21 червня день народження святкує без перебільшення суперзірка української естради Павло Зібров. Співаку виповниться 67. Зібров – один з небагатьох представників старшого покоління вітчизняного шоубізу, хто примудряється залишатися в інформаційному просторі і підтримувати інтерес до своєї персони. Павло Миколайович активно веде свою сторінку в Instagram, дає концерти, сам є частим гостем-глядачем на різних музичних подіях.

Зібров переклав свій російськомовний суперхіт, презентує нові пісні, записує дуети з молодими зірками. Певно, таку активність він досі зберігає завдяки своєму тилу: продюсує співака довгі роки дружина Марина, а до просування артистка долучилася донька Діана, яка робить батька «актуальним» для молодшої аудиторії. 

Про те, як народному артисту на пенсії вдається підтримувати таку шалену активність, як він відпочиває і чим надихається, Павло Миколайович напередодні свого свята розповів в інтерв’ю «Главкому».

Концерти, благодійні виступи і… город – як ви все це встигаєте і де берете енергію для активної діяльності?

Я як доросла людина маю відповідальність – перед собою, рідними, студентами, прихильниками, народом України, державою, тож розслаблятись нема коли. Потрібно встигнути і на благодійні акції для дітей та переселенців, концерти для наших ЗСУ, потім на касові, до студентів в університет, де я викладаю та очолюю кафедру Естрадного співу у Київському Університеті культури і т.д. Творчі зустрічі та спілкування з виконавцями, яких глядач встиг полюбити, колосально підіймають дух. Коли ти постійно у русі, поруч з тобою рідні, близькі, прихильники – ти живеш, а не існуєш. Це дає неймовірні сили та натхнення. 

Павло Зібров і президент Університету культури Михайло Поплавський

фото надано пресслужбою Зіброва

Хоч і з повномасштабним вторгненням я став спати менше, приблизно 5-6 годин і іноді не висипаюсь, але мої плани, рух вперед дають позитивний заряд. Неймовірно надихають глядачі у залах, які тебе люблять, чекають, підспівують, надають тобі сил, разом з тим йде обмін позитивними емоціями. 

Щодо городу та саду – я їх дуже люблю, це моя відрада. З дитинства мене мама привчила до роботи, і для мене це в радість. Природа взагалі величезне місце сили, тому якщо є така змога, хоча б на годинку-дві я на свіжому повітрі, а коли маю вихідні дні, то й цілий день можу провести на вулиці. 

Ви – народний артист України, ваша успішна кар‘єра триває не одне і не два десятиліття. Як і чим допомагала вам держава хоча б в якийсь з періодів? 

Я – приватний підприємець вже як 38 років своєї карʼєрної діяльності, тому не знаю, чим держава має мені допомагати. Вся естрада-шоубізнес самі за себе відповідають та за всі поточні витрати на концерту діяльність, оренда, фонограми, костюми, менеджмент, тощо. У нас все у родину, моя команда це Марина – дружина та мій директор, та донька Діана – піар, СММ та рекламний менеджер. 

Нехай краще влада на місцевому рівні допомагає тим, хто в цьому потребує: діти, пенсіонери, переселенці, воїни. Ми – дорослі люди, що відбулись у житті та можемо самі за себе постояти. 

Ви ніколи не зверталися до Мінкульту з жодним проханням?

Мінкульт займається театрами, оперетами, операми, музеями, кінематографією і т.д., до шоубізнесу вони не мають взагалі ніякого відношення, тому й особисто я ніколи нічого не просив і маю відносний стосунок до них. 

Ваш колега по сцені Іван Попович в інтерв’ю «Главкому» розповідав про свою пенсію та пенсію Василя Зінкевича – вона складає близько 5 тис. грн. У вас більша?

Багато років тому я думав, що всі звання сумуються і виходить пенсія ого-го, але не так збувалося, як гадалося. Ти можеш обрати тільки одну надбавку – і все, а далі вже залежить від тих податків, що ти сплатив державі та від твого стажу. Наразі моя пенсія складає 8300 грн, порівняно з мінімальною, це ще нормальна. Не скаржусь. Але у нас, чесно кажучи, пенсії дуже убогі. Ми за кордоном були, бачили щасливих пенсіонерів на лайнерах, у ресторанах, які ні у чому собі не відмовляють на відміну від наших, які в усьому себе обмежують і мають працювати до старості. Дякувати Богу, у мене є можливість, сили, бажання жити творити та заробляти собі на життя стільки скільки потрібно і плюс допомагати нужденним та армії.

