Репарації брали… бузком. Що отримала Україна від переможеної Німеччини у 1945 році
Розподілом трофеїв керувала Москва. «Главком» розповідає про найцікавіші з них, які дісталися Україні
Програвши війну, у 1945 році Німеччина була розтоптана і розкрадена переможцями, розтягнута на трофеї державами та, чого гріха таїти, конкретними генералами й солдатами. Країну розділили на окупаційні зони між СРСР, США, Великою Британією та Францією, і у своїй зоні кожен брав усе, що бажав, а Радянський Союз – усе, що бачив.
Для годиться обриси репарацій були визначені на зустрічі Сталіна, Рузвельта і Черчилля ще на Ялтинській конференції у лютому 1945 року. Проте реальні обсяги вивезеного совєтами добра трималися у таємниці. Лише в 1990-ті російські дослідники отримали доступ до архівів так званого Головного трофейного управління і оприлюднили вражаючі цифри. Радянський Союз вивіз близько 72 тис. залізничних вагонів з будівельними матеріалами, 2885 заводів, 96 електростанцій, 340 тис. верстатів, 200 тис. електромоторів. Крім того, 600 вагонів культурних цінностей та музейних предметів, 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних годинників, 1,2 млн пальт та 1 млн головних уборів. А також: 1,34 млн голів худоби, 2,3 млн тонн зерна, 1 млн тонн картоплі та овочів, 20 млн літрів спирту, 16 тонн тютюну й 186 вагонів вина.
СРСР експропріював телескопи астрономічної обсерваторії університету Гумбольдта, вагони берлінського метро та круїзні лайнери. На московській телефонній станції, яка обслуговувала Кремль, до 1980-х років використовували устаткування, що працювало в рейхсканцелярії Гітлера. Частина апаратури КДБ для прослуховування телефонних розмов також мала трофейне походження. І це лише офіційні дані, які, вочевидь, не є повними.
А що ж на «банкеті переможців» отримала Україна, котра постраждала у Другій світовій найбільше з усіх республік Радянського Союзу? Матеріальні збитки України, яка була повністю окупована нацистською Німеччиною, перевищували 40% втрат усього СРСР. Нагадаємо, що на Нюрнберзькому процесі озвучували цифру прямих втрат СРСР 674 млрд рублів, хоч пізніше дослідники говорили про 2,5 трлн рублів.
Оскільки левова частка призначених для радянської України трофеїв надходила через Москву, з документальною точністю представити список репарацій неможливо, але очевидно, що вони незмірно скромніші, ніж те, що загарбав собі «старший брат».
«Главком» розповідає про найвідоміші і найцікавіші трофеї, якими таки скористалася Україна.
Цвіте і пахне. Колекція бузку для Ботанічного саду
Мало хто знає, що репарації дали початок знаменитій колекції бузку в Національному ботанічному саду ім. Миколи Гришка, окрасі міста і улюбленому місцю паломництва киян на початку травня. На сайті Ботанічного саду вказано, що перші сорти бузків звичайного і широколистого французької, німецької та американської селекції завезли в 1946 році з Німеччини, саме ці сорти (30 найменувань) склали основу колекції.
Це найбільш екзотична частина того спадку Третього Рейху, який Москва дозволила Україні отримати як репарації після війни.
Загалом до України прибули з Німеччини 33 вагони саджанців декоративних рослин, зазначає в розмові з «Главкомом» германіст, доктор історичних наук, директор Інституту всесвітньої історії Національної академії наук України Андрій Кудряченко.
Із Ботанічним садом пов’язаний ще один «німецький слід»: до облаштування його території залучали як чорноробів полонених німецьких солдатів.
Відбудова Хрещатика. Військовополонені як безкоштовна робоча сила
Для відбудови країни використовували працю десятків тисяч військовополонених. У документах зафіксована цифра 36 918 – саме стільки німецьких бранців провели центром Києва 16 серпня 1944 року, серед них було й 549 офіцерів. Це був так званий «парад переможених», після якого 7 тис. полонених лишили в Києві для будівельних робіт, решту розподілили по всій Україні.
Ті німці могли б люто позаздрити нинішнім військовополоненим-росіянам, котрі перебувають під захистом Женевської конвенції і, як кажуть, навіть нарікають на брак олів’є у меню новорічної в’язничної вечері. Німці мешкали в жахливих умовах та голоді в Сирецькому таборі, тому самому, де під час окупації утримували євреїв, перш ніж розстріляти в Бабиному Яру.
