник живий. Тоді ми просимо командування попрацювати разом над тим, щоби витягнути такого-то солдата «Азова» з полону. У подібних випадках успіх далеко не завжди гарантований. Останнім часом такі запити не мають успіху, бо полонених з числа «азовців» поки припинили міняти.

Роботою у рамках фонду займаємося разом з Катею Прокопенко – дружиною Редіса (один з командирів «Азова», – «Главком») та з її помічницею на псевдо Перлинка, теж дружиною бійця «Азова». Її чоловік досі у полоні, як і чоловік Хельги, котра доєдналася до нашої роботи третьою.

На вашу думку, чи достатньо роблять різні міжнародні організації, зокрема Червоний Хрест для обміну?

Слід починати з питання, чи достатньо робить сама українська держава для цього. Я би так не сказав. Вже неодноразово нами подавалися запити з питанням, чому ж все-таки вперто не міняють саме бійців «Азова».

Питання дуже болюче і проблемне. Деталі мене не відомі, але знаю, що усе це йде дуже важко. Додам, що український Червоний Хрест проявляє себе дуже добре. Про міжнародний я такого сказати не можу. Він є абсолютно проросійським, представники головного офісу цієї організації позбавлені авторитету і не відіграють жодної ролі у переговорному процесі щодо звільнення наших полонених. І зокрема воїнів «Азова».

Чи є якась нова інформація про вашого брата який досі вважається зниклим безвісти після того, як оборона «Азовсталі» добігла кінця? І скільки ще бійців з «Азова», за вашими даними, досі перебувають у полоні?

Стосовно брата інформація дуже неоднозначна (під час першого обміну полеглими бійцями у форматі 160 на 160, двоюрідного брата артиста, Дмитра Лисеня, не було виявлено серед спочилих, – «Главком»). Був виявлений збіг його ДНК буквально нещодавно з одним із тіл. На щастя, відсоток подібності був невисокий. Тому ми здали повторно ДНК на тест.

Крім того, недавно була інформація від одного з побратимів Дмитра, що він начебто бачив його серед живих в Оленівці. Проблема у тому, що у мого брата є рідний брат-близнюк, з яким ми не спілкуємося. І він з полону вийшов. Так от, є підозра, що боєць, який казав, що бачив Дмитра, насправді бачив його брата-близнюка. Тому тут історія дещо складніша. На тепер ми чекаємо результатів повторного тесту ДНК, який би підтвердив слова вже згаданого однополчанина мого брата.

Стосовно того, скільки сьогодні полонених тримає Росія скажу, що лише з «Азова» у полоні перебувають більше семи сотень. Зниклих безвісти майже така ж кількість.

Усе, що раніше було модним, ці Моргенштерни – ніщо інше, як дно собаче

В одному з інтерв’ю ви сказали, що після свого минулорічного релізу «Околофронт» (мініальбом з чотирьох треків, у яких В’ячеслав описує власні відчуття від перших місяців повномасштабної війни), не відчуваєте бажання писати. Як змінилася ситуація сьогодні?

Я у процесі написання свого чергового альбому, який має вийти навесні. У якийсь момент я зрозумів, що етап психологічної ями вже пройшов. Усвідомивши те, що я хочу транслювати та змоделювавши собі, яку музику хотів би сам від себе чути як слухач. Тож зараз робота над новою музикою триває.

Не хочу більше писати треки на військову тематику, на кшталт тих, що є на «Околофронті». Все, що я міг сказати про війну, вже мною сказане на цьому етапі. А стати ще одним шароварним автором, який почне читати про січових стрільців, «кулі-дебіли» (кулі-дебіли – це цитата з композиції гурту Kalush під назвою «Батькіщина» – «Главком) не хочу.

Новий мій альбом буде наповнений більш ніжною, мелодійною музикою, з акцентом на інструментальне звучання. Можливо, вона буде ближчою до соулу. Альбом буде називатися «Недовготривалі відносини». Являтиме собою рефлексію на відносини людства з планетою, стосунки суспільства з конкретною особою як соціальною одиницею, стосунки між людиною і людиною. Великий альбом, який почасти міститиме рефлексію і на війну також. Але вже у парадигмі «війна як наша рутина і побут», а не у парадигмі ненависті. Тому що ненависть фактично вже й так стала нашим побутом.

