рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    «У долі своя весна». Юрію Рибчинському – 75

    інтерв'ю
    • Олег Вергеліс
    • Розсилка
    <img src="/img/forall/users/49/4935/yuri_rybczynski.jpg" alt="Юрій Рибчинський" width="" height="" itemprop="image" /> - «У долі своя весна». Юрію Рибчинському – 75
    Юрій Рибчинський
    фото: ukrslovo.net

    Ювілейне інтерв’ю

    Часто поет-пісняр – фігура умовно жертовна. Бо він, частенько, ніби у сутінках сонячної слави зіркового виконавця, популярного композитора. З Юрієм Євгеновичем Рибчинським, який у травні відзначає визначний ювілей, цей номер не проходить!

    Із сутінків завжди виривається навіть не могутня постать цього поета, а його популярна пісенна поезія. Ця поезія досить часто має виразні художні ознаки: а) сюжетність (зав’язка, розвиток, кульмінація, розв’язка), б) візуальність (слухаєш – і вочевидь бачиш, як летять «сірі гуси» або «біла ворона», як «падає кленове листя», як «минає день, минає ніч, а хвилини котяться мов хвилі голубі»...).

    Втім, найсуттєвіша ознака пісенної поезії Рибчинського – театральність. Часто в його текстах обов’язково конфліктність (ознака драми). А ще неприховане лицедійство, як самого автора, людини наскрізь театральної, так і чітко прописані рольові ігри для майбутніх виконавців. Тому його пісні високо цінують саме Артисти естради –  Леонтьєв, Ротару, Матвієнко, Пугачова...



    Заслужений діяч мистецтв України, народний артист України Юрій Рибчинський та Народна артистка СРСР, Народна артистка України, Народна артистка Молдавської РСР, Герой України Софія Ротару

    Юрій Рибчинський з Софією Ротару

    Театральність поета – не маска і не поза. А щире захоплення мистецтвом сцени. Не випадково останнім часом він серед найзатребуваніших українських авторів –  його знаменита «Біла ворона» знову в польоті, вона у репертуарі багатьох українських театрів як актуальна романтична трагедія і як філософська політична притча про ціну Свободи та людську гідність. І мало хто знає, що у автора є ще цілий жмут нових п’єс, до яких ніби бояться наблизитися деякі режисери. Декого насторожує високий авторський стиль, нібито пише романтик 19 століття, а не наш сучасник.

    Тим часом сам автор дійсно дуже любить вдивлятися у міфи минулого, щоби через них зрозуміти наше непевне теперішнє життя. Тому у полі його зору – цар Ірод, Мерилін Монро, Шопен, Жорж Санд, Едіт Піаф. Пан Поет до того ж постать політична. Не тільки тому, що певний час був радником у президента Кучми. А тому, насамперед, що він серед тих, хто творив політику нової української естради 20 століття – разом з Володимиром Івасюком, Ігорем Покладом, Ніною Матвієнко, Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком.



    Ігор Поклад (ліворуч) і Юрій Рибчинський (праворуч) під час служби в армії

    Ігор Поклад (ліворуч) і Юрій Рибчинський (праворуч) під час служби в армії

    Мало кому з поетів так таланить, щоби його тексти сприймали в народі не за авторські, а саме за народні. Пісні-історії про скрипаля та сірих гусей іноді дійсно сприймають як сплеск фольклорного генія українського народу. І це, можливо, найвища нагорода для Автора.

    Кожен новий час вимагає своїх пісень, своїх текстів. Ювіляр не серед тих, хто буде підспівувати моді заради моди – не та школа. Він, як представник старої (справжньої) поетичної школи, – бранець Натхнення. Тому зараз не поспішає змагатися в хіт-парадах з удаваною пісенною актуальністю, а пише собі тихенько у квартирі на вулиці Великій Васильківській романтичні п’єси про легендарних героїв давніх часів – Монро чи Шопена...

    Пише, не поспішає, бо знає, що саме в цей час над його сивою головою і над нашою бідною стороною сірі гуси табунами летять... у свою далеку сиву вічність. І падає пір’я на наше подвір’я, і котиться, як повір’я, у траву...