фото: glavcom.ua

Якщо звання народного/заслуженого артиста не має фінансової цінності, може, слід їх скасувати? І чи не прикро вам, що таке високе звання носять запроданці Повалій, Лорак?

Так, наразі звання не має такого вагомого значення, статусу та впливу. Та й ці звання пішли з СССР. Мені здається, в усьому світі немає такого. Я прихильник того, що важливіше імʼя та що за ним стоїть, яка постать, пісенний доробок, любов глядача, активна культурна діяльність та громадська позиція, аніж те, чи ти народний, чи заслужений – як наші запроданці, з яких не зняли це звання. Мене це турбує та дуже дратує, чому наш президент, Верховна Рада не можуть зняти звання з тих, хто відкрито підтримують режим Путіна, працюють у Росії. Як давали, так і мають зняти, а особливо після повномасштабного вторгнення. Досі це питання не врегульоване та незрозуміле мені.

«Марина забігла у кімнату, дуже перелякана з криками: «Паша, війна!»

Як особисто ви реагуєте на тривоги? Ви з тих, хто сумлінно ходить в укриття, чи з тих, хто безмежно вірить у ППО та лишається вдома?

Якщо ми говоримо про побутові ситуації, то у нас у будинку є підвал і під час тривог ми спускаємось, але не завжди, залежить від того, що вилетіло. Якщо це МіГ, який вже п’ятий раз по колу вилітає, то займаємось своїми поточними справами. Якщо ж говорити про концертну діяльність, то авжеж, якщо лунає тривога під час виступу – всі мають спуститись в укриття.

Розкажіть про ваше 24 лютого 2022 року?

21 лютого у нашої Діанки був день народження, вже тоді хмари насувались, ходили розмови, але до кінця ніхто не був впевнений. Ми жили своїм звичним життям, Діана святкувала свої 25, ювілей, зібрались рідні, друзі і це був останній безтурботний день до війни, коли всі були в одному місці, в гарному гуморі, святково одягнені, лунала весела музика та були танці. Ми до сьогодні згадуємо той день, яким він був наповненим, безтурботним та святковим. Після 24 лютого життя поділилось на «до» та «після».

24 лютого я спокійно спав, десь під ранок почув якісь гуркіт, вибухи… Марина забігла в кімнату, дуже перелякана з криками: «Паша, війна!». «Яка війна, — кажу, – може, десь у кар’єрі щось підривають?!». Біля нас військові частини, у кілометрах семи-восьми, і вони, як виявилось, туди вдарили. А там і Васильків не далеко, почали по ньому бити.

Потім я почув гул гвинтокрилів прямо над будинком і у той момент зрозумів, що це дійсно війна. Для мене це було, як обухом по голові, звичайно, у перші хвилини паніка, почали телефонувати рідним, знайомим…

За тиждень до російської агресії Марина побачила сон, що скоро буде війна, принесе горе нашому народові, що у нашої родини, як і у інших сімей, почнуться проблеми. Минуло два тижні. Наше село не зачепило, але поруч горіла нафтобаза. Далі побачили, як люди почали організовуватися у самооборону, блокпости. Біля нас гуркотіла, їздила важка техніка – напруга була страшенною. Наші знайомі, друзі були і в Ірпені, і у Бучі, і у Ворзелі… З ними тяжко було зв’язатися. Хтось із них переховувався у підвалах…

Ми нікуди не збиралися, вірили, що у нас все буде добре: наші Збройні Сили мобілізуються. Ми з Діанкою в емоційному плані дуже стійкі, зібрались та розуміли, що потрібно брати себе у руки і мати холодний розум. Маринка інша: вона дуже сильно нервувала та переживала. Ми просиділи два тижні вдома, але на тлі обстрілів з’явилися проблеми зі здоров’ям. Бачу, що дружина хвилюється й не спить, тоді ми вирішили на деякий час поїхати до наших друзів – сімʼї Гросу у Чернівці. А вже після почались активно концерти на підтримку ЗСУ, переселенців, збори закордоном і т.д. Життя змінилось кардинально. 