«З оборони Донецького аеропорту почалося формування нової України»

Розкажіть про свою співпрацю з проєктом Ukrainer. І чому ви вирішили написати пісню саме про Донецьк?

Мені написали друзі з Ukrainer. Ми всі як творча тусовка знаємо одне одного, спілкуємося, прицінюємося до контенту, що кожен із нас робить. А відтак, розуміємо культурну цінність одне одного.

Мені написали і розповіли, що ось є такий проєкт «Хоробрі міста» і розповіли про те, що планують далі робити. А саме, про які ще міста, які перебувають досі під окупацією, хотіли би щоби артист склав пісню. Я обрав Донецьк, бо я був досить наближеним до тамтешньої тусовки, ми виступали у Костянтинівці (йдеться фестиваль «The Most Fest», де два роки тому виступав виконавець, – «Главком»). Місто справило на мене дуже гарне враження. У мене величезна кількість друзів і знайомих родом з Донецька. Багато почув від них про це місто свого часу. У Донецьку бував також і мій дідусь, інформація про це місто супроводжувала мене увесь час.

У моєму розумінні Донецький аеропорт є оплотом нашої стійкості у перші роки війни з Росією. З його оборони почався відлік формування нової України. Сильної, яка здатна сама за себе постояти. І я вважав, що це дуже символічно, коли людина зі Львова, яку раніше би назвали «западенцем», пише про місто, яке ми раніше називали містом «східняків». У такий спосіб хотілося показати, що Україна більше не ділиться на Схід, Захід тощо. Вся ця країна є неподільною. Ми просто Україна і між нами більше немає ані натяку на якісь лінії поділу.

На вашу думку, як ми повинні працювати у культурному полі, щоби повернути мешканців тимчасово окупованих територій в український культурний простір? І яку роль у цьому ви би відвели українським реперам?

Нам треба продовжувати йти тим шляхом, яким ми йдемо зараз. Продовжувати викорінювати абсолютно все російське. Викидати за борт всіх, хто сліпо продовжує бути російськомовним митцем або ж перевчати їх. Наш єдиний шлях – це насильницька українізація. За прикладом Литви та Латвії. Лише так можна нарешті позбутися руського міра і перестати бути апендиксом російської імперії у культурній сфері.

У мене максимально проста позиція щодо того, як реінтегрувати тих громадян у наш культурний простір. Люди, які плекають українське і люблять нашу країну, всі ці вісім років, навіть перебуваючи під шаленим російським впливом, все рівно люблять Україну. Коли вона повернеться до них, то вони лише зрадіють цьому. Асиміляція таких людей труднощів нам не складе. Ті ж з наших громадян, що відмовляться повертатися до нас обличчям попри все, для мене перестануть існувати. Мені на таких людей пох*й. Нехай їдуть до Росії або у будь-який інший свинарник, де їм буде комфортно.

Не наш обов’язок їх інтегрувати. У першу чергу вони самі мають захотіти стати знову частиною нашого суспільства. Якщо їм це не близьке, ну що ж – світ відкритий, можливості є. Ласкаво просимо у будь-яку іншу країну, якщо вам не подобається жити тут.

Репери мають виступати на фестивалях на деокупованих територіях. Має проводитися величезна кількість культурних заходів, спрямованих саме на українізацію. І ці заходи мають проводитися часто і на постійні основі – так, як це почало відбуватися у Харкові нещодавно. Там тепер обожнюють український реп, а до того довгий час це місто було «сталіцей русского репа». За аналогічним принципом культурний розвиток має відбуватися й на всіх інших наших територіях, де молодь частково ще може плекати русскій мір. Важливо показати, що русскій мір – це х*ня і зовсім не модно. І оце все, що раніше було модним, ці Фараони, Моргенштерни – ніщо інше, як дно собаче. Увесь той їхній стиль і реп просто взяв та й обісрався 24 лютого. Натомість з’явився потужний антагоніст у вигляді українського репу, реально стійкої української культури, яка у своїй гангстерності набагато більш правдиво гангстерна, ніж російський реп.