    Юрій Рибчинський у дитинстві

    Юрій Рибчинський у дитинстві

    Юрію Євгеновичу, вже не день і навіть не один тиждень не тільки Україна, а і увесь світ знаходиться в складних з обставинах – бездіяльності, антракту, карантину. Ваш погляд на цей час і на цю ситуацію – з точки зору поета, філософа, драматурга. Для чого нам дано цей час. Це такий фатум чи просто якась історична несправедливість, у яку ми потрапили?

    Ти сам прекрасно знаєш, що людству у різні часи даються різні попередження та перестороги щодо подальшого розвитку, самозбереження і людини, і Землі. Якщо мислити категоріями вічності, то був же всесвітній потоп з усіма наслідками та міфами, які він народив. Трохи вужче у часі – це, наприклад, випробування людства такою страшною хворобою як іспанка, коли загинуло людей навіть більше, ніж у Першій світовій війні.

    Ці та інші приклади з історії та міфології ніби попередження людству – так, як раніше, жити вже не можна! І навіть наша дійсність народжує силу силенну викликів – проблем, які людство має вирішувати, має думати про це, аби зберегти себе і землю. Це і екологічні, і гуманітарні проблеми, які часто не розв’язуються і все воно рухається ніби у глухий кут.

    Для вас особисто цей період затяжного карантину не став періодом депресії чи, може, якогось відчаю?

    Я жартома кажу, що саме цей час став для мене таким собі періодом «болдінської» весни. Є час дістати із старих «скринь» десятки своїх старих зошитів – погортати, згадати. За цей період я вже майже підготував нову книгу віршів, на основі минулих записів і теперешніх осяянь. Були ж періоди і ситуації, коли митці саме в умовах самоізоляції і народжували свої кращі твори, як наприклад Сервантес, котрий написав «Дон Кіхота».

    У цей час антракту, очевидно, є багато часу аби спостерігати пильніше і за суспільно-політичним життям країни, адже у нас добрий десяток інформаційних телеканалів.

    От чого нема – того нема. Я давно перестав слідкувати за перебігом подій на різних інформканалах, які мають різних власників, а відповідну і різну інформполітику. Взагалі після виборів за політикою слідкую менше.

    Як би то не було, але вже рік Україну очолює людина з творчої галузі. Ви, як митець, яким чином оцінюєте цей час, цей рік. І як гадаєте, чи є шанси і наміри у Зеленського з часом думати про другу президентську каденцію?

    Я тобі таке скажу: нехай він спочатку успішно і благополучно завершить свій перший термін. А потім вже можна буде говорити про другий... Як я оцінюю його діяльність? А от ви проведіть соцопитування чи анкетування у різних людей на цю тему. І різні люди дадуть вам різні відповіді. Хтось скаже – добре. Хтось скаже – не добре. А хтось запропонує: а от уявіть замість нього виграв інший, то щоби було? Гірше чи краще? І одностайності у відповідях не буде. На мій погляд, краще би не було. Зеленський – творча, енергійна людина. Але він, як людина без досвіду державного управління, вимушений долати ті бар’єри, про які, можливо, не думав, коли з артистичним оптимізмом йшов у президенти.

    Яка з найсерйозніших перепон на його шляху, на вашу думку?

    Це проблема системи. І з нею би зустрівся віч-на-віч будь-хто на його місці. Це та система, яка лишилася нам у спадок ще з епохи комуністичних очільників. Адже навіть сьогодні усі міністерства та відомства в Україні існують і працюють згідно з циркулярами УРСР. І я навіть не уявляю, яка має бути сила волі та сила характеру, аби таку систему зламати і запропонувати нове, те, що передбачає наш реальний, а не ілюзорний рух в Європу.

    Я колись спілкувався з Алєксандром Кваснєвським і запитав його про труднощі розбудови нової Польщі. І він сказав приблизно таке: найбільші труднощі, пов’язані з цією колією, яку вимостили попередники. Отже, нова людина, новий очільник держави часто не може зійти з цієї колії ліворуч або праворуч, а вперед також рухатися дуже важко. Отака колія, вважайте, – як метафора нашої системи управління в Україні. Вперед рухатися важко, а повернути в інший бік – неможливо, бо це ж колія. До Зеленського в Україні було п’ять президентів – різної ваги, різної харизми, різного світогляду – але жоден з них, на жаль, так і не зміг приборкати систему комуністичних попередників. Отже, фатальна колія лишається і поки невідомо, куди їде потяг.