Повоєнну відбудову Києва почали з реконструкції Хрещатика в липні 1944 року. У радянських підручниках історії були розміщені світлини суботників на Хрещатику, на яких радісні кияни, поміж них і титуловані поети Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, з ентузіазмом розбирали биту цеглу. Зі зрозумілих причин в об’єктив фотографа не потрапили й інші трудівники – полонені німецькі солдати. Тисячі їх також працювали на відбудові урядових об’єктів та університету ім. Шевченка, на реконструкції промислових об’єктів, зокрема Інституту електрозварювання та залізничного вокзалу в Києві.
Працю військовополонених, котрі гарували на відбудові багатьох міст та заводів України, також можна вважати складовою репарацій, каже професор Кудряченко.
«Існує документ, в якому Микита Хрущов, який тоді був головою Ради народних комісарів, тобто уряду УРСР, просить Сталіна виділити більше полонених для відновлювальних робіт, аргументуючи тим, що Україна найбільше з радянських республік постраждала від руйнувань під час війни. Проте Сталін відмовив», – зазначає науковець.
Ракетні технології і викрадені німецькі «мізки»
«І Захід, і СРСР у своїх окупаційних зонах полювали за німецькими інженерами та військовими технологіями, насамперед ракетними і ядерними. Як відомо, Німеччина першою у світі розробила крилаті ракети, їх тоді називали ФАУ-патрони (від німецького Vergeltungswaffe, тобто «зброя відплати»), і їхню руйнівну силу відчув на собі Лондон у 1944 році, – розповідає Андрій Кудряченко. – Сергій Корольов встиг дослідити німецький ракетний центр в Пенемюнде, хоч там до нього побували американські спеціалісти, а також завод з виробництва ФАУ у Нордхаузені, та вивіз турбіни для ФАУ-2, інше обладнання й документацію». Це дало поштовх розвитку ракетної програми в СРСР.
У 1949 році під керівництвом Корольова саме на базі ФАУ-2 було створено першу радянську бойову балістичну ракету Р-1. Виготовили її на дніпропетровському закритому заводі, який невдовзі стане відомим як Південмаш. За п’ять років тут створять конструкторське бюро «Південне», яке розробить для ядерних сил Союзу перші міжконтинентальні ракети.
Через засекреченість КБ «Південне» та більшої частини Південмашу складно встановити, чи працювали там інженери, інтерновані з Німеччини, як це було на деяких інших підприємствах військово-промислового комплексу. «Мій старший колега свого часу розповідав, що вивчив німецьку мову, бо доводилося на Південмаші працювати і спілкуватися з німецькими фахівцями, яких вивезли до СРСР в 1945-му», – пригадує професор Кудряченко.
І це цілком логічно, адже технології доцільніше вивезти не лише в кресленнях, а й разом з «мізками», що їх розробляли.
Так, американці люб’язно запросили до співпраці винахідника ФАУ Вернера фон Брауна, закривши очі на те, що він був членом нацистської партії та штурмбанфюрером СС. У США фон Браун продовжував свої ракетні напрацювання і став очільником американської космічної програми.
Росіяни ж брутально скористалися талантом хіміка Петера Тиссена – НКВС вивезло його силоміць з Німеччини для роботи над створенням радянської атомної бомби. Дослідження тривали в 1945-1950 роках у науковому центрі, під який переобладнали санаторій неподалік Сухумі. В ядерному проєкті брали участь 39 «трофейних» німецьких вчених.
Фотоапарати «Киев» та військова оптика
«Киев» (саме так, в російській конотації) – це торгова марка фотоапаратів, які виготовлялися з кінця 1940-х до 2000-х років на київському заводі «Арсенал».
Перші дві моделі, «Киев-2» та «Киев-3», були точними копіями німецьких камер Zeiss Contax-II та Contax-III, оскільки виготовлені на обладнанні відомого виробника фототехніки та оптичних приладів – заводу Цейсса в Йені. Виробничу лінію доставили до столиці радянської України разом з інтернованими німецькими спеціалістами. Найперші екземпляри фотокамер були зібрані з оригінальних німецьких складників.
До Другої світової «Арсенал» мав артилерійський профіль, проте завдяки репараціям став спеціалізуватися на оптичних, оптико-механічних і оптико-електронних приладах військового призначення. Зокрема, тут виготовляли авіаційні нашоломні системи цілевказання, що використовуються на літаках-винищувачах у комплексі з «арсенальськими» головками самонаведення для ракет класу «повітря-повітря». Усю номенклатуру приладів, розроблених та виготовлених на «Арсеналі», неможливо перелічити, оскільки робота заводу була засекреченою.