Мені здається, кожен артист з початком повномасштабного вторгнення робить все, щоб наблизити Перемогу, і я у тому числі. Авжеж, їздимо до хлопців і дівчат, проводимо творчі вечори у модульних містечках для переселенців, у реабілітаційних центрах і бліндажах, дитячих будинках і шпиталях. Всюди, де кличуть, чи де я бачу і мені відгукується, туди і їду. Авжеж збираємо кошти, з кожного касового концерту певна сума йде на допомогу нашим хлопцям, а також багато концертів які робляться виключно під певну бригаду, збір.

Такі творчі зустрічі потрібні, вони неймовірно підіймають дух, дають віру, надію. Я зустрічаюся з сотнями людей. Дивлюся в очі воїнів, хлопців і дівчат – скільки в них сили! Скільки у них відваги, оптимізму і віри в те, що ми відвоюємо нашу землю і виженемо ворога. І цим вони мене заряджають. 

«Ми зараз на порозі нової ери української музики»

У вас в Instagram нещодавно з'явилося фото з Іриною Білик. Як давно ви дружите, що вас пов'язує?

З Ірою Білик ми дружимо років 20, мабуть. Спочатку просто слідкували за творчістю один одного, а потім і подружились. Ми близькі по духу.

фото: Павло Зібров/Instagram

Моя Маринка обожнює говорити по телефону про своє жіноче з Ірою, а ми з нею більше про творчий доробок, музичні новинки, кліпи. Іра – чудова подруга, з гарним почуттям гумору, талановита співачка, мама, господиня, з якою завжди є про що поговорити. 

З ким ще ви міцно дружите з українського шоубізу?

Авжеж, це мої дорогі куми – геніальний Юрій Євгенович Рибчинський, який хрестив мою Діанку, разом ми і пишемо і святкуємо і відпочиваємо. Талановитий поет-пісняр Петро Мага, я хрестив його молодшу доньку Надійку. Ми живемо в одному селі, і часто ходимо один до одного у гості, по ночах спілкуємось по телефону, пишемо або переробляємо пісні. Михайло Михайлович Поплавський, з яким ми товаришуємо вже не одне десятиліття, і завдяки якому я очолив кафедру естрадного співу та захистив диплом професора. З Гаріком Кричевським любимо разом зібратись та посмажити мʼясо, беремо участь у проєктах один одного. З Вітею Павліком – на риболовлю сходити.

Павло Зібров десятиліттями дружить з Євгеном Рибчинським

фото надано пресслужбою Зіброва

З багатьма у шоубізнесі ми у теплих дружніх відносинах, не вистачить часу, щоб усіх перелічити, часто бачимось у гостях один одного, на концертних майданчиках, за кулісами – завжди є про що поговорити. Я люблю своїх друзів та колег. 

Зараз мені дуже не вистачає мого гарного друга, який пішов на Небеса, це найбільший біль та смуток за весь цей час, неймовірний Віталік Білоножко. Він був не тільки шикарним співаком, оксамитовим бас-баритоном, але й надійним другом, з яким ми пройшли всі етапи становлення як артистів, багато гастролювали, шуткували, святкували, підтримували один одного.

За останні кілька років з’явилося дуже багато нової української музики – різних спрямувань. Що і хто вам подобається? З ким хотіли б заспівати дуетом?

Мені подобається, що україномовного контенту стало більше, артистів та пісень стало більше, що ті, хто раніше був у тіні, як молоді виконавці, зараз розкрились та мають шалений успіх. Мені здається, ми зараз ми на порозі відродження нашої культурної спадщини та спалаху нової ери української музики.

Я обожнюю наших молодих талановитих виконавців: неймовірна Анечка Трінчер, з якою ми зробили класний вірусний дует, поєднавши моїх «бджіл» та її «метеликів». Андрій Кравченко – талановитий, сильний голос, харизма, співає про вічні цінності у житті, і з ним ми відродили легендарну пісню – «Душі криниця». Колаборація з хлопцями з Kolaba якого розголосу набрала, це щось! Поки що дуетів мені вистачає, я з захопленням слідкую за тим, що зараз є і дуже пишаюсь нашою молоддю. Авжеж, є певні речі та жанри, які мені не зрозумілі, але як кажуть на кожен товар – свій покупець. Це прекрасно коли є різноманіття та кожна ніша зайнята!

Чого не вистачає сучасним українським виконавцям?

Свободи. Свободи дихати на повні груди, творити, як забажаєш, і не думати про перешкоди та обставини, які полонили твої думки. Тривоги, атаки, відключення світла, втрати. Все це впливає на кожного з нас, особливо на творців. Тому я думаю, коли закінчиться війна, буде неймовірний спалах нової української пісні.

Чи часто ви виступаєте зараз на приватних заходах? Хто запрошує? 

Життя продовжується – люди грають весілля, хрестять дітей, святкують дні народження. Зрозуміло, що заходів стало менше, масштаби зовсім інші, все скромніше та тихіше. Зараз найчастіше запрошує Павла Зіброва молодь – 25-35 років. Раніше запрошували більш старші люди, але за останні роки я омолодився, мені здається, завдяки Діанці – моїй піар-директорці. Дуже багато підтягнулось молоді, яка любить та знає весь репертуар напамʼять і хоче бачити на своїх святах. 

Зібров користується популярністю серед молоді

фото надано пресслужбою Зіброва

Точно запамʼятаю на все життя одну дуже теплу зустріч минулого року з дітьми, які залишились сиротами під час війни, які дуже чекали мого приїзду. І хлопчика, який не міг заснути, бо так хотів зі мною заспівати «Вуса бренд» – і його мрія здійснилась. Ці діти, обійми, сльози, пісні. Такі моменти дуже щемні та незабутні. 

Від якого виступу ви б відмовились, скільки б вам не пропонували?

Совість не купиш за гроші. Я б ніколи у житті не вийшов на сцену із запроданцями. 

Як у дуже багатьох зірок українського шоубізу, у вас були відомі пісні російською мовою. Що робити з цим багажем? Перекладати все? Забути?

Так, авжеж були. Але я радий, що більшість моїх пісень написані українською мовою, і всі хіти: «Хрещатик», «День народження», «Вуса бренд», «Марина», «Мертві бджоли» і т.д. Єдина пісня-хіт російською – це «Женщина любимая», яку у цьому році переклав Микола Щур (автор оригінального тексту) тепер вона звучить – «Жінка, що кохаю я». Також ми зараз з Петром Магою перекладаємо старі знакові пісні, які я люблю, даємо нове життя. 

Я – за якісний переклад. Наприклад, пісня «Женщина любимая» не перекладалась два роки, два роки я її не співав і думав, що вже не буду співати ніколи, але все вийшло. Тому якщо є час, гарні автори, які можуть передати суть твору, дати йому нове дихання – чому ні? Емоційно люди привʼязані до цих пісень, я розумію, тому дарувати їм якісний україномовний переклад – це точно плюс! Також обовʼязково треба створювати нове і писати нову історію та нові українські хіти!

Що нині є у вашому плейлисті?

З наших артистів – постійно щось в інтернеті новеньке бачу та підтримую, а також люблю закордонних виконавців: Chicago (американський рок-гурт, що утворився у 1967 році – «Главком»), Том Джонс, Сальвадоре Адамо, Abba. А взагалі, я насолоджуюсь інструментальною музикою – без слів. Поринаєш з головою та відпочиваєш! 

фото: glavcom.ua

Що ви зараз читаєте, чи ходите у театр? Що найбільше вразило за останні кілька місяців?

Ми з родиною любимо театр «Особистості» та відвідали всі вистави там, одна з останніх – «Ідеальний рецепт». Відвідали дві постановки («Я вдома» та «Доньки») Наталки Могилевської, яка прекрасно розкрила себе у драматургії під час війни. Кожного разу – мурахи по шкірі.

Наразі дуже хочу піти на «Конотопську Відьму» та на виставу «Івасюк назавжди», тому маю надію найближчим часом завітаю, ажіотаж шалений і квитків вже ніде нема. Це неймовірно приємно, що наше театральне мистецтво розвивається, його цінують та дуже люблять. 

Щодо літератури, читаю різне, з останнього «Танго смерті» Юрій Винничук, подарунок від Гаріка Корогодського – «Як витратити мільйон, якого не існує». Також люблю перечитувати поезію Ліни Костенко, вона – легенда, кожен твір у різний період життя відгукується по-особливому.

Наталія Сокирчук, «Главком»