Психічні розлади, туберкульоз і гепатит. Професор Ольга Голубовська – про медичні наслідки війни

Медична реформа в Україні триває вже 10 років. За цей час змінилася модель фінансування лікарень, з’явилася Національна служба здоров’я, цифровізувалася значна частина роботи лікарів. Але чи стала медицина ближчою до пацієнта – особливо тепер, під час великої війни?

Професор Ольга Голубовська, завідувачка кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, заслужений лікар України, належить до тих медиків, які публічно й нерідко дуже різко критикують наслідки трансформацій у системі охорони здоров’я. У розмові з «Главкомом» Голубовська говорить про знищення медичних шкіл, скрутне становище лікарів клінічних кафедр, кризу екстреної допомоги, кадровий голод і навіть втрату поваги до професії, яку завжди шанували.

Але найбільш тривожна частина розмови – прогноз Голубовської, яка попереджає про приховані епідемічні процеси, наступ туберкульозу, вірусних гепатитів, наслідки війни для психічного здоров’я і ризики, які виникатимуть через зруйновану інфраструктуру. Окремо говоримо про уроки пандемії і причини зниження довіри частини суспільства до вакцинації. 

Ця розмова не лише про те, що в українській медицині зламалося. А й про те, що ще можна врятувати.

«Медичні школи зруйновані»

Ольго Анатоліївно, якщо порівняти медицину, в яку ви прийшли молодим лікарем, і ту, в якій працюєте сьогодні, що змінилося найбільше?

Багато чого змінилося. Але я багато років викладаю у вищому медичному навчальному закладі, розумію, що таке медична освіта, а ще більше – що таке медичні школи. Так ось, руйнація цих шкіл почалася ще десь у 90-ті роки. Клінічні кафедри постійно опиняються в становищі, коли немає сприяння нормальному навчальному процесу. Якщо сказати зовсім просто – ці кафедри нікому не потрібні в лікувальних закладах. 

А з останніми реформами дійшли взагалі до абсурду: викладачі медичних вишів – професори, доценти, висококваліфіковані фахівці, серед яких хірурги, що роблять унікальні операції, – не є лікарями в системі Національної служби здоров'я України (НСЗУ). Тобто професор, який працює на кафедрі, юридично може навіть не мати права піти подивитися хворого. Звичайно, ми ходимо, консультуємо. У мене така спеціальність, що мене часто запрошують. Але ви розумієте ступінь цього безладу і деморалізації вищої медичної школи? 

Під час пандемії це доходило до абсурду. Коли був локдаун, фахівці кафедр брали на себе величезний тягар: готували нормативні документи, навчали лікарів, працювали з хворими у клініках. Але коли співробітник кафедри замовляв таксі, яке перевозило медиків, тому що транспорт у той час не ходив, йому відповідали: НСЗУ не підтверджує, що ви лікар, тому ми до вас не приїдемо. Добирайтеся як хочете. 

Я часто емоційно реагую на такі речі, і люди іноді не розуміють чому. А тому, що вони не усвідомлюють ступеня морального падіння. Як працювати в деморалізованому середовищі? Медицина – це не про «вкрав чи не вкрав». Тут людина або вижила, або померла. 

У Європі є університетські клініки. У нас їх поки немає в такій кількості, тож навіщо створювати такий нонсенс? Наведу приклад Петра Дмитровича Фоміна – унікального хірурга, якого, на жаль, уже немає. Він розповідав мені: «Я роблю операцію, а мою операцію записує на себе завідувач відділення або інший лікар». Бо в системі (НСЗУ – «Главком») він фактично не був лікарем. 

Коли адміністрація лікарні адекватна, вона розуміє абсурдність ситуації й намагається створити умови, щоб кафедра могла нормально працювати. Але так буває не завжди. І тоді цими прогалинами користуються, щоб ще більше принизити кафедру та її співробітників. Професор може бути висококваліфікованим, відомим фахівцем, але якщо НСЗУ не ідентифікує його як лікаря, його рекомендації юридично можна просто не виконувати. 

Коли я прийшла працювати, кафедру очолювала академік Жанна Іванівна Возіанова – мій учитель. У нас щодня проходили п'ятихвилинки після чергувань. На них були не лише лікарі – медичні сестри, студенти шостого курсу. Це був такий розбір, що наші медсестри іноді знали клініку захворювання краще за молодих лікарів. А медсестра ж перебуває біля хворого цілодобово, і при невідкладних станах погіршення може статися будь-якої миті. Тому середній медичний персонал теж повинен бути дуже грамотним. Оце і називається школою. 

А зараз кафедрам доводиться постійно шукати клінічні бази: звідси вигнали, там закрили – забирайте речі й шукайте собі інше місце. Це вже має наслідки, бо триває багато років. А далі буде тільки гірше.

 «Гроші йдуть за пацієнтом» не всюди

У своїх дописах ви пишете вже не просто про кризу, а про системне руйнування медицини. У чому ви його бачите?

Реформа спочатку торкнулася первинної ланки, а потім дійшла до вторинного і третинного рівнів. І найгірше, на мою думку, сталося з екстреними та невідкладними службами. Бо принцип «гроші йдуть за пацієнтом» до них просто не можна застосовувати.

Це все одно що сказати: пожежникам будемо платити лише тоді, коли вони щось погасили. Або СБУ – тільки коли вона когось спіймала. Екстрена служба повинна бути готова врятувати людину в будь-яку хвилину, незалежно від того, скільки пацієнтів сьогодні до неї потрапило. До таких служб належить і інфекційна. 

НСЗУ визначила вартість лікування різних випадків. Але я, наприклад, не знаю жодного інфекціоніста, якого системно залучали б до розрахунку тарифів. А рахувати це повинні разом лікарі й фінансисти.

І як взагалі порахувати складний випадок наперед? Людина потрапила з кишковою інфекцією, у неї виник дегідратаційний шок, потім ниркова недостатність. Скільки коштуватиме лікування? Один пацієнт може потребувати зовсім іншого обсягу допомоги, ніж інший із тим самим початковим діагнозом. 

А нам говорять: усе покривається. Якщо все покривається, то лікареві фактично не можна сказати пацієнту чи його родичам «у лікарні цього немає, але це потрібно купити», бо офіційно все має бути забезпечено.

І ось лікар опиняється між системою і хворим. Він бачить, що людині щось життєво необхідне, але сказати про це боїться, бо для лікарні можуть бути наслідки. Я не кажу, що так відбувається в кожному закладі, але така тенденція є. 

Ми всі розуміємо, що в держави немає достатньо грошей. Але якщо держава не може дати людині все необхідне, це не означає, що вона повинна забрати в неї можливість самій спробувати врятувати своє життя.

Якщо ви кажете «ми не можемо все оплатити» – це одна ситуація. Але коли кажете «ми не можемо оплатити, і ви самі теж нічого не можете придбати» – це вже зовсім інше. 

Але ж є й випадки, коли лікарні зловживають пакетами НСЗУ.

Звичайно, є. Я це розумію. Але треба дивитися, чому це відбувається. Частина закладів просто намагається вижити в тих фінансових умовах, які для них створили. Якщо лікарні не матимуть можливості виживати, ми зрештою можемо залишитися без стаціонарів. 

Тому такі речі не можна вирішувати десь у кабінеті. Треба збирати профільні асоціації, лікарів найвищого рівня, фінансистів і питати: яка реальна вартість лікування, де система не працює, що треба змінити. 

«Медики їдуть рятувати людей. А якщо їх уб'є ракета – хто за це відповідатиме?»

Ви неодноразово порушували проблему роботи екстреної медичної допомоги під час повітряних тривог. Хто сьогодні вирішує: їхати бригаді на виклик чи ні? І хто відповідатиме, якщо під час такого виїзду медики загинуть?

Найстрашніше те, що, за нашими нормативними документами, медики повинні самі забезпечити власну безпеку. Якщо повітряна тривога – всім кажуть іти в укриття. Виходить, і вони повинні сидіти в укритті й нікуди не їхати.

Але вони їдуть. Я якраз і кажу: швидкі виїжджають. Та якщо в цей час медиків убиває ракета, потім може виявитися, що «вони самі винні», бо «не повинні були їхати». Були такі випадки, родичі загиблих зверталися по виплати і отримували відповідь, що медики мали самі подбати про свою безпеку. 

Я про це сама дізналася випадково. Мій знайомий отримав поранення в своєму будинку, в який влучив уламок ракети. І тоді я почала з'ясовувати, як у таких умовах працює екстрена допомога. Ми вже стільки років живемо у війні, невже це питання досі не можна було врегулювати? 

На мою думку, медиків екстрених служб у питаннях захисту треба прирівнювати до працівників ДСНС. Вони працюють там, де небезпечно за визначенням. І йдеться не лише про виплати. Потрібна диференціація загроз, потрібні спільні протоколи МОЗ, ДСНС, ЗСУ та військових адміністрацій, захищені маршрути для бригад.

Подивіться, що відбувається під час атак на Київ та інші міста: страждають працівники екстрених служб. Навіть елементарні засоби захисту – спеціальні навушники від акустичної травми – мають бути частиною їхнього оснащення. 

А що виходить зараз? Людина їде рятувати інших, ризикує життям, а держава не дала їй чіткої відповіді: що вона повинна робити під час повітряної тривоги, який має захист і що отримає її сім'я, якщо вона загине. Це деморалізує людей. Вони ж усе між собою обговорюють, бачать, що відбувається з колегами. І після цього ми ще дивуємося, чому люди не хочуть залишатися в екстреній медицині.

Сьогодні служба екстреної медичної допомоги працює фактично на передовій, проте рівень їхнього соціального захисту досі залишається на довоєнній позначці, яку давно з'їла інфляція. Нам потрібен чіткий законодавчий захист для медика, який у критичний момент ухвалює виважене рішення про виїзд чи евакуацію, а також повноцінне державне страхування життя та здоров’я кожного працівника «екстренки».

Якщо людина гине під час виконання обов'язку, її родина повинна мати беззаперечні й зафіксовані державою компенсації. І, зрештою, ми маємо чесно говорити про гроші. Мова не про якісь символічні подачки чи мізерні надбавки, а про реальне фінансове забезпечення, яке повністю відповідає щоденному й смертельному ризику, на який ідуть наші медики.

«Поверніть лікарям повагу»

Сьогодні ми говоримо вже не просто про нестачу лікарів, а про ризик втрати цілих поколінь медиків. Молодим спеціалістам пропонують значні підйомні за роботу у прифронтових громадах. Чи можна фінансовими стимулами вирішити кадрову кризу? Що насправді здатне втримати молодого лікаря в українській медицині? 

Не тільки гроші. Я працюю з молоддю як викладач і знаю, яка зараз велика проблема у молодих лікарів. Це зневага до професії. Їх це дуже обурює. 

Подивіться, скільки коштують звичайні побутові послуги – зачіска, манікюр, педикюр. А тепер подивіться, скільки коштує консультація лікаря навіть у приватній клініці. Людина багато років навчається, потім усе життя повинна вчитися, відповідає за здоров'я і життя іншої людини – і як суспільство оцінює цю працю? 

А відповідальність при цьому нікуди не зникла. Навпаки. Тільки й чуєш: лікаря звинувачують, прокуратура, кримінальна справа... Я не кажу, що лікар не повинен відповідати за помилку. Звичайно, повинен. Лікарські помилки є в усьому світі. Але в усьому світі існують механізми захисту лікаря, зокрема страхування на випадок судових вимог. 

За зарплату у 20 тис. грн, маючи безкінечну відповідальність за життя людей... Це несерйозно. Якщо суспільству медицина взагалі не потрібна – так і скажіть. Будемо без медицини. 

Я в медицині з 1982 року, починала працювати санітаркою. І весь цей час я пов'язана з невідкладними станами. Я досі не можу змиритися, коли людина гине від стану, при якому її можна було врятувати. Саме екстрені й невідкладні служби, на мою думку, внаслідок реформи постраждали катастрофічно. 

Тобто справа не лише у зарплаті?

Повага. Повага. Поверніть повагу.

Захистіть лікарів. Якщо ми весь час говоримо про Європу і європейські правила, то давайте робити й те, що захищає самого лікаря. Зробіть нормальне страхування на випадок судових вимог. Дайте людині можливість працювати, а не весь час думати, що завтра вона залишиться сам на сам із прокуратурою чи судом.

«Цифровізація ж повинна полегшувати роботу лікаря, а не створювати йому додаткову»

Сімейний лікар мав стати головним партнером пацієнта. Чи виконує він сьогодні ту роль, яку йому відводили автори медичної реформи, чи дедалі більше перетворюється на адміністратора електронних направлень?

Те, що автори реформи йому відводили, він виконує. Але на сімейних лікарів уже стільки всього понавішували, що людина просто не може нормально працювати в таких умовах. І це стосується вже не тільки сімейних лікарів. 

Подивіться на лікарів у стаціонарах: скільки даних вони повинні безкінечно кудись вводити. Системи зависають. А весь цей час забирається у хворого. Цифровізація ж повинна полегшувати роботу лікаря, а не створювати йому додаткову. 

У багатьох країнах для цього є додатковий працівник, який вносить інформацію в систему. Чому це повинен робити лікар? Дайте технічного працівника, який буде цим займатися, а лікар нехай займається хворим. 

Основне завдання сімейного лікаря, на мою думку, – профілактика захворювань, виявлення супутньої патології і, коли це потрібно, своєчасне направлення людини далі. А на них перекладають дедалі більше інших функцій. Навіть частину епідеміологічного розслідування. Я цього не вітаю. 

Епідрозслідуванням повинні займатися епідеміологи. Бо сімейний лікар бачить конкретного пацієнта і конкретну сім'ю, а епідеміологія – це вже ширша картина, питання біобезпеки. Цей ланцюг не можна фрагментувати. 

Водночас дуже багато залежить від самого сімейного лікаря. Ідеально, на мій погляд, коли ним стає людина, яка вже має певний клінічний досвід, працювала у стаціонарі. 

Бо сімейний лікар бачить початок хвороби, лікар стаціонару – вже інший її етап, реаніматолог – найтяжчий. Кожен бачить свою частину. А хороший лікар повинен розуміти, коли перед ним звичайний стан, а коли за нібито простими симптомами може ховатися щось серйозне. 

«Гепатит B відгукнеться нам ще»

Війна, масова міграція, зниження рівня вакцинації, перебої в роботі системи охорони здоров'я – усе це створює нові епідеміологічні ризики. Які інфекційні загрози сьогодні українське суспільство найбільше недооцінює?

Всі. Ми недооцінюємо всі. Зараз увага більше зосереджена, наприклад, на реабілітації. А інфекційні процеси можуть тривалий час залишатися прихованими. 

Перше – це гемоконтактні вірусні гепатити. У нас величезна кількість поранених, переливань крові, різних медичних втручань. Насамперед я говорю про гепатит B. Це відгукнеться нам ще на багато років вперед. Ми вже бачимо зростання кількості таких хворих у клініці. 

Друге – туберкульоз. Я свого часу була категорично проти закриття протитуберкульозних диспансерів. Нам показували, в якому вони жахливому стані. Так, вони були старі, непривабливі. Але там хворого годували і контролювали, чи приймає він препарати. 

Можна сказати «Через 10 днів лікування людина вже не становить такої небезпеки для інших». Так, але за умови, що вона справді приймає препарати. А серед хворих на туберкульоз є соціально вразливі люди, є пацієнти у виснаженому стані. Якщо такого хворого не нагодувати і не забезпечити контрольоване лікування, що буде далі? 

А зараз людині встановили туберкульоз – вона може їхати назад у своє село, користуватися громадським транспортом, шукати, де лікуватися. Для епідеміолога це страшна картина. І ми насправді не знаємо, скільки таких людей сьогодні є. 

Тобто найбільша небезпека може бути не в гучних спалахах, які ми одразу побачимо, а саме в прихованих процесах?

Так. Бо гострий спалах видно. А є процеси, які накопичуються роками.

Після війни до цього додасться ще одна проблема – зруйнована інфраструктура. І тоді ми вже можемо отримувати локальні спалахи гострих інфекційних хвороб. Подивіться на спалах гепатиту А у Вінницькій області, коли захворіли сотні людей. Таких ситуацій може ставати більше. 

Ми живемо у стані постійного стресу, люди виснажені. Руйнується інфраструктура, виникають різні техногенні ризики. Попереду сезон респіраторних інфекцій. І до всього цього система повинна готуватися зараз, а не тоді, коли вже почнеться спалах.

«Інститут головних фахівців медицини у нас знищений»

Війна тягне за собою також те, що лікарі називають «хворобами війни». Які наслідки для здоров'я українців, на вашу думку, стануть найважчим викликом після завершення бойових дій? До чого система охорони здоров'я виявиться найменш готовою?

Перш за все, я думаю, психічні розлади. Це буде дуже серйозна проблема.

Вони вже є. Але те, що ми бачимо зараз, – ще квіточки порівняно з тим, що буде, коли люди повернуться з війни. 

Через зруйновану інфраструктуру зростатиме ризик локальних спалахів гострих інфекційних хвороб. 

Але щоб держава взагалі розуміла масштаб того, що на неї чекає, потрібна аналітика. Її повинні робити відповідні фахівці. А інститут головних фахівців у нас знищений. 

Тобто проблема ще й у тому, хто сьогодні має побачити ці загрози на рівні держави і сказати: ось до цього треба готуватися?

Так. Хто зараз відповідає за конкретний напрям? Хто відповідає за неврологію, інфекційні хвороби? Є групи експертів. Але це, на мою думку, колективна безвідповідальність. Повинна бути людина, яка відповідає за свій напрям, знає все, що відбувається в її галузі, бачить проблеми і пропонує, як їх вирішувати. Якщо такого інституту немає – яка може бути координація? 

До чого держава повинна почати готуватися вже зараз?

В ідеалі медицина повинна мати профілактичну спрямованість: своєчасно виявляти супутню патологію, формувати здоровий спосіб життя і, головне, створювати для нього умови. Це повинна робити держава. Ми розуміємо, що зараз це звучить дещо далеко від реальності. 

Але є речі, які не можуть чекати закінчення війни. Я ще раз скажу: найбільше, на мою думку, постраждали екстрені й невідкладні служби. Бо планове лікування можна в якихось випадках відкласти. А коли трапляється ДТП, інфаркт, інсульт чи інший невідкладний стан, рахунок іде на хвилини.

Чому ж якщо все йде шкереберть, багато українців, які покаталися по світу, все ж прагнуть приїхати і лікуватися в Україні?

Направду, виїхавши за кордон і зіткнувшись із тамтешньою охороною здоров’я, наші люди відчули колосальну різницю. Західна система медицини чудово заточена під невідкладні стани та реальний порятунок життя – коли людина перебуває на межі смерті, її справді витягнуть, задіявши найкраще обладнання, стандартизовані протоколи та високий рівень сервісу. Там усе красиво, ввічливо та комфортно. Але якщо мова йде про планове лікування, хронічні захворювання чи звичайну потребу потрапити до вузького спеціаліста, людина одразу впирається в глуху стіну бюрократії та місяці очікування.

Українці звикли до зовсім іншої доступності: у нас можна отримати консультацію фахівця, зробити МРТ чи здати аналізи тут і зараз, запланувати операцію максимум через тиждень, а не півтора року. У Європі діє жорстка система прописаних інструкцій, де первинна ланка фактично працює як фільтр, аби не пустити пацієнта далі без екстрених показань. Західний лікар суворо захищений протоколом – він діє за алгоритмом і рідко виходить за його межі. Натомість наша медична школа завжди виховувала в лікарях клінічне мислення, коли бачать не просто симптоми за інструкцією, а конкретного пацієнта з його індивідуальною патологією.

Ну і вартість, звісно, не зрівняти. За кордоном без астрономічних грошей чи спеціальної страховки ви взагалі нічого не отримаєте, а в нас за абсолютно притомні кошти чи й безкоштовно людина одразу потрапляє до кваліфікованого лікаря, отримуючи реальну допомогу.

«Довіру до вакцинації було підірвано під час пандемії»

Минуло вже кілька років після пандемії Covid-19. Ви тоді публічно сперечалися щодо підходів до лікування. Озираючись назад, що ви вважаєте головною помилкою того періоду?

Я вам скажу свою особисту точку зору. Ми всі пережили цю пандемію, але ви не уявляєте, що пережили лікарі. Одна з моїх головних претензій – ставлення до раннього противірусного лікування. Нам говорили: немає доказів. Потім докази з'явилися. А для інфекціоніста принцип раннього лікування гострої інфекційної патології надзвичайно важливий. 

Ми багато працювали над українським протоколом. Я читала величезну кількість лекцій, ми аналізували досвід Китаю, Італії – країн, які першими зіткнулися з цією проблемою. Ми не вигадували лікування самі. І з часом багато підходів, які ми відстоювали, були визнані. 

Застосування яких саме препаратів маєте на увазі під «раннім противірусним лікуванням»; коли вони з'явилися в українському протоколі та рекомендаціях ВООЗ? Які саме положення українського протоколу, які ви відстоювали на початку пандемії, через 2–2,5 роки були підтверджені міжнародними рекомендаціями? 

Коли я кажу про раннє противірусне лікування, мова йде про ліки, які б’ють прямо по вірусу і не дають йому розмножуватися в перші ж дні хвороби – це той же ремдесивір чи пізніше паксловід (Paxlovid). Ми в Україні внесли ці принципи у свій офіційний протокол ще на початку квітня 2020 року. Тоді як ВООЗ та американські інституції довго чекали «ідеальних доказів», і рекомендували лише збивати температуру та чекати. Аж наприкінці 2021 – на початку 2022 року західний світ нарешті отримав необхідні докази, але, на жаль, вже була втрачена велика кількість людських життів. 

Як показали дослідження застосування противірусних препаратів у перші п’ять днів від дебюту захворювання, попереджує ризики розвитку дихальної недостатності майже на 90%. Тобто, те, про що товкла наша інфекційна школа з першого дня, отримало визнання через 2 роки після початку пандемії. 

І це стосується не тільки противірусних препаратів, а й інших препаратів, які спочатку не визнавали, а потім визнали. Наприклад, тоцилізумаб, який зупиняв страшну реакцію, коли виснажений імунітет починав буквально спалювати легені пацієнта. Антикоагулянтів і т.д. 

І звичайні гормональні препарати, глюкокортикостероїди. На початку пандемії ВООЗ не рекомендувала їх. Зараз – це золотий стандарт імунопатологічної фази захворювання, найтяжчої фази, вони з’явилися в протоколах ВООЗ наприкінці січня 2021 року. Хоча в клініці ми бачили, що люди просто оживають, коли їх призначаємо. Тобто клініка завжди реагує значно швидше, ніж поки ми отримаємо результати будь-яких досліджень. Тому що процедура проведення досліджень дуже тривала. 

Поставимо пряме запитання: вакцинуватися проти Covid тоді було потрібно? Бо навіть зараз можна почути різні версії.

Вакцинуватися було варто, перш за все групам ризику. Але, на мою думку, не раніше ніж через пів року після перенесеного захворювання і бажано вакцинами традиційного спрямування, які містять інактивований вірус або його компоненти. Наприклад, CoronaVac. 

Я не проти нових технологій. МРНК – дуже цікава, перспективна технологія, сьогодні на її основі розробляють, зокрема, протипухлинні препарати. Питання в іншому: будь-яке імунобіологічне втручання повинно бути науково обґрунтованим, особливо коли йдеться про нові технології. І завжди треба виходити з принципу «не нашкодь». 

Ви говорите і про побічні наслідки вакцинації. Що сьогодні вже можна вважати встановленим, а що ще потребує вивчення?

Віддалені наслідки ми ще будемо вивчати. Я – клініцист і бачу пацієнтів. Ми зараз в анамнезі обов'язково з'ясовуємо, чим людина вакцинувалася, якою технологією. 

Є, наприклад, офіційні зміни в класифікації аутоімунних уражень печінки, де описується аутоімуноподібний гепатит, пов'язаний саме із вакцинацією проти SARS-CoV-2. Я про це говорю не для того, щоб людей налякати. Навпаки: якщо ми хочемо зберегти довіру до вакцинації, ми повинні чесно говорити і про користь, і про ризики. 

Чому ж після Covid так багато людей почали боятися будь-яких щеплень?

Тому що довіра до вакцинації була катастрофічно підірвана в період Covid-19. І не тільки в Україні, а у світі. 

Людям спочатку говорили одне, потім рекомендації змінювалися. Це дуже небезпечно для всієї імунопрофілактики. Бо коли людина перестає довіряти системі, вона потім може відмовитися вже від тих щеплень, ефективність і необхідність яких давно доведені.

Тому єдиний шлях повернути довіру – повернутися до науково обґрунтованих підходів до вакцинації. Людині треба чесно пояснювати, навіщо їй вакцина, які є переваги, які ризики, коли її робити, а коли треба почекати.

«Медицина повинна бути з людським обличчям»

Якщо зазирнути трохи вперед, якою ви бачите українську медицину після завершення війни? Які зміни є принциповими, щоб система справді працювала для пацієнта і водночас не втрачала своїх лікарів?

Я б стратегічно сказала так: найголовніше – медицина повинна бути з людським обличчям. Треба повернутися лицем до людей.

Доступ до медичної допомоги має бути раціональним. Ми повинні виходити з того, в якій країні живемо, яка у нас середня тривалість життя, який стан здоров'я населення. Не можна просто брати якусь модель і переносити її сюди, не враховуючи наших умов. Ми зараз живемо в екстремальних обставинах. 

Наступне – профілактична спрямованість медицини. І профілактика – це не тільки вакцинація, хоча імунопрофілактика надзвичайно важлива. Це профілактика хронічних захворювань, здоровий спосіб життя і створення державою умов для нього. 

Дуже важливе раннє виявлення хвороб. Під час Covid ми вперше вже в реанімаціях виявляли у людей цукровий діабет, гіпертонічну хворобу, іншу патологію. Людина ходила, нічого начебто не боліло, вона вважала себе здоровою. А коли захворіла на гостру інфекцію – настала декомпенсація. 

Тому завдання системи – виявляти такі речі раніше, а не тоді, коли людина вже потрапила в реанімацію. Для цього треба готувати і лікарів, і населення. Це велика системна робота. 

Тобто профілактична медицина – це не просто заклик до людини: «стежте за своїм здоров'ям»?

Звичайно. Це повинна бути система і наступність. Розроблені підходи до виявлення та профілактики певних груп ризику. І не тільки клінічних, як наприклад, артеріальна гіпертензія, цукровий діабет, а й груп епідеміологічного ризику інфікування різними хворобами, тими ж гемоконтактними інфекціями. Їх активніше треба тестувати, ніж зазвичай загальну популяцію здорових. Не повинно бути так, що на якомусь етапі людина просто випадає з поля зору медицини. 

І лікарі повинні чути людей. Треба разом вирішувати проблеми, а не весь час шукати винного: помер пацієнт – винен лікар. Лікар і пацієнт не повинні бути по різні боки барикад. 

Медицина повинна повернутися лицем до людей.

Поки «Главком» готувався до цього інтерв'ю, з'явилася петиція з пропозицією висунути вашу кандидатуру на посаду міністра охорони здоров'я. Чи відомо вам про таку ініціативу і як ви ставитеся до неї? І якщо уявити, що вам справді запропонували очолити МОЗ, то чи погодилися б? Що б ви зробили в першу чергу?

Це ж вже не перша подібна петиція, тому я сприймаю це насамперед як високу оцінку своєї роботи і щиро дякую за таку колосальну довіру. Але давайте дивитися на речі тверезо: поки не буде реальної політичної волі та розвороту всієї стратегії розвитку медичної галузі обличчям до людей, прізвище міністра не має жодного значення. Поки не з'явиться команда, сформована з фахівців, для яких найвищою цінністю є саме життя українців, а не гроші, освоєння бюджетів чи чиновницькі рейтинги, жодна людина в цьому кріслі нічого не змінить. Сьогодні ми всі фактично виживаємо — кожен як може і де може. Тому я лишаюся на своєму місці, продовжую лікувати хворих, навчати молодих лікарів і робити свою справу. 

«Тварини роблять людей добрішими»

На завершення хочеться запитати про те, що залишається за кадром вашого професійного життя. Ми знаємо, що особливе місце у ньому займає ваш кіт. Він допомагає вам відновлюватися після всього, з чим доводиться мати справу?

Обов'язково. Це радість. Це ж не просто кіт – це член сім’ї.

Кіт Гарік любить Ольгу Голубовську. Вона відповідає взаємністю

фото з архіву Ольги Голубовської

Він вас лікує?

Буває. Я його абсолютно випадково побачила у Facebook. Як побачила – все, почала шукати телефон і купила Гаріка.   

Він дуже орієнтований на людей. Торкається мене, притуляється. Коли бачить, що зі мною щось не так, піднімає голову і уважно дивиться.

Я взагалі вважаю, що домашніх тварин треба мати, звичайно, якщо здоров'я дозволяє, якщо немає алергії. Особливо зараз, коли в суспільстві так багато ненависті. Мені здається, тварини роблять людей добрішими.

Наталка Прудка, «Главком»