Уже після розпаду СРСР широкому загалу стало відомо, що всі радянські та російські космічні старти забезпечувалися оптично-електронними системами орієнтування виробництва київського заводу. Пізніше фототехнікою, створеною на «Арсеналі», вели зйомку у відкритому космосі та з борту радянських космічних кораблів.
Мотоцикл «Киянин» – таємний нащадок німців
У 1945 році завдяки репараціям було створено Київський мотоциклетний завод. Він постав на базі військового авторемонтного заводу і почав роботу на обладнанні та технологічному устаткуванні, вивезеного із заводу фірми Wanderer, що в Саксонії. Разом з обладнанням до Києва доправили і німецьких інженерів та механіків.
Першим у лінійці заводу був мотоцикл К1-Б «Киянин» – власне, копія німецької моделі Wanderer-1Sp, навіть з німецьким двигуном. Від 1946 року почалося серійне виробництво цих мотоциклів.
За кілька років заводські площі на столичному Сирці розширять, щоб встановити додаткові потужності для ще одного «двоколісного німця» – М-72, виробництво якого перенесуть до Києва з Горьковського автозаводу.
Важкий мотоцикл М-72 скопіювали з довоєнного німецького BMW R71. На заводських лініях, отриманих за репараціями спершу Горьковським заводом, а від нього київським, у 1950 році почалося серійне виробництво цієї моделі важкого мотоцикла. Насамперед його спрямовували для потреб війська і виготовляли ще на кількох промислових майданчиках, зокрема, на заводі «Серп і Молот» у Харкові, в Москві, Ленінграді, Кірові.
«Лісапетні репарації». Найпопулярніший велосипед списано з німецького зразка
Обладнання та верстати з Німеччини поповнили також виробничу базу Харківського велозаводу. Хоч це підприємство з 1920-х спеціалізувалося на велосипедах, але, вочевидь, репараційні зразки виявилися досконалішими, тож першою масовою післявоєнною продукцією харків’ян стали моделі чоловічих та жіночих велосипедів, а також спортивно-шосейний В-51, створені за німецькими зразками.
Серед них і модель «Прогрес», на вдосконаленій версії якого – «Україна» – починаючи від 1965 року катався весь Радянський Союз. Велосипеди «Україна» експортували в 30 країн світу.
«СРСР вивозив зі своєї окупаційної зони в Німеччині цілі заводи – устаткування, технологічні лінії, США – зі своєї зони, проте не так нещадно, а прицільно, точково, адже американці вважали за доцільне дати можливість розтрощеній Німеччині налагоджувати економіку, підніматися з руїн. Згадаймо, що у 1948 році вже було впроваджено план Маршалла», – коментує Андрій Кудряченко.
Від патефонів до магнітофона «Дніпро»
Появою перших котушкових (або, як їх називали в народі, бобінних) магнітофонів радянські люди теж завдячують німцям.
Совєти вивезли заводи AEG-Telefunken, що опинилися в зоні радянської окупації. Технології та частина обладнання потрапили до Києва і відкрили нову еру в житті тамтешнього музкомбінату. Спершу комбінат став випускати патефони, а відтак у 1949 році, вже під брендом Київського заводу радіоапаратури, освоїв серійне виробництво побутових магнітофонів «Днепр» (з 1960-го їх почали маркувати українською – «Дніпро»). Знання та вміння інтернованих з Німеччини фахівців у галузі радіотехніки стали поштовхом для налагодження виробництва магнітної звукозаписувальної техніки загалом у СРСР і в Києві зокрема.
Пізніше завод отримав назву «Маяк» і з 1970-х почав випускати магнітофони під цією назвою.
Десятки заводів радянської України, передовсім машино- та приладобудування, а також промислових об’єктів отримали трофейні верстати та інше устаткування, проте задокументовані згадки про це мало де збереглися, зауважує Андрій Кудряченко. Розподілом технологічних трофеїв керувала Москва, тому ми знаємо лише найпомітніші випадки технологічного переоснащення підприємств за рахунок переможеної Німеччини.
Скажімо, як помітив економіко-географ Іван Савчук, на водогоні у Харкові досі стоять трофейні німецькі компресори, і мало хто знає, що вони німецькі: «Принаймні до війни я їх особисто бачив і був дуже здивований, що обладнання 1941 року випуску нормально працювало».