    До речі, якраз Леонід Кравчук серед усіх президентів, на мій погляд, був найменшим комуністом. Але, як ти розумієш, змінити за п’ять років те, що народжене десятиліттями мало кому під силу. Ну і врешті-решт є очевидне питання – вибору вектору руху. Вектор українського руху часто передбачав сканування російської колії – з її олігархами, прихватизацією і т.д. Це було і на гуманітарному рівні, і на політичному, і на економічному. Прибалтика, наприклад, відмовившись від продовження сканування російсько-радянської матриці, швидше зійшла саме з цієї колії, про яку я кажу, і спробувала змінити Систему. Отже, тут надважливо усвідомити – вектор руху.


    Батько та син, Юрій та Євген Рибчинські. 24 серпня 2019 року (Фото: Станіслав Груздєв, Главком)
    Батько та син, Юрій та Євген Рибчинські. 24 серпня 2019 року (Фото: Станіслав Груздєв, Главком)

    Як-то кажуть, «с кем вы, мастера культуры»?

    Можна і так.

    Повертаючись до запитання пандемії та карантину, коли маємо мільйони хворих, паузу у виробництві і т.д., ви, вже як драматург, до якого жанру віднесли би ці пишні події буття?

    А які є варіанти?

    Якщо скажу «драма» – буде банально і поверхово. А якщо запропоную неологізм – «біомістерія» – то буде красиво, тривожно і загадково.

    «Біомістерія»? Хай буде і так.

    Юрію Євгеновичу, у вас є одна дуже відома пісня у співавторстві з Володимиром Івасюком – «У долі своя весна». Так от ця весна і певним чином доля вносять корективи: ваш ювілейний довгоочікуваний концерт у палаці культури «Україна», запланований на 22 травня, не відбудеться. До речі, коли все-таки він міг би пройти. У вересні чи у листопаді?

    Зараз взагалі неможливо ні загадувати, ні тим більше планувати. Стосовно концерту, то дійсно я займався його підготовкою – і на рівні сценарного плану, і на рівні перемовин з різними виконавцями моїх пісень.

    Знову ж таки весна і доля вносять ремарки і в концертний репертуар, адже чимало яскравих виконавців ваших пісень опинилися за залізною завісою – в РФ. Це як російські виконавці, так і українські. От, наприклад, чи буде у вашому ювілейному концерті Таїсія Повалій, яка має в репертуарі гучні хіти, написані вами.

    Насправді це питання набагато болючіше, ніж ти думаєш. Дійсно, Тая виконує декілька пісень, без яких неможливо уявити ювілейний вечір, адже ці пісні – серед найкращих. В той же час поява так би мовити «контраверсійної» співачки на сцені може викликати бурхливу реакцію – і глядацького залу, і навіть вулиці. Бо таке життя. Це ж стосується і деяких інших виконавців, кожен з яких здійснив у напружені, відповідальні часи свій вибір. І от таке питання вибору іноді дуже дорогого вартує.

    У той же час мої пісні є в репертуарі Тамари Гвердцителі, з якою ми часто спілкуємося по телефону, і вона була би рада приїхати у Київ, виступити в концерті. Є, наприклад, і Олександр Малінін, прекрасний співак, який нічим не скомпрометував себе у напружені часи та у болючих темах, пов’язаних з Кримом і т.д. У Малініна, до речі, весною мав би бути концертний тур в Україні. Але карантин змістив і поламав усі графіки. Зараз він у Мюнхені. І я переконаний, що український глядач-слухач адекватно і гідно оцінює чесність та порядність цього виконавця та деяких інших, котрі прекрасно усвідомлюють, хто напав на Україну, хто здійснив анексію Криму, хто розв’язав війну на Сході України.  



    Якщо ми вже говоримо на такі делікатні теми, про артистів з певних таборів та з певних списків, то чи можлива поява на вашому ювілейному вечорі – чи то восени, чи то взимку – скажімо, Алли Пугачової, яку в деяких ЗМІ виставляють ледве не опонентом кремлівської влади, особистим ворогом Путіна, котрий на ювілей співачки не дав їй навіть медальки.