Знаєте, ніхто не хоче бути лохом, ніхто не хоче бути не крутим. Якраз навпаки, всі хочуть бути крутими, особливо молодь. І якщо вони зрозуміють, що українське – це круто, а російське – це хрєнь для лохів, то рано чи пізно наша тамтешня молодь за власним бажанням інтегруватиметься.

«Відійде у минуле формат роботи у стилі 90-х»

Спробуємо спрогнозувати, якою буде післявоєнна вітчизняна масова культура. Чи буде у ній місце музикантам, які працюють з російськими лейблами і вдають, що це нормально?

Гадаю, враховуючи величезну кількість людей, які вважають українське модним, російському культурному продуктові скоро не буде місця. Це з одного боку, а з іншого, як на мене, це погано, що українська тема хайпує. У результаті «українчиками» намагаються стати взагалі всі. Тупо через те, що зараз це модно.

Хай там як, а у перспективі попит на українське тільки зростатиме. Ростиме наш кінематограф, стендап, музична сфера буде докорінно змінюватися. Відійде у минуле формат роботи з культурою у стилі 90-х, який домінував усі ці роки. Ми наближатимемось до сучасного європейського розуміння масової культури. Європейська культура, своєю чергою, потихеньку розуміє, що Росія – це х**ня. І всі артисти, які будуть притримуватися російського вектора, просто зникнуть. Їх ніде більше не сприйматимуть, ані у суспільстві, ані у творчих колах, узагалі ніде.

Тому у таких артистів не буде особливо широкого вибору: або зникнути, або почати займатися чимось іншим, або «перевзутися». Останній варіант теоретично може подарувати митцю надію на прощення, але зрештою, побачимо, чи вартуватимуть «перевзуті» цього прощення у підсумку. Нехай спершу покажуть гідні результати роботи.

Усі артисти, які будуть притримуватися російського вектора, просто зникнуть

На початку війни ви давали інтерв’ю різним західним медіа: Billboard, ABC News Australia, французькому каналу LCI. Що би ви зараз додали до раніше сказаного?

До речі, днями я давав інтерв’ю американському журналу Rolling Stone і мій основний посил полягав у тому, що не варто шукати серед російських апатридів продовження нової російської культури. Не слід у це вірити, рано чи пізно це все одно перетвориться на культуру танків, яка побутує у самій Росії.

А другий мій посил – ми зараз намагаємося пропрацювати український культурний код. Навчити іноземців розрізняти російське і українське. Світова музична арена часто не розуміє різниці. На підставі цього нерозуміння виникає враження, що українське ідентичне російському. У плані звуку тощо.

Під час того інтерв’ю я намагався донести іноземцям, що хай спробують відчути, чи творчість жива. От коли слухаєте музику, спробуйте відчути, чи жива вона. Якщо жива, то точно українська.

Міжнародна культурна спільнота має сприяти нашій інтеграції у глобальний культурний простір. Повинно покращитися сприйняття українського контенту. Ми маємо бути удостоєні міжнародних музичних премій, виступати на міжнародних шоу, бути на сторінках західних музичних журналів. Адже ми нічим не гірші, а подекуди навіть кращі за інших.

В інтерв’ю на YouTube-каналі «Ісландія» ви сказали, що хотіли би записати трек із Зеленським і відомими американським репером Кендріком Ламаром. Про що був би цей трек?

Взагалі-то було трохи не так. Інтерв’юер Сергій Іванов спитав, який політик якого репера мені нагадує. Але (посміхається), якщо ми моделюємо, що у мене колись би трапилась нагода записати трек із Зеленським і з Кендріком, то це була би історія, яку зараз намагаємося транслювати і Зеленський, і Кендрік, і я. А саме – про переродження світу, світового порядку і народження справжньої демократії. Навіть більше скажу, усвідомлення цінності встановлення демократії. Ми би точно про це говорили. Я би про це написав цілий альбом.  

Богдан Боднарук, «Главком»