Культурні цінності. Архів Баха і Дюрер у сніговому заметі
Якщо репарацією промислових потужностей керували з Москви, то вивезення до України культурних цінностей зініціювало саме керівництво УРСР. Під егідою тодішнього голови українського уряду Микити Хрущова були сформовані «трофейні бригади» (або, як їх ще називали, «особливі групи») з науковців та НКВСівців, які працювали у зоні відповідальності Першого українського фронту і користувалися значною автономією від аналогічного комітету, створеного центром. Є свідчення, що Хрущов мріяв про великий мистецький музей у Києві, рівня Лувру.
Як пише історик Сергій Кот, за офіційними даними Міністерства культури СРСР, у Київському музеї західного та східного мистецтва зберігалося 300 картин, 102 200 рисунків, гравюр, творів декоративно-прикладного мистецтва із зібрань Дрезденської картинної галереї, а також 665 культурних цінностей з приватних колекцій Берліна, зокрема, 102 археологічні та інші пам’ятки. Також сотні предметів було передано в Національний історичний музей.
Варто додати, що згідно зі звітом від 15 листопада 1945 року про роботу хрущовських «особливих груп» на території Німеччини, було підготовлено до відправки в Україну дві друкарні (46 вагонів), 11 вагонів наукового устаткування, 2,5 тонни книжок для Бібліотеки Академії наук УРСР, 12 тонн виробів із фабрики порцеляни Августа Велнера та ін.
Керівництво радянської України вважало, що вивезення цінностей з Німеччини стане справедливим, хоч і неповним, відшкодуванням збитків, завданих економіці та культурі України під час нацистської окупації.
Щодо скарбів з Дрезденської галереї, то в 1955 році їх (вочевидь, багато, але не всі) Радянський Союз повернув на вимогу Німецької Демократичної Республіки. Зокрема, й славетне Рафаелеве полотно «Сікстинська мадонна».
Треба сказати, що цінності, вивезені з Німеччини в Україну в 1945 році, не були відразу ж здані музеям під опис і сувору звітність, отож коли Хрущов (уже в ролі очільника СРСР) дав наказ про повернення картин до Дрездена, деякі полотна вилучали з квартир та заміських будинків київських номенклатурників.
Цінності партіями відправлялися у 1945 році з Німеччини без належного супроводу та зобов’язань кінцевого отримувача – просто поїзд чи літак до Києва, навантажений коробками. Як би ми зараз сказали, без жодних страхових зобов’язань. Отож не дивно, що деякі твори загубилися дорогою, а деякі опинилися просто неба.
Так, у грудні 1945-го в снігу на платформі станції Київ-Товарний один зі співробітників Історичного музею випадково виявив ящики з десятками старих картин, а також безліччю папок із гравюрами й малюнками. Виявилося, це були «трофеї» з Дрезденської галереї, поміж них і одна картина з «Триптиху» Альбрехта Дюрера зі знаменитого вівтаря Паумгартнерів.
У запасниках музеїв ще десятиліттями знаходили культурні цінності, до яких не було опису, а лиш вказано: «Отримано з Німеччини». У статті історика Сергія Кота, є згадка про гобелен пізнього Середньовіччя, який, згорнутий сувоєм, тихенько стояв роками в куточку якогось кабінету Академії мистецтв.
За незалежності, в часи президентства Леоніда Кучми, деякі раритети було повернуто на запит Німеччини у рамках програми реституції культурних цінностей. Багато фахівців тоді нарікали на непропорційність обміну між нашими країнами взаємно викраденими цінностями.
Найбільшу критику викликала передача «Архіву Баха» – однієї з найбагатших на планеті колекцій рукописних творів західноєвропейських композиторів XVI-XIX ст. Щоб зрозуміти масштаб архіву: у 241 коробці містилося понад 280 тисяч нотних сторінок – автографів, рідкісних першодруків з рукописними посвятами, нотних сторінок оригіналів партитур Баха, Бетховена, Вівальді, Гайдна, Генделя, Мендельсона, Моцарта та інших геніїв.
Колекцію, яку оцінювали щонайменше в $10 млрд, віддали Німеччині охоче і без домовленостей про повернення низки культурних скарбів, вивезених з України під час гітлерівської окупації. На думку критиків, це було спричинено суто політичним зиском для президента Кучми, який, потрапивши фактично в ізоляцію на Заході через так званий «касетний скандал», хотів продемонструвати європейським партнерам свою прихильність.
*У публікації використано: статтю в газеті «День» науковців-юристів Віктора Акуленка, Володимира Денисова і Світлани Мельник; серію публікацій історика Сергія Кота, статтю Артема Кречетникова, Російська служба ВВС.
Олена Зварич, для «Главкома»
Свої повідомлення ви можете надсилати на електронну пошту редакції [email protected]