    У репертуарі Пугачової є лише одна моя композиція – композиція з опери «Біла гвардія», який ми написали колись разом з композитором Марком Мінковим. Але ця опера ніде і ніким не була поставлена – очевидно, така її доля. Оперою у свій час дуже зацікавився режисер Марк Захаров, який жив з Пугачовою в одному будинку, але поверхом нижче. Йому дуже сподобалася музика, бо дійсно – Марк Мінков – геніальний мелодист. В той же час Захарова ніби налякала булгакіада, тобто тема Булгакова, яка за давніми переказами може провокувати різні негаразди, різні пригоди. І Захаров тоді сказав приблизно таке: «Давайте музику залишимо, але пошукаємо інше лібрето. На тому все і зупинилося». А Пугачова взяла в одне зі своїх святкових шоу нашу пісню – «Різдвяний бал». І та композиція тоді стала камертоном святкового настрою. «Нас, господа, связал дивный Рождественский бал, а я хозяйка бала. Тает в шампанском лед, так выпьем за будущий год – под звон бокала». Більше моїх композицій в репертуарі співачки нема. І вона, можливо, і погодилася би приїхати на ювілейний вечір, але з однією піснею, до того ж, яка не є шлягером? Це малоймовірно.



    Юрій Рибчинський (Фото: Станіслав Груздєв, Главком)

    Юрій Рибчинський (Фото: Станіслав Груздєв, Главком)

    Юрію Євгеновичу, знову про фатальні обставини весни та долі... Адже 22 травня – і ваш день народження, і пам’ятний день прощання у Львові з вашим другом і співавтором – геніальним Володимиром Івасюком. То було 1979 року.

    Тоді, 1979 року, ні про яке святкування мого особистого Дня народження не могло бути й мови, бо Україна прощалася з Івасюком. Довелося переносити різні особисті заходи. Так і зараз – вже через пандемію доводиться переносити.

    Якщо повернутися думками у 1979 рік, коли ви прощалися з Івасюком, то вже тоді відкрито говорили, що винуватцем його смерті є КДБ.

    Якщо й говорили на такі теми, то пошепки, як ти розумієш. В той час, коли ми спілкувалися з Володимиром, то він говорив про наміри переїхати до Києва, хотів ґрунтовно займатися симфонічною інструментальною музикою. Він жив і мріяв.

    Майже за 40 років може вам відомі якісь нові факти та деталі про розправу над генієм української пісні та про виконавців тієї розправи?

    Звісно, це питання має бути адресоване не мені, а Службі безпеки та прокуратурі. Бо у тій трагічній історії з Івасюком багато чого лишилося за завісою таїни. І навіть сьогодні так і невідомо, хто безпосередньо здійснив те злодійство, те страшне убивство. І чому довгий час той злочин хотіли представити як самогубство творчої людини.

    А де вас застала звістка про загибель друга і колеги?

    Це ж розпочалося все ще у квітні 1979 року. Мені зателефонував Михайло, батько Володі і запитав: чи бачив я його, де він може бути? Бо Володя десь зник і його не можуть знайти.  Я тоді сказав, що може треба запитати, де він зараз перебуває, наприклад у Софії Ротару, до якої Володя міг поїхати у Ялту. Отак тривало те очікування, були марні пошуки, аж поки у травні у Брюховецькому лісі його не знайшли повішеним... А 22 травня 1979-го був похорон. І це було велике горе і для родини, і для всієї України.

    Не впадаючи в різні конспірологічні версії, гадаю, що крім версії, пов’язаної з замовленням КДБ можливий і інший простір пошуку вбивць. Таку молоду успішну людину, як він, вже тоді оточувала шалена заздрість, не всі «друзі» з його оточення, очевидно, тоді були друзями справжніми. Так що, на мій погляд, у тій трагедії все значно складніше. Жанр трагедії взагалі не передбачає нічого спрощеного та поверхового.



    Олександра та Юрій Рибчинські (фото: facebook)

    Олександра та Юрій Рибчинські
    (фото: facebook)

    Яка дивовижна доля у вашої романтичної трагедії «Біла Ворона». Після сенсаційної вистави Сергія Данченка з Наталією Сумською ця історія ніби чогось очікувала і в останні два роки знову вибухнула – тепер вона в репертуарі дуже багатьох українських театрів. Чому так сталося – як вважаєте?

    Тому що у кожного твору також є своя доля. Нещодавно, до речі, «Білою Вороною» зацікавилися в США. І я би був щасливий, якби цей твір з’явився і на американській сцені. Останнім часом завдяки активності українського режисера Максима Голенка «Біла Ворона» знайшла нове звучання і новий сценічний вимір на сценах Рівного, Миколаєва, Київської Національної оперети. Що характерно, Максим намагається не повторювати малюнок попередніх вистав, а постійно шукає щось нове. Скажімо, в Опереті «Біла Ворона» – абсолютно  інша, нові акценти, нові відчуття. Очевидно, ця рок-опера обирає певні історичні часи, коли людям потрібен саме такий матеріал, саме такі теми та ідеї про свободу, гідність, правду. Так було 1991 року, коли «Біла Ворона» у франківців буквально проголосила еру Незалежності України. У наші теперішні складні часи, очевидно, у цьому матеріалі теж є певні рими, які співпадають із нашим непростим буттям.  

    Знаю, що далеко не всі ваші нові п’єси швидко торують шлях до глядача...

    Значить, буде і у них, цих п’єс свій зоряний шлях. Є нова п’єса про Мерилін Монро, є нова п’єса про Едіт Піаф, її мали поставити на сцені Київського театру Франка, але не поспішають, бо на цій же сцені вже чимало років поспіль йде ще одна моя п’єса про Піаф – «Життя в кредит». Є нова п’єса про Шопена і Жорж Санд, яка теж ще чекає свого режисера.

    Юрію Євгеновичу, ви зараз дослухаєтеся до молодих голосів в шоу-бізнесі? З яким із них було би бажання творчо попрацювати? Як колись казала Едіт Піаф: «Гарних голосів багато, а ви дайте мені особистість».

    Дійсно, в Україні голосів було і буде дуже багато. Мене часто запрошують у журі різних конкурсів. І я знаю, як багато обдарованих молодих людей у нас є. Але закони часу і ринку сьогодні передбачають окрім вокальних даних ще й серйозну бізнес-складову аби донести цей голос до ефірів, до народу. І тут не завжди у всіх обдарованих все складається так, як хотілось би.



    Деякий час ви співпрацювали з українською співачкою Ольгою Крюковою. Потім вона в один момент зникла з ефірів, концертних майданчиків. Яка її доля, що з нею зараз?

    У неї все гаразд. Вона вирішила змінити напрямок свого творчого життя і почала серйозно займатися оперним співом. І тепер вона у Європі, у неї є європейські сцени. Для такого повороту у власному житті має бути не тільки талант, а ще має бути і надзвичайна сила волі, впевненість у собі, впевненість у своєму покликанні.

    Вже коли говоримо про українських виконавців, то цієї весни в Україні є ще одна ювілярка – Ірина Білик. З нею у вас не так багато спільних творчих точок перетину. Чи можлива взагалі плідна творча співпраця?

    Іра Білик – справжня зірка української естради. Якщо раніше, у час її злету, ще воліли порівнювати її вокальні дані з сильним вокалом, скажімо, Повалій, то зараз ніяких порівнянь немає і не може бути. Давно зрозуміло, що Білик може співати душею, своїм прекрасним магічним тембром. У цьому і запорука її багатолітнього успіху. Людей не обдуриш. До того ж,  Іра Білик – близька і рідна людина усій нашій сім’ї. Вона є хрещеною матір’ю мого онука.  І далебі не через сімейні обставини, мені і справді дуже хотілось би ще попрацювати з талановитою співачкою і композитором, створити, наприклад, новий альбом українських пісень. Адже її злет трапився у тому числі і завдяки чудовому українському пісенному репертуару, який був у неї у 90-ті роки. Будемо сподіватися, що подальші весни подарують можливість нової творчої співпраці, бо таке бажання є.

    Олег Вергеліс, для «Главкома